Стаття "Філософія ліричного героя збірки Григорія Сковороди "Сад божественних пісень"

Автор: Христосенко Вадим Михайлович, учитель української мови і літератури Білоцерківської гімназії-початкової школи №7 імені генерал-полковника Геннадія Воробйова Білоцерківської міської ради Київської області.

В город не піду багатий — на полях я буду жить,
Вік свій буду коротати там, де тихо час біжить.

Григорій Сковорода

Філософія ліричного героя збірки Григорія Сковороди  «Сад божественних пісень»

      Сковорода, мабуть, найвідоміший український філософ. Він всесвітньо визнаний мудрець; дотепний, іронічний, глибокий мислитель; батько української байки; автор безлічі влучних афоризмів; один з найосвіченіших європейців свого часу; ледь не останній знаний поет епохи українського бароко; а ще ― педагог, мандрівник, співак, музикант (грав на флейті, сопілці, лірі, гуслях, бандурі, цимбалах, скрипці, органі), композитор й актор вертепних драм, неабиякий знавець усної народної творчості, етнограф і поліглот. І цей список можна продовжувати. Однак темою моїх інтересів є метафізична поезія митця, ліричний герой та його філософія.

      Збірка «Сад божественних пісень» ― єдина збірка віршів у поетичному доробку Григорія Сковороди. Загально прийнято вживається саме така,  скорочена назва , хоча насправді вона довша й в авторському варіанті повністю звучить, як «Сад божественних пісень, що проросли із зерен Святого Письма» («Садъ божественныхъ пѣсней, прозябшій изъ зернъ священнаго писанія»). Ця повна назва характеризує духовну спрямованість збірки. Філософсько-релігійна поезія була притаманна бароковим творам як для європейських тогочасних літератур, так і для української зокрема. Метафізична поезія — це поезія, що черпала зміст, поетичні мотиви з церковного богослужіння, апокрифічних легенд, житій святих, проповідей тощо. Звісно, збірка написана тогочасною літературною мовою, яка на перший здається сумішшю російської, церковнослов’янської та української мов, тому зрозуміліше й зручніше читати ці твори в перекладі чи то Гната Хоткевича, чи то Валерія Шевчука сучасною українською. До збірки увійшли вірші, написані мандрівним філософом упродовж 1753―1785 років та вперше видані у 1861 році санкт-петербурзьким видавництвом «Лысенков» у книзі «Сочинения в стихах и прозе Григория Саввича Сковороды. С его портретом и почерком его руки». До цього, звісно ж запізнілого видання, поезія митця була не лише відомою в Україні та по всій імперії, але й популярною. Поширювалися вірші в рукописних варіантах, училися напам’ять поціновувачами сковородинівського таланту та передавалися з уст в уста. Про те, що поетичні твори Григорія Савича були широковідомі за життя поета, свідчить той факт, що сучасники письменника використовували основні мотиви поезій Сковороди, створюючи на на їх основі свої переспіви. Так усім відомо, що Іван Котляревський умістив власну літературну обробку 10-ї пісні збірки «Всякому місту звичай і права» у п’єсі «Наталка Полтавка», а Василь Капніст написав вірш «Чижик», у якому переспівав 18-ту пісню збірки Сковороди «Ой ти, птичко жолтобоко».

      Збірка складається з 30 пісень, кожна з яких мала виконуватися на мелодію, складену автором. У ній відбилися життєві події та роздуми поета над сутністю людського буття. Основу книги становлять сатиричні алегоричні пісні соціальної спрямованості, у центрі яких ― «зерно» зі Святого Письма.

      Яким же постає ліричний герой поетичної збірки? Це людина, що перебуває в пошуках правди, добра і щастя. Ліричний герой збірки «Сад божественних пісень», на мою думку, тотожний із персоною самого автора, для якого найважливішою цінністю є свобода в найширшому розумінні цієї філософської категорії, пошук гармонії між собою, Богом і природою. Саме ліричний герой і є центральним образом збірки. Це християнин-вірянин, котрий розуміє швидкоплинність і незахищеність земного життя, рівність усіх людей перед Богом:

Знаю, що смерть — як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона.
Байдуже смерті, мужик то чи цар,-
Все пожере, як солому пожар.

