Пунктуаційна норма

Багато струмків народжується тут, високо на горах, де росами опадають тумани, й де хмари часто сіють дощі.

Де знаходить природа такі розмаїті барви, що їх не відтворити точно жодною фарбою, жодним пензлем?

Дерева , казково білі й легкі вночі, зараз обважніли, посірішали й ніби танули, розтікалися сірим туманом по низині.

Здоровенний дуб розлігся , розширився своїм кострубатим гіллям, так що аж темно під ним.

Високо поросло розкішне дерево вгору, укриваючи холодком зелену землю на котрій, чіпляючись колосками за гілки, буяє розкішна рослина.

другому

третьому

четвертому

п'ятому

Тут усе: і повітря, і тиша, і дерева - сповнене якоїсь загадкової сили.

Учитель - це три світи: теперішній, минулий і майбутній.

Море й озеро, синій берег і широкий степ - усе залите гарячим маревом.

У наших ріках водяться різні породи риб: а саме шука, лин, лящ, сом.

На все осінь щедра: на кавуни, і на дощі, і на холодні роси.

Отут серед цвіту, здається: що якби людина навчилася мудрості в дерев, то не була б ворогом самій собі й природі.

Сонце вже котилося на захід, над полями здіймалася легка пара, у небі, як листя осики, тріпотіли крильцями жайворонки, зеленим соком пашіли трави, — у які причепурилися горбки.

Уявімо що світ, який нас оточує — це поле, а слова, які називають предмети навколишнього світу — рослини на цьому полі.

Проміння ламалося в хвилі, блищало, миготіло, рябіло, наче хто сипонув на воду блискучими іскрами.

Я в пісні молодість знайду і довго-довго буду з нею.

Вдалині хиталися дерева і синів задуманий прибій.

Дітям здавалося що вже вечір і що вже невдовзі прийде мама.

Шумів весняний дощ і в унісон із ним шуміли сосни.

Коли він торкався смичком до струн скрипки все на світі зникало і залишалася тільки музика.

першому

другому

четвертому

п’ятому

Усе довколишнє здавалося їй перевитим піснями, веселими чи сумними, як буває пройнятий сяєвом сонця простір.

Багатьом здавалося що й увесь півострів зараз палає в пожежах, адже куди не глянь — звідусіль шугає вогонь, тріщить, гуде в деревах, жаркий, агресивний.

Кущ здавалося і зимою зеленіє, бо коли танули сніги, то на світ пробивалося його цупке зелене листя, не змучене холодом, не скалічене морозом.

Широкі промені вдарялися об кам’яні плити, курилися золотим димом, від чого здавалося що все тут пливе, рухається, злітає в просторі.

Уже придивилася до його очей і побачила: те, що здавалося байдужістю, насправді було мудрістю й глибоко захованим стражданням.

Зійди дощику, дрібнесенький, Скропи травицю-муравицю, Нехай я вийду на вулицю.

Пусти мене, мати погуляти, Бо вже челядоньки не видати.

Ой куди ви, голубоньки, та й полетите, Куди моє дівування та й занесете?

Прочини господарю, ворота, Занесем тобі віночка з золота.

Зеленая, дібровонько, Чого так рано спустошена, Трава на сіно покошена?

Не піймавши не кажи що злодій.

Рушниця в його руках стріляла не хиблячи.

Посеред плеса вода мов сказившись починала хлюпати й кружляти.

Хлопці прокинувшись нагодували й напоїли коней.

Не зрозумівши студентка запитала ще раз.

Місячним сяйвом залиті мріють сади.

Гудуть з вітрами до світання дощем оплакані сади.

Степ оповитий тишею дихав пахощами росяних трав.

Я небесами пійманий тремчу.

Налита сонцем і вітрами хлюпоче веслами весна.

Здобули волю відшукали долю.

Посієш впору збереш зерна гору.

Гаї шумлять я слухаю хмарки біжать милуюся.

Повіяв вітер по долині пішла дібровою луна.

Знаю одне мені вистачить сил подолать перешкоди.

На подвір’ї голосно сміються діти і пурхають горобці.

І жмуриться вікнами наша хатина і шепче задумливий сад.

День був сонячним і небо здавалося ще більшим.

Жайворонок заспівав для своєї жіночки і їй теж захотілося злетіти в небо.

Мені потрібне слово а не слава.

І голос сильний нам з гори, як грім, гримить: "Лупайте цю скалу!"

Жалілася свиня:"Ніяк не розумію, за що так люди хвалять Солов’я".

"Роби добро, - мені казала мати. - і чисту совість не віддай за шмати"

І просилася, і молилася: "Пусти мене, старий діду, на вулицю погуляти

«Заженуть мене сини швидко на піч» — думав старий Кайдаш, майструючи в повітці.

На вухо літу коник сюркотить: «Небесні в тебе очі, схаменися!»

«Нема прогресу, — вирішили Блохи, — однак нас били й б’ють в усі епохи».

«Три біди в людини, — говорить народна мудрість, — смерть, старість і погані діти».