Стаття "Роль сімейного мікросередовища у розвитку креативності"

2. . Роль сімейного мікросередовища у розвитку креативності

Надзвичайну роль у розвитку креативності відіграє головний осередок суспільства – сім’я, завдяки фізичній і соціокультурній зміні поколінь, що забезпечує можливість існування суспільства.

У сім’ї створюється найбільше суспільне багатство – людина. Тут вона народжується і формується як особистість. Саме рівень розвитку сім’ї разом з характером праці зумовлюють суспільний порядок, за яким живуть люди в різних державах, за різних історичних умов. Водночас функціонування сім’ї є результатом специфічних соціальних процесів, що відбуваються в суспільстві. Бо є рівнем внутрішньо сімейної моральності, духовності, координації та кооперації взаємної підтримки та взаємодопомоги, гуманність у взаєминах , вмінням любити і поважати  один одного. Дитина почуває себе рівноправною там, де її люблять,залучають до сімейної праці, водночас враховують її особисті проблеми та інтереси.  

Сім’я як соціальний інститут і психологічна спільність реалізовує ряд функцій. Дружинін, Андрєєва під функціями розуміють можливості прояву активності всієї сім’ї   і окремих її членів з метою забезпечення її суспільних, групових та індивідуальних потреб  [40 с. 24 - 27].

                 При розгляді виховної діяльності батьків виділяють: різні стилі виховання, чинники виховної дії, виховну позицію батьків.  Чинники батьківського виховання  - параметри батьківської поведінки і спілкування з дітьми, відповідальні за формування у них певних особистісних рис. До них можна віднести:  1) емоційне відношення, любов, прийняття; 2) особливості  вимог і контролю. Батьківське відношення є подвійним і суперечливим, представляючи, з одного боку, безумовну любов і глибинний взаємозв'язок з дитиною, а з іншого  -    об'єктивне, оцінююче відношення, спрямоване на формування бажаних якостей особистості і способів поведінки.

             В контексті дослідження впливу  сім’ї на розвиток здібностей значне місце посідає  виховна функція. Андрєєва відзначає, що виховна функція сім’ї має три аспекти. Перший аспект пов’язаний з формуванням особистості, розвитком здібностей та інтересів, з передачею дітям дорослими членами сім’ї (матір’ю, батьком, дідом, бабою) спеціального досвіду, формуванням у них світогляду, морального відношення до праці, а також допомога фізичному удосконаленню, зміцнення здоров’я, розвитку навичок санітарно-гігієнічної культури. Другий аспект пов’язаний з систематичним виховним впливом сім’ї на кожного члена сім’ї на протязі всього життя. Третій аспект включає постійний вплив дітей на батьків [3 с.17 - 22].

Співаковська зазначає, що в контексті реалізації сімейних функцій на перший план виходить поняття виховного впливу -  система чи сукупність батьківського емоційного відношення до дитини, сприйняття дитини батьком та способи поведінки з ним. Понятійний апарат виховних впливів достатньо широкий та багатозначний: батьківські установки та типи поведінки; батьківські позиції; типи батьківського відношення; типи відношень „ мати – дитина ”,  „ батько – дитина ”; стилі виховання дітей; параметри виховного процесу; стилі спілкування, що використовують дорослі в сім’ї. Тому доцільно розглянути теоретичні підходи для того, щоб зрозуміти роль і зміст виховного впливу,що сформовані різними психологічними школами. З середини 50-х рр.. психологія сім'ї почала відроджуватися, з'явилися теорії, що пояснюють функціонування сім'ї як системи, мотиви вступу в шлюб, що розкривають особливості подружніх і батьківсько-дитячих відносин, причини сімейних конфліктів і розлучень; стала активно розвиватися сімейна психотерапія (Ю. А. Альошина, А.С. Співаковська, Е.Г.Ейдеміллер та ін.)

