Стаття "Втілення авторської позиції в героїнях драм Лесі Українки"

Король Лілія Григорівна,

учитель української мови та літератури Самчиківської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Втілення авторської позиції в героїнях драм Лесі Українки

Однією з особливостей «Лісової пісні» є те, що у драмі відсутній авторський текст (крім ремарок). Персонаж характеризується сам: словами, вчинками, зовнішнім виглядом. Читач сам без допомоги автора трактує образи-символи, дошукуючись до прихованого змісту, адже драма ідей розрахована на високоосвіченого читача.

Символічний образ казкової істоти Мавки поєднає в собі багато питань: питання кохання-зради, питання взаємин природи і людини, питання щастя і жіноцтва тощо. “Вона, - пише С. Шаховський, - від початку і до кінця дії, незважаючи ні на які злигодні, втілює в собі все чистосердне, щире, вірне, волелюбне. Письменниця особливо наголошує на останній рисі героїні, надаючи цьому соціологічного значення, явно підносячи її образ над іншими образами лісових персонажів” [7,15].

 В особі Мавки Леся Українка втілила найкращі жіночі риси – як моральні якості, так і фізичні. Так, її зовнішній вигляд нагадує нам звичайну українку. «З-за стовбура старої розщепленої верби виходить дівчина, в ясно-зеленій одежі з розпущеними чорними, з зеленим полиском, косами поправляє руки і проводить долонею по очах» [6, 248].

Вперше побачивши Мавку, Лукаш здивований її красою:

… Що ж ти зовсім така,

як дівчина… ба ні, хутчій як панна,

бо руки й білі, і сама тоненька.

І якось так убрана не по-наськи… [6, 250]

У ту ніч, коли кохання розцвіло, Мавка, «наче лісова царівна у зорянім вінку на темних косах».

Заради вільного кохання до Лукаша Мавка стає покірною служницею в Лукашевої матері. Та буденне вбрання сільської дівчини ніяк не пасує до Мавчиної краси – в ньому вона має злиденний вигляд. Ось ще один приклад:

«…чорніє якась постать… в ній ледве можна пізнати Мавку; вона в чорній одежі, в сивому непрозорому серпанку, тільки на грудях красіє маленький калиновий пучечок» [6, 294].

Так за допомогою портретної характеристики поетеса розкриває внутрішній світ, переживання Мавки.

Конкретизація образу Мавки здійснюється через її взаємини з Лукашем, Лісовиком, дядьком Левом. Килиною. Але головну вагу має тут мова самої героїні. Мова Мавки алегорична, як і сам її образ; мову буденної прози ця незвичайна чарівна дівчина не може збагнути. Вона бачить навколо себе красу і досконалість, то чому вона повинна описувати і характеризувати їх такою спрощеною і дещо навіть згрубілою мовою селян? Переступивши поріг буденного життя, в якому існують розрахунок, взаємна плата, користолюбство, фізично, Мавка не може переступити цього порога духовно. Незважаючи ні на що, вона до кінця залишається ідеально чистою, незрадливою, щирою, бо саме так розуміє кохання.

Не вбивають її щире серце ні докори Лукаша, ні злі слова його матері, ні насміхи  Килини. Вона — Мавка, а значить вільна, незалежна, хоч ніколи і не забуде свого кохання. Вона хоче вірити в щастя, навіть коли коханий відвернувся від неї: То дай мені святкові шати, діду! Я буду знов, як лісова царівна. І щастя упаде мені до ніг, благаючи моєї ласки![6, 289] Не вмерло її живе серце, вона не впала у відчай; її душа хоче жити, хоче, здається, обійняти увесь світ. Мавка не йде до «Того, шо в скалі сидить», який називає її неживою. З яким гнівом вона відповідає:

Ні, я жива! Я буду вічно жити!

Я в серці маю те, шо не вмирає. [6, 289]

Вустами Мавки Леся Українка стверджує, що людина повинна бути вільною і щасливою, бути часточкою природи, відчувати красу, надихатися нею, мати в серці невмирущі сили життя.

Закінчується драма-феєрія смертю Лукаша, але душа його не помирає. Його душа об'єднується з душею Мавки. Вена промовляє до свого коханого:

О, не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злітіло [6, 311].

Останнім монологом Мавки Леся Українка хоче звернути увагу читача на те, що тіло наше вмирає, а душа завжди залишається живою.

Головною героїнею драми «Бояриня» є Оксана Перебійна. Цей образ несе в собі не тільки жіночу вірність і кохання, а й відповідальність за українську справу.

Оксана пишається тим, що народилась на Україні і є українкою. Лише палке кохання до молодого московського боярина Степана  з яким вона одружилась змусило її покинути Батьківщину і переїхати до Москви, де вона сподівалася бути щасливою з коханим чоловіком: «Але й так, хіба ж то вже така чужа країна? Та ж віра там однакова, і мову я наче трохи тямлю, як говорять” [6, 202].

