Стаття "Художня образність у збірці Б.-І. Антонича "Зелена Євангелія»"

Король Л.Г.,

учитель української мови та літератури Самчиківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Художня образність у збірці Б.-І. Антонича «Зелена Євангелія»

У статті розглянуто художню образність збірки «Зелена Євангелія» Б.-І. Антонича. В основі аналізу – авторська манера бачення світу, єдність ліричного героя і природи.

 Ключові слова: природа, метафора, ліричний герой, звуко-кольорова організація слова.

 In this article we study artistic imagery collection "Green Gospel" B.-I. Antonych. The basis of the analysis - the author's way of seeing the world, unity lyrical hero and nature.

Key words: nature, metaphor, lyrical hero, sound-color organization of speech.

 Збірку віршів «Зелена Євангелія» називають Б.-І. Антонича книгою природи. Поет вважав, що все на світі має свою душу, що має існувати гармонія всесвіту, а завдання митців – цю гармонію відтворювати. У його творах постає нова художня дійсність, що живе на перетині міфічного і реального.

 Основними дослідниками, які зверталися до збірки  «Зелена Євангелія» були: Ю. Андрухович дослідував структурно-композиційну основу збірки, О. Пономаренко аналізувала астральну символіку збірки, М. Рудацький наголошував на «біологізмі» збірки, М. Новикова «лісову» образність збірки, Н. Науменко здійснила порівняльне дослідження звуко- кольорової образності поезії Антонича і А. Рембо. Ми хочемо наголосити на художній образності збірки, єдності ліричного героя і природи.

 Свою четверту книжку Антонич назвав «євангелією». Чого тут більше – побожної відданості чи богоборчого зухвальства? Мабуть, ні одного, ні другого. Адже ця книга «євангелія» не за жанром і не за способом викладу чи структурою, чи зовнішньо-подієвим змістом. «Євангелія» як метафора, як означення чогось найвагомішого, якогось одкровення, книга книг і духовний заповіт поета. І вийшло так, що Антоничів задум щодо цієї книжки втілився повністю. Навряд чи він свідомо відчував свою смерть. Але заповіт написав – розлогий і вичерпний. Ключ до розуміння світ отвору і себе в ньому. Книгу любові, зелені та прощання [1, 56].

Як відзначають критики, творча зрілість Антонича найяскравіше виявилася у «Зеленій Євангеліє», де він показує своє заглиблення у життя, у світ природи, одвічного космосу й біосу: його філософія природи знайшла своє поетичне вираження. При першому знайомстві зі змістом впадає в очі побудова збірок, що поділені на глави, між якими йдуть ліричні інтермецо. Вчитуючись у зміст творів, бачимо різницю між «главами» та «інтермецо». Ліричні інтермецо продовжують, розвивають і поглиблюють тематику поезій збірки «Три перстені» про єдність людини і природи. Але якщо у збірці «Три перстені» тема «єдності людини і природи проходила все-таки другим планом, між автором і предметом зображення переважно існувало почуття певної дистанції, то «Зелена Євангелія» відстань між автором і середовищем постійно зменшує, поки поет не переливається в речі, явища, поки, завдяки певним метаморфозам, він не стає травою, кущем, лисом, хрущем, тощо» [3,7]. Поет настільки близький з природою, що відірвати його від неї просто неможливо.

Антонич так часто і так пристрасно «вивчає» взаємини людини і рослини тому, що рослина має недосяжну вірність місцеві народження, дитячу безвідповідальність за своє життя, мінливу зовнішність і вищий смак у застосуванні своєї індивідуальності до навкружжя, до часу року і днини, до ясної погоди та іншого настрою неба. В рослин немає звірячої брутальності й хитрості при відстоюванні своїх прав на життя, зате вони мають мовчазну терпеливість і загадкову витривалість у люто не сприятливих для життя місцинах [2, 26].

