Стаття "Формування основ духовної культури учнів на уроках української мови та літератури"

ФОРМУВАННЯ ОСНОВ ДУХОВНОЇ КУЛЬТУРИ УЧНІВ НА УРОКАХ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ТА ЛІТЕРАТУРИ

Стаття присвячена актуальній проблемі сучасної педагогічної освіти – формуванню основ духовної культури    школярів  на уроках української мови та літератури. Акцентовано увагу на актуальності піднесення духовності особистості, адже це є  необхідною умовою формування  людини ХХІ століття, від якої певною мірою залежить майбутня доля держави. Розглянуто морально-духовні орієнтації, що виступають як провідні в навчально-виховному процесі сучасного закладуосвіти. Зроблено висновок про необхідність  формування  духовного світу особистості.

Значення духовності особливо зростає в наш час, коли життя пропонує кожному численну кількість виборів, життєвих самовизначень у найрізноманітніших сферах людської діяльності і, що не менш важливо, — у виборі ціннісних орієнтирів, які визначають життєвий шлях особистості. Невипадково проблеми виховання людини духовної привертають до себе все більшу увагу вчених не тільки гуманітарних, але й природничих наук, широкої педагогічної громадськості, творчої інтелігенції. Формування духовної культури ґрунтується на певних закономірностях виховання, яке органічно пов'язане із суспільними потребами й умовами виховання. Значні зміни в житті народу зумовлюють і зміни у виховній системі. Розбудова незалежної держави Україна потребує формування в школярів  національної свідомості, любові до своєї Вітчизни,  рідної мови,  свого народу, його традицій, історії та культури, високої духовності.

     У процесі виховання проблема формування загальнолюдських,  моральних цінностей залишається однією з найактуальніших у педагогічній науці та шкільній практиці. Сьогодні існує загроза обмеженості свідомості, девальвація морально-духовних цінностей, то виникає необхідність говорити про дефіцит моральної культури та потребу в створенні умов, які б сприяли розвитку духовного світу  учнів.

Аналіз попередніх досліджень. Проблеми духовності привертали увагу дослідників здавна. Про це свідчать праці педагогів минулого: Я.А.Коменського, Г.Г.Песталоці, А.Дістервега, В.О.Сухомлинського. Вони одностайно виділили головні фактори, які впливають на духовне виховання учнів: праця. сім`я, школа, учитель. Особистісний підхід до духовного світу дитини, виховання в неї християнської моралі  проголошували Я. Коменський, І. Песталоцці, Г. Ващенко, К. Ушинський. Зокрема, Г. Ващенко вважав, що виховний ідеал має дві складові: патріотизм та духовність [3]. М. Монтесорі стверджувала, що: «Вихователь має ставитися з релігійною пошаною до життя і через це обережно, та від щирого серця стежити за розвитком дитини» [2].       С. Русова пропонувала «Закон Божий» запроваджувати  як навчальний предмет у закладах освіти, тому що він мав, на її думку, повернути учнів до загальнолюдських цінностей [5].

Процес  становлення та розвитку духовності зумовлюється не лише соціальними впливами на особистість та їх активною трансформацією людиною, але й певними природженими, успадкованими особливостями кожного конкретного індивіда, зокрема його індивідуальними психо-фізіологічними властивостями, що позначаються на особливостях його реагування на різні явища, що тією чи іншою мірою пов’язані з духовністю. Особливе значення в становленні й розвитку духовності особистості має наявність у неї потреби в постійному самовдосконаленні.

Зважаючи на багатогранність, складність  явища духовності, існує система взаємопов’язаних системних ознак, які можуть слугувати критеріями духовності.  Це й стійка потреба й здатність слухати й чути іншого, що виявляється в  щирій зацікавленості питаннями, які хвилюють іншу людину;

почуття міри й такту в спілкуванні з іншими, у будь-яких діяннях людини, що певним чином проектується на навколишніх, їх настрої тощо; готовність безкорисливо допомагати іншим, схильність до доброчинності; чуйне, турботливе ставлення до слабких, незахищених людей із фізичними вадами, повага до їх людської гідності; відсутність звички до надміру критичного ставлення до інших (критиканство), що поєднується з поблажливим ставленням

до себе; бажання й уміння бачити в іншій людині позитивні риси її особистості, поважати її людську гідність; почуття вдячності та його реальні вияви в ставленні  до навколишніх.

 На уроках літератури формуємо постійну потребу в  подоланні в собі негативних рис, здатність щиро визнавати власні помилки, переживати почуття

провини за свої негідні вчинки; почуття самоповаги, власної гідності як умови відповідальності; турботу про своє фізичне та психічне здоров’я як умову досягнення особисто привабливих та  життєво важливих цілей.