Але московське життя було зовсім несхоже на життя в рідному краї. Оксана не могла звикнути до дивних московських звичаїв, які змушували її принижуватись перед боярами. Вона не може, як Степан відцуратися рідної мови,звичаїв рідного народу, вона не може забути України. У Москві Оксана не бачила волі та радості життя, вона почувала себе, немов у в'язниці:

«Степане, та куди ж се ми попались? Та се ж якась неволя бусурменська?»  6[, 213] — запитувала вона Степана, не розуміючи, як можна так жити. З вільної людини Оксана перетворюється на на безвільного раба під постійним тиском чужої культури і чужих традицій. [3,149]

У драмi «Бояриня» Леся Українка порiвнює образ Оксани з образом
України. Україна була вiльною та щасливою, але її пiдкорила Москва, зробивши з неї велику руїну. Так само й Оксана в’яне й марнiє на чужинi,
в неволi. Розлучившись із рiдною країною, Оксана захворiла не лише
фiзично, а й духовно. Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною країною, мрiяла повернутись, але не змогла: їй було соромно перед Україною, перед народом. Коли на Українi була жорстока боротьба, вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не кудинебудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила,
вона подивиться в очi українцям, якi захищали свою батькiвщину, ризикуючи власним життям, її сумлiння не дозволило зробити їй те, про що
вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась.
 Донна Анна – головна героїня драми «Камінний господар». Без неї не обходиться жодна дія: якщо вона там не діє, то обов’язково про неї йде мова. Вона робить все, щоб жити так, як їй хочеться. Вона ні перед чим не зупиниться в досягненні своїх бажань. Анна прагне досягти влади, коли всі навкруги будуть підкорятися її волі. Засобом втілення своєї мрії в життя вона обрала командора: «Командор мій – то сама гора» [6, 319]. Коли вона вийде за нтого заміж, то досягне влади, адже Командор високе місце у суспільстві. ЇЇ свідомість приймає тільки такий тип стосунків, за яких вона бере, нічого не віддаючи [3, 153].

Анна бореться за збереження своєї свободи у шлюбі. Так Командор хоче накласти преловий вінець на її голову, вперше, як він каже, похилену перед ним низько, але Анна випростується і примушує Командора одягти преловий убір на її гордо піднесене чоло.

У розмові між Дон Жуаном І Анною розкривається сутність тієї волі, якої домагається Анна. Дон Жуан питає її чи не втомилася вона за вечір «іти на гору?» Він вважає її одруження з Командором «нагірною в’язницею», але Анна іншої думки:

…Для гордої і владної душі

Життя і воля на горі високій [6, 335].

Дон Жуан намагається показати Анні свободу, та парадокс у тім, що свобода Дон Жуана несправжня­ - вона надто легко здобута, це лише собода від умовностей світу, але не свобода духу. Свобода Анни – це задоволення власних закам’янілих амбіцій, свобода Дон Жуана – задоволення пристрастей і, як не дивно, вірність присязі Долорес [3, 154].

Втеча з Дон Жуаном не входить у плани Анни. Дон Жуан – вигнанець і не зможе задовольнити всіх її мрій. Вона не хоче просто скитатись по світу, поривати з суспільством, вона прагне досягти успіху, слави і влади, уособлює свободу.

Вільна душа Анни під впливом владних прагнень перетворюється в душу подібну Командорові. Мрію Командора про трон Анна з радістю підтримує. Тепер вона зможе досягти ще більших висот і влади.

Вольовий характер Анни в досягненні бажаної мети проявляється на бенкеті зробленому після смерті Командора. Анна залишається одна з Дон Жуаном і розкриває мету, до якої прагнула все життя: «Я вам кажу: нема без влади волі» [6, 376]. Анна не зупиняється напівдорозі. Здобувши «гору» вона хоче вивести на неї свого лицаря, щоб досягти повноти влади. Дон Жуан мусить стати Командором.

Особливою чистотою характеризується образ Долорес. Вона мріє про взаємне, чисте, палке кохання:

Чому я не циганка, щоб могла

Зректися волі вільної для нього?

Чому я не жирівка? – я б стоптала

під ноги віру, щоб йому служити!

Корона – дар малий. Якби я мала

родину, - я б її не пощадила [6, 316].

Для Долорес свобода – це цілковита самопожертва в ім’я любові. Як зазначала Леся Українка в листі до О. Кобилянської: «Долорес – се тип мучениці природженої, що все мусить гинути розп’ята на хресті, хоч би сама мала себе на той хрест прибити, коли бракує для того катівських рук» [1,46]

Долорес свідомо жертвує собою, щоб добути Дон Жуанові королівське прощення. Але, коли Дон Жуан пропонує їй одружитися, то вона відмовляє, бо не хоче кохання як подяку за її вчинок. Вона готова навіть занедбати власну душу:

Лиш пам’ятать про вашу душу буду,

а власну душу занедбаю. Піде

моя душа за вас на вічні муки [6, 346].

Ми бачимо, що Долорес готова заплатити найвищу ціну за обрану мету. Вона вивищується над іншими героями твору.

Література

1. Агеєва В. Чому торжествує Камінний господар? / В. Агеєва // Слово і час. – 1996. - №8-9. – С.42-49.
2. Веретельник Р. Козачка в теремі / Р. Веретельник // Слово і час. – 1992. - №6 – С. 46-50.
3. Демська-Будзуляк Л. Драма свободи в модернізмі / Л. Демська-Будзуляк. – К.: «Академвидав», 2009 – С. 113-117, 147-156.
4. Криловець А. Українська література перших десятиріч ХХ століття: Філософські проблеми  / А. Криловець. – Тернопіль: Навчальна книга Богдан, 2005 – С. 54-62, 111-119.
5. Міщенко Л. Леся Українка / Л. Міщенко. – К., 1994. – С.199-296.
6. Українка Леся Кращі твори / Леся Українка. – Харків: Клуб сімейного дозвілля, 2012. – С. 191-312.
7. Шаховський С. Поетичний театр Лесі Українки // Леся Українка. Драматичні твори / С. Шаховський. – К.: Веселка, 1982. – С. 5-18.