Тематична лінійка «Сивий голуб нашого народу» до 130-річчя О.Вишні.

Тематична лінійка «Сивий голуб нашого народу» до 130-річчя О.Вишні.

На сцені -  кабінет  Остапа Вишні.

Над робочим столом  -   плакат із написом:

«Про що я, нещасний, мушу думати й писати...», портрет Остапа Вишні.

На сцену виходить  старшокласник, який виконує роль  Остапа Вишні.

Остап Вишня. Були на полюванні. Не вбили, не застрелили нічого.  Для мене це - типове явище. Коли приходжу, як завжди, додому  без нічого, всі спокійні. Всі: жона,  донька, зять і навіть онучок, Павлуша, зовсім байдужо заявляє: «Ді (дід)!  Зайсь (зайця) ма! (нема!)». Тобто зайця, як завжди, нема.
І от одного разу я приношу зайця. Факт! Ціла трагедія. Як? Дід убив зайця? Не може бути! І пішло!
Дружина з кимось говорить по телефону: «А ви знаєте - у нас заєць!» А на другому кінці: «Та ну?» Дружина відповідає: «Факт! Павло Михайлович приніс.  І от я мучуся вже тиждень: хто вбив зайця?..»

     І як же радісно, що я нічого не вбив! І як радісно буде, що я нічого не вб'ю. Одне тільки: Павлуша, онук, чекає від діда зайця. А дід - без зайця та й без зайця! Перед онуком незручно!

Ведучий 1.

 Остап Вишня...  Під таким ім'ям увійшов у літературу незрівнянний сміхотворець Павло Михайлович Губенко. Письменник унікальної  популярності, рекордних – мільйонних! – тиражів. Його твори добре знали навіть неписьменні. За таку до письменника цікавість деякі вибагливі критики виключали його з літератури, а диктатори – із життя. Але народна любов до Остапа Вишні була безмежна. 

Хоч і спіткала його доля мученика, але й після десятилітньої каторги в сталінських концтаборах і в засланні, немов той Мамай чи Байда, не перестав він "усміхатися" аж до смерті.  

Ведучий 2.

Життя Остапа Вишні - складне й парадоксальне...  Уявіть лишень: стати інтелектуалом, народившись одним із 17 дітей у бідній селянській родині на забутому Богом полтавському хуторі Чечва. У вік партійної всемогутності бути все життя безпартійним, у вік жахів  і знущань над людьми бути гумористом, у часи сліпого фанатизму -  жартівником,  у добу  масових організованих злочинів - гуманістом.
      Щоб усвідомити, де й у кого брав він силу, як сформувався цей великий талант, маємо з'ясувати, хто він, чиїх батьків дитина, де виріс і в кого навчався, що робив і з ким дружив, з чого радів і з чого мучився...
 

Ведучий 1.
   Перегорнімо ж сторінки життя Остапа Вишні, на яких «уписані» спогади, розповіді, вислови та твори українського письменника-гумориста Павла Михайловича Губенка…

У всіх творах Остапа Вишні відчувається  його палка любов до  народу.
 

Остап Вишня. Оце я собі думаю: що треба, щоб мати право з людини посміятися, покепкувати... Зі своєї, рідної людини? Не з ворога? Ворога треба і бити, і вбивати... А от своя, рідна людина, - як із неї можна посміятися, щоб і не образити... Так от: що треба, щоб посміятися не з ворога, а з друга? Треба  любити людину більше, ніж самого себе.

Читець.
                                    Без гучних прожив він декламацій -
                                    А в душі поезія цвіла!
                                    Друг людини, друг природи й праці,
                                    Грізний ворог нечисті і зла! Максим Рильський.

Ведучий 1.

Письменник народився пізньої осені 1889 року на Полтавщині, на хуторі Чечва поблизу містечка Груні. Народився  у поміщицькому маєтку фон Ротів, проте не належав ні до дворянського, ні до поміщицького роду, а до сім'ї колишнього солдата Михайла Губенка, який у  тому маєтку служив.

Ведучий 2.

Через 60 років після цієї події Павло Михайлович записав у «Щоденнику»: «Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів, швиряв картоплею, била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!
 

