Аналіз тексту

Прочитайте текст і виконайте завдання 1—5 до нього

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

1. Найкращий заголовок для цього тексту —

Прочитайте текст і виконайте завдання 1—5 до нього

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

2. У тексті НЕМАЄ мікротеми

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом). 3. Засобом зв’язку першого та другого речень тексту є

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

4. Використані в тексті слова барабанна перетинка, приглухуватість, нервова система є

У великих містах часто складаються несприятливі для життя людей обставини. Наприклад, одним з агресивних забруднювачів міського середовища є шум.

Шум відволікає нас, впливає на нервову систему. Під впливом шуму змінюється частота пульсу, частота й глибина дихання. У шумному приміщенні до організму людини швидше потрапляють газоподібні шкідливі домішки, що є в повітрі. Тривала дія шуму призводить до швидкої втоми, погіршення пам’яті, зменшення уваги, втрати працездатності, підвищеної дратівливості. Від шуму погіршується сон, після сну люди відчувають утому, головний біль. Усе це дозволило вченим стверджувати, що шум повільно нас убиває (За Дж. Тревелом).

5. Стиль тексту

Прочитайте текст і виконайте завдання 6—9 до нього.

Тисяча уроків українського Герцога

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так знаних альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала Анатолія Солов’яненка? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливості працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — у ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Рігалетто». Коли артисти показали виставу на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Як кажуть на Сході, «важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (учитель — учень) був унікальний одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко виконував партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

В Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», у який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 -го по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав одну тисячу уроків.

Закінчивши Донецький політехнічний, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві. Анатолія Солов’яневка почув директор Київського оперного театру Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди» Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського оперного театру. А за кілька днів його викликали до Москви — узяти участь у концерті. Тоді ж проходив відбірковий тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. У комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко поїхав на стажування.

За законами альтернативного жанру варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш. Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині» (За Л. Бондарчук, газета «Дзеркало тижня»).

6. Східний афоризм Важко знайти хорошого вчителя, а хорошого учня — ще важче слугує в тексті

Тисяча уроків українського Герцога

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так знаних альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала Анатолія Солов’яненка? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливості працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — у ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Рігалетто». Коли артисти показали виставу на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Як кажуть на Сході, «важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (учитель — учень) був унікальний одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко виконував партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

В Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», у який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 -го по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав одну тисячу уроків.

Закінчивши Донецький політехнічний, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві. Анатолія Солов’яневка почув директор Київського оперного театру Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди» Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського оперного театру. А за кілька днів його викликали до Москви — узяти участь у концерті. Тоді ж проходив відбірковий тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. У комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко поїхав на стажування.

За законами альтернативного жанру варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш. Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині» (За Л. Бондарчук, газета «Дзеркало тижня»).

7. За типом мовлення текст є

Тисяча уроків українського Герцога

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так знаних альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала Анатолія Солов’яненка? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливості працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — у ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Рігалетто». Коли артисти показали виставу на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Як кажуть на Сході, «важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (учитель — учень) був унікальний одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко виконував партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

В Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», у який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 -го по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав одну тисячу уроків.

Закінчивши Донецький політехнічний, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві. Анатолія Солов’яневка почув директор Київського оперного театру Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди» Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського оперного театру. А за кілька днів його викликали до Москви — узяти участь у концерті. Тоді ж проходив відбірковий тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. У комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко поїхав на стажування.

За законами альтернативного жанру варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш. Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині» (За Л. Бондарчук, газета «Дзеркало тижня»).

8. Стиль тексту —

Тисяча уроків українського Герцога

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так знаних альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала Анатолія Солов’яненка? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливості працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — у ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Рігалетто». Коли артисти показали виставу на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Як кажуть на Сході, «важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (учитель — учень) був унікальний одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко виконував партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

В Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», у який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 -го по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав одну тисячу уроків.

Закінчивши Донецький політехнічний, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві. Анатолія Солов’яневка почув директор Київського оперного театру Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди» Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського оперного театру. А за кілька днів його викликали до Москви — узяти участь у концерті. Тоді ж проходив відбірковий тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. У комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко поїхав на стажування.

