Пряма мова 11 клас

Хай замріяна весна тобі розкаже як вірно я тебе кохаю.

Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб надаремне.

А жовте листя осені шепоче щоб швидко-швидко йшла вже геть

Хто вам сказав що я слабка що я корюся долі?

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, мені важливо знати, що про мене думають інші, як вони сприймають мої ідеї.

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, йому важливо знати, що про нього думають інші, як сприймають його ідеї.

Іван сказав, що, як і будь-якій людині, для нього важливо знати, що про мене думають інші, як сприймають його ідеї.

Іван сказав, що будь-якій людині важливо знати, що про неї думають інші, як сприймають її ідеї.

Іван сказав, що, йому як і будь-якій людині, важливо знати, що про неї думають інші, як вони сприймають її ідеї.

Батько сказав дітям, що час збиратися в далеку дорогу.

Тимофій завжди говорив, що земля найкраще пахне восени.

Учні просили вчителя, щоб прочитати поезію ще один раз.

Олена Петрівна поцікавилася, чи виконав я домашні вправи.

Бабуся попросила онука, щоб зайшов до аптеки по ліки.

Один мудрець вдало підмітив: Чим більше пізнаєш людей, тим більше починаєш любити тварин.

Павло Тичина сказав про Сковороду «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну».

«Ще б ми стільки прочитали, як ти, – докинула Василина і пояснила подрузі: – Взимку цілі ночі просиджує над книжками».

Коли садили капусту, господарка хапалася за голову – «Дай же, Боже, час добрий! Щоб моя капусточка приймалась і в головки складалась, щоб із кореня була коренистая, а із листу голосистая!»

«А в нашій учительській роботі треба, щоб минули роки й десятиліття, поки стане людиною той, хто несміливо переступив поріг школи і вивів на папері олівцемперші палички та кружечки, написав перше слово», думав учитель.

«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?».

«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає.

Яка ти розкішна, земле, – думала Маланка.

Мати через пліт запитала сина, куди він зібрався.

Жалібно жовте листя березини, здається, шепче, «Літо, де ти, літо?».

Літо в осені питає: де ти поділа журавлів.

До булави треба голови!, казали запорожці.

Ой казали, говорили по всім селі люди – «Та вже з того козаченька нічого не буде!»

«Опізнився, небораче, одказав земляк йому, хто кохав життя ледаче, непереливки тому».

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!» – тут обізвалася Лисиця.

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, – сказав сам собі Василько – щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Життя мені всміхалося, – говорив Франко, – а діти були промінням».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Мама сказала: як же ж мені сумно, хочу побачити рідненьку сестру.

Бернард Шоу довго розшукував рукопис молодого драматурга в шухлядах і нарешті сказав: «Даруйте, але я його десь загубив».

«Загубили? – скрикнув відвідувач і продовжив: – Як Ви могли! Я вимагаю відшкодування!»

«Будь ласка – Бернард Шоу відчинив дверцята шафи з рукописами інших авторів. – Беріть будь-який, він буде не гіршим за Вашу п’єсу».

А ще якось один посередній письменник звинуватив Бернарда Шоу: «У своїй драмі, – зухвало вигукнув ображений, – ви використали мій афоризм».

«Готовий відшкодувати збиток новим афоризмом», – і драматург простягнув аркуш з написом: «Отже, і в дурня можна чогось навчитися».

«Митець не може відвернутися від своєї сучасності, – говорив Альбер Камю і далі пояснював: «Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу».

Український письменник В. Винниченко якось сказав: «Як нудно, сіро проходить життя людей неталановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті».

«Суспільність, – говорив М. Грушевський, – що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу».

Мати Тереза знала силу посмішки, тож усім, хто зневірився, радила: «Отримавши від життя чергового удару, скажіть собі: “Усе могло бути набагато гірше і посміхніться».

«Слово – найтонше доторкання до серця, – був переконаний В. Сухомлинський, –воно може стати і запашною квіткою, і живою водою, і розжареним залізом».

немає слів автора

  після прямої мови

  усередині прямої мови

  перед прямою мовою

 «Чи бачили таке, — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом».

«Ото воно там якраз і було, — сказав мій візник, — отам, де стовп».

  «Яка ти розкішна, земле, думала Маланка. Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами».

"Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива. — Ти думав, що для тебе я забуду родину?"

«Васильку, а йди сюди» — гукнув з подвір’я батько.

  «Голубчику, рятуй!» — тут простогнала Щука.

 «Чого ти журишся?» — вона спитала тихо.

  «Ніщо так не красить людину, як натхнення», — подумала Ярославна.

 Ярославна подумала: «Ніщо так не красить людину, як натхнення».

 Мудрець наполягав: «Краще слухати, ніж говорити».

  І тихо-тихесенько я промовляла: «Сон літньої ночі, мені тебе жаль…»

  Струна бринить лагідною луною «Я тут, я завжди тут, я все з тобою!»

 А: «П (?!)».

  «П», — а.

  «П (?!)» — а.

  «П», — а, — «П».

Поет змальовує всенародний визвольний рух, коли: «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки».

  Потім філософ здивував його такими словами, скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка й вівця дорожчі царського вінця.

  Як зазначає В. дон Герибольдт: Мова — це дух народу.

З болем пише Т. Шевченко про українське село: «Чорніше чорної землі блукають люде».