Стаття "Голодомор 1932-1933 рр.

Штучний голодомор 1932—1933 рр. став однією з найстрашніших трагедій у вітчизняній історії. Вона позначилась на тисячах сіл, увійшла в мільйони людських душ. Україна пережила суспільний стрес, який і до сьогодні дається взнаки. Сталася трагедія планетарного масштабу. Полтавщина була одним з регіонів України, що найбільше постраждав від голодомору та репресій. Радянська тоталітарна держава, доводячи людей до фізичного виснаження, змушувала їх приймати більшовицькі стандарти життя, тим самим відмовляючись від власних позицій. Доведені до відчаю, люди були ладні за шматок хліба рідного батька продати. Доноси породжували страх у суспільстві. Страх бути оговореним, засудженим несудовими органами, страх в одну мить бути покараним без слідства і суду представником влади, сільськими активістами, а чи то і позбавленим життя, розлученим із родиною, виселеним за межі села тощо.

Проблема голоду 1932-1933 рр. в сучасній українській історіографії досліджувалася й досліджується, головним чином, в руслі двох дискурсивних напрямків: геноцидного й негеноцидного. Сучасна українська історіографія (в рамках «геноцидної» версії голоду 1932-1933 рр.) розробляє й мало досліджені сюжети широкого спектру наслідків голоду 1932-1933 рр. Вивчаються етнографічні аспекти голодомору як геноциду, його деструктивний вплив на всі сфери української традиційної культури, внаслідок чого була порушена тяглість народних традицій та перерваний природний зв'язок між поколіннями; процеси деформації традиційного способу життя українського селянства, деморалізації традиційної поведінки селян внаслідок репресивної політики влади; руйнівні зміни у культурі українського селянства: зміни у харчуванні селян, деформацію родинної обрядовості, нищення релігійності селянства і руйнацію народних промислів і ремесел [9] .

Дослідження з деконструкції Голодомору-геноциду 1932-1933 рр в сучасній українській історіографії малочисельні і представлені, насамперед, працями Г.Касьянова, А. Портнова, В. Головка, В. Васильєва.

Члени Асоціації дослідників голодоморів в Україні досліджують і зберігають історичну пам’ять про події другої половини ХХ ст, поширюють серед широкого читацького загалу інформацію про голодомори та їх наслідки. Дослідники підготували та видали низку збірників архівних документів і матеріалів, свідчень людей, які пережили страхіття радянських голодоморів, проводили наукові конференції та інші заходи.  У багатьох містах і селах України активістами організації впорядковано цвинтарі, встановлено хрести, пам'ятні знаки на могилах жертв голодоморів. 10 вересня 1993 р. на Михайлівській площі Києва відкрито й освячено пам'ятний знак жертвам голодомору 1932—1933рр.

Проте, українські дослідники голоду 1932-1933 рр. загалом перебувають поза світовими дебатами про геноцид як теоретичними, так і конкретно-історичними. Дискусії щодо голоду 1932-1933 рр. головним чином обертаються довкола Конвенції 1948 р., порівняльний аналіз з іншими випадками геноциду відсутній, за винятком побіжних зауважень чи згадок (Г. Касьянов).

Метою даної роботи є розкриття основних аспектів трагедії на полтавських землях, її історичні передумови та демографічні наслідки.

Причини голодомору на Полтавщині, як загалом в Україні, однакові. Взимку 1931-1933 рр. в українському селі склалося скрутне становище щодо забезпечення населення продовольством. Формальним приводом кампанії по викачуванню зерна як у колективних, так і в індивідуальних господарствах була так звана хлібозаготівля «для індустріальних центрів та Червоної Армії». Навесні в десятках сільських районів розпочався справжній голод. У цей час сталінське керівництво з метою збільшення поставок хліба посилює тиск на республіканські партійні та державні органи. Під приводом боротьби за індустріалізацію народного господарства радянська влада та її місцеві представники запропонували селянам продавати хліб державі за сміховинну ціну, яка була у 20–30 разів нижча за ринкову. У переважній більшості нереальними були й плани так званої «хлібоздачі».

Голодомор справді був геноцидом селянства (в Україні) й козацтва (на Кубані), поєднаним у часі з планомірним винищенням української інтелігенції. Тобто це був геноцид українців як нації. Це був масовий терор за соціальними і національними ознаками.

