Стаття "Педагогічні умови та практичний досвід формування виконавської майстерності"

Зайцева Тетяна Георгіївна 31 жовтня 42 Відгуки відсутні

Про матеріал

У статті розглянуто проблему формування виконавської майстерності майбутніх вчителів музичного мистецтва в процесі навчання гри на баяні та акордеоні як основному й додатковому інструменті. Обґрунтовано комплекс педагогічних умов, що забезпечують ефективність цього процесу, та узагальнено досвід їх упровадження в закладах фахової передвищої та вищої освіти. Наголошено на єдності технічної й художньо-образної підготовки, індивідуалізації навчання та залученні студентів до реальної сценічної й педагогічної практики.
Перегляд файлу

ПЕДАГОГІЧНІ УМОВИ ТА ПРАКТИЧНИЙ ДОСВІД ФОРМУВАННЯ ВИКОНАВСЬКОЇ МАЙСТЕРНОСТІ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ МУЗИЧНОГО МИСТЕЦТВА

Анотація. У статті розглянуто проблему формування виконавської майстерності майбутніх вчителів музичного мистецтва в процесі навчання гри на баяні та акордеоні як основному й додатковому інструменті. Обґрунтовано комплекс педагогічних умов, що забезпечують ефективність цього процесу, та узагальнено досвід їх упровадження в закладах фахової передвищої та вищої освіти. Наголошено на єдності технічної й художньо-образної підготовки, індивідуалізації навчання та залученні студентів до реальної сценічної й педагогічної практики.

Ключові слова: виконавська майстерність, вчитель музичного мистецтва, педагогічні умови, баян, акордеон, музично-виконавська підготовка, інтерпретація, рефлексія, сценічна практика.

Постановка проблеми

Вчитель музичного мистецтва поєднує в собі педагога, виконавця й просвітника. Гра на інструменті для нього не самоціль і не спосіб показати себе: вона щодня працює на уроці, коли він акомпанує співу, показує інтонацію, веде клас живим звучанням. Тому від рівня виконавської підготовки залежить, наскільки переконливим буде музичне виховання школярів [1; 2].

Багато років працюючи зі студентами, які опановують баян та акордеон як основний або додатковий інструмент, викладачі стикаються з одним і тим самим протиріччям. Студент може старанно вивчити програму й технічно «зіграти» її, але не вміє донести до слухача задум автора, а тим більше пояснити дитині, як цього досягти. Розрив між технічною вправністю, художньою інтерпретацією та вмінням методично доцільно використати власне виконавство в шкільній роботі однаково помітний і в закладах вищої, і в закладах фахової передвищої освіти [3]. Звідси випливає потреба чітко окреслити педагогічні умови, за яких цей розрив поступово долається.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Виконавську підготовку вчителя музики вивчали багато вітчизняних дослідників. О. Рудницька розглядає художньо-педагогічну інтерпретацію як складову професійної культури педагога [1], Г. Ніколаїв аналізує становлення музично-педагогічної освіти в Україні [2], Н. Мозгальова присвятила окрему працю виконавській підготовці майбутнього вчителя музики [3], а С. Горбенко досліджує художньо-виконавську культуру [4]. Теоретичні засади музичного виконавства, зокрема природу інтерпретації, висвітлює О. Виноградов [5]. У всіх цих роботах простежується спільна думка: художній і технічний розвиток виконавця неподільні, а рефлексія є необхідною умовою його самовдосконалення. Водночас специфіка роботи з баяном і акордеоном, інструментами, які досі широко представлені в шкільній і позашкільній освіті, на нашу думку, потребує окремого практичного осмислення.

Мета статті

Мета статті полягає в тому, щоб обґрунтувати педагогічні умови формування виконавської майстерності майбутніх вчителів музичного мистецтва та узагальнити власний досвід їх реалізації на заняттях з баяна й акордеона.

Виклад основного матеріалу

Виконавську майстерність майбутнього вчителя музичного мистецтва розуміється як інтегративну професійно-особистісну якість. Вона охоплює володіння технікою гри та співу, здатність до художньої інтерпретації, сценічну витривалість, уміння методично грамотно застосовувати виконавство в освітньому процесі, а також здатність тверезо оцінювати власне виконання [3; 4].