Представники психоаналітичного підходу вважали, що дитина розвивається в системі, яку можна описати  у вигляді трикутника „ дитина – мати – батько ” при домінуючій ролі матері (Фрейд, Еріксон, Фромм, Дольто, Вінникотт, Берн та інші). Саме мати значно спливає на розвиток дитини в перші п’ять років життя. А Фрейд вважала, що мати або приймає і виконує бажання дитини, або відкидає їх, будучи не тільки першим об’єктом любові, але і першим законодавцем для дитини. У дитини найпершим розвивається те, що схвалює мати. Таким чином, на розвиток дитини впливають  власні симпатії та антипатії матері (Шульц). У свою чергу, дитина дуже рано починає проявляти певне відношення до матері у вигляді слухняності або свавілля. Тип тривожної матері, описаний А.Адлером, паралізує активність і самостійність дитини. Е.Еріксон відзначав, що в кожній культурі є свій особливий стиль материнства, який  кожна мати сприймає як єдино правильний.

Представниками біхевіористичного підходу виховна поведінка батьків трактується як зведення правил поведінки для наслідування дитини при вибудові власної поведінки. Вважається, що для модифікації поведінкових реакцій дитини треба розглядати поведінку в термінах „ стимул ”, „ наслідки ”, „ підкріплення ”, грунтуючись на обумовленому ухваленні дитини (Вапєїга). Ключ до зміни поведінки дитини лежить в зміні взаємин між батьками, способу життя сім’ї. Головна особливість цього підходу полягає в організації виховання біхевіоральної  „ терапії ”. При цьому батьки розглядаються, з одного боку, як елементи середовища, з іншого – як агенти соціалізації і регулятори поведінки дитини (Уотсон). Дитина вчиться діяти тільки за винагороду і демонструє соціально схвалювані форми поведінки тільки в тих випадках, коли це їй вигідно [17 с. 26 - 31].

Гуманістичний підхід до сімейного виховання розглядається як рівність між батьками і дітьми ( не тотожність) і співпраця (Адлер, Роджерс, Гіппенретер та ін.). Метою виховної дії виступає формування адекватної самооцінки і життєвих навиків дітей – повноправних членів суспільства. При вирішенні конкретних  виховних завдань пропонується дотримуватися принципу невтручання батьків у конфлікти між дітьми, рівна участь усіх членів сім’ї в домашніх справах і розуміння кожним членом сім’ї відповідальності за свої дії.

Отже, в контексті гуманістичного підходу для позитивної взаємодії з дітьми батькам необхідно витримати три правила:

• завжди слухати дитину і чути, що вона хоче сказати батькам;
• доступно виражати свої думки і почуття;
• справедливо вирішувати конфліктні ситуації.

В межах цих  підходів у сімейному вихованні підкреслюється важливість не стільки виховної дії всіх членів сім’ї в цілому, скільки виховна дія конкретного члена сім’ї ( матері, батька або прабатьків)  на дитину. В цьому відношенні актуальними стають різні варіанти батьківських позицій, типи батьківського ( материнського і батьківського) відношення. Батьківське відношення включає суб’єктивно – оціночне, свідомо-вибіркове уявлення про дитину, яке визначає особливості батьківського сприйняття, спосіб спілкування з дитиною, характер прийомів дії на неї (Ейдеміллер).

Тому доцільно розглянути існуючі типи батьківського відношення і пов’язаних з ними стилів виховання.

В дослідженні Д.Фуллера і У. Томсона відзначено, що вплив соціального мікросередовища на інтелект дітей залежить від:

- спілкування батьків з дітьми, його тривалості;

- опанування нових ролей при ідентифікації себе з батьками своєї статі, оволодіння способами поведінки;

- інтелект, що залежить від кількості дітей в сім’ї.

В.С.Юркевич розглядала питання про якість впливу батьківського відношення  зауважуючи, що батьки можуть стати „ великими інквізиторами обдарованості ”. З’ясовуючи відношення батьків до пізнавальної активності, автор пропонує способи, за допомогою яких батьки стримують пізнавальну активність дітей:

- примушування до читання, мисленнєвої  роботи, що з самого початку батьками розглядається як обов’язок;

- відсутність уваги і інтересу до численних питань дитини;

- покарання за дослідницьку діяльність.