Не можна без душевного болю читати листи, які надсилали з Полтавщини до тих чи інших високопосадовців люди різного віку і професій. «Дорогий, золотий, милий Григорій Іванович! — писав до Григорія Петровського учитель із с. Мачухи Полтавського району Іван Лашкевич. — Не допустіть померти мученицькою смертю, якнайшвидше дайте хліба... Якщо не можна казенного, дайте свого, дайте, візьміть де хочете, будьте добрі, поспішіть, пришліть..., а я вічно буду дякувати Вам і молитимуся за Вас» [4, с. 424]. Проте відповіді на цей лист, як і на три попередніх, цей сільський учитель так і не дочекався. Про цілеспрямованість політики комуністичної партії на знищення частини української нації свідчить масова смертність від голоду дітей, яких неможливо звинуватити у невиконанні «планів хлібозаготівель». Чи не найповнішу картину з їхнього життя у тогочасній Україні змалював відомий письменник Василь Гросман: «А селянські діти!.. Їхні голови були схожі на важкі м’ячі на тонких, як у лелек, шиях, і видно було кожну кістку їхніх рук і ніг, що виступали зі шкіри, і весь кістяк проступав зі шкіри, що виглядала як жовта марля. Дитячі обличчя були старі, зморені, ніби цим дітям було сімдесят років. А з початком весни вони вже зовсім їх не мали. Замість них були птахоподібні голови з клювами чи жаб’ячі голови з тонкими і довгими губами, а деякі з них нагадували риб з відкритими ротами. То не були людські обличчя... Це були радянські діти, і ті, що карали їх смертю, були радянські люди» [5, с. 318]. Намагаючись врятувати своїх дітей, матері нерідко відвозили їх на залізничні станції до Полтави чи інших міст, сподіваючись, що їх хтось підбере і врятує від голодної смерті.

Голодомор, сам по собі, мав величезний вплив на психіку людей. Радянська влада намагалася зробити людей покірними, й їй це вдалося. Голодна людина зробить все, щоб поїсти, моральні естетичні й будь які інші норми йдуть на задній план.

Аналіз архівних, статистичних даних показує, що втрати населення Полтавщини від голодомору тих років становили близько 700 тис. осіб. Існують і інші погляди, так М. Шудря вважає, що цей голод забрав на Полтавщині “Майже третину всієї людності”. За підрахунками М. Якименко втрати населення Полтавщини внаслідок цього голоду становили 1,5 млн. осіб. Узагальнюючи все, можна зробити висновки, що в основі виникнення продовольчих труднощів, а потім і голоду 1932—1933 рр. в Україні і, зокрема, на Полтавщині, лежать насильницькі методи колективізації, масове “розкуркулювання”, низька культура землеробства, слабка технічна база колгоспів, що призвело до зниження валового збору зерна.

Архівні матеріали, свідчення очевидців показують, що безпосередньою причиною голоду на початку 30-х років у республіці, а також на Полтавщині, стало примусове, з широким застосуванням репресій, проведення згубної для селянства хлібозаготівельної політики.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Державний архів Полтавської області 
2. Максудов С. Демографічні втрати населення України в 1930—1939 рр. // Український історичний журнал — 1991р.
3. Державний архів Полтавської області. — Ф.П.-12. — Оп.1. — Спр. 36: «Протоколи засідань бюро Полтавського міськкому КП(б)У». — 299 арк.
4. Колективізація і голод на Україні. 1929–1933 / АН України. Інститут історії України та ін.: Упоряд.: Г.М.Михайличенко, Є.П.Шаталіна; Відп. ред. С.В. Кульчицький. — К., 1992. — 736 с.
5. Конквест Роберт. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голодомор. — К., 1993. — 383 с.
6. Матеріали Міжнародної наукової конференції Київ, 20–21 листопада 2013 р. Голод в Україні у першій половині ХХ століття: причини та наслідки (1921–1923, 1932–1933, 1946–1947)
7. Петренко С.М., Голод 1932—1933 рр. на Полтавщині очима сучасників. 2003
8.  Стасюк О. Геноцид українців: деформація народної культури. - К.: ВД «Стилос», 2008. - 224 с.