Складне речення (за матеріалами кіноповісті Олександра Довженка "Зачарована Десна")

Тоді ніхто не чув про перетворення природи, і вода тоді текла куди і як попало.

Часом Десна розливалась так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси.

Цілі села тоді потопали, гукаючи собі порятунку. 

Забув, котрого року, навесні, напередодні паски, повідь була така, якої ніхто, ані дід наш, ні дідова баба не знали.

Він почував себе спасителем потопаючих, героєм-мореплавателем, Васко да Гамою.

І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська.

І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку.

Кажуть, п'яному море по коліна. 

Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай хоч іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає.

Взагалі батько так ненавидів всякий недостаток, що навіть саме слово "бідність" не вживав відносно своєї особи. 

Довідавшись на ярмарку в Борзні, що дома діти загибають з невідомої хвороби, батько ударив по конях. 

Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві.

Потім він називав нас орлятами, а вже мати — соловейками.

А люди ридали і довго жаліли, що ні рибалок не вийде вже з нас, ні косариків у лузі, ні плугатарів у полі, ані вже воїнів славних.

Попа він вигнав геть із двору і заявив, що сам буде ховать дітей своїх.

Як гарно ложку ніс до рота, підтримуючи знизу скоринкою хліба, щоб не покрапать рядно над самою Десною на траві.

Якось однієї ночі в нашій хаті, що, як відомо, вже вросла по вікна в землю, сталось дві події.

На щасливому материному лиці, що сяяло і мовби світилося від радості, я побачив сльози.

Що мати була дуже тонкосльоза, ми знали всі добре.

Тільки в дудочках і півниках, що вигравали в дідовому кашлі, десь проривалась одчайдушна туга.

Закрились всевидящі вічки, ущухла народна пристрасна її творчість, і всі її прокляття немовби вилетіли з хати разом з душею.

Ой коли б хто знав, яка то радість, коли вмирають прабаби, особливо зимою, в стареньких хатах! 

Мати боялась і ненавиділа старців, але наділяла їх завжди щедро.

Вона була гонориста, і їй дуже хотілось, аби хоч сліпі вважали її за багату.

В один день затопило ліси, сінокоси, городи.

Стало смеркати, розгулялася буря.

У темряві далеко десь гукали люди, жалібно гавкали пси, і шуміла й лящала негода.

А на ранок усі вулиці були під водою, а вона ще прибуває. 

Осяяний сонцем, перед нами розкрився зовсім новий світ. 

Вода, хмари, плав — все пливло, все безупинно неслося вперед, шуміло, блищало на сонці.

Вся парахвія на стріхах, а в хатах соми плавають.

При спогляданні лиха здалось мені на одну якусь мить, що загибає не село моє, а весь народ. 

Прощання перейде колись у картини мої, розлука зів'є собі гніздо в моєму серці. 

Віз наш увесь дерев'яний: дід і прадід були чумаками, а чумаки не любили заліза, бо воно, казали, притягає грім.

Чумацький віз тихо рипить піді мною, а в синім небі Чумацький Шлях показує дорогу.

Лози, висип, кручі, ліс — все блищить і сяє на сонці. 

Часом вони ганялись один за одним з сокирами, гукаючи так голосно і страшно, що луна йшла по Десні, понад Черв'яковим лісом і понад тихими, таємничими озерами. 

Часом я засинав ще до вечері, дивлячись на зорі, або на Десну, або в вогонь, де варилася каша.

Він був здатний до такого шаленого накалу гніву, що йому міг би позаздрити найбільший у світі артист чи генерал.

Він був такий великий косар, що сусіди забули навіть його прізвище і звали його Самійло-косар, а то й просто Косар.

Сидячи на стріхах з несвяченими пасками серед потопленої худоби, віруючі, очевидно, хотіли, щоб бог був трохи більш уважним до створеного ним світу. 

Велетні і пророки невпинно змагались у битвах, і дитяча душа моя не приймала їх, впадаючи в смуток.

Пожили вони щось недовго, бо рано, казали, співать почали. 

Любив, їдучи на возі з лугу, дивитися, лежачи, на зоряне небо. 

Багато бачив я гарних людей, ну такого, як батько, не бачив. 

З нього можна було писати лицарів, богів, апостолів, великих учених чи сіячів — він годився на все.

Багато наробив він хліба, багатьох нагодував, урятував од води, багато землі переорав, поки не звільнився від свого смутку.

Благословенна будь, моя незаймана дівице Десно, що, згадуючи тебе вже много літ, я завжди добрішав, почував себе невичерпно багатим і щедрим...