В.С.Юркевич звернула увагу на те, що обдаровані діти частіше виростають в сім’ях інтелектуалів, що мають пізнавальні інтереси і виявила чотири стадії поведінки матерів в умовах очікування експериментатора. Відзначила, що несприятливою вважається стратегія, коли мати просто сиділа і очікувала початку експерименту, іноді стримувала дитину,примушуючи нічого не робити. Успішною є стратегія, коли мати знаходила цікаву для себе книжку, розглядала іграшку, не звертаючи уваги на дитину, тим самим надаючи самостійність. Атмосфера яскравих пізнавальних інтересів самих батьків є значущішою, ніж будь-які виховні міри [28 с. 149 - 152].

Сімейне виховання або виховання дітей в сім’ї – це загальна назва процесів впливу на дітей з боку батьків та інших членів сім’ї з метою досягнення бажаних результатів.

Структура сім’ї – це склад, а також сукупність взаємовідношень її членів  [25 с. 35 - 40] .

Взаємодія в сім’ї проявляється у взаєминах членів сім’ї один до одного, обміном інформації,духовному контакті. Спілкування батьків з дітьми має величезне значення для повноцінного розвитку дітей. Діти, що позбавлені можливості спілкування з батьками, характеризуються низьким рівнем саморегуляції поведінки, мають підвищену чутливість до звертання до них дорослого, мають труднощі у спілкуванні з однолітками.

Спектр спілкування в сім’ї може бути дуже різноманітним. Крім бесід про роботу, домашнє господарство, здоров’я, життя друзів і знайомих воно містить у собі обговорення питань, пов’язаних з вихованням дітей, мистецтвом, політикою, і так далі.

Задоволеність подружжя спілкуванням залежить від ступеня сумісності їхніх поглядів, цінностей.

На особистість дитини  особливо впливає стиль її стосунків з батьками, що лише частково зумовлюється їх соціальним становищем. Власний психологічний зміст індивідуального стилю діяльності „ це обумовлена типологічними особливостями стійка система способів, яка прагне до найкращого здійснення даної діяльності, індивідуально своєрідна система психологічних засобів, які свідомо чи стихійно використовує людина з метою найкращого врівноваження своєї (психологічно обумовленої) індивідуальності з предметними зовнішніми умовами діяльності ”.

Це підкреслює В.С. Мерлін, визначаючи, що стиль діяльності – це        ” індивідуальне своєрідне поєднання прийомів та способів, які забезпечують найкраще використання діяльності ”.

Стиль діяльності пов’заний із стилем саморегуляції: вони розглядаються як взаємопов’язані сторони цілісного індивідуального стилю активності і діяльності людини.

За К. Левіним, стилі поведінки відносяться до типу прийняття рішення. Вони найчастіше використовуються відносно діяльності (поведінки) взаємодії та спілкування. Виділяють дві сторони: змістовну та технічну тобто формально ( прийоми, засоби).

За Андрєєвою, стилі батьківського ставлення, в першу чергу,  поділяються на три загальних: авторитарний, демократичний та ліберальний.

Авторитарний стиль характеризується діловими, скороченими вказівками, заборонами без послаблення, з погрозами, чітким мовленням, непривітним тоном; похвала та осудження суб’єктивні, емоції не враховуються; показ прикладів - не система; позиція лідера – поза групою. Змістовний бік характеризується тим, що справи в сім’ї плануються заздалегідь (у всьому обсязі), визначається лише безпосередня мета, подальша – невідома, голос батьків – вирішальний. Діти розглядаються як об’єкт педагогічного впливу, а не рівноправний партнер. Батьки особисто вирішують, приймають рішення, встановлюють жорсткий контроль за виконанням своїх вимог, використовують свої права без врахування ситуації та думок дітей, не пояснюють свої дії дітям. Внаслідок чого діти втрачають активність чи здійснюють її тільки під керівництвом, характеризуються низькою самооцінкою та агресивністю. При авторитарному стилі сили дітей спрямовані на психологічний самозахист, а не на засвоєння знань та особистісний розвиток.

Демократичний стиль. Дитина розглядається як самостійний партнер по спілкуванню,  колега у спільному пошуку знань. Батьки приймають рішення разом з дитиною, враховують самостійність суджень та особистісні якості. Методами впливу є спонукання до дій, порада, прохання. У батьків з демократичним стилем керівництва діти частіше відчувають стан спокійного задоволення, високої самооцінки.