Матеріал текстів для переказів повинен  сприяти вихованню  в учнів ставлення  до громадянських цінностей, людських стосунків, праці та інших явищ суспільного життя: глибоких, стійких  патріотичних  почуттів, дієвої  настроєності на реальні справи, у яких реалізується громадянський обов’язок;  усвідомлення мови як неоціненного скарбу (немає мови — немає народу, нації), основ національної ідентичності та національної культури; розвиненого  соціального  мислення; власних  поглядів  на політичні, історичні питання,  різні суспільні явища; непідвладності стороннім хибним впливам; переконаності  у святості сімейних і родинних зв’язків, традицій батьківської та синівської прив’язаності й поваги, любові, турботи, підтримки, реальної допомоги батькам, особливо на схилі їх літ; усвідомлення життєдайної, перетворювальної сили щоденної праці як умови самоствердження та самореалізації людини, її психічного, особистісного розвитку як засобу творення добра.

        Працюючи над характеристикою образів творів особливу увагу слід звертати на яскраво виражену, пристрасну  потребу  в справедливості; реальні

дії з метою утвердження правди як стосовно інших, так і самого себе; толерантність, готовність поступитися, категоричний осуд таких рис: підлабузництво, хитрість, брехня, лестощі, лінощі, байдужість, споживацтво, пихатість; негативне ставлення до настирливого нав’язування власних поглядів,  оцінок іншим людям.

Уроки мови та літератури мають не лише освітнє, а й виховне значення. Вплив засобів мистецтва слова на юну душу величезний. Духовна спадщина нашого народу зберігає характерні риси українського виховного ідеалу, якому має підпорядковуватися формування національної самосвідомості підростаючого покоління. Література відкривається перед учнями новими гранями як могутнє джерело української духовності, нерозривно пов’язана з національними та культурними традиціями.

Сформувати гармонійно розвинену, освічену, соціально активну й національно свідому молоду людину, яка має почуття громадянської відповідальності, високі духовні якості, є носієм кращих надбань національної та світової культур, здатна до самовдосконалення - саме таку особистість має виховувати  на своїх уроках сучасний учитель - словесник.

Готуючись до уроків мови та літератури слід підбирати такий матеріал, який був би не тільки пізнавальним, але й реалізував виховний потенціал.

Для учнів  більш цікавими є нестандартні уроки, які сприяють формуванню духовного світу, загальнолюдських цінностей, що є складовими соціальної компетентності: інтегрований (“Голодомор 1932-1933 років на Україні та відображення його в українській літературі, історії”), урок-пошук (“Пошуки сенсу життя героями драми-феєрії Лесі Українки “Лісова пісня”),  урок-дослідження (“Вічна загадка любові» (за повістю М.Коцюбинського “Тіні забутих предків”). Дітям подобається знаходити істину самим, щось досліджувати й порівнювати власні думки з думками інших. Логічним продовженням цієї роботи є організація позакласної діяльності учнів (проведення літературних флешмобів, акцій тощо), залучення дітей до участі в  конкурсах творчих робіт.

Уроки словесності  допомогають  учням через рідне слово пізнати себе у своїй природній індивідуальності, усвідомити мову в цілісності буття народу, його національної природи, розвинути відчуття особистісної відповідальності за рідну мову і усвідомлення своєї причетності до того, що відбувається з нею, до процесів її розвитку. Осмислення яскравих у мовному й смисловому відношенні текстів дозволяє разом з вивченням мовних одиниць впливати на свідомість учнів, їх поведінку, формувати переконання.

Для написання учнями творів потрібно добирати такі теми, які порушували б злободенні проблеми, давали можливість школярам висловлювати власне бачення світу, утвердити своє «я». А таких проблем у молоді безліч. Розкриваючи такі теми, як: «Твори добро, бо ти – Людина!», «Чи потрібне нам милосердя?», учні роблять висновок: «Якою скромною не була б добра справа, вона залишає позитивний слід у душі».

Під час вивчення твору І.Нечуя-Левицького «Кайдашева сім’я» та перегляду однойменного фільму, учні роблять висновок, яка ж насправді роль сім’ї в житті людини. Намагаємося розглядати  проблеми, порушені письменниками у творах, пов’язувати їх із сьогоденням, доводимо, чи є вони актуальними й сьогодні.

Кожна людина повинна бути носієм тих загальнолюдських цінностей, що були належно визнані ще нашими предками: честі, порядності, любові, милосердя, правди, справедливості, поваги, співчуття й усього того, що зветься духовними скарбами людства. Очистити ці замулені джерела гуманізму в усі складні для України часи допомагало художнє слово, перш за все, воно лунало з уст не лише письменників, а й свідомого національної гідності вчительства, найтісніше пов`язаного зі світом дитинства та юності. Прислів`я говорить: «Багатий не той, хто багато має, а той, хто не відчуває потреби мати більше, ніж має». Не відчувати потреби в надмірностях матеріальних може  лише духовно багата людина, що звикла цінувати понад усе не тілесні, а інтелектуально- духовні потреби в освіті, культурі, моралі. Тому одним з основних  завдань сучасного уроку словесності, на мою думку, є духовне відродження суспільства, яке має ґрунтуватися на уважному вивченні та засвоєнні учнями принципів гуманістичної моралі й етики, що з часів прийняття християнства й донині не втратили в усьому цивілізованому світі першорядної ваги.

