Способи передачі чужого мовлення

" П, - а, - П"

"П,- а:- П".

"П,- а,-п".

"П! - а:- П".

Запам'ятайте вислів Дмитра Білоуса,що мова це пісня душі покладена на слова.

С. Плачинда стведжує мова об'єднує згуртовує людей у націю.

Як кажуть люди материна молитва із дна моря рятує.

Ви говоріть а ми будемо слухати.

Непряма мова береться в лапки.

Цитата завжди пишеться з великої літери.

Коли слова автора стоять перед прямою мовою, то після них ставиться двокрапка.

Уживання розділових знаків між прямою мовою і словами автора не залежить від їх взаєморозташування.

Іван Франко писав «Народи тільки тоді зможуть досягнути щастя й свободи, коли всі будуть ученими працівниками».

«Бути людиною, – стверджував Антуан де Сент-Екзюпері – це означає відчувати, що ти за все відповідаєш».

«Людина не для того створена, щоб терпіти поразки… – писав Ернест Хемінгуей. Людину можна знищити, але її неможливо перемогти».

«Ми – не безліч стандартних «я», – стверджував Василь Симоненко і додавав: – А безліч всесвітів різних».

двокрапки

лапок

лапок і коми

двокрапки і лапок

"Андрію, заспівай нам попросила молодиця."

Андрію, заспівай нам,- попросила молодиця.

"Андрію, заспівай нам: попросила молодиця".

"Андрію, заспівай нам",- попросила молодиця.

"Андрію, заспівай нам" - попросила молодиця.

Жінка запитала дівчину, що ти читаєш?

Жінка запитує дівчину, що ця читає.

Жінка запитала дівчину, що та читає.

Дівчина запитала жінку, що вона читає.

Дівчина грайливо запитала: «А може, вона справді лісова мавка?»

«Не проводжайте мене.» - Попросила дівчина рідних.

«Михайлику, хочеш побачити диво? – питає мене дядько Себастіян. - Підійди до мене…»

Казав пан: «Кожух дам», та слово його тепле.

Яка ти розкішна земле думала Маланка.

Хто дітей любить той добрий чоловік говорила колись мою бабуся.

Сам до себе говорив Тимофій що земля найкраще пахне восени.

Олена подумала ніщо так не красить людину як натхнення.

 Я вирішила зупинитись і запитати, чого йому треба.

 Карпо спитав Мотрю, хто їй купив намисто.

 Леся Українка писала, що, доле, ти міцніша і я корюся.

  Гетьман підтвердив, що не хоче війни.

«Мова — то серце народу: гине мова — гине народ», це спостереження І. Огієнка містить у собі велику і сумну правду.

Шевченко був глибоко переконаний, що український народ порве кайдани колоніалізму, тому й заявляв — «Борітеся — поборете!»

Шевченко вірив у велике майбутнє України й українського народу і палко закликав своїх земляків:

І чужому научайтесь,

Й свого не цурайтесь,

Бо хто матір забуває,

Того Бог карає…

Ідеологи звинуватили Миколу Руденка, як він сам згадує, в «Грубих помилках у поетичній творчості».

Олесь Гончар пише, що Леся Українка: «поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським… наполегливо розвивала й зміцнювала літературну мову…»

Шевченкове «…треба миром, громадою обух сталить…» стало афоризмом.

Образ Прометея Шевченко використав як символ мужності, нескореності, а отже, і остаточної перемоги: «Не вмирає душа наша. Не вмирає воля».

«Нації вмирають не від інфаркту. Спочатку їм відбирає мову», — так визначає роль мови в житті нації Л. Костенко.

Іван Франко назвав Івана Нечуя-Левицького: «всеобіймаючим оком Правобережної України».

Маланюк у сонеті «Шевченко» порівнює Кобзаря з його ж літературним героєм:

Гонта, що синів свяченим ріже,

У досвітніх загравах — стена

З дужим хрустом випростали крижі.

На моє питання: "Коли прийде потяг?" - ніхто не міг відповісти. А:"П?" - а.

"Життя в неволі нічого не варте, - відказав Максим, - краще смерть!"

"А, - п, - А"

Софія Петрівна благала Аркадія: "Заспокойся!"

А: "П!"

"Мабуть, немає кращого місяця за вересень", - думав Василь Олександрович.

"П," - а.

"Яка ти розкішна (1) земле (2) - думала Маланка (3) - радісно прикрашати тебе зелом".

"А оце бачите (1)" - спитав Шевченко Тургенєва.

Вона гукнула (1) Дивіться!

Доводила одна нікчемність (1) що підлабузництво (2) це чемність.

Щоб угадати ім’я судженого, питали перехожих чоловіків: Дядьку, як вас звати? 

«Прощавайте, люди добрі! Прощавайте! — Голосно прощався з козаками бранець,— Повісять мене вражі ляхи». 

«Мушу йти в полонину, Марічко», — відказав Іван. 

«Ну чого ж тебе понесло в поле? Чого? — допитувалась мати...». 

– Що ти хочеш від життя?

    – Небагато. Просто жити, працювати, як усі…

    – Так от і працюй, хлопче, а не розкатуй по степу.

 – Не святий і він! До всіх добрими не будеш.

– Оцінювати чиєсь життя – це, мабуть, найпростіше.

– Правильно, нам пора про своє подумати.

- Сідай за книжки. Зубри!

- Мамо, епоха зубрінь минула.

 – Це щось нове, хлопче. Зубрити не хочеш. Може і вчитися не хочеш?

–  «Вчитись хочу, але по-справжньому».

– Доброго ранку! – каже Лукія, уповільнюючи крок.

– Доброго ранку, Лукіє.

– В область їду… Може, доручення буде яке?

Подивився на чисту пелену снігу, а тоді написав пальцем великими літерами: «Судив і присуд виконав я — Григорій Многогрішний. А за що — цей пес сам знає».

«Ти, Михайло, — кажу, — хоч би разочок на неї глянув, Бач, як вона до тебе світиться».

Мама довго мовчить, потім зітхає і каже: «Вона любила твого тата. А ти на нього схожий…»

«Цирк? — перепитав Оверко: Рід наш великий, голови не щитані, крім нас двох, ще троє рід носять».

Нема Січі: очерети у Дніпра питають: «Де-то наші діти ділись, де вони гуляють?»

"Ось, Михайлику, твій перший сніп... - у задумі говорить батько, а потім запитує (?) Запам'ятаєш його?"

" Що це за дівчина? - думав молодий Джеря (?) Де вона взялася в нашому селі? "

Пацюк читає синові нотацію (?) "Що, зголоднів? Берись за дисертацію!"

"Яка ти розкішна, земле, - думала Маланка (?) Весело засівати тебе хлібом, прикрашати тебе зелом, заквітчати квітами".