Розділові знаки в складносурядному реченні

Іван підійшов до вже зарослого окопу: прилетів раптом до того окопу і впав на одну з квіток лахматий джміль

Книжна мудрість свята, її не потяти шаблею і з гармати не встрілити

Пахло далеким вітром, якого звечора не було

Сироватка рвонувся, але якась владна сила зупинила його, не дала схопитися на ноги

Кожен розповідав про найцікавіші бувальці, і в них вимальовувався колективний життєпис, переснований родинними турботами та вболіваннями.

Палить сонце, і весь простір завуальовано інеєм.

Небо над степом чисте і літак, як рибина, пішов угору, крізь прозору океанну блакить

Блискають тільки гострі, колючі згуки, і дрібно сиплеться регіт на металеву дошку, як шріт.

Шибки мов у пропасниці тремтять від ревиська моторів і стіни так само вібрують.

Безлисті чорні дуби та гриби в лісі рельєфно чіткі і в прогалинах між стовбурами погляд летить далеко.

Витьохкував у березі соловей і десь співали дівчата.

Навкруги була пустка самотній ліс і не видно було живої душі

розкидаючи рожеві плями по піску.

і тепло разом із собою забирало.

і надворі починало вже темніти.

ніби пірнало в безкрає море.

і накладало ніжні сліди на берег.

Хай наше слово не вмирає і наша правда хай живе!

І журиться вікнами наша хатина і шепче задумливий сад.

Лиш храм збудуй а люди в нього прийдуть,

Танула сиза мла й у первісній величі сходило сонце.

Гроза пройшла і грім ударив десь збоку.

Тепло було й вишні цвіли рясно.

Заснули доли і полонина в тиші спить.

Ураз труснуло всю світобудову і тиша впала на свічадо плес.

Ясно ще осіннє сонце сяє та холодом осіннім вже в повітрі потягає.

Чи то мій сон чи просто чорна магія чола.

1

2

3

4

5

Латаття ніжилось в озерах, хитали ряску карасі.

На вечірньому небі потьмяніли і щезли сріблясті зірки.

Національна своєрідність зближує нації, а не роз’єднує їх.

Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки.

Хто своє носить, той чужого не просить.

Вони замкнуться за мною і надаремне клацати буде кістками залізна рука.

Жовті палички цвіту тихо гойдались на волосинках вздовж колосків і непомітний пилок золотився на сонці.

Лише гул од копит степом котився і хліба шелестіли.

Конкретну мету досягнуто і далі він бачив перед себе безкрайню путь.

Побожний трепет пройняв його холодком у цьому святилищі, і він ладен був стояти так годину, дві, без кінця, почуваючи щось величне й млосне.

Вона прийшла непрохана й неждана, а я її зустріти не зумів.

Тиша навкруги таїла чекання й жагу, мов напередодні грози, та шум міста внизу лунав далекими відгомонами грому.

І де вони переймали пісні, і хто їх учив?

Знову яблуні цвітуть і лунає знайомий мотив.

Знов зустріча земля годину літню і дерево пахучо зацвіта.

Вночі спадали хмари куряви і затихав Путивль.

То сонечко пече то вітер його пхає.

Ці святі простори вічні і вічний тут народ живе.

Уже потемніли степи і сутінки стали густими!

Квітує сад під райдужним вінцем і пахощі розлиті на півсвіту.

Полоще чайка в сонці крила і згубився берег вдалині.