       Так, знайомлячи школярів із зразками давньої української літератури, слід націлювати їх  на те, що цінним  потенціалом  цих творів є неухильна спрямованість на духовне вдосконалення особистості, звичайно, на основі християнської моралі. Давня українська література – джерело становлення національної свідомості та духовного розвитку учнів.

    Працюючи з творами Т.Г Шевченка, варто зазначати, що педагогіка поета ґрунтується на прищепленні дітям любові до батьків, на правді й добрі, на вірі у визволення народу з неволі, на зразках християнської моралі. Великий Кобзар учив народ жити за заповідями Божими, а ми маємо навчати  цьому своїх вихованців.

    Література як будь-яке мистецтво – «це час і простір, у якому живе краса людського духу» (В.Сухомлинський). Вона творить естетичну насолоду, уселяє в кожного кращі моральні якості, допомагає усвідомити духовні ідеали.

         Вироблення в учнів комунікативних умінь і навичок, засвоєння ними основних теоретичних відомостей з предмета, формування вміння користуватися всіма багатствами мовних і мовленнєвих засобів, засвоєння норм української літературної мови, вироблення міцних орфографічних та пунктуаційних навичок – усе це найважливіші завдання вивчення рідної мови. Грамотне письмо набуває особливої актуальності в умовах незалежності, відродження української духовності, культури. Тому необхідно практикувати  написання словникових диктантів, орфографічних хвилинок, пропоную учням удома виготовити картки з пропущеними орфограмами  у словах, написання яких уже опрацьовано.

    Щоб учень міг розкритися, треба дати йому таку можливість. Для цього слід обирати   різні форми й методи проведення уроків та позакласних заходів, що є необхідною умовою комплексного навчання й виховання. Людина від природи наділена пізнавальним інтересом, що, звичайно, стимулюється в умовах проблемної ситуації. Проблемно-пошуковий метод сприяє самостійному розв`язанню проблеми учнями. Він привчає дітей бачити проблему, ставити запитання, висловлювати припущення, наводити докази, робити висновки. Зовнішньою стороною цього методу може бути бесіда, що складається з ряду запитань, кожне з яких є кроком до розв`язання проблеми.

           Актуалізації проблемної ситуації на уроках української літератури, усвідомленню ідейної спрямованості твору сприяє також особливий вид роботи з текстом – робота з цитатами. Кожне поставлене запитання (як школярі розуміють ту чи іншу цитату (фразу, висловлювання, твердження, думку)) має бути актуальним, розвиваючим і виховувати в дітей духовні цінності.

Духовно довершена особистість – це людина, для якої важливою цінністю є людське життя, як можливість творити добро, що пов’язано з необхідністю подолання зла, несправедливості, нікчемних устремлінь, а завдяки цьому і навколишніх життєвих реаліях. Прагнення до гармонії почуттів, потреба у самовдосконаленні, необхідність жити у вимірах душі, відчуженість від надмірних турбот про матеріальні блага (гроші, кар’єра, слава тощо нікчемні буденні «цінності», що можуть перетворитися у джерело заздрощів, озлобленості та інших проявів, що знищують в людині людське і роблять її нещасливою) – це та подібні моменти дозволяють людині розвивати в собі здатність не тільки бачити, відчувати велич людини, як носія духовності, але й активно творити величне у щоденному житті та у взаєминах з навколишніми.

Список використаних джерел

1. Бех І.Д. Особистісно зорієнтоване виховання: Науково-метод.посібник. – К.: ІЗМН, 1998. – 204с.

2. Боришевський М. Й., Л. І. Пилипенко, О. І. Пенькова та ін Виховання духовності особистості : навчально-методичний посібник /  за

 заг. ред. М. Й. Боришевського. – Кіровоград : Імекс-ЛТД, 2013. – 104 с.

3. Ващенко Г. Виховний ідеал . – Полтава : Полтавський вісник, 1994.

4. Гончаренко С. У. Український педагогічний словник. – К.: Либідь, 1997. – 376 с.

5. Дубасенюк О.А. Теорія і практика професійної виховної діяльності педагога: Монографія. – Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Івана Франка, 2005. – 367 с.

6. Калашнік А. Загальні методи вивчення предмета «Християнська етика». – Львів : ЛОІППО, 2003. – 192 с.