«Всякому місту ― звичай і права»

      Про людський вік Сковорода пише: « Ми тебе зовсім марнуєм,
о щасливий час життя!» Саме така тлінність, минучість буття примушує ліричного героя не гаяти час задарма, цінувати кожну мить свого життя, поспішати творити, устигнути знайти своє призначення в цьому екзистенційному й часом міщанському світі:

Краще мить чесно жить, аніж день в мислях злих,
Краще в святі день пробути, аніж в будні рік,
Краще чистий рік один, аніж десять брудних,
Краще десять літ корисних, ніж безплідний вік.
Кинь, добродію, неробство,
Дорожити варто днем,
За порожнім ворохобством
Час безслідно промайне.

«Ми тебе зовсім марнуєм…»

      Тому найбільшим ворогом і поета, і його героя є нудьга і печаль, котрі він називає «лютою мукою». А породжує цю муку людська бездіяльність і ледарство.

      Правда ― єдине мірило справедливості на Землі. Метою життя кожного, на думку філософа, має стати чесність, тому й помирати такій людині не страшно:

Хто ж бо зневажить страшну її [смерті] сталь?
Той, в кого совість, як чистий кришталь…

«Всякому місту ― звичай і права»

      Ліричний герой сковородинівської поезії ― любитель і цінитель природи. Він шукає в природі не лише естетику, красу, а й приклад гармонійного життя. На думку автора, людина ― частинка Всесвіту, яка має жити, не порушуючи законів природи, дотримуватися  заповідей Божих, бо «непорочність — ось тобі броня, а невинність — крем'яна стіна». Одним із критеріїв повноцінного життя для ліричного героя  є душевний спокій і воля, які дарує людині природа:

О діброво! О зелена! Моя матінко свята!
Тут веселість лиш для мене щиру тишу розгорта.
Мій маєток прежаданий — спокій, воленька свята.

                                   «В город не піду багатий…»

       Саме тому поет і в житті, і у своїй творчості виражав зневагу до матеріальних статків, бо найбільше людське багатство ― це життя, а життя і єсть сама природа. Безглуздою є мирська суєта: гонитва за наживою, кар’єризм, розпуста, адже це марна трата часу, бо на той світ таких принад не забереш. Автор устами ліричного героя засуджує міщанство, бо найцінніший особистісний скарб ― це власний розум, простота і свобода:

І нічого не бажаю, окрім хліба та води,
Вбогість я за друга маю — з нею ми давно свати.

«В город не піду багатий…»

      Таким чином, у збірці «Сад божественних пісень» вимальовується образ ліричного героя, який переконаний, що природа і самотність принесуть йому умиротворення і спокій, а Біблія допоможе осягнути істину. Урятуватися від спокуси, на його думку, найлегше, не пізнавши її. Матеріальні багатства тлінні, а Бог, віра в нього й душа ―вічні. Тому, можливо, слід утекти від марнот світського життя й провести його в мандрах. Звідси аскетизм і самотність, котрі не обтяжують особистих свобод, до яких і прагне ліричний герой.

Список використаної літератури

1. Білоус П. В. Українська література ХІ–ХVІІІ ст. : навчальний посібник. К. : Академія, 2010. 357 с.

2. Прокопов Д. Є. Історія української філософії.  К. : Академвидав, 2008. 282 с.

3. Сковорода Г. Сад пісень. К. : Веселка, 1968. 197 с.

4. Ушкалов Л. З історії української літератури ХVІІ–ХVІІІ століть. Харків : Харківська школа, 1999. 215 с.

5. Ушкалов Л. Сковорода та інші : причинки до історії української літератури. К. : Факт, 2007. 550 с.

6. Чижевський Д. Історія української літератури. К. : Академія, 2003. 567 с.

7. Чижевський Д. Філософія Г. Сковороди. – Харків : Акта, 2003. 430 с.

8. Шевчук В. Пізнаний і невпізнаний Сфінкс. Григорій Сковорода сучасними очима. К. : Пульсари, 2008. 528 с.