Стаття "Деякі особливості розвитку регіональних промислів українського народу"

Вчитель трудового навчання Дівичківського ліцею Дівичківської сільської ради Горобій Віталій Дмитрович

Деякі особливості розвитку регіональних промислів українського народу.

Споконвіку народне декоративне мистецтво розвивалося у двох на­прямах: як домашні ремесла для потреб своєї родини і як організовані промисли, що створювали товари для продажу. Дуже часто вироби на­родного мистецтва виготовлялися спеціально на замовлення споживача. Організовані художні промисли виникали на основі домашніх ремесел.

У Київській Русі значного розвитку досягай художні ремесла в Києві, Чернігові, Львові, Галичі та інших містах. У XIX ст. в Україні створювали­ся ремісничі цехи, які згодом переросли в майстерні та мануфактури. Звичайно, промисли поділяють за ступенем художньо-творчої праці на кілька груп. Першу групу становлять ремесла, в яких перева­жає виробничо-реміснича майстерність. Це нерозписаний гончарний посуд та інші речі утилітарного призначення.

Друга група — ремесла, в яких творчий І виробничий процеси займають приблизно однакове місце: розписний та фігурний посуд, дитячі іграшки, ткацькі вироби, вишивка, Третя група - промисли, в яких творчий процес відіграє головну, вирішальну роль: декоративний посуд,' виготовлення мис­тецьких сувенірних виробів: настінні художні розписи (мальовки) тощо.

Отже, народні художні промисли — це організоване виробництво творів декоративно-ужиткового мистецтва, призначених для продажу. Під декорапшвно-ужшпхоеим мистецтвом розуміємо галузь художньої творчості, яка формує естетично-художнє середовище у побуті людини. До декоративно-ужиткового мистецтва відносимо такі предмети по­буту, як: меблі, тканини, кераміку, фарфор, художнє різьблення, декора­тивний розпис, вишивку, вибійку, художнє литво, карбування.

Ремесло — це дрібне виробництво ужиткових та мистецьких товарів, ос­новою якого є переважно ручна техніка без виробничого поділу праці. Тех­нологічні навички в народних ремеслах, як правило, передавалися від бать­ка до сина з покоління в покоління, тому саме в народному мистецтві збе-іюженї найдавніші традиції, художні стилі, віками нагромаджений ремісни­чий і художній досвід. Народне мистецтво протягом багатьох століть живи­ло національну культуру, давало наснагу професійним митцям. Розподіл між домашніми ремеслами і художніми промислами до­сить умовний: якщо гончарство належить до промислів, то вишивка і ткацтво можуть бути як хатніми ремеслами, так і промисловими, тобто виготовлятися спеціально на продаж.

Говорячи про народність художніх ремесел, не слід забувати про роль окремих творчих індивідуальностей, талановитих майстрів, які часто й формують традиції того чи іншого промислу, хоча в цілому його ху­дожнє обличчя визначається спільними стильовими особливостями, ха­рактерними для певного регіону чи осередку. Тому для «традиційних промислів природною є відсутність «авторського права» на стильові та сюжетно-тематичні новації (вони стають надбанням всього колективу); вироби створюються саме на продаж, безпосередньо - з рук у руки, або через посердництво художніх салонів.

Така суперечність між колективним та індивідуальним іноді призво­дить до занепаду промислу. Вихід бачиться тільки такий: підтримка тра­диційних народних промислів і сприяння творчим особистостям* які пра­цюють у народному руслі. Адже саме вони творчо розвивають той чи інший вид мистецтва, і це цілком закономірно. Більша біда, напевно, в тому, що на­родне мистецтво, поставлене на промислову основу, тиражує вироби дале­ко не кращої художньої якості, тим самим спрощуючи мистецькі смаки по­купця, а іноді просто викликаючи байдужість до народного мистецтва.

Народні художні промисли — явище характерне майже для всіх об­ластей України. Найбільшої ж' популярності в XX ст,- досягай такі ху­дожні центри, як: Опішня, Решетилівка (на Полтавщині); Ічня, Дігтярі (на Чернігівщині); Петриківка (на Дніпропетровщині); Кролевець (на Сумщині); Бубнівка, Клембівка (на Вінниччині); Яворів та Пис-тинь (на Івано-Франківщині); Вінниця (в Чернівецькій області).

 Велич нашого карпатського краю підносить народ на мудрість народний епос, який оточує нас навколо. Коли побуваєш на Косівському, Кутському чи Яремчанському базарах, назавжди залишиться в душі глибокий спогад про чудові твори народних умільців: різьблені з дерева тарелі, пудренички, зображення тварин (скульптурна різьба), побутові речі прикрашені різьбою, ворсисті ліжники, вишивані сорочки, рушники, як кольори райдуги виграють на сонці. А які чудові речі побуту прикрашені випалюванням! Це майстерно виготовлені бондарські вироби, цікавої форми, декоровані технікою випалювання. Тільки тут не можна не розуміти талановитого народу, який з давніх-давен заселив Карпати, навчився виживати у цьому краї, полюбив його, зумів використати дари гір для свого життя у пісні і праці творити чудові дерев'яні речі для вжитку, прикрашаючи їх чудовою різьбою, випалюванням, інкрустацією металом, бісером, різними породами деревини.