Щоб працювати з цим поняттям практично, його варто розкласти на складники. Мотиваційно-ціннісний складник виявляється в інтересі до виконавства, розумінні його професійної ваги й потребі постійно вдосконалюватися. Когнітивний пов’язаний із знанням музично-теоретичних закономірностей, стильових особливостей, законів драматургії твору та методики роботи над ним [5]. Технічний складник для баяніста й акордеоніста має свою специфіку: сюди входять не лише аплікатура, штрихи й артикуляція, а й ведення міху, який фактично виконує функцію дихання, користування регістрами, узгодження дій правої та лівої клавіатур. Художньо-інтерпретаційний складник забезпечує здатність створити виконавський образ і пояснити власне трактування [1; 5]. Рефлексивний дає змогу проаналізувати своє виконання, помітити труднощі й скоригувати дії [4]. Нарешті, комунікативно-просвітницький складник виявляється в умінні використати виконавство як засіб педагогічного впливу: зацікавити школярів музикою й організувати їхню творчу діяльність.

Методологічною основою слугують кілька підходів, які доповнюють один одного [2; 3]. Системний підхід дозволяє бачити виконавську підготовку як єдність взаємопов’язаних складників, а не набір окремих умінь. Діяльнісний орієнтує на те, що майстерність набувається в активній виконавській і педагогічній діяльності. Особистісно орієнтований вимагає зважати на здібності, темп просування й виконавський стиль кожного студента. Компетентнісний спрямовує на вміння самостійно розв’язувати професійні завдання, пов’язані з виконавством і його методичним використанням. Герменевтичний підхід підкреслює значення розуміння музичного тексту, його смислового й стильового прочитання.

На цих підходах ґрунтуються принципи, якими наразі керуються: цілісність, наступність, індивідуалізація, єдність художнього й технічного розвитку, свідомість і активність студента, рефлексивність, єдність теорії та практики. Разом вони задають рух від наслідування й репродуктивних дій до самостійної творчої інтерпретації та до методично осмисленого використання виконавства в майбутній роботі з дітьми.

Педагогічні умови

За підсумками багаторічної роботи виокремлюються шість умов, дотримання яких, на нашу думку, найбільше впливає на результат.

1. Мотиваційно-ціннісна спрямованість виконавської підготовки. Студенти, які обрали баян чи акордеон додатковим інструментом, нерідко сприймають його як обов’язковий предмет, який треба «відбути». Змінювати це ставлення ми намагаємося з перших занять: даємо змогу самостійно добирати частину репертуару, показуємо, як той самий твір звучить на шкільному святі чи на уроці, обговорюємо професійні перспективи. Важливу роль відіграють ситуації успіху: навіть проста народна мелодія, зіграна чисто й виразно, переконує студента, що інструмент йому підкоряється [1].

2. Індивідуалізація виконавської підготовки. Рівень початкової підготовки в одній групі буває дуже різним: хтось прийшов після музичної школи, а хтось уперше взяв інструмент уже в коледжі чи університеті. Тому доцільно гнучко добирати репертуар, по-різному розподіляти час на опрацювання твору, складати індивідуальні траєкторії технічного вдосконалення. Це не означає зниження вимог: змінюється шлях до результату, але не сама мета [2; 3].

3. Єдність технічного й художньо-образного розвитку. Техніка має підкорятися художньому задуму. На баяні це особливо відчутно: ті самі ноти звучать механічно або живо залежно від того, як студент веде міх, будує фразу, де «бере дихання». Тому роботу над звуком, фразуванням, динамікою й драматургією твору слід починати від перших тижнів, паралельно з аплікатурою, штрихами й артикуляцією, а не відкладати «музику» на потім [3; 4; 5].

4. Поетапність і наступність. Студент рухається від репродуктивних дій, тобто наслідування педагогічного показу й аналізу виконавських версій, до самостійних інтерпретацій. Спочатку він відтворює запропоноване, потім пропонує власну аплікатуру, штрихи та динамічний план, і, нарешті, обґрунтовує свій вибір. Так самостійність зростає поступово, без стрибків, які ламають упевненість [2; 3].