Ведучий 1.
Крім Павла, у сім»ї було ще шістнадцятеро дітей, вижило з них 13, серед них було аж два гумористи - Павло і брат його Василь (друкувався під псевдонімом Чечвянський).

Батьки всім дітям хотіли дати освіту, та це було нелегко. Коли дитині селянина чи робітника вдавалося здобути хоча б початкову освіту,  це вважалося великим щастям. Таке щастя  таки випало на долю маленького Павлуші. Сам письменник писав про це так.

Остап Вишня (читає уривок з усмішки «Моя автобіографія»).

«Оддали мене в школу. Школа була не проста, а Мiнiстерства народного просвещенiя. Вчив мене хороший учитель Іван Максимович, доброї душі дідуган, білий - білий, як бiлi бувають у нас перед зеленими святами хати. Учив він сумлінно, бо сам вiн був ходяча совість людська. Умер уже він, хай йому земля пухом. Любив я не тiльки його, а й його лiнiйку, що ходила iнодi по руках наших школярських замурзаних. Ходила, бо така тоді "система" була, i ходила вона завжди, коли було треба, i ніколи люто».
 

Ведучий 2.
Павло вчився охоче. Навчання давалося легко. З  плачем просив батька, щоб після закінчення Зіньківської двокласної школи повіз на навчання до Глухова в учительську семінарію, але на те не було грошей. І відвезла мати хлопця в Київ у військово-фельдшерську школу, бо батько, як колишній солдат, мав право в тій школі дітей  навчати за державний кошт.
 

Ведучий 1.
У 1907 році Павло Губенко успішно закінчив цю школу й почав працювати фельдшером у Києві. Про роки навчання письменник написав веселу усмішку «Як ми колись учились».


Остап Вишня  (читає усмішку «Як ми колись учились»).

«Так, значить, перша наука — це гуси. Пасти гуси,  пасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого «технікуму», першого, сказати б, курсу.

Вищий курс — це свині. Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси. Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани... Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.

«Володарем» над свинями ми були до десяти-одинадцяти років. Потім ішли такі «курси» вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні...
     Переступивши на телячий курс, уже «дозволялося» вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяку або прохати її  в прохожих (тільки не з свого села). Кіньми закінчувалася освіта в нашому «технікумі».

Закінчувалася наша освіта материними словами: «Женить би вже лобуряку слід!» Або: «Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у М'ясниці й обкрутимо! Час уже!» Кінець був нашій освіті.
          А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії... Ой як «тяжко» тепер нашій молоді! Нам було значно легше!

 Ведучий 2.
   Уже в дитинстві  Павло відзначався  веселою вдачею і великою охотою до читання.
       Його рідна сестра, заслужена вчителька України Катерина Михайлівна Даценко, писала  у своїх спогадах:
«Дуже рано навчившись читати, він весь вільний час (мама нам усім змалечку давала роботу, щоб не байдикували) проводив із книжкою. У школі він вчився охоче, любив  товаришів, учителів. Почав і мене вчити грамоти.
Учився Павло на круглі «дванадцять» (у школія. як і сьогодні, була дванадцятибальна система). Під час канікул брав участь у виставах. У селі діяв драмгурток, і Павло був у ньому в «коміках».
      Після закінчення школи брат пішов на військову службу. Та в ту зиму нас спіткало велике горе  - несподівано помер батько. Викликали Павлушу телеграмою додому. На його руках наш батько й помер».

Ведучий 2.
А ось спогади молодшого брата Павла Михайловича Костя Губенка:
«Зовні брат був схожий на матір, і властивий матері гумор також передався йому. Мати знала багато народних приказок і висловів, щедро пересипала ними свою мову, навіть у найтяжчому горі гумор не залишав її. Батько теж був не позбавлений гумору».

Остап Вишня. Батько помер на моїх руках. Уже майже при смерті йому дали підписати «духовне завещание». Батько почав читати: «Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме й памяти, завещаю жене й наследникам движимое й недвижимое, при сем...»
Дійшовши до цього місця, батько підписав документ, повторюючи: «При сем руку приложил й ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко». Ось такі були його останні слова.

