Стаття "Художнє осмислення історичного минулого у творі Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію»"

Король Л. Г.,

вчитель української мови та літератури

Самчиківської ЗОШ І-ІІІ ступенів Старокостянтинівського району

Художнє осмислення історичного минулого

 у творі Зірки Мензатюк «Як я руйнувала імперію»

Сучасні українські письменники у своїх творах все частіше намагаються осмислити історичне минуле нашої держави, звертаються до витоків національної культури, традицій, звичаїв. Сьогодні ці теми набули особливої актуальності. Тому й не дивно, що з-під пера сучасних авторів української дитячої літератури з’являються твори на згадану вище тематику.

До історичної тематики звертається у своїй творчості і сучасна українська письменниця Зірка Мензатюк, зокрема у творі «Як я руйнувала імперію».

«Як я руйнувала імперію» – це перша україномовна повість для підлітків, у якій автор розповідає про останні роки радянської імперії. Зірка Мензатюк так зазначає про тематику та мотиви написання твору: «Передусім повість «Як я руйнувала імперію» – про любов до свободи, любов до України. Може, воно звучить дещо патетично, але недавні події, жертва Небесної сотні підтвердили найвищу цінність такої любові. […] Бо мені йшлося насамперед про те, щоб дитина, яка зростає в вільному суспільстві (а сьогоднішня Україна хоч і не надто заможна, але таки вільна), –  щоб ця дитина розуміла і цінувала свободу, демократію. Адже вони – мов повітря: коли є – не помічаєш, коли ж нема – задихаєшся [2].

Зірка Мензатюк зображує передумови і процес розпаду СРСР, тодішню атмосферу суспільного життя, зміну світогляду людей, переорієнтацію цінностей, усвідомлення народом національної ідентичності через образ головної героїні твору– дівчинки-підлітка Ірини Найчук. Автор не наділяє героїню якимись надзвичайними рисами, показуючи її типовість: «Вчуся непогано, хоч і не відмінниця. Нічим особливим не вирізняюся. Не спортсменка, не юна поетеса, на вигляд звичайнісінька» [1;21].  Вона разом із батьками мешкає у Києві, але канікули приїздить до бабусі в село на Чернівеччині, де відбуваються найголовніші події повісті.

Письменниця передає атмосферу кінця 80-х за домогою предметних реалій: «А в місті з досвітку стояли понурі черги за тим же молоком і маслом. Черги вишикувалися за всім, що з’являлося в порожніх магазинах: за цукром, за хлібом, бо й то був дефіцит. Радянські люди живуть напрочуд радісно: вони раділи, якщо вдалося купити ковбаси, раділи, купивши шкільні зошити, раділи, коли, придбали чоботи на зиму – аж набридло радіти» [1;95-96].

Автор також використовує і «радянську лексику», яку пояснює за допомогою ремарок: телефон-автомат, спринтер, жовтневі свята, КГБ, спекулянти, совок, енкаведисти, гомо совєтікус, самопал, совдепія.

Створити атмосферу тієї доби авторці допомагає і вбрання героїв твору: джинси-варьонки, сафарі, кросівки з різнокольоровими шнурками, неонові гумки для волосся. Принагідно згадуються тодішні співаки: Олександр Малінін, В’ячеслав Добринін, Алла Пугачова, Софія Ротару, німецький гурт «Scorpions».

У селі Яринка знайомиться зі своїми однолітками. Їх можна розподілити на дві групи: перша – Ніночка та її подруги – Даруся, Ліза, Віра – зразкові комсомольці; друга Ігрек (Ігор Косовець), Микола та Півоня, які стали для неї справжніми друзями. Ця «шалена четвірка» не боїться свого вільнодумства і активно відстоює свою позицію перед іншими.  Найголовніше – вони щирі, готові у будь-який час підтримати один одного (коли у газеті надрукували замітку про Ігоря), захистити (Ігрек вигороджував Яринку перед Ніною, коли та знайшла її оксамитку). 

Ніночка – донька директора місцевої школи, відмінниця, голова піонерської дружини. «Насправді її звати не Ніна, а Нінель. Тобто «Ленін» прочитане з кінця. Партійний татусь назвав її на честь вождя». [1;52]. Автор показує Ніночку жертвою радянської пропаганди, позбавлену власної життєвої позиції, яка намагалася всіх перевиховати у партійно-радянському дусі. Вона ретельно обирає своє оточення (Даша і Ліза), яке  підтримує її у всіх зразкових починаннях.

