Головні члени речення.

Чумацький Шлях освічує дорогу від Криму до Києва.

Крізь щілину пробивається кілька сонячних променів.

Кілька парубків скочило до танцю, потягши за собою дівчат.

Оця реальна мить вже завтра буде спомином.

Стежкою наближалися дві молодиці.

Хвилею зеленою здіймається навесні Батиєва гора.

П’ятеро сивих плотарів сиділи в тінях яворів.

Тут ми з Піратом і кинулись до моркви.

Усі ми прагнемо красу природи осягнуть.

Багряне сонце сутінню лісною у просвіт хмар показує кіно.

Твоє життя — то зорі світанкові, то сонце у негоду, дощ у спеку.

Десятки шкіл розпочали навчальний рік у нових приміщеннях.

Кожен з нас любов свою зберіг від зради, від зневаги і від смерті.

Чорне море омиває Кримський півострів.

Ой три шляхи широкії докупи зійшлися.

Визволені не можуть забути своїх визволителів.

Усмішкою дитячої фортуни було для нас потрапити в той дім.

І залишився стояти дуб на злість усім вітрам і грозам.

Буде змушений упасти мертвим хижий птах.

Починає світати за лісом червоною барвою.

Ми нічого спинити не в силі.

Сідати за стайню збирається сонце.

Намотати на вус — означає добре запам’ятати.

Іти мені додому неблизький світ.

Стати хліборобом радили мені з дитинства.

Море було безбарвне, аж чорне.

Гірські печери ще затоплені водою.

Будуть тебе кликать у сади зелені хлопців чорночубих диво-наречені.

Щире кохання не вкрите серпанками.

Грудневі дерева стоять голі.

Вести всі роботи з дотриманням графіка — золоте правило.

Найбільша наша турбота — виробити спільні рекомендації.

Гарним був Київ цього свіжого осіннього ранку.

Передавати досвід молодим — найбільше щастя.

О вісімнадцятій тридцять будь обов’язково вдома.

Будить спогад давня пісня, пада в трави і зника.

Художник щоразу все мусить відкривати заново.

Сорок вісім могутніх струменів злилися в один велетенський водоспад.

А три покоління селянського дому вмістились на знімках старого альбому.

Благословенна кожна мить життя на цих всесвітніх косовицях смерті!

У містах земля одягнена в камінь і залізо.

Гомоніти з великим начальством було для мене втіхою.

У справедливих армій доля завжди прекрасна.

На гіллі рясному цвіт немов сніжинки.

Горобці в піску сипкому — ніби діти у ставку.

Ліс стояв розхристаний, спустошений і дикий.

Золоточубий вересень прийшов позолотити дерева.

Життя стає радістю для кожного у рідному краю.

Хмари починають темніти, стають синьо-чорні.

На дніпровській долині ромашка побита зів’яла.

А ось тепер будемо вечеряти всі разом.

Любить людей мене навчила мати.

Моє серце прагне буять на просторі!

Селяни виходять на городи, поля, копають і висівають у землю насіння.

За тобою завше будуть мандрувати очі материнські і білява хата.

Місто не знало спочинку ні вдень ні вночі, а гуркотіло, гомоніло, кипіло.

Лози, кручі, висип, ліс — усе блищить і сяє на сонці.

Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах.