Пряма мова

Пилипку це ти здивувалася мати сплескуючи долонями. 

Так минуло півроку чи рік і я сказав Милані що хочу побратися з нею. 

Я вважаю що на сьогодні матеріалом кінематографії повинен бути день сьогоднішній і день завтрашній. 

Учитель порадив школярам скористатися навчальними таблицями. 

Одна сказала:"Гляньте, як гарно! Немов облита снігом кожна гілка!"

Слова диктора про те, що переможця естафети буде визначено через кілька хвилин, глядачі так і сприймають.

Співають у пісні, що нема найкращого на вроду, як ясна зоря на погоду.

Тоді, я сказав йому, що українські прерії (рівнини) відрізняються від мексиканських лише тим, що в Мексиці ростуть кактуси, а в нас -верба.

Тим-то й бабуся-покійничка, було каже Не стає, не стає, моя дитино, таких дівчат і козаків на Вкраїні, як за мого було дівування.

Чи то б хто подумав, що Яким, отакий неповороткий, та отак плавав дивуєтесь ви.

Учора зайшов собі до Йвана-музики, приніс горілки, пиво, квас, ковбасу та й Грай мені каже до Йвана.

Про мене... згоджується Артем стосовно лелек і рішуче додає А зілля вирви. Дах псуватиме.

І звелів одвітовати по-запорозьки Козак з Лугу бо запорожці здоровкались, мов хиже птаство на степу.

Ну звичайно думаєш собі старалась, старалась людина, співала, а цей дивак нічого й не бачив.

Шептала візьмеш сказав конюх хлопчикові Тільки зачекай, напою.

Тоді Славко скаже йому А я маю ще більшу гризоту та й признається в усьому.

Турбай підійшов до Вадимка, запитав:"Про що думаєш, Трохиме Кіндратовичу?"

"Бачу, що дав маху дивлячись Ганні у вічі, мовивТурбай. - А що тепер діяти?"

"Лізьте на машину "- наказав він усім.

"До кого належить цей виноградник: гукає на свого цигана Титович".

Ганна запитала вже серйозно:"А, мабуть, мене сварливою й недомовитою вважають, правда?"

Семен закривсь рукою від сонця. "Либонь, Мотря, - подумав він. - Вона!"

Йому відповів Іван Косий:"Не бійтеся, куме, як будемо доносити хліби та калачі, то й цей погрубне".

"Іди кажу я голосніше. - До побачення".

«Денисе, відтепер кажи: пройшов Крим, Рим і будапештські труби» — не втримався Хаєцький.

«Гриміла наша мінометна і гриміти буде!», — запевнили товариші Васю на прощання.

Прилетіла ластівочка, стала собі щебетати, господаря викликати: «Вийди, вийди, господарю, подивися на кошару».

Котився віночок по полю, просився у женчиків додому — «Возьміте мене, женчики, з собою та занесіть мене до господаря в стодолу»,

«Христе, тікаймо!», — твердо й рішуче прошепотіла до неї Олеся.

Тоді громада загула прелюто: — «Вона ж свій злочин визнала прилюдно!»

«Це я, ваш Пірат, впізнаєте? — гавкав він крізь сльози. — О, який я щасливий!»

Як ударив вдруге — вона й попросилась — «Не рубай, коханий, бо я — твоя мила».

«Веди ж нас, Василю, до пана, — каже полковник Шрам. — Де він? Чи в світлиці, чи в пасіці?»

«Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? — крикнула Мотря: Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!»

Тоді вдова Бобричиха озвалась: «Та вуха ж в’януть на таку олжу! Вона сама Грицькові нав’язалась».

Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: «Є — нема, є — нема, є…»

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, — сказав сам собі Василько — щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Життя мені всміхалося, — говорив Франко, — а діти були промінням».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Хай замріяна весна тобі розкаже як вірно я тебе кохаю.

Ні не клич мене весно казала я їй не чаруй і не ваб надаремне.

А жовте листя осені шепоче щоб швидко-швидко йшла вже геть.

Хто вам сказав що я слабка що я корюся долі?

«Слово – перше дзеркало духу, – казав Петрарка, – а дух – головний поводир слова».

«Кожний українець повинен знати одну-дві чужі мови, – писав Борис Грінченко, – і вчити змалечку того своїх дітей».

«Якщо ми не дамо народові можливості вчитися своєю мовою, він стане вчитися чужою – і наша нація зникне», – стверджував Микола Костомаров.

Панас Мирний писав: «Найбільше славиться поміж людьми той народ, у якого його мова розвинута та збагачена творами всякого письменства».

«Зречення рідної мови призводить до найбільшої кари – духовного каліцтва,– говорив Г. Нудьга і додавав – Дорослі мають пам’ятати цю велику істину й прищеплювати її своїм дітям».