Робота з текстом

ПРО ТЕ, ЯК КАТРУСЯ РОЗМОВЛЯЛА З КВІТАМИ

       ...Катруся вийшла з хати і завмерла від подиву. Вчора вона побачила, як набубнявіли бруньки на деревах, як на стеблинках піднялись угору зелені бутони. Але що робиться сьогодні!

       У Катрусі аж подих перехопило. Увесь садок укрився біло-рожевим маревом. Дерева зацвіли! Та так рясно, що, здавалося, вони понадягали мережані капелюхи! А на стеблинах сотнями розкритих пелюсток замерехтіли пурпурові, сині, білі, жовті зірки! Квіти! Півонії, троянди, мальви, ромашки, волошки!

      Вони хитали своїми голівками, й Катруся ніби чула, як квіти

перешіптуються поміж собою.

          — Це — Катруся! — повідомляла іншим квітам Червона Півонія.

          — Так... так... Це — Катруся, наша господарка, — кивали у відповідь

Ромашки. — Вона вийшла помилуватися нами!

       — Та вона сама, мов, квітка! А очі в неї, яку нас! — прошепотіли Волошки.

   — А щічки, як у мене! — запишалася Півонія.

    — А кучері, як у мене! — сказав Кручений Панич.

    — Ото наївні нерозумні рослини! — почувся рипучий голос Будяка. — Не порівнюйте себе з людьми! Всі ви рано чи пізно відцвісте! Ваше життя — коротке...

   Ой, як засмутилася Катруся, зачувши таке! Невже загине ця неймовірна краса?! Як її зберегти, як зупинити ці хвилини щастя?

    Що вона, Катруся, мусить для цього зробити?

  У хаті всі ще спали. На подвір'ї тихо коливалися на вітрі випрані мамою рушники...

   Катруся тихо-тихо зайшла до хати і взяла зі столу слоїк із буряковим квасом.

    Потім вона взяла білий рушник, сіла на призьбі і обережно розстелила його на колінах. Умочила палець у квас... І на білому полотні з'явився "портрет" Півонії!

    Червона Півонія зашарілась від гордості.

 — Це — я! — закивала вона голівкою на всі боки. — Катруся мене намалювала! Ох, яка я гарна!

 — І нас, і нас намалюй... — заколивалися Ромашки, Волошки, Троянди та Мальви.

  — Ой, як вас багато! — сплеснула руками Катруся.

       — Любі мої, я вас усіх намалюю! От тільки — чим?..

    Дівчинка розгублено роздивилась довкола. На городі росли молоді огірки. Але як видобути з них зелену фарбу?

    З землі повитикались кіски моркви. Але як зробити з неї жовто-гарячу фарбу? А яким чином передати на полотні небесну блакить?

 — Ха-ха-ха! — розсміявся Будяк. —1 не сподівайтеся!

Катруся це почула і насупила брови: "Нехай собі сміється. А я все одно намалюю ці квіти! Будь-що намалюю!"

Дівчинка глибоко замислилася й не почула, як на поріг вийшла матуся.

— Ох ти, бешкетнице! — зарепетувала вона. — Ти замурзала рушника! Негайно біжи до річки і випери його!

 Катруся знітилася: ох, і правда — на білому рушнику цвіла велика пурпурова півонія. Що ж вона оце накоїла!

Дівчинка побігла до ріки. На березі ще раз поглянула на свій малюнок. Півонія була, мов жива! Катруся тяжко зітхнула і... занурила рушник у воду. По сріблястій поверхні попливли пурпурові хмаринки. А квітка розтеклася й зникла.

  Була — і нема...

 Катруся повернулася на подвір'я і повісила випраний рушник сушитися.

  Ще раз поглянула на свій садок. Квіти сумно похилили голівки. Особливо засмученою виглядала Червона Півонія.

 І лише маленька Волошка підморгнула Катрусі. Мовляв, нічого, дівчинко, все попереду! Ти ще нас намалюєш.

  Краще, ніж було!