Ліберальний стиль. Батьки відходять від прийняття рішення, передають ініціативу дітям. Організація та контроль за діяльністю дітей здійснюються без системи, проявляються нерішучість, коливання. В сім’ї нестійкий мікроклімат, замасковані конфлікти  [49 с. 59 - 65] .

По відношенню до партнера взаємодії можна визначити характер стилю:  від підкорення до відсутності спрямованого впливу. При цьому можна побачити, що домінує монологічна чи діалогічна форма спілкування.

Від стилю батьківського ставлення залежать особливості виховних впливів,  що впливають на розвиток креативності. Виділяють системи виховних впливів:

1. інтегральні виховні впливи;
2. ситуативні виховні впливи.

Найчастіше до інтегральних виховних впливів відносяться: контролювання поведінки, корекція поведінки і діяльності, організація осмислення мотивів своєї потенційної поведінки, організація само оцінювання , організація післявчинкового осмислення, прогнозування результатів виховання, корекція чинників дії виховання, передбачення негативних чинників виховання.

До ситуативних виховних впливів відносяться: вимога, розпоряд-ження , команда, оцінка особистості, погроза, переконання, критичне повчання, моралізування, гумор, іронія, особистий приклад, підбадьорювання, активне навіювання, інструктування, схвалення, надання самостійності, підтримка ініціативи та творчості.

Існує залежність конкретних властивостей особистості дитини від властивостей її батьків або ж від методів  їхнього виховання. При цьому різні сфери розвитку дитини пов’язані з різними проявами сімейних взаємин. Так, дослідники Ф.Кован і К.Кован виявили, що когнітивний розвиток дитини найсильніше корелює з особливостями спілкування в підсистемі „ батько – дитина ”, а поведінкова сфера найбільшою мірою пов’язана з поведінкою батьків один щодо одного при спільній сімейній взаємодії.

Особливо важливими для розвитку  особистості дитини є дві пари ознак, які визначають поведінку батьків: прийняття (тепло, любов) – неприйняття (ворожість) – стримування (контроль), що визначають переважаючий у сім’ї тип контролю і дисципліни.

За віссю „ прийняття – неприйняття ” в першому випадку основними засобами виховання є увага і заохочення; батьки орієнтовані  насамперед  на виокремлення позитивних якостей дитини, задоволені спілкуванням з нею, сприймають її такою, як вона є. У другому випадку основними засобами виховання є суворість і покарання; батьки не сприймають своїх дітей (виокремлюють у них насамперед негативні риси), не дістають задоволення спілкування з ними, часом виявляють ворожість.

Д. Баумрінд виявила три моделі поведінки дітей залежно від особливості поведінки батьків:

* модель І – діти з високим рівнем незалежності, зрілості, упевненості в собі, активності, стриманості, допитливості, доброзичливості, які вміють розбиратися в оточенні;

* модель ІІ – діти не достатньо впевнені в собі,замкнені й недовірливі;

* модель ІІІ – діти не впевнені у собі, не виявляють допитливості і не вміють стримуватися.

Здійснивши дослідження, Д.Браумрінд вирізнила чотири показники поведінки батьків, що впливають на формування у дітей певних рис :

*    контроль дітей, послідовність у висуванні до них  вимог;

* вимога зрілості – батьки висувають вимоги, що сприяють формуванню у дітей зрілості, незалежності, самостійності, високого рівня здібностей в інтелектуальній, соціальній та емоційній сферах;

*    спілкування -  високий бал за цим показником означає, що батьки орієнтовані на переконання дитини, обгрунтування своїх вимог, готовність вислухати думку дитини;

*    доброзичливість – зацікавленість батьків у розвитку дитини (похвала, радість від успіхів дитини), тепле ставлення до дитини (любов, доброта).

Отже, відокремлено три моделі поведінки батьків, пов’язані з фактором контролю, що  відповідають моделям поведінки дітей:

* модель авторитетного батьківського контролю -  відповідає моделі І поведінки дітей;

* авторитарна модель – відповідає моделі ІІ;

* поблажлива модель – відповідає моделі ІІІ.

