Пряма мова, діалог, цитата

„Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...”

Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: „Ще хтось молоти під’їхав. І ночі не доспав.”

„А ви спробуйте заспівати колискової” – зірвалося в мене, та господиня знизала плечима, мовляв: „Не знаю і не вмію...”

„Михайле, ти ще не в хаті?! – гримнув з катраги дід. – Гляди: перепаде нам обом за лебедів!”

„Не чуєш, як літо пішло нашим народом?” – дивується мати.

„Отже, тут кращі хліба, ніж під селом, – подумав сам собі, – тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...”

Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: „Ще хтось молоти під’їхав. І ночі не доспав.”

„А ви спробуйте заспівати колискової,” – зірвалося в мене, та господиня знизала плечима, мовляв: „Не знаю і не вмію...”

„Михайле, ти ще не в хаті?! – гримнув з катраги дід. – Гляди: перепаде нам обом за лебедів!”

Недарма кажуть: „Нема нічого стомливішого від чекання.”

Все росте, все рухається під синім покривом животворящої ночі, немов

поспішаючи швидше вирости за ніч, поки все спить, а рано, на сході сонця вийдуть хазяйки з сіней умиватись, глянуть на розквітлі соняшники й маки, яких не торкнула ще перша бджола, і вигукнуть в зачудуванні: „Мати Божа, що сталося в городі за ніч.”

Як гарно в світі, – „говорить сам до себе дід.”

Насуплю я брови говорить зима, і вітер з морозом повіє: „Усе скрізь загине –

рятунку нема.”

„Ну, з богом!”, – сказав дядько Тихін.

Поет підвівся з крісла й урочисто відповів: „моя перша вчителька.”

А мати раптом „Чого ти мовчиш?”

„От би Ніні це побачити, от би вона зраділа,” – пурхнула в моїй голові думка.

Рая у свою чергу спитала, як ти розумієш щастя.

Рая у свою чергу спитала, як він розуміє щастя.

Рая у свою чергу спитала, що як він розуміє щастя.

Рая у свою чергу спитала про щастя.

А: «П (?!)».

«П», — а.

«П (?!)» — а.

«П», — а, — «П».

«Чи бачили таке, — сказав батько і, помовчавши, додав: — Готовий хлібороб, одним словом».

«Ото воно там якраз і було, — сказав мій візник, — отам, де стовп».

«Яка ти розкішна, земле, думала Маланка. Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, заквітчати квітами».