Готуємось до ЗНО. Пунктуаційна норма (4)

Багато струмків народжується тут, високо на горах, де росами опадають тумани, й де хмари часто сіють дощі.

Де знаходить природа такі розмаїті барви, що їх не відтворити точно жодною фарбою, жодним пензлем?

Дерева , казково білі й легкі вночі, зараз обважніли, посірішали й ніби танули розтікалися сірим туманом по низині.

Здоровенний дуб розлігся , розширився своїм кострубатим гіллям так що аж темно під ним.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи, холодком зелену землю

другому

третьому

четвертому

п'ятому

Тут усе: і повітря, і тиша, і дерева - сповнене якоїсь загадкової сили.

Учитель - це три світи: теперішній, минулий і майбутній.

Море й озеро, синій берег і широкий степ - усе залите гарячим маревом.

У наших ріках водяться різні породи риб: а саме шука, лин, лящ, сом.

На все осінь щедра: на кавуни, і на дощі, і на холодні роси.

Отут серед цвіту, здається: що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави, — у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло, наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій.

Дітям здавалося що вже вечір і що вже невдовзі прийде мама.

Шумів весняний дощ і в унісон із ним шуміли сосни.

Коли він торкався смичком до струн скрипки все на світі зникало і залишалася тільки музика.

першому

другому

четвертому

п’ятому

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь — звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Широкі промені вдарялися об кам’яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося що все тут пливе, рухається, злітає в просторі.

Уже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю й глибоко захованим стражданням.

Зійди дощику, дрібнесенький, Скропи травицю-муравицю, Нехай я вийду на вулицю.

Пусти мене, мати погуляти, Бо вже челядоньки не видати.

Ой куди ви, голубоньки, та й полетите, Куди моє дівування та й занесете?

Прочини господарю, ворота, Занесем тобі віночка з золота.

Зеленая, дібровонько, Чого так рано спустошена, Трава на сіно покошена?

Не піймавши не кажи що злодій.

Рушниця в його руках стріляла не хиблячи.

Посеред плеса вода мов сказившись починала хлюпати й кружляти.

Хлопці прокинувшись нагодували й напоїли коней.

Не зрозумівши студентка запитала ще раз.

Місячним сяйвом залиті мріють сади.

Гудуть з вітрами до світання дощем оплакані сади.

Степ оповитий тишею дихав пахощами росяних трав.

Я небесами пійманий тремчу.

Налита сонцем і вітрами хлюпоче веслами весна.

Здобули волю відшукали долю.

Посієш впору збереш зерна гору.

Гаї шумлять я слухаю хмарки біжать милуюся.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Знаю одне мені вистачить сил подолать перешкоди.

Сонце блищить, а мороз тріщить.

І шумить діброва, і синіє шлях, і дзвенить дніпрова хвиля у дротах.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком, зелену землю.

Та пітьма не так уж мучила Соломію, але холод проймав її наскрізь.

Прилинув вітер, і в нічній хатині він про весняну волю заспівав.

Почали гукати деркачі, перепел, бугай і ще якась птиця.

Якось восени я йшов полем і побачив на великому лузі багато лелек.

Хотіла б я піснею стати у цюю хвилину ясну.

Вода, яка скоро збігає отрути не лишає.

Найбільше для людини щастя - бути правдивим і до кінця сповідувати свої ідеали.

Старість не радість.

Земля мов казка.

Відчувати в окопі живу душу біля себе це справжнє щастя.

Ти між зірками одна.

День довгий, безконечний, тривожний.

Ці квіти спогади про світлі дні.

Життя не дим і не омана.

Гава не пава, а Хима не козак.

Ти наше диво калинове...

Я він і є, бо кажу правду.

Не слухала Катерина ні батька (?) ні неньки.

То шиє (?) то поре, а все ниткам горе.

Будь сміливий не язиком (?) а ділом.

Поїдь (?) допоможи матері.

У кожного з нас вдома є або діти (?) або дружина (?) або наречена.

Тут все моє і луг, і гай.

Усе навкіл і трави, і дерева, і кущі наче завмерло.

Гуркіт підвід, рокіт моторів, іржання коней усе ставало зараз помітно лункішим.

Українські дореволюційні письменники Шевченко, Марко Вовчок, Панас Мирний багато творів присвятили зображенню жахливої долі українського народу.

Заснув, незчувся й коли, і снилися красиві коні сірі, гніді, вороні.

Не забувайте незабутнє, воно вже інеєм взялось.

Миколка, Прокопів хлопчик такий школярик гарнесенький, був сумирненький, соромливенький, млявенький, як дівчинка.

Ой у полі три криниченьки, любив козак три дівчиноньки...

Почекай-но, дівчино, ще й для тебе троянди весни розцвітуть.

Проситься в серце матусина пісня.

Тебе я земле всю сходив до краю.

Добре учителю, що, ти, небокраї підняв нам людського стремління.

Я не спатиму люба до світу, буду думати, й буду писать.

Бідна волошко, чому ти в житі, а не на клумбі волієш рости?