Оптимальним для практики сімейного виховання вважається демократичний стиль, що характеризується високим рівнем вербального спілкування між дітьми і батьками; включеність дітей в обговорення сімейних проблем, урахуванням їхньої думки; готовністю батьків у разі потреби прийти на допомогу дітям одночасно з вірою в їх успішну самостійну діяльність, адекватним батьківським контролем.

Відхилення від демократичного стилю в бік авторитаризму, ліберальної вседозволеності чи надмірної концентрації на дитині спричиняє відповідні деформації її особистості.

Основні труднощі у взаємодії з підлітками можуть бути зумовлені позиціями і стилями спілкування дорослих. На основі узагальнених суджень підлітків психолог М.Кле представив сім видів батьківської влади у спілкуванні:

•      автократичний -  підліток не може ні висловити свою особисту точку зору, ні бути учасником рішень, які його стосуються;
•      авторитарний – підліток може бути учасником у обговоренні проблем, але батьки приймають остаточне рішення, враховуючи тільки власні думки;
•      демократичний -  підліток робить свій внесок у обговорення проблеми і може сам приймати будь-яке рішення,однак він повинен повідомити про це батьків, від яких залежить остаточне рішення;
•      егалітарний – ролі практично не диференційовані, батьки і діти „на рівних ” є учасниками у прийнятті рішень;
•      дозволяючий – підліток займає більш активну і впливову позицію у формуванні рішень;
•      попускний – підліток має вибір : інформувати чи ні батьків про свої рішення;
•      ігноруючий – батьки не знають про рішення, які прийняв підліток і він не інформує їх про це.

Варга, Столін виділяють наступні стилі батьківської взаємодії:

1.  „ Прийняття – відмова ”. Батьки поважають індивідуальність дитини, симпатизують їй, прагнуть проводити багато часу разом з дитиною, схвалюють її інтереси і плани. Або батьки сприймають дитину поганою, непристосованою, невдалою. Їм  здається, що дитина не доб’ється успіху в житті із-за низьких здібностей, невеликого розуму, поганих нахилів. Здебільшого батьки проявляють до дитини злість, роздратування, образу. Вони не довіряють дитині і не поважають її.

2.  „ Кооперація ” – соціально бажаний образ батьківського відношення. Батьки зацікавлені у справах і планах дитини, прагнуть в усьому допомогти дитині, співчувають їй, високо оцінюють інтелектуальні  і творчі здібності дитини, переживають почуття гордості. Заохочують ініціативу і самостійність дитини, прагнуть бути на рівних, довіряють, приймають точку зору у спірних питаннях.

3. „ Симбіоз ” – відображає міжособову дистанцію у спілкуванні з дитиною,  відчуваючи себе з дитиною єдиним цілим, прагнуть задовольнити всі потреби дитини, захистити від труднощів і неприємностей життя. Постійно відчувають тривогу за дитину, яка здається їм маленькою і беззахисною. Тривога батьків  підвищується, коли дитина  починає автономізуватись через обставини, оскільки по своїй волі батьки не нададуть ніколи самостійності.

4. „ Авторитарна гіперсоціалізація ” – відображає форму і напрям контролю за поведінкою дитини. В батьківському ставленні спостерігається авторитаризм. Батьки вимагають від дитини беззастережної слухняності і дисципліни. Прагнуть нав’язати в усьому свою волю, не в змозі прийняти її точку зору. За прояв свавілля дитину суворо карають. Пильно стежать за соціальними досягненнями дитини, індивідуальними особливостями, звичками, думками, відчуттями.

5. „ Маленька невдаха ” -  відображає особливості сприйняття і розуміння дитини батьками. У батьківському відношенні є прагнення інфантилізувати дитину, приписати їй особисту і соціальну неспроможність. Батьки бачать дитину молодшою в порівнянні з реальним віком. Інтереси, захоплення, думки і відчуття дитини здаються батькам дитячими, несерйозними. Дитина є не пристосованою, неуспішною, відкритою до негативних впливів. Батьки не довіряють своїй дитині, докоряють за її неуспішність та невміння. У зв’язку з цим батьки прагнуть захистити дитину від труднощів життя і намагаються контролювати її дії [11, с. 44].