Розділові знаки при прямій мові та цитатах

Учися, серденько, колись з нас будуть люди ти сказала.

Скажу я Разом плачмо, брате мій! 

Якби не мамина пісня сказав один древній історик яким убогим було б наше життя.

Ніколи не ходіть до лісу самі сказала мати і додала там багато диких кабанів і вовків.

Звертаючись до проблем творчості, Ліна Костенко писала: «Ти знов прийшла, моя печальна музо!»

«Досконале знання рідної мови є однією з необхідних умов активної і всебічної участі в багатогранному житті народу», - писав М. Жовтобрюх.

Тепер ми розуміємо, чому для Д. Павличка «життя без книги – хата без вікна, тюрма глуха і темна, мов труна».

Зараз же, як писав П. Мирний: «Осінню пахне».

Ти до землі всім серцем прихились мені шепоче рідна Україна.

Учітеся ти нам прорік борітеся з ярмом неволі.

Доводила одна нікчемність що підлабузництво це чемність.

Ти доросла людина часто кажуть мені.

Ну, словом, листя розпустили всі назустріч живодайному дощеві.

Поет змальовує всенародний рух, коли: «жінки навіть з рогачами пішли в гайдамаки».

Потім філософ здивував його такими словами, скажіть матінці-цариці, що мені моя сопілка й вівця дорожчі царського вінця.

У романі «Собор» Олесь Гончар порушив важливі проблеми сучасності, адже «Нема країни кращої, ніж правда», - як сказав один із героїв твору металург Іван Баглай.

З болем пише Т. Шевченко про українське село: «Чорніше чорної землі блукають люде».

М. Рильський писав: «Борімось за красу мови, її правильність, доступність, багатство». 

«Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати повагу до себе», - писав О. Гончар.

Стояв чудесний час, коли, як писав М. Рильський «Серпень з вереснем схрестили свої довгі шпаги несмертельні».

І. Нечуй-Левицький писав, що Василина була на диво гарна.

Треба завжди пам’ятати, як писав О. Копиленко, що «кожна професія цікава, потрібна, захоплююча».

В. Еллан-Блакитний писав, що: «П. Г. Тичина – краса і гордість нової української поезії».

О. Гончар писав: «Тарас Шевченко належить до тих людей-світочів, що належать усьому людству…».

«Народжена для любові, вона не знала її радощі, тому все своє любляче серце по краплині сточила в неперевершені пісні…» - так писав про Марусю Чурай М. Стельмах.

«За що ж, хто-небудь попитає, Зозуля Півня вихваляє?».

«Та чим же я вам досадив?» ягнятко, плачучи, питає.

Яка ти розкішна, земле, - думала Маланка.

Мати через пліт запитала, куди він зібрався.

Жалібно жовте листя березини, здається, шепче, «Літо, де ти, літо?».

Літо в осені питає: де ти поділа журавлів.

До булави треба голови!, казали запорожці.

Ой казали, говорили по всім селі люди – «Та вже з того козаченька нічого не буде!».

«Дозвольте і мені, панове, річ держать!» - тут обізвалася Лисиця.

«Життя мені всміхалося, - говорив Франко, - а діти були промінням».

«Добрий вечір вам»: заспівав позаду тоненький дівочий голос.

«Ні, - сказав сам собі Василько – щуки я не піймаю, бо вона прудка».

«Коли я сита, то така я добра», ковтнувши жертву, просичала Кобра.

Український письменник В. Винниченко якось сказав: «Як нудно, сіро проходить життя людей не талановитих, так нудно й нецікаво живуть без любові навіть талановиті».

«Суспільність, - говорив М. Грушевський, - що має віру в себе, мусить мати й відвагу глянути на правду свого минулого, щоб зачерпнути в ній не зневіру, а силу».

Мати Тереза знала силу посмішки, тож усім, хто зневірився, радила: «Отримавши від життя чергового удару, скажіть собі: «Усе могло бути набагато гірше» і посміхніться».

«Слово – найтонше доторкання до серця, - був переконаний В. Сухомлинський, - воно може стати і запашною квіткою, і живою водою, і розжареним залізом».

«Митець не може відвернутися від своєї сучасності, - говорив Альбер Камю і далі пояснював: «Якби він відвернувся від неї, то промовляв би в порожнечу».