Ведучий 1.
Про початок своєї літературної діяльності Павло Михайлович Губенко писав:
«Перебуваючи в Кам'янці, на Поділлі, написав фейлетона і поніс у «Робітничу газету». Секретар прочитав і сказав: «Добре». І не надрукував. Потім я поніс фейлетона до газети «Народна воля». Редактор узяв, прочитав, сказав: «Добре». І надрукував.
Усього Остап Вишня написав і надрукував у Кам'янці-Подільському  понад 20 фейлетонів.
 

Ведучий 2.
Творчість Остапа Вишні можна умовно поділити на два періоди: з 1921 по 1933 - І період, з 1944 до останніх днів життя - II період.
Перший період творчості розпочався 1921 року, коли він став співробітником республіканської газети «Вісті», яка виходила в Харкові. Робота журналіста, що вимагає всебічної обізнаності з життям,  уміння оперативно відгукуватися  на актуальні питання часу, дала письменнику багато цікавого матеріалу для його творів.
На сторінках газет і журналів з'являються усмішки Остапа Вишні, одна за одною   виходять збірки його творів: 1923 р. – «Діли небесні», 1924 р. –«Вишневі усмішки сільські», 1925 р. – «Вишневі усмішки кримські», 1926 р. – «Лицем до села», 1930 р. – «Вишневі усмішки закордонні».
У 1928 році вперше були видані «Усмішки» Остапа Вишні у 4-х томах.

Ведучий 1.
Ось як писав про цей період творчості Остапа Вишні відомий гуморист, побратим письменника по перу Федір Маківчук:
«Талант гумориста розквітав з неймовірною швидкістю, і вже через пару років його могутній сміх заволодів серцями мільйонів читачів. І так аж до кінця 20-х років. Популярність гумору Остапа Вишні росла зі швидкістю лісової пожежі. Тільки загальний тираж видання Шевченкового «Кобзаря» перевищував тираж творів Остапа Вишні. Твори Вишні перекладали російською мовою, збірки видавались у США і Канаді.
 

Ведучий 2.
Найбільше Остапа Вишню цікавила тема  села. Вже перша гумореска з циклу сільських усмішок засвідчила незвичайну спостережливість, рідкісний художній хист автора. Комічні картинки, жартівливі коментарі до них, використання фольклорних варіантів сміхотворення - усією цією технікою гумору автор володів дуже майстерно.
 

Ведучий 1.
Тематика І-ого періоду творчості Остапа Вишні охоплює всі проблеми тогочасної дійсності. Крім усмішок і фейлетонів, він написав кілька драматичних творів. Найкращі з них – «Запорожець за Дунаєм» (1930 р.) і «В’ячеслав» (1931р.).

Ведучий 2.

У 1927 р. Остап Вишня написав два дуже дошкульних памфлети «Чухрен» і «Чухраїнці», в яких нищівно висміяв малопривабливі риси деяких українців, що їх злостивці не забарилися приписати всьому народові. Гадаємо, не з веселого жарту вдався Остап Вишня до класифікації п’яти «провідних» рис «чухраїнця». Зауважимо: не у к р а ї н ц я (бо це принижувало б націю), а ч у х р а ї н ц я, який живий серед нас і понині.

Остап Вишня.

Ось вони, «провідні» риси «чухраїнця».

Риса 1.  Якби ж знати?

Риса 2.  Забув.

Риса 3.  Спізнивсь.

Риса 4.  Якось-то воно буде!

Риса 5.  Я так і знав.

Ведучий 1.

Не з веселого жарту з’явилися ці рядки, а з великого болю за інертність і смиренність українців, коли йдеться про речі, дорожчі за тимчасові зручності, коли вирішуються важливі державні справи. Які ж актуальні ці рядки й сьогодні!

Ведучий 2.
Кажуть, що слава і нещастя ходять поряд. Коли говорити про Остапа Вишню, то на його долю випала велика слава і велика біда. На початку 30-х років почали з'являтись статті, у яких критикувалась уся літературна діяльність письменника, а його популярність серед народу пояснювалась низьким рівнем культури. Наклепники доводили, що в час перебудови країни сміятися взагалі гріх, що народові потрібна «серйозна» література, а не гумор і  «усмішки».
Остап Вишня став жертвою культу особи Сталіна.
 