Антонич хотів пізнати, з чого росте, на чому тримається, чим живиться «вершок життя». Його метафори були наче драбини, по яких він опускався, як йому здавалося, до тверді, з якої і вибилося дерево з вершком свідомості – людина. У філософських пошуках начала начал людського поет осягав ідеалістичну істину, асоціюючи не раз могутню снагу природи з Богом. Як глибоко трагічна істота, що носила на собі найтяжче прокляття долі – печаль самотності, Антонич не міг не пробувати шукати виходу із розчарування в суспільних ідеалах, у вияснюванні свого людського зв'язку з життєдайними силами природи, в жаданні злитися з живою суттю природи, якою для нього, як для сина Карпат, був насамперед ліс [2, 26].

У «пралісі» Антоничевої поезії ростуть дуби і буки, липи і явір, черемха і калина… Допущено сюди не всяке дерево,а лише символічне. Кому не відомо, наприклад, що дуб уособлює силу, міць, надійність і велич. Тому й бачимо його «рослинного лева», над лісом, що, як

«гордий і скупий монарх,

підводить вранці сонця жезл над

марнотратним світлом» [2,179].

У віршах цієї збірки Б.-І. Антонич поєднує зорові враження з музичними, слуховими, вдаючись до різних способів передачі відчуття кольорів і скульптурних форм образами звуків і, навпаки, відчуття явищ звуку – символами  зорового походження. Органічне поєднання музики і живопису відтворено у поезії «Концерт» Б.-І. Антонича, у якій звук перетворюється на барву, а барва – на звук, наприклад:

Низькі октави – чорність і червоність всуміш

проходять в синь і зелень – два стрункі акорди.

Високе «е» на скрипці з молодого шуму

у сніжність флажолетів, що, мов холод, горді [2, 170].

Антонич з невичерпної скарбниці метафор добирає до звуків як назви кольорів, так і слова, які можуть викликати асоціацію з кольором. Такий спосіб кольористичної символізації звуків видається значно складнішим, оскільки тут, після ряду експериментів зі звуко-кольоровою організацією слова, автор приходить до глибокого натурфілософського символу «празелені звуків» [4,51]:

Для розуму зачинені, невидні двері

Відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.

Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні

Речей і дій, музика суті, дно незглибне… [2,171].

  Мотив поєднання чоловіка і жінки підноситься до найвищого рівня у

"Яворовій повісті". Ніхто з дослідників не залишав цього вірша ("малу баладу" – за визначенням автора) поза увагою, хоча й трактували його по-різному. М. Ільницький наводить чисто фольклорне, романтичне тлумачення: явір – парубок, що звабив дівчину, а кущ – їхня дитина [4, 146]. Д. Павличко визначає "явір" і "кущ" ключовими словами, але розглядає явище гріха у філософському аспекті, як створення нового життя [2, 31]:

Мав дяк в селі найкращу доню,                Дізнавшись, дяк умер з неслави,

дівчину явір покохав.   мов ніч,            похмурий був і гнівний.

Почула плід у свому лоні                              Кущем, як мати, кучерявим,

по ночі, п’яній від гріха.                                росте син явора й дяківни [2, 183].

У добу високого технічного прогресу ми все частіше зустрічаємося з фактами жорстокого і свавільного втручання людини в навколишнє середовище. Тому вкрай важливо кожному усвідомити, що ставлення суспільства до природи визначає життя майбутніх поколінь.
Написані понад півстоліття тому, поезії Б.-І. Антонича й сьогодні змушують задуматися над філософськими проблемами співіснування людини і природи. Поет переконаний, що людина — плоть від плоті природи, вічної, мінливої, неперевершеної у своїй мудрості і красі.

Література

1. Андрухович Ю. Євангеліє від Антонича, або Зелена книга прощання / Ю. Андрухович // Рад. Літературознавство. – 1989 – №10. – С. 55-59.
2. Антонич Б.-І. Зелена Євангелія: поезія, драматургія, проза, статті / упор., передм., прим. Д. В. Павличка, художнє оформ. М. С. Пшінки, фронтипіс О. Л. Кульчицької. – К.: Веселка, 2009. – 463с.
3. Ільницький М. Незнищенність поезії / М. Ільницький. // Вітчизна. – 1968. – №6. – С. 194-196.
4. Науменко Н. Райдуга звуків і почуттів: порівняльне дослідження звуко-кольорової образності поезії А. Рембо і Б.-І. Антонича / Н. Науменко // Дивослово. – 2005. – №3. – С. 49-52.