Іронічний погляд на радянську дійсність, вміння активно відстоювати свою позицію, здатність гуртувати навколо себе молодь, можливість бунтувати проти радянської системи продемонстровано на прикладі образу Ігрека. Хлопець демонструє викличну як для піонера поведінку: «Умовив маму, і вона пошила йому піджак і штани з яскравого дешевого вельвету. Прийшов Ігрек у школу червонісінький, як помідор!» [1;30]. Цей вчинок героя – бунт проти загальноприйнятих радянських порядків. Крім того, він іронічно оцінює радянську дійсність, жартуючи над правильними однокласниками, сипле анекдотами на суспільно-політичні теми: «Прийшов вуйко в театральну касу та й питає: «Чи є квитки на з’їзд колгоспників?» – «Ні, вуйку, нема». – «Я так і знав. Як файна комедія, то ніколи нема квитків»» [1;32]. «Каже американець до росіянина: «У нас демократія. Я можу вийти до Білого дому і кричати: «Геть президента Америки Буша!» –«І в нас демократія, – відповів росіянин. – Я також можу вийти до Кремля і кричати: «Геть президента Америки Буша!»» [1;172]. Слушно про нього зауважує Яринка: «Він говорить недозволену правду» [1;41].

Письменниця показує у творі еволюцію світогляду Яринки та її оточення, не лише друзів-підлітків, а й дорослих. При цьому важливу роль у творі відіграє поїздка дівчинки із батьками до Латвії, де вони стали свідками мітингу Гельсінської спілки: «Люди в колоні несли квіти, плакати, написані латиською мовою, і прапори, вишнево-білі, як півонії ранкової незнайомки. Йшли мирно, співаючи, а наблизившись до пам’ятника, покладали квіти – вже не на постамент, всуціль застелений букетами, а на асфальт навколо нього» [1;76]. Їх переповнювала гордість за латишів, що вони сильні духом: «У них є гідність. Вони гарні, бо вільні … Вони вільні душею! Вільні духом» [1;80]. Побачене, відгукнулось у їхніх душах букетом емоцій та переживань,  наштовхнуло їх на роздуми про долю українського народу, паралелі між Україною та Латвією, мрії про відновлення власної незалежності: «Я слухала, дивилася і не йняла віри очам. Невже це можливо? Не тільки анекдоти політичні розказувати, а відкрито захищати свій народ, свою мову? Виявляти – хай мирний, хай пісенно-квітковий, але все-таки – протест? Я була здивована великим здивуванням. Цей вислів колись вичитала в арабських казках, і тепер він був дуже доречний» [1;77]. Особливо вразила Яринку жінка, яка поклала півонії (символ прапора Латвії) до постамента Мілди, матері-Вітчизни:  «Окрилена? Ні, це занадто пишномовно. Проте в ній було щось особливе, незвичне, і власне воно мені подобалося … Від того й гарна, мов окрилена» [1;74]. Це  також помітила і мама Яринки: «Вони вільні душею! Вільні від страху!» [1;80] і наштовхнуло на сміливі думки: «О, так! Тихіше… Все життя з закритим ротом… Тихше води, нижче трави… А вони – з квітами, з прапорами… Та якби хоч колись, хоч раз, хоч здалеку… Якби Бог дав побачити наш синьо-жовтий… Я більше нічого в житті не просила б!» [1;81].

Не менш важливі події, які показали сміливість та згуртованість, патріотичну налаштованість відбулися у селі: «Увечері проти неділі хтось запалив свічки на роздоріжжі, на місці останнього бою чотирьох бандерівців» [1;86]. Так ми дізнаємося історію про сміливого Івана Кантемира, яку оповідає Ігрек.

Крім того, Яринка дізнається, що її дідусь – колишній політв’язень, якого засудили за український націоналізм. Причиною арешту стала фотокартка, яку знайшли у дідуся. На якій був знятий Яринчин дідусь та Іван Кантемир у повстанській формі. Вирок суду був традиційним для радянської системи: «Краще хай десять невинних опиняться за ґратами, ніж один ворог радянської влади залишиться на свободі» [1;99]. 