Читець.
                                 Стражденний син стражденного народу.
                                Кришталь з його кривавої сльози.
                                Він не згинавсь, хоч як гула негода,
                                І не здригавсь від гуркотів грози,
                                Змагався він з життям самим,
                                Коли людина ти – зітхни за ним.

Ведучий 2.
Ось як писав письменник Володимир Гжицький:
«У грудні 1933 року нас обох арештували, звинувативши в підготовці терористичних замахів, і присудили по 10 років заслання на Далекій Півночі в м.Чиб'ю (тепер м.Ухта).

Восени Остапа Вишню поспішно вивезли з Кирти, де він на той час відбував заслання. Говорили, що в останню путь. І це було недалеко від правди, їх було 19, крім конвоїрів. Начальник конвою йшов попереду. До мисливської хатини, загубленої в тайзі, було ще далеченько. Там на них чекав затишок і кілька годин перепочинку. Раптово почалася заметіль, яку на півночі називають буран. Це заметіль, яка може продовжуватися місяцями. Вона й урятувала Остапа Вишню від розстрілу. Коли заметіль ущухла, прийшов наказ про повернення полонених до місця ув'язнення. Хтось із письменників за цей час поклопотався про Остапа Вишню і наказ про розстріл був відмінений. Природа, яку він так любив і оберігав, урятувала йому життя».
 

Читець.

Ведучий 1.
Згадує лікар Яків Камінський:
«Уперше я дізнався про Остапа Вишню в камері Одеської тюрми, куди мене «запросили» влітку 1937 року. Я твердо знав, що ні в чому не винен, був упевнений, що сталася якась помилка. Незабаром я переконався, що товариші по камері теж не знають, у чому їхня провина.
    В один із днів з'явився арештований голова сільради.
- Ви чого сюди попали? - зустріли ми його питанням, яке задавали всім новоприбулим.
- Та за Остапа Вишню.
- Як це за Остапа Вишню?
- Та хтось доніс, що я читав його твори.
- Ну й що?
- Знайшли в мене книжку Остапа Вишні. А його заарештовано як ворога народу. А я, виходить, за нього, раз книжку зберіг.
     Минуло 5 літ. Я працював у таборі на Далекій Півночі в лікарні. У 1942 році сюди прибув Губенко Павло Михайлович, хворий, фізично виснажений. Так я познайомився з тим самим Остапом Вишнею, через книжку якого постраждав голова сільради.
       Ми влаштували його фельдшером у лікарні і він лікував таких же ув'язнених, як сам. Павло Михайлович недовго пробув у лікарні. Але й за ці кілька тижнів він здобув загальну повагу. Простота, сердечність, співчуття до чужого горя, готовність допомогти, вміння підбадьорити потрібним словом виділяло його серед інших..

     Весною 1943 року пішли чутки, що Остапа Вишню викликали на етап. Важко було повірити, адже хворих на етап не брали. Ніхто не міг допомогти, бо прийшло суворе розпорядження з Москви.
      Лише через півроку, коли була надрукована «Зенітка», я з радістю почув, що він на волі.

Ведучий 2.
Відбувши 10-річне заслання Остап Вишня повернувся до Москви. Треба було отримати документи, житло, пройти перевірку. Йшла війна. Київ був звільнений, але житло письменника було конфісковано, а сім'ю виселили за межі України. Його зустріли друзі-письменники М.Бажан, М.Рильський, Ю.Смолич. Усіх мучило питання, чи буде Павло Губенко знову продовжувати літературну діяльність. Але відповідь була невтішна: «Хіба я тепер зумію?».
Та виявляється, зумів. Так почався новий етап у творчості письменника.