5. Рефлексивно-оцінювальна діяльність. З метою самооцінки доцільно регулярно записувати виконання на аудіо та відео, і слухати себе «збоку». Такий запис одразу виявляє те, що під час гри не помітно: нерівний міх, затягнуті темпи, невиразні кульмінації. Крім того, слід застосовувати взаємооцінювання в групі та просити вести щоденник виконавського самовдосконалення [4].

6. Створення виконавського середовища. Класні концерти, відкриті заняття, майстер-класи, конкурси, ансамблева й оркестрова робота дають студентові можливість перевірити й закріпити досягнуте. Особливу цінність має ансамбль: він учить слухати партнера, узгоджувати агогіку й міх, брати на себе відповідальність за спільний результат [3; 4].

Практичний досвід

Найважливішою формою роботи залишається індивідуальне заняття з фахового інструмента. Воно поєднує педагогічний показ, словесний аналіз і самостійну роботу студента, і саме тут закладається все інше.

Для складних епізодів доцільно використовувати метод «етюд-фрагмент»: проблемне місце виділяється з твору й опрацьовується в сповільненому темпі з поступовим ускладненням. На баяні й акордеоні корисно спочатку окремо відпрацювати ведення міху, потім партію лівої руки і лише після цього з’єднати всі елементи.

Не менш важливий аналіз виконавських інтерпретацій. Студенти слухають записи відомих музикантів, порівнюють трактування одного твору й пояснюють, яке з них їм ближче та чому. Це привчає чути в музиці задум, а не лише ноти, і готує до формулювання власного прочитання [5].

З огляду на майбутню професію окрему увагу приділяємо акомпанементу шкільного репертуару: добору супроводу до дитячих і народних пісень, транспонуванню, супроводу співу. Для вчителя це щоденна робота, і виконавська майстерність на цьому полі перевіряється найчесніше.

Значне місце посідає проєктна діяльність. Студенти готують тематичні концерти та музично-просвітницькі програми для школярів, самі добирають репертуар, продумують драматургію виступу й розповідь між номерами.

Під час педагогічної практики в школах студент виступає водночас як виконавець і як організатор дитячої виконавської діяльності. Саме тут він відчуває, що гра для дітей вимагає іншої подачі, ніж концертний виступ.

Нарешті, майстер-класи та конкурси надають зовнішню експертизу, допомагають виробити стресостійкість і сценічну витримку.

Не претендуючи на статистичні узагальнення, зазначимо, що спостереження за студентами підтверджують користь поєднання цих форм. З часом студенти впевненіше почуваються під час публічних виступів, якісніше інтерпретують твори й дедалі краще здатні самостійно аналізувати власну гру.

Висновки

Формування виконавської майстерності майбутніх вчителів музичного мистецтва ефективніше відбувається тоді, коли поєднано шість педагогічних умов: мотиваційно-ціннісна спрямованість, індивідуалізація, єдність технічного та художнього розвитку, поетапність, рефлексія й реальна сценічно-педагогічна практика. Досвід роботи на баяні й акордеоні показує, що ці умови взаємопов’язані й дають результат лише разом: техніка без образу залишається ремеслом, а образ без техніки не може бути втілений.

Перспективи подальших досліджень вбачаються в розробленні критеріїв і рівнів сформованості виконавської майстерності та у вивченні впливу цифрових технологій на виконавську підготовку студентів.

Список використаних джерел

1. Рудницька О. П. Педагогіка: загальна та мистецька. Київ, 2002.

2. Ніколаїв Г. Ю. Музично-педагогічна освіта в Україні: теорія і практика. Суми, 2007.

3. Мозгальова Н. Г. Виконавська підготовка майбутнього вчителя музики. Вінниця, 2011.

4. Горбенко С. С. Художньо-виконавська культура майбутнього вчителя музики. Київ, 2010.

5. Виноградов О. В. Теорія музичного виконавства. Київ, 2004.

В прямому ефірі
Інтернет-конференція: ШІ та цифрові інструменти для організації навчання в умовах блекаутів