За законами альтернативного жанру варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш. Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині» (За Л. Бондарчук, газета «Дзеркало тижня»).

9. Жанр тексту —

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як шось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.

Коли протала земля. Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім приготував їх, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер.,, гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, кали їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німнів, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили піляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіт ь сплакували.

Одного ранку його знайшли стіною до барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руку, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, у кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч із нагідкою стояв зроблений із паличок і зв’язаний ними хрест…

Минуло півстоліття, За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла, підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?.. (Л. Пономаренко). 10. Стиль тексту —

Тисяча уроків українського Герцога

Цього тижня вшановували Анатолія Борисовича Солов’яненка. Вечір, присвячений творчості видатного співака, відбувся в Національній опері України.

Сьогодні дедалі частіше звертаються до так знаних альтернативних історій: мовляв, якби Україна не мала Анатолія Солов’яненка? Проте важливіше усвідомити, чому вона не вберегла свого золотого солов’я. Не подарувала йому, хоч як це дивно звучить, можливості працювати і в такий спосіб не подовжила його віку?

Анатолій Солов’яненко дебютував на сцені Донецької опери — у ролі Герцога в опері Джузеппе Верді «Рігалетто». Коли артисти показали виставу на гастролях в Іспанії, в одному з видань з’явився матеріал «Шахтарський герцог». Цей сценічний образ став візитівкою співака в усьому світі.

Сім’я Солов’яненків була співочою. Унікальним тембром голосу вирізнявся батько (шахтар із дідів-прадідів) — у нього був драматичний тенор. Після одного зі студентських концертів 18-річний юнак отримав запрошення навчатися професійного співу в провідного соліста Донецького театру опери та балету Олександра Коробейченка. «Із тебе може щось вийти, але це коштуватиме величезної праці», — сказав майстер, почувши спів Анатолія.

Як кажуть на Сході, «важко знайти хорошого вчителя. А хорошого учня — ще важче». Тандем Коробейченко — Солов’яненко (учитель — учень) був унікальний одразу в кількох сенсах. Учні взагалі обожнювали Олександра Миколайовича: він, крім того, що був винятковим оперним співаком, сам шив собі костюми для вистав, ремонтував взуття, робив біжутерію для всієї театральної трупи. Практично на всіх сценах світу, крім Метрополітен-опера в Нью-Йорку, Анатолій Солов’яненко виконував партію Герцога в костюмах, які власноруч пошив його вчитель…

В Анатолія Борисовича все життя зберігався зошит із назвою «Що потрібно знати для хорошого співу», у який він вносив нотатки після кожного уроку в майстра. За десять років — з 1952 -го по 1962-й — у цього славетного педагога Анатолій Солов’яненко отримав одну тисячу уроків.

Закінчивши Донецький політехнічний, 1954 року він став аспірантом і викладачем кафедри нарисної геометрії. На одному з оглядів самодіяльності Донбасу, що проходив у Києві. Анатолія Солов’яневка почув директор Київського оперного театру Віктор Гонтар. Анатолій Борисович виконував арію Радомесса з «Аїди» Гонтар не приховував свого захоплення і наступного дня запропонував молодому виконавцеві спробувати заспівати в опері разом із симфонічним оркестром. Увечері того ж дня Солов’яненко став стажером Київського оперного театру. А за кілька днів його викликали до Москви — узяти участь у концерті. Тоді ж проходив відбірковий тур молодих вокалістів для поїздки в Італію. У комісії помітили українського тенора. Анатолій Солов’яненко поїхав на стажування.

За законами альтернативного жанру варто поставити запитання: «Якби Солов’яненко залишився за кордоном?..» Світлана Дмитрівна, його дружина, розповідає: «Ми жили кілька років в Італії, США, і щоразу я бачила, що Анатолій сумує за рідною домівкою, йому ставало тяжко на душі, і ми поверталися в Україну».

Нині, на тлі аудіовізуального «розмаїття», диски Анатолія Солов’яненка не так просто знайти. Почути його голос у партіях Ленського («Євгеній Онєгін» П. Чайковського), Андрія («Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського), Надіра («Шукачі перлів» Ж. Бізе), Фауста (в однойменній опері Ш. Гуно) — справжнє свято.