Ведучий 1.
Згадує  дружина письменника Варвара Губенко-Маслюченко:
«Павло Михайлович приїхав перед самим Новим 1944 роком.  Ось такий подарунок принесла мені доля. Вишні минуло 54 роки. Я бачила, як він починає цікавитися навколишнім життям, радіє перемогам на фронтах, чекає листів. Єдине, що турбувало, - загострення хвороби шлунка. Павло Михайлович не спав, стогнав від болю, а одного разу крізь важкий сон мені вчувся його плач. Я кинулася засвітити каганець, але Павло Михайлович не плакав, а сміявся. Виявляється, він склав гумореску, яку назвав «Зенітка», і почав розповідати мені смішні пригоди діда Свирида і баби Лукерки. А вранці записав гумореску  в зошит і відіслав  до редакції».

Ведучий 2.
Ось як автор гуморески пояснив причину її створення: «Мені хотілося в ті тяжкі, грізні часи написати щось дуже веселе, щоб люди і на фронті, і в тилу по-справжньому сміялися, і щоб гумореска підбадьорювала їх дух». Гумореска була опублікована 26 лютого 1944 року в газеті «Радянська Україна». І засміявся визволений з німецької окупації український народ.

Ведучий 1.
Важливе місце в післявоєнній творчості Остапа Вишні належить збірці «Мисливські усмішки».
Зміст цих творів  не вичерпується веселими історіями й цікавими сценками з життя мисливців та рибалок. Письменник поетично змальовує природу в різні пори року, особливо вражає опис осіннього лісу в усмішці «Вальдшнеп».
 

Остап Вишня  (читає уривок з усмішки «Вальдшнеп»).
«Вальдшнеп, або лісовий кулик, — благородна птиця, трохи менша, як наш голуб, темно-рудуватого кольору, з довгим, як у всіх куликів, дзьобом і довгими ногами. Птах він, як сказано, лісовий, у нас не виплоджується, а тільки перелітає: навесні, коли мандрує на північ, на місця свого гніздування, і восени, коли повертається у вирій.

Тоді в чагарниках, а особливо на узліссях, з'являється у нас на Україні вальдшнеп і поодинці, і цілими табунами, так званими висипками. Отоді їх і полюють».

Ведучий 2.
Оспівуючи рідну природу, письменник закликав оберігати її від руйнування та забруднення. Він мовою сатири говорить про браконьєрів – « дуже несимпатичну породу роду людського, що ганьбить почесне звання охотника-людини».

Ведучий 1.
До останніх своїх днів Павло Михайлович був непосидючим, енергійним і діяльним. Літературна творчість була для нього такою ж органічною потребою, як повітря, як вода, як хліб. Зустрічі з читачами, поїздки країною приносили письменнику багато радості і творчого хвилювання. Допомогти людині, підтримати її в годину скрути добрим словом, порадою і ділом - він завжди вважав своїм обов'язком.
 

Ведучий 2.
За сім днів до смерті Остап Вишня повернувся з Херсонщини, де був у творчому відрядженні. Готувався до роботи над новою книжкою. Не судилося нам побачити цю книжку.

Ведучий 1.
Письменник Леонід Ленч згадував:
«В останній рік його мучила хвороба шлунка, але він багато працював у «Перці», перекладав, навіть на полювання виїхав. Поїздка була далекою, стомливою. Повернувшись додому і перепочивши, він сів увечері в крісло перед телевізором. Сидів, дивився і раптом відчув себе недобре. Встав, випив ліки, але вони вже не допомогли. Через десять хвилин його не стало. Параліч серця!»
 

Ведучий 2.

У народі про таку смерть кажуть: смерть праведника.
Кілька годин тривало прощання з  письменником. Народ і шов і йшов. Люди різного віку, родичі, друзі,  незнайомі, але такі вдячні йому читачі. Сльози котились по їхніх щоках, коли проходили повз труну, коли клали букети квітів до його ніг, і ці сльози були останньою даниною вдячності великому народному майстрові сміху.
 

Читець.

Ведучий 2.

Немає, мабуть,  українця, який  не читав би  чудових усмішок Остапа Вишні. Головним джерелом його гумору була любов до життя, до людини. Девіз його творчості - «Треба любити людину більше, як самого себе».

Сміх його неповторний житиме вічно, бо сам він був живою, радісною усмішкою свого великого і безсмертного народу.