Безсполучникове складне речення

Вишнево-яблуневі садки, ще сьогодні зранку такі змерзлі, подобрішали, потеплішали, й село звеселіло, людські обличчя погіднішими стали. 

Я слухав рідну пісню, рідну мову, й вона лилась струмком, у якому переплелися запахи калини, чебрецю, лепехи.

Огонь пішов по жилах хлопця, й він ясно одчув в собі, ніби од сну пробудившись, одчув творця, художника.

Зелене безгоміння в полі, на обрії завмерла не хмара, а кінь із вершником, що тримає перед собою голубого списа. 

Букет півоній, які мати несла в руці, поширював п’янкий запах – власне, в руках її наче вигойдувався букет тонких пахощів. 

В темряві подеколи траплялись ягоди, вони проходили мимо дивною сповільненою ходою, і їм здавалося, що вони ступали по дні великої прозорої річки. 

І хоч зараз гудки вже відмінено, проте Вірунці й досі вони часом озиваються в душі, адже під спів цих гудків привело її кохання на Зачіплянку. 

А в цей час наді мною твориться диво: хтось невидимий смичком провів по синьому піднебессі, по білих хмарах, і вони забриніли, як скрипки. 

А малі хлопці йшли з рукавицею, в якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху. 

За коліями, супроти депо, біля колодязя під дашком стояла черга з цеберками і коромислами, і той, хто тяг воду, довго крутив корбу: колодязь був глибокий. 

Вишку стало розхитувати, і була загроза, що впаде і хату Чабанисі розвалить. 

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина. 

А 1

Б 2

В 3

Г 4

Д 5

Три частини.

Чотири частини.

П’ять частин.

Шість частин.

Арсен зігрітий сонцем куняв у човні то підводячи то опускаючи голову.

Старий Арсен уже не ходив на річку але часом згадував Ласочку.

Арсенові набридало дивитися на нерухомі поплавки і він часто-густо засинав.

Але самі чумаки рідко сумували ніколи не втрачали бадьорості і веселого настрою. 

Щось незбагненне і потаємне є в чарах природи.

Стою по коліна в снігу зачарований.

Не проїде тут ніхто, не пройде.

Не раз у сні являється мені, о люба, образ твій, такий чудовий. 

Мені дали козацьку корогву і привілеї з королівським іменем.

Були полки і зброя розмаїта.

З лози молодої ольшини роблять свистки.

Малим дітям часом набридає бути в полі. 

Стара черемха заздро поглядала на першу вишню, визрілу несміло.

Зустрілись двоє пізно по зимі, та вже й на скронях паморозь зимова.

Мені чомусь наснилася весна, така ясна, така сліпучо-біла.

Мати жде і поглядом далеким шукає битий, посивілий шлях.

Навіщо мені весна, коли твої очі — проліски?

Золотожари літня ніч губила, і матіола мліла запашна.

То все було в весняній круговерті, у юності щасливому гнізді.

Зігрій мене, бо осінь за вікном про себе тихим сумом сповістила.

Вітер листям вкриває холодну землю.

 Діти матерям цілують руки.

Хмарки сльози гублять.

Нам життя дарує нові зустрічі.

Задзвонили в усі дзвони.

Дітям було весело надворі.

Шануй учителя, як родителя.

Фортеця видніла звідси, як на долоні.