Стаття «Розстріляне відродження» – суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби?

«Розстріляне відродження»

 – суто національне явище чи загальна риса тоталітарної доби?

Багата і славна Україна іменами письменників і поетів, кращі з яких були совістю і сумлінням народу, виразниками його прагнень і сподівань. Талановитими, чесними письменниками представлена українська література XX століття. У 20-х роках у нашу літературу прийшли численні таланти, які невдовзі заявили про себе на повний голос. 20-ті роки називають "українським Відродженням", бо то дійсно був час справжнього відродження української літератури, театру, образотворчого мистецтва.

Але, на жаль, той період відродження був надто коротким. Початком массового нищення української інтелігенції вважа­ється травень 1933 р., коли 12–13 травня стався арешт Михайла Ялового й самогубство Миколи Хвильового.

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 р. Тоді «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за виро­ком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада, також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер’ян Підмогильний, Павло Пилипович, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції. 1937 рік називають "апогеєм винищення цвіту української нації", "розстрілом українського Відродження".

Про письменників України, які стали жертвами сталінських репресій, розповідає книга "З порога смерті". Скільки було загублено талановитих відомих письменників і молодих, які тільки-но заявили про себе. Справедливо кажуть, що в ті часи був підрубаний генетичний корінь нації.

«Розстріляне відродження» — це літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно показати перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. «Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо — перестріляємо», — так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів. Результати відомі — з 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938р. друкувалися тільки 36 (своєю смертю померли лише 7 письменників). За приблизними підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів українського відродження, якому вдалося виїхати на Захід (йому належить термін «розстріляне відродження»), у 30-х рр. було винищено 80% творчої інтелігенції.

Літературно-мистецьке покоління "Розстріляного Відродження" — це митці, які творили високохудожні твори, які прагнули піднести українську культуру до вершин світового розвитку. Література «розстріляного відродження» позначена надзвичайним багатоманіттям стилів і жанрів. З великою енергією у літературі тоді працювали Сергій  Єфремов, Микола Зеров, Микола Хвильовий, Микола Куліш, Григорій Косинка, Михайло Драй-Хмара, Пилип Филипович, Василь Чумак, Василь Еллан-Блакитний, Михайль Семенко, Валер'ян Поліщук, Валер'ян Підмогильний, Євген Плужник, В. Винниченко та багато-багато інших.

30-ті роки ХХ століття стали однією з найтрагічніших сторінок історії української літератури. Ціла когорта талановитих, рішучих, завзятих і сильних духом українських митців була знищена владою, кинута за грати, морально зламана.

Ці роки характеризуються найбільшим розгортанням репресивної машини, яка була спрямована проти всіх соціальних груп та прошарків населення. Саме в цей час і вже на тривалий період було знищено останні надії на культурно-патріотичне відродження України в Радянському Союзі.

Найважливіший висновок, який можна зробити з цієї трагедії – це констатувати факт того, що в 30-ті роки XX століття Україна втратила не лише ціле покоління, а й багато ідей, які митці вкладали у свої твори. Була знищена і загублена величезна кількість робіт, які могли б зробити вагомий внесок у формування самоідентичності української нації в майбутньому, стати її гордістю. 

Кожен митець сам обирав свій шлях: непокора чи пристосування. Шляхом боротьби та непокори до режиму пішли Б. Антоненко-Давидович, Остап Вишня (репресії і концтабори), М. Хвильовий (самогубство), В. Винниченко, Є. Маланюк (еміграція). Шлях пристосування обрали В. Домонтович (замовчування), П. Тичина, М. Бажан (писання програмових творів на уславлення партії).

Деякі з письменників, яким пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» відповідними органами у середині 30-х років. Усе це значно обмежувало в розвитку культуру, літературу та мистецтво, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя. 

Для знищення нації перший удар було завдано саме по інтелектуальній еліті. Убивство цвіту нації, інтелігенції призвело до посилення тоталітарної радянської країни та послаблення України, що дозволило владі творити свавілля на її теренах. Основуючись на партійну номенклатуру, керівництво намагалось утворити псевдоінтелігенцію, яка мала б повести Україну вже іншою, схваленою диктатурою дорогою, ставлячи собі за головну мету при цьому зробити з України, за словами Л. Кагановича, «провалину», тобто винищити цілий народ, а на його місце поставити інший «совєцький», який відповідав би повністю вимогам влади, чітко підпорядковувався їй і не йшов проти політики партії.

У 30-ті роки радянська влада завдала по Україні серйозного удару, проте не виконала головної своєї мети – націю не було знищено. Знищено було більшу частину її інтелігенції, яка і отримала назву «Розстріляне Відродження». Слід завжди пам'ятати, що це трагедія не лише якогось окремого покоління України, це трагедія для усієї української історії. Для того щоб не допустити помилок у майбутньому, треба бачити їх у минулому. Цю трагедію XX століття, яка призвела до загибелі цвіту української нації, слід досліджувати з головною метою – аби така трагедія не повторилась у майбутньому.

Українські письменники, що стали жертвами сталінських репресій, повертаються до наших читачів своїми творами, а життєвий і творчий їхній шлях ще є темою дослідження для наших науковців.

Трагічна доля покоління літературних митців 20-30 років минулого століття продемонструвала нам усю силу і безсмертя українського духу, творчий потенціал наших співвітчизників, необхідність власного шляху і незалежності від впливу іноземних культур. Тільки в таких умовах можливо створити власну національну культуру та літературу і довести її до найвищого світового рівня.