Пунктуаційна норма

Обгоріли погасли останні огні облетіло жоржиною літо.

Сади стоять обдмухані вітрами листки летять киваючи гіллю

Не бійтесь заглядати у словник це пишний яр а не сумне провалля.

Минула осінь одвіяла одхурделила зима настала бентежна пора рясту

В промінні місячнім , як в морі, втонули ниви, і луги, і темні праліси, і гори

Я з тобою навпіл все життя поділю: хліб, і сіль, і краплину щастя

Радість життя, сум, кохання усе це здавалося йому зараз незнайомим

Стомився день, облишив косовицю, дмухнув на сонце, заморочив ліс, узяв на плечі хмару-пуховицю та й рушив спати на небесний Віз

Вітальня була залита і в ній плавали срібні порошини.

Листопад підкрався з-за дубів і гай знімає золоту перуку

Жовті виграви грали на зеленій підлозі і від надміру світла все повітря стало прозоре.

Знов щебече юнь і цвіте трава

Високий і ставний, повернувся Яків додому

І тиха осінь, мрійна, яснолиста, несла в серця надію і тривогу

Оповитий тишею, степ дихав пахощами росяних трав

Цвіте земля, задивлена в свободу

Як сестра Світлана завжди мені допомагає

Доцвітали конвалії в травах голубої весни прапори

Літературний герой Лаврін Запорожець уособлює мужність і мудрість

Козак Бобренко на ім'я Григорій єдиний син достойної вдови

Запаморочений, дрімотний, заблукаю, і ввійду в сон, і вже не вийду з сну, і мовчазливо добреду до краю крізь білу, добру, вічну тишину

Рясніють квітоньки, жовтогарячі, голубі і срібні... 

І я, малий, з-під будки оглядаю небесну мапу, зоряну, безкраю, і в золотих розсипинах тону

Зневірці, мабуть, тим і вбогі, що взимку вірять лиш зимі

Тепер, недоріко, подайсь за водою (а нишком послухай: чи всесвіт – не спить?)

Софія, як любовно собор називають кияни, -- найстаріший пам'ятник, золота окраса Києва

Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття

Двері – о чудо! – двері не рипіли

Хвала Богові, я вільна тепер

Любились ми, не крилися. У мене душа, було, піснями аж бринить

У цій любові щось було священне, таке, чого не можна осквернить

Я любила вас... Трошки? Дуже? Може, й зовсім ні

Дівчина троянди поливала і кудись котилась хмар навала

Десь кінь скубе отаву і дзвонять пута на його ногах

Сніг перестав і все навколо заблищало

Пахне сіно лугове і зав'язь в чистих росах зріє

Защебетав соловейко пішла луна гаєм

Ще мить і сад загубить пишну вроду

Здобудеш освіту побачиш більше світу

Осінній вечір тихо догора і золото спадає з ясенів

"Дядьку, це я, Петрусь!", -- голосно кричав хлопець.

"Ох, голубе! -- Лисиця застогнала. -- Бодай би вже не жить, як отаке терпіть"

Ліна Костенко писала: "В душі людській, крім видимого неба, є одинадцять всячеських небес."

"Не розлучусь я з юністю моєю...", – писав Володимир Сосюра

Ой, Дніпре мій, Дніпре, широкий та дужий!

Густий, осінній туман стає над лісом вечірньою добою

Як я, бідна, тут горюю, прийди, подивися

Усе: і море і небо і хмари пройняті серпанком туману