Стаття. "Дискурс кохання в романі В. Домонтовича “Доктор Серафікус”

А. О. ЛИХІНА

Науковий керівник – доктор філологічних наук., проф. О. С. Філатова

        м. Миколаїв, Миколаївський національний університет імені В.О.Сухомлинського

ДИСКУРС КОХАННЯ В РОМАНІ  В. ДОМОНТОВИЧА «ДОКТОР СЕРАФІКУС»

У статті розглядається роман В. Домонтовича “Доктор Серафікус” в контексті української інтелектульної прози, досліджуються дискурс кохання у творі.

Ключові слова: дискурс кохання, мотив самотності, авторська інтерпретація стосунків між людьми.

Постановка проблеми. Людські почуття завжди були найкращою темою для філософського аналізу доби. Особливо увага до любовних колізій загострюється в першій третині ХХ століття, адже відбуваються зміни у свідомості людини, а відповідно, з’являються нові ідеї, формуються нові моральні та естетичні цінності, моделі поведінки, тривають пошуки нових форм. Це був час появи інтелектуального роману в українській літературі. Найзагадковішою постаттю з-поміж цих митців є, безперечно, В. Домонтович. Саме через любовні стосунки письменник прагнув розкрити проблеми часу, філософію людського буття, різні життєві моделі, розв’язати моральні питання епохи. У романі “Доктор Серафікус” основною проблемою, яку прагне дослідити автор, є природа і сутність кохання.

Аналіз останніх досліджень. Українська інтелектуальна романістика 20-х років ХХ століття являє собою дискурсивний простір, де перетинаються, утворюючи складні конфігурації, різні типи дискурсів, аналіз яких є одним із актуальних завдань сучасної літературознавчої науки. Серед чітко виражених дискурсів інтелектуальної романістики зазначеного періоду вважаємо за необхідне виокремити дискурс кохання,  на наявність якого неодноразово вказувало чимало дослідників, зокрема:  Ю. Шерех, С. Павличко, В. Агеєва, Т. Белімова, О. Боярчук, Ю. Загоруйко, Н. Мариненко, А. Михайлова та ін.

Метою нашої статті є дослідження дискурсу кохання в романі В. Домонтовича “Доктор Серафікус”.

Виклад основного матеріалу. У розкритті любовних колізій роману осібне місце посідає образ головного героя – доктора історико-філологічних наук, професора Василя Хрисанфовича Комахи (він же – Серафікус). Як людина інтелектуальної праці, яка живе в схематизованому та автоматизованому суспільстві, на все, і на кохання зокрема, дивиться крізь призму абсолютної першості розуму. Він не просто намагається присвятити себе науці, він усвідомлює себе самого як втілення розуму, для якого будь-що, пов’язане з почуттями, виступає загрозою самого існування, підточує під- валини самототожності.

Василя Хрисанфовича обтяжує кохання як таке, в нього навіть немає ніякого бажання завести знайомство з якою-небудь жінкою, бо це знайомство вже наперед породжує в його свідомості відчуття непотрібності, обридливої зайвості, вимушеного обов’язку. Комаха почуває себе певніше лише у своїй кімнаті серед книжок, він, як акцентує В. Домонтович, “не мав жадного наміру будь-кого цілувати чи кохати, ходити на побачення, фліртувати, подобатись комусь абож шукати собі когось до вподоби” [2, 36]. Тож “приборкання своїх почуттів” і досягнення стану “безстатевої людини” для Комахи стає начебто неминучим процесом. незважаючи на те, що героя В. Домонтовича весь час обтяжує зближення з особами жіночої статі, в ньому на рівні підсвідомого все ж існує потреба цього, він не може абстрагуватися від природного потягу, який сильніший за будь-які розумні аргументи інтелекту. Перехід же Комахи зі світу

знань у повсякденне співіснування з особами протилежної статі відбувається завдяки зустрічі з Тасею, маленькою дівчинкою Ірцею та Вер.

Головний герой має власний погляд на кохання і стосунки з протилежною статтю: жіноча врода завжди хвилювала Василя Хрисанфовича, але він “ніколи не претендував на те, щоб володіти вродою в живому тілі жінки” [2, 134]. Він відстоював право чоловіка на інтелектуальне споглядання жіночої вроди і мріяв про те, щоб бажання, викликане вродою жінки, було інтелектуалізовано, перетворено на естетичну цінність, позбавлене пристрасті, жаги, сексуального потягу, бажання нею володіти. Доктор Серафікус виступає проти ставлення до жінки як до сексуального об’єкту, вважає, що від споглядання жіночої вроди можна отримувати естетичне задоволення, як від поезії, музики, живопису. Він не знає чи варте кохання того, щоб його переживати, взагалі, чи може людина ХХ ст. дозволити собі кохати.

