КР №4 Поглиблення і систематизація найважливіших відомостей із синтаксису, пунктуації і стилістики: ІІ частина)

 ...і заплакав

...похиливши голову на коліна

...я ж тобі заспіваю

 ...і друг його полишив

...ніби тихо жебонів струмок

...ніби птах залишився живим

...як віхола бранців урятувала

...як краще готуватися до Великодня

Спитайте коли відбудеться концерт і скільки коштує квиток.

Робиш діло не кайся робиш зло зла сподівайся.

Якби ти знав не коли телефонували а що переказували.

Всім серцем любіть Україну свою І вічні ми будемо з нею.

У неї тоді блищали очі й червоніли щоки.

Куліш не каша п'ять рублів не гроші.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Рідну пісню треба захищати так як захищають рідний край.

 Настане час коли на кордонах люди сіятимуть хліб!

Я крикнув журавлю "Візьми мою журу"!

"Буде добра каша", - каже бабця наша.

"Куди ти йдеш?", - журилась мати.

Я прийду і вимовлю: - "спасибі".

Стара черемха заздро поглядала на першу вишню, визрілу несміло.

Зустрілись двоє пізно по зимі, та вже й на скронях паморозь зимова.

Народилося літо з дощів і снігів, наполохано сіло в садочку під вишнею.

Мати жде й поглядом далеким шукає битий, посивілий шлях.

Уже зоря золоторога, де полинами зацвіло, кладе на огненні пороги своє сивіюче крило

І де в світі тая сила, щоб в бігу його спинила.

Так літував Іван у полонині, аж доки вона не спустіла.

Море так бадьоро хлюпає, що аж слухати любо.

Де літо маки стеле килимами, дитя в городі ходить коло мами.

Тонкі брови, русяві дрібні кучері, рум’яні губи — усе це дихало молодою парубоцькою красою.

У дівчині пробуджується мати — творець нового життя. 

Гляньмо на трепетну землю — і тоді відкриється нам на зелено-голубому обличчі планети край, схожий на серце. 

Як простір немислимий без руху, так поезія неможлива без думки.

Не видно і самого океану з височини, а тільки гори хмар, то снігових, то сивих, то блакитних.

Десь на краю села дівчата співали веснянки, гомоніли й галасували діти.

Якщо сьогодні я прийду до неї, вона мене в Александрію візьме.

В моїй душі мелодія осіння, та в ній я чую ноти весняні.

Орел мухи не ловить, а слон за мишею не ганяється.

Людина відчуває свою слабкість тоді, коли її покидають надії.

Старий присувається до вікна, зазира всередину й бачить у хаті за столом сидять гості.

Вона їм не дорога їм дорогі ґрунти та обори.

Осика раз у раз зітхає осика сонно шелестить.

Мені здається я не жив, а тільки ще збирався жити.

Орбіту літа дописав листок і ліг на стежку, що прямує в осінь.

Завжди приємно було згадувати все, що зробив доброго, бо тільки воно вводить нас у коло інших людей, робить їх братами, а не просто сусідами.

Коли до тебе прилечу засяє все навкруг, як після теплого дощу в росі важкій зелений луг.

Дикі гуси зчиняють таке верескливе ґелґотання, що, по­чувши його, надовго не можеш витіснити із серця смутку.

Сідає сонце на спочинок синіє обрій тануть тіні дарує казку хтось дитині.

Учись змолоду пригодиться на старість.

Гнуться клени ніжними колінами чорну хмару сріблять голуби.

Бувають дивні на землі діла серед зими черешня розцвіла.

А малі хлопці йшли з рукавицею, в якій повно зерна: пшениці, жита, ячменю, вівса, гороху.

Вишку стало розхитувати, і була загроза, що впаде і хату Чабанисі розвалить

Пропасниця тіпала, гарячка палила вогнем, а в грудях так кололо, що Остап на превелику силу діставав собі воду.

Блищали од сонця стерні і ковила понад шляхом, сріблилася важка, обвішана разочками роси павутина.

Іноді, коли вогонь розгорався ясніше, навколо багаття вимальовувалися постаті людей.

Ми розвіяли хмари похмурі, щоб над нами сіяла блакить.

Коли я маю моральні цінності, то мушу спершу виголошувати їх.

Коли за все візьмешся, то нічого не зробиш.

Лисицю найвигідніше полювати взимку, коли земля натягне на себе білу пухку ковдру.

Дуже любив професор, коли перед Зеленими святами дівчата приходили у плавні зілля збирати та квіти для вінків.

Мій перший вірш написаний в окопі, на тій сипкій од вибухів стіні, коли згубило зорі в гороскопі моє дитинство, вбите на війні.

Мабуть, почну писати, коли настане слушна мить.

хоч і часу зовсім мало

бо час трапези перенесли

так що голодним не лишишся

коли удосвіта виїдеш

Коли ідеш ранковим полем, то грають бризки від роси.

Люблю людей землі своєї, бо й я землі своєї вірний син.

День такий, що жалітися грішно на невдачі, нестачі, біду.

Ростуть слова, немов росте трава.

Після дощу вода в бухті скаламутніла, бо в неї з острова нанесло намулу.

Хто ж не знає, що в кожному українському обійсті має рости ружа й шавлія, любисток і м’ята, чорнобривці й нагідки.

На Україні вірили, що поле після битви навесні вкривається маками. 

Місяць повис над ставом, нитку сріблясту в’яже, щоб таємниці неба і землю людей з’єднати.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Під тихе рипіння морозу я казку стару пригадаю, як тихо шепочуться лози весною в подільському краю.

Рая у свою чергу спитала, як ти розумієш щастя.

Рая у свою чергу спитала, як він розуміє щастя.

Рая у свою чергу спитала, що як він розуміє щастя.

Рая у свою чергу спитала про щастя.

«Чи бачили таке, — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом».

«Ото воно там якраз і було, — сказав мій візник, — отам, де стовп».

«Яка ти розкішна, земле, думала Маланка. Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами».

„Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – „тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...”