Спроба державного перевороту

В процесі піднесення суспільно-політичної активності населення помітно став наростати конфлікт між владою і суспільством. Причиною цього були нерішучість та інертність властей у здійсненні кардинальних змін в усіх галузях життя, їхнє небажання почути голос мас. Та інакше й бути не могло, адже адміністративно-командна система завжди вбачала в них лише інструмент для досягнення своїх цілей.

19 серпня 1991 року з метою повернення суспільства до попередніх порядків була здійснена спроба державного заколоту. Його ініціатори — представники вищого державного керівництва СРСР — заявили, що у зв'язку з начебто хворобою Пре­зидента СРСР М. Горбачова його обов'язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП - Государственный комитет по чрезвычайному положению).

ДКНС оголосив про запровадження на півроку в окре­мих районах СРСР надзвичайного стану. Призупинялася діяльність всіх політичних партій, окрім КПРС, громад­ських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонялися мітинги, демонстрації, страйки, запрова­джувалася жорстка цензура над засобами масової інфор­мації, призупинявся вихід газет, крім кількох лояльних до ДКНС. У Москві, де відбувалися головні події, було запроваджено комендантський час, виведено на вулиці та майдани війська.

Вранці того ж дня у Києві представник ДКНС, зібрав­ши командирів військових частин гарнізону міста, нака­зали виконувати всі розпорядження ДКНС, ультиматив­но зажадали підтримки ДКНС з боку Верховної Ради та уряду республіки. Керівництво Компартії України напра­вило на місця шифротелеграму із завданням партійним комітетам всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів республіки та ке­рівництво Кримської АРСР.

Голова Верховної Ради УРСР Леонід Кравчук у своєму ви­ступі по республіканському радіо закликав громадян до спокою і витримки, запропонував зосередитися на роз­в'язанні найважливіших проблем повсякденного життя, заявивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада України та її Президія. Президія Верховної Ради УРСР лише ввечері 20 серпня прийняла заяву, в якій зазначалося, що постанови ДКНС, поки це питання не вирішить Верховна Ради України, не мають юридич­ної сили на території УРСР.

Якщо реакція керівництва республіки на події у Москві була загалом стриманою, то опозиційні сили від самого початку заколоту зайняли принципову позицію, розуміючи, чим загрожує Україні перемога ДКНС. 19 серпня 1991 р. Народний Рух України закликав спів­вітчизників не підкорятися волі заколотників, створюва­ти структури активного опору, вдатися до всеукраїнсько­го страйку. 20 серпня Народна Рада — організована опо­зиція в республіканському парламенті — засудила держа­вний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19—22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України.

Головні події розгорнулися у Москві. Центром опору стала Верховна Рада РРФСР, навколо якої зібралися тися­чі захисників демократії, було зведено барикади. Опір ДКНС очолив президент Російської Федерації Борис Єльцин. На його заклик десятки тисяч людей вийшли на вулиці столиці й перекрили бронетехніці та військам шлях до бу­динку Верховної Ради РРФСР. Серед захисників демокра­тії в Москві було чимало українців. Над барикадами, поруч з іншими, майорів і український синьо-жовтий прапор.

Рішучий опір заколотникам з боку тисяч громадян, що заполонили центр Москви, дії керівництва РРФСР на чолі з Борисом Єльциним, вагання військ, перехід окремих вій­ськових частин на бік демократичних сил, нерішучість самого ДКНС спричинили ганебний провал заколоту 22 серпня 1991 р. З радянським періодом в історії краї­ни було покінчено.

Провал заколоту мав катастрофічні наслідки для КПРС, діяльність якої зразу ж було заборонено. 30 серп­ня Президія Верховної Ради України заборонила діяль­ність Компартії України як складової частини КПРС.

Після цього Президент СРСР Михайло Горбачов, який у дні заколоту був ізольований путчистами на південному бе­резі Криму, стрімко втрачав владу. Різко посилювалася діяльність керівництва Російської Федерації, яке відігра­ло ключову роль у придушенні заколоту. Союзні органи влади були паралізовані. Виникли сприятливі обставини для здобуття незалежності союзними республіками з-під радянської окупації.

Отже, передумовою подій - Парад суверенітетів у СРСР, що тривав з листопада 1988 до грудня 1990 року, показав подальшу нежиттєздатність радянського державного механізму. Тому у грудні того року уряд на чолі з президентом Михайлом Горбачовим ініціює структурні реформи державного устрою. Для цього 17.03.1991 р. відбувся референдум, на якому мешканці дев’яти республік висловили бажання жити в оновленому Союзі. Серед таких прихильників було 70% українських громадян.

У квітні 1991 року було започатковано т. зв. новоогарьовський процес. У результаті виник проект нового державного утворення – Союзу Суверенних Держав, побудованого на принципах конфедерації.

По суті дев’ять республік (Азербайджанська, Білоруська, Казахська, Киргизька, Російська федеративна, Таджицька, Туркменська, Узбецька, Українська) ставали незалежними країнами. Тим паче, що всі вони протягом параду суверенітетів прийняли відповідні декларації. Нову союзну угоду мали підписати 20 серпня 1991 року. Це не влаштовувало союзну партійну верхівку та низку вищих урядовців. Вони утворили т. зв. Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, російською – ГКЧП) на чолі з віце-президентом Генадієм Янаєвим.

Національні партії, громадянський актив засудили заколот, діючи в межах конституційних прав. Зокрема шахтарі Донбасу оголосили безстроковий страйк і висунули вимогу заборонити всесоюзну й республіканську компартію.

Після арешту членів ДКНС ВР УРСР ухвалила  Акт проголошення незалежності України (24.08.1991).