Складне речення (за матеріалами соціально-побутової повісті "Кайдашева сім'я" І. Нечуя-Левицького)

«Іван Левицький — се великий артист зору, се колосальне, усеобіймаюче око України» (І. Франко).

«Кайдашева сім’я» з погляду «на високо-артистичне змалювання селянського життя і доб­ру композицію належить до найкращих оздоб українського письменства» (І. Франко).

«Яка прекрасна мова! Читав — наче погожу воду у спеку пив. Яке знання народних звича­їв, народного життя!» (М. Коцюбинський).

Автор блискуче розкрив деякі непривабли­ві риси нашої національної вдачі, які існують поза часом. Україна XXI ст. залишається схожою на «Кайдашеву сім’ю» (В. Панченко).

Недалеко от Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру розкинулось село Семигори. 

На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очеретах, в осоці, зеленіють левади. 

На високих гривах гір кругом яру зеленіє старий ліс, як зелене море, вкрите хвилями. 

Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стояла чимала хата Омелька Кайдаша.

Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів було видно здорові загорілі жилаві руки.

Широке лице було сухорляве й бліде, наче лице в ченця.

Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, поправляли поди під стіжки: жнива кінчались, і начиналась возовиця.

Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого— Лавріном. 

Карпо був широкий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з блідуватим лицем. 

Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими губами мали в собі щось неласкаве. 

Карпо ледве володав руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого заступа. 

Веселому, жартовливому меншому братові хотілось говорити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.

Мотря й гарна, й трохи бриклива, і в неї серце з перцем. 

Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все стояла й манила його.

Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила Мотря Довбишівна.

Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій гнів. 

Червона запаска, червоні чоботи, як жар, пояс — все блищало й сяло проти вранішнього сонця, як щире золото.

Карпо задивився на те диво, а віз вискочив уже одним колесом на крутий горбик.

Карпо не міг одірвать очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік.

Кайдашеві було видко увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло церкви.

Вже задзвонили на "Достойно", як Кайдаш з синами впорався коло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний віз.

 За ним слідом пішов і Карпо, щоб подивитись на Мотрю.

Її довгі стрічки маяли на вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що почіплявся на тополі. 

Ніхто не догадавсь, що він найняв музики для однієї Мотрі.

Довбиші були багатенькі, і Кайдашеві хотілось себе показать перед багатирями.

Кайдашиха щебетала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що стояла на полу, на жердку, на подушки.

Вона дуже любила чванитись і почала розказувать, як її шанували пани та попи.

Коли ви викидаєте мою страву в помийницю, то я не буду їсти вашого хліба

Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки, заїхав під верби, розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати.

Лаврін углядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. 

Дівчина була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя, гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носиком.

Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та червоні, як калина. 

Лаврін почутив, що вона ніби освітила всю його душу, освітила густу тінь під вербами, неначе сонцем, і побігла на горку зіркою.

Кругом було дуже густо сіл, і Лаврінові дуже хотілось знати, з якого села та дівчина. 

Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що на житі блиснули дві зірки.

Її краса так засліпила йому очі, так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а русалкою.

В Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в густому гіллі.

Лаврін мовчав, і Мелашка мовчала.

Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.

Лаврін спинив воли й водив слідом за Мелашкою очима, доки вона ввійшла в свою хату.

З Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав назад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка.

Йому здавалось, ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.

Надвечір Лаврін накинув на плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина, йому здавалось, що його туди несуть крила.

Цілу дорогу то сопілка його грала, то пісня ніби сама співалась.