Патріотично налаштована тітонька Яринки Орися, яка вражає безстрашністю, активною життєвою позицією, завзятістю, небайдужістю до долі рідної землі. Вона не побоялася вступити з Василем, який розвивав над головою жовто-блакитний стяг у танець, через що їй пізніше відмовили у прийнятті на роботу до школи, але вона не засмутилася і шукала роботу в іншому місці. Дівчина вступає в Народний Рух України за Перебудову. Організація, яка акумулює у своєму складі національно свідому та патріотично налаштовану молодь. Орися-рухівка виготовляє значки з українською символікою, клеїть листівки, малює плакати, бере активну участь в організації конференцій Руху.

Носій національного колориту у творі – баба Софрониха: ««Це була б майже сільська класика, живий персонаж Нечуя-Левицького – балакуча й сварлива баба, охоча до пліток і чуток, – якби не одна риса, що робила її унікальною, як доісторичний мамонт. Софрониха вірила в чари й ворожбитство і навіть сама трохи зналася на них» [1;17]. На початку твору читач сприймає її як кумедного персонажа, яка у всьому шукає відбиток магії. Наприклад, безлад, який винила Яринчина кішка вона пов’язує із появою щезника. Але Софрониха стала активістом і повернула людям церкву, хоча це було і небезпечно: вона гуртує людей, разом із іншими активістками їздить у Москву, пише прохання, збирає підписи, влаштовує молитви під зачиненою церквою – словом, відстоює права громади.

Згадане у творі і підліткове кохання Яринки до Андрія, який протиставляється Ігреку. Хлопець приносить заборонені книги із домашньої бібліотеки: «Неопалиму купину» Сергія Плачинди, «Людоловів» Зінаїди Тулуб, «Меч Арея» Івана Білика, «Мальви» Романа Іваничука, «Собор» Олеся Гончара. Оповідає про те, як цькували Григора Тютюнника, про загиблого поета Василя Симоненка, розказував про замученого Орфея Володю Івасюка. Андрій декламує вірші українських поетів, приносить дівчині волошки. Але коли настав час діяти, то Андрія не виявилось поруч із Яринкою та іншими підлітками. Він виявився не готовим заявити про свою громадянську позицію, а залишився патріотом України лише на словах: «Андрій... Про нього належало подумати. Невже він такий, як про нього казала Півоня? Обережний обережник… Відстоювати церкву не наважився. Хай чужі руки жар загрібають. Свої біленькі з відшліфованими нігтями краще поберегти. А то зробиться вавочка. Болітиме! Боягуз, та ще й ревнивець» (224) Дівчина усвідомила, що хлопець насправді виявився іншим, а не таким як вона його собі уявляла: «Я любила героя з волошковими очима, а він – патріот боягузливий. Та ще й ревнивець. І очі в нього не волошки» [1;236].

Виявляється, що Андрій, за визначенням автора, «диванний патріот». Такі люди не ризикують собою, не беруть участь у революційних подіях, не відстоюють своєї національності, яка для них є лише інструментом піару та використання у корисливих цілях.

Наприкінці повісті діти наважуються на відчайдушний вчинок: втекти з дому, щоб бути присутніми на проукраїнському мітингу в Чернівцях, який організували рухівці.  Вони зрозуміли: саме з таких подій і почнеться розпад імперії зла, «тюрми народів», якого вони так прагнули, адже так чекали вітру перемін, урагану:

«- Панно Яринко, чуєш тріск? – нахилився до мого вуха Ігрек.

•      Га? Де? Не чую!
•      Тріщить Совдепія! Валиться!
•      Від крику?
•      Ага! Як мури єрихонські!...
•      То кричімо гучніше! Хай руйнується! Ге-е-ть!» [1;259].

Головній героїні вдалося разом з іншими українцями зруйнувати імперію і воскресити Україну, пробудити її з трьохсотлітнього сну.

Отже, повість Зірки Мензатюк  «Як я руйнувала імперію» – спроба розказати юному читачеві про останній період Радянського союзу, передати тодішню суспільну атмосферу, наголосити на важливості національної ідентичності та свободи.

Список використаних джерел та літератури

1.              Мензатюк Зірка. Як я руйнувала імперію : для серед. шк. віку / Зірка Мензатюк. – Львів : Видавництво Старого Лева, 2016. – 272 с.
2.              https://starylev.com.ua/news/yak-ya-ruynuvala-imperiyu-naybilsh-lyubovna-zi-vsih-moyih-knyzhok
3.              http://bookchest.livejournal.com/94600.html
4.              http://www.barabooka.com.ua/pioneriya-navpaki/