Мужай прекрасна наша, мово, серед прекрасних братніх мов.

Видно шляхи полтавськії і саму Полтаву.

Поки живий я хочу справді жити.

Цить, доню, цить...

Здається вічністю буття маленька мить, перед якою навіть смерть безсила.

А за дверима така ніч і, мабуть, зоряна.

Мені осіння ніч короткою здається.

Ні, слів людських для їх немає.

Ах, скільки срібних мрій літає!

Морозний сніг, блискучий і легкий, здається, падає на серце прямо.

Всяке трапитись може на довгім віку.

Я так люблю зимові вечори в людському домі, де зростають діти.

Сумно і смутно людині, коли висихає її уява.

Споглядаю, як ліс проростає осінньою синню.

Здобути волю ,то мій рай.

Лиш у труді живе людина, а без труда її нема.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Що за літо заробить Мотря, те за зиму і проживуть.

Будеш сіяти з сумом - вродить печаль.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

Зрідка пробіжить тут заєць або спиниться на кручі вовк.

Дмухнув вітер понад ставом (?) сліду не стало.

Злітає листя з осокора (?) летять листки з календаря.

Журиться жайворон (?) літня пора промина.

Садок вишневий коло хати (?) хрущі над вишнями гудуть.

Поети йдуть за горизонт (?) поезія зостається віч-на-віч з вічністю.

Багато снігу (?) багато хліба.

Диригент змахнув паличкою (?) у музикантів надулись щоки.

Січень без снігу (?) літо без хліба.

Березень з водою (?) квітень з травою.

Бери до серця і затям (?) душа творця не переквітне.

У середній частині пекторалі зображено великі квіти, оздоблені блакитною емаллю.

Словник сучасної української мови містить майже десять відсотків іншомовних слів.

Головним сюжетом твору є центральна сцена верхнього ярусу, де двоє чоловіків, розтягнувши на руках шкуру, готуються до якогось таїнства.

Прикраса складається із симетрично розташованих сцен та орнаментів.

Місяцеподібна чоловіча нагрудна прикраса має три яруси, чітко відокремлені один від одного товстими витими канатиками.

Газ має велике значення як паливо для промисловості.

Полум’я охопило місток, перекинутий через річку.

Ненажерливий вогонь шматував просторий будинок, похапцем лизав стіни, засипані всередині землею.

Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле.

Зліва, на пагорбі, оточеному глибоким ровом, палав дерев’яний замок.

Здається відлунює загадковий і заспокійливий рай, де висохнуть сльози й загояться найболючіші рани.

Вже дев’ять століть людям здається, що бані Софійського собору, увінчані золотими хрестами, сягають неба.

Та найбільше мабуть ми любимо лелек тому, що вони символізують любов до рідної землі, рідного дому.

Саме ці чорно-білі красені-лелеки приносили за повір’ям до оселі немовлят.

Може всьому цьому надали іншого смислу зірки, що сповнили твою душу й тим відчуттям полегкості, якого ти начебто напився отам, серед золотих роїв, і якого ще не встиг розтратити.

Дерево шанують, як добре родить, а чоловіка як добре робить (Народна творчість).

У нас кохати полюбить сповна, і серце з милим вік не розлучати (А. Малишко).

Два чобота пара (Народна творчість).

Я син народу, що вгору йде, хоч був закритий в льох (І. Франко).

Членом «Гарту» я був і сам, як книжковий ілюстратор (О.Довженко).

Особливе місце в літературі для дітей займає поезія, зокрема для наймолодших читачів (В. Бичко).

Часом, злякана нами, з дерева з шурхотом спурхувала птиця (В. Винниченко).

Пішов Гонта, похилившись (Т. Шевченко).

відокремлена обставина

відокремлений додаток

однорідні члени речення

відокремлене означення   

вставне слово   

відокремлена обставина

відокремлене означення  

відокремлений додаток

однорідні члени речення

вставне слово 

перед узагальнювальним словом

між підметом і присудком

при відокремленій прикладці

у безсполучниковому реченні

Леся полюбила Сомка іще тоді, як він було носить її на руках і дарує їй то золоті сережки, то добре намисто.

Іще тоді звав він її своєю судженою і зложив з Черевани-хою руки.

Защеміло горде дівоче серденько, та мовчала небога не сказала й матері (З творів П. Куліша).

Холодні зірки мерехтіли в темному небі, і нескінченний Чумацький Шлях простягався у вічність двома велетенськими кривими коліями (О. Довженко).

Рая у свою чергу спитала про щастя.

Рая у свою чергу спитала, як ти розумієш щастя.

Рая у свою чергу спитала, як він розуміє щастя.

Рая у свою чергу спитала, що як він розуміє щастя.

Сиділи люди нерухомо, поглядали один на одного блукаючим поглядом (І. Багряний).

Десь здалеку бриніла, як муха повесні, притишена пісня (М. Коцюбинський).

Він говорив не поспішаючи, з крижаним спокоєм (А. Головко).

Він ще зловив на собі вологий погляд жінки даючись подиву зміні кольору її очей (О. Уляненко).