Пригадуються слова славетного співака: «По-справжньому господарювати ми ніколи не вміли, а коли, на додачу до цього, втратимо ще й духовність, опинимося взагалі на мілині» (За Л. Бондарчук, газета «Дзеркало тижня»).

11. Іншомовні слова гер, шнель, фрау використано в тексті для

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як шось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.

Коли протала земля. Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім приготував їх, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер.,, гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, кали їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німнів, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили піляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіт ь сплакували.

Одного ранку його знайшли стіною до барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руку, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, у кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч із нагідкою стояв зроблений із паличок і зв’язаний ними хрест…

Минуло півстоліття, За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла, підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?.. (Л. Пономаренко).

12. Дієслово любили в реченні Ми любили ціляти в нього грубками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок ужито двічі з метою

Гер переможений

Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як шось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціга.

Коли протала земля. Фрідріх скопав маленьку грядочку, обгородив її камінням і посіяв нагідки. Де він узяв те насіння, невідомо, але ми, діти, добре пам’ятаємо, як він клав між грудочками зернини, як потім приготував їх, повернувшись до нас, усміхався: «Гут… кіндер.,, гут». А коли німців повели в барак, ми розвоювали ту землицю, розкидали каміння, зробили з паличок хрест, зв’язали його травою і поставили на грядці. Уранці, кали їх вивели на роботу, ми ще спали, але навіть крізь сон я чула, як скреготіли в розчині лопати, як стукали дужками відра, як надсадно бухикав Фрідріх і гиркав охоронець.

Місто давно не сердилося на німнів, вдови жаліли їх і роздивлялися картки їхніх дружин та дітей, часом приносили щось із одягу — старий піджак або картуз та ще варену картоплю, на що ті всміхалися, дякували, називаючи вдів «фрау».

У Фрідріха теж була фотокартка двох дівчаток у білих сукенках і білих черевичках, він не раз нам тикав ту дивовижу, чи забувши, що ми вже бачили, а чи хотів похизуватися, які в нього чепурні діти. І ми у відповідь цілу весну і ціле літо топтали і розкидали його грядку, його маленьку державку в нашому злиденному місті. Він до того бридко кашляв, до того був худий, гнилозубий і брудний, що ми не могли його не дражнити. Ми любили піляти в нього грудками, любили, коли він саджав нас на коліна та співав своїх дурних німецьких пісеньок.

Під осінь німець уже не садив грядку, ходив, хитаючись, і харкав кров’ю. Охоронець замість «шнеляти» простягав йому цигарку і дозволяв лежати під стіною.

Фрідріх робив тільки прикраси зі шматочків цегли — сонця і квіти, він чіпляв їх понад вікнами другого поверху, так що самотні жінки подовгу стояли, роздивлялися і навіт ь сплакували.

Одного ранку його знайшли стіною до барака, де він стояв спиною до людей, понуривши голову.

— Бидлота, тобі що — немає нужника? — гиркнув охоронець і тут же осікся: від шиї до коробки сіріла мотузка.

Коли зняли його і взяли на руку, то здивувалися, що немає в ньому тіла. Його поховали за містом, укинувши в яму і навіть не насипавши горба.

Осінь видалася теплою, у кінці листопада ми перейшли в новий дім. Якось посеред грудня я сиділа на вікні і раптом побачила квітку. Пролітав перший сніжок, а вона цвіла собі під вікном. Була велика і кошлата, не квітка, а півсоняха. Я одяглася, вискочила на подвір’я, простягла руку, щоб зірвати, і відсіпнула. Поруч із нагідкою стояв зроблений із паличок і зв’язаний ними хрест…

Минуло півстоліття, За цей час у будинку не тріснула жодна стіна, не струхла і не всохла, підлога. Якось син вирішив повісити на стіні поличку. Стіна не піддавалася дрилю, а потім дриль шурхнув у якийсь отвір. Коли вибили цеглину, вийняли з отвору рукавицю. У рукавиці лежала фотокартка двох дівчаток у білих сукенках. Дриль пошкодив їм черевички, але дівчатка дивилися на нас, мов живі, і запитували:

— Ви не знаєте, де наш тато?.. (Л. Пономаренко).

13. Судячи з тексту, автор