Саме тому роман доктора Серафікуса з Таїсією Павлівною був напіввигаданою й непевною історією, в якій було багато серафічного й ілюзорного. Вони тривалий час були сусідами, але залишалися незнайомими й чужими людьми, Комаха навіть не міг вирішити чи треба йому вітатися з сусідкою. Але з того дня, як Тася зайшла до нього в гості й запропонувала поїхати разом за місто, в ньому прокинулось почуття якихось прав на неї, можливостей і обов’язків. Так, він створює вигаданий роман, але водночас, уявляючи сам факт інтимних стосунків, не може змиритися, що може бути їхнім учасником. Тобто Комаха не згоден пожертвувати своїм внутрішнім спокоєм, тому він зберігає своє почуття цнотливим, простим і ніжним протягом років.

Випадкова ж зустріч у скверику з п’ятирічною Ірцею відтворює наростання почуттів у душі героя і сублімацію його бажань. Ставши несподівано рідною, дівчинка пробуджує в Комасі витіснений у сферу позасвідомого нереалізований досі батьківський інстинкт. Їхні щоденні зустрічі стали основою певної дружби-любові-гри – гри, яка повністю зрозуміла лише її учасникам. Комаха, щиро пройнявшись особливою ніжністю і турботою до Ірці, переконує себе в тому, що “…коли все ж не можна на світі житии без кохання до якоїсь теплої, рожевої маленької жінки, то я кохаю Ірцю. Вона кохає мене. Хіба ж цього мало? ” [2, 119].

Він хотів би народити й потім плекати донечку сам і навіть підводить під цю теорію “наукову” базу, спираючись на міфологічні сказання про вагітність без статевого акту тощо. Бажання мати дитину без допомоги жінки підсилюється в героя за допомогою уявного хронотопу сну, в якому він купає маленьку Ірцю, а потім розповідає їй казку. Звідси зрозуміло, чому наступного дня після сну Комаха заговорив із Корвиним не просто про дитину, а про її народження. Отже, в героєві підсвідомо прокинувся батьківський інстинкт: він хоче мати дитину і прагне жінки, але філософія раціонального кохання Бере верх, і він продовжує кохатися лише у своїх наукових примітках. Цікава авторська концепція кохання розкривається через стосунки Комахи та Вер. Їхня історія кохання – одна з головних вертикалей аналізованого твору, – історія, яка виховала в Комасі справжнє почуття любові.

Життєва поведінка Серафікуса є підтвердженням його філософської концепції, у той же час як у Вер слова і бажання дещо розходяться: вона пропагує вільне кохання, позбавлене умовностей і обмежень, вона протестує проти банальності в коханні, її захоплює непередбачуваність і неординарність Комахи, але в той же час вся її сутність прагне кохання, вона хоче, щоб він поводився з нею так, як зазвичай поводяться чоловіки з жінками, які їм подобаються. Тому поведінка Серафікуса її інтригує, але в той же час бентежить і нервує. Не дочекавшись бажаної реакції від Комахи, вона знову звертається до Корвина, який бачив в ній перш за все жінку, об’єкт бажання. Урешті решт вона доходить висновку: “Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки і можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш” [2, 154].

Для Комахи кохання з Вер – це долучення до світу людей, вихід зі свого внутрішнього світу, але воно сповнене протиріч, а тому не дає йому заспокоєння: “Кохання він сприймав як обов’язок, накинений іззовні, якого він охоче уникнув би. Свій роман з Вер він ніс як тягар, як примус, зденервовану прикрість” [2, 146].

Висновки. Як бачимо, дискурс кохання в романі “Доктор Серафікус” В. Домонтовича розкривається в основному через образ головного героя Василя Хрисанфовича Комахи. Почуттєву сферу героя письменник зображує як складний феномен, безпосередньо пов'язаний із духом пост-революційної доби – доби, в яку українською інтелігенцією переживається випробування на власну унікальність та інакшість, переосмислюється роль статей у культурі, в суспільстві, в родині, відбувається девальвація любові як певної гуманістичної цінності.

Отже, В. Домонтович досліджує природу й сутність кохання, але найбільше він переймається тим, у що перетворилося кохання в ХХ столітті, чому сучасна людина не усвідомлює і не цінує це почуття. Письменник прагне знайти відповіді на ці запитання й накреслити шляхи для порятунку: “Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва” [2, 144].

Література

1. Агеєва В. Поетика парадокса : Інтелектуальна проза Віктора Петрова-Домонтовича / Віра Агеєва. – К.: Факт, 2006. – 432 с.

2. Домонтович В. Доктор Серафікус / В. Домонтович // Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту : Романи. – К.: Критика, 1999. – С. 17 – 161.

A. Lykhina

Scientific supervisor: professor O. FILATOVA

LOVE DISCOURSE IN THE NOVEL OF V. DOMONTOVYCH "DOCTOR SERAFIKUS"

The article analyzes a novel of V. Domontovych "Dr. Serafikus" in the context of Ukrainian intellectual prose, investigates discourse of love in the novel.

Keywords: discourse on love, loneliness motive, original interpretation of relations between people.