Контрольна робота з теми "Пунктуаційна норма"

Рідний батько це найвища святиня у світі.

Ти пісня моя лебедина.

Вік прожити не поле перейти.

Поезія це завжди неповторність.

Затопленим лісом іде Богдан і не знає де б’ється його серце чи в грудях чи в деревах.

Дурило воно його раніше дурить і тепер.

Іноді здавалось що тут усе його і нестримний розмах пташиного крила і відголосок соловейкового співу.

Отак кидаєшся у тіні у місячні стовпи а кроки стихають чи озиваються збоку.

Орел шугав над моєю головою і я пильно спостерігав за ним.

Дощ пройшов і місто зеленіє.

Туман закрив веселі гори і місяць за хмари закотивсь.

Русий вечір пахне любистком і квіти лащаться до ніг.

Мені здається що жила я завжди.

Він видно спав бо не ворушився.

Вода відстоялася і стала прозорою, що видно було піщинки.

За селом видно було широкий шлях.

Орбіту літа дописав листок і ліг на стежку, що прямує в осінь.

Коли до тебе прилечу засяє все навкруг, як після теплого дощу в росі важкій зелений луг.

Приємно було згадувати все, що зробив доброго, бо тільки воно вводить нас у коло інших людей.

Дикі гуси зчиняють таке гелготання, що, почувши його, не можеш витіснити із серця смутку.

Старий присувається до вікна, зазира всередину й бачить у хаті за столом сидять гості.

Що за літо заробить Мотря те за зиму і проживуть.

Вона їм не дорога їм дорогі грунти та обори.

В хаті грека пахло часником та смаженими ковбасами густий пах ладану не міг подолати ті запахи.

«Розкажіть, дідусю, про неволю турецьку» - просить Михайлик.

Дід Данило підвів голову і сказав: «Кожен повинен боронити свій рідний край, не жаліючи життя!»

А вчитель казав далі: «Напевне, то ти свій хліб їла, бо я ніколи не повірю, що ти можеш украсти».

«А що я тобі скажу, - почала вона тихо. – Адже ти сам знаєш…».

День був ясний теплий весняний.

Ось уже з місяць стоять теплі погожі навіть спекотні дні.

Гори темніють повиті у білі серпанки.

Прохолода тиха тьмяна обіймає знов мене.

Хмара сповзла за річку і зупинилась розгорнувши великі крила.

З хащі м’яко похитуючись вийшов лісник.

Ясний місяць зблід засоромившись зірки та червоного ранку.

Катря йшла назустріч не поспішаючи.

Річка широка та глибока а вода в ній синя та чиста.

Сонце розтопило сніг і вітер шелестить травою.

Де-не-де синіє безводний полин і кущиться пахучий чебрець.

Я люблю їхати на поле тоді як ниви зеленіють.

Кожна ниточка на рушнику заплетена і з того просвічувалося гілля.

Господар лежить і все лежить.

На хвилях перешіптувалися крижини і кожна з них несла в далечінь шматки украденого щастя.

У хаті мовчки сиділи зажурені люди а на столі лежало шість з восковими свічками хлібин.

Кавказькі гори в млу повиті підводяться до хмар.

Тут серед степової тиші казка сама просилася в слова.

Ми часто похапцем живем все відкладаючи на потім.

Город – це розкішна проза написана в стилі бароко.

Гетьмани гетьмани якби-то ви встали.

Кобзарю знаєш нелегка епоха оцей двадцятий невгамовний вік.

Плач же серце плачте очі поки не заснули.

Запалай мій вогнику крилатий полум’ям привітним і незлим.

2, 3

3, 4

2, 6

2, 4

Вітер завив, і ударяючись об паркани, полетів далі.

З хащі, похитуючись на коротких ногах, вийшов лісник.

У туман загорнувшись, тополі в душі вигравають гаму.

Сахається душа, почувши тихі кроки.