Складне речення. Складнопідрядне речення.

Мабуть, людині не можна відриватись від рідного берега.

Коли буду я навіть сивою і життя моє піде мрякою, я для тебе буду красивою, а для когось, може, ніякою.

Чорні голі дерева стояли в снігу, настовбурчившись замерзлими гілочками і, наче мертві, не ворушилися од вітру.

Серед людей її покоління, що стали на боротьбу, майже не було слабкодухих.

Я зрозумів усе тоді, коли дочитав лист батька до кінця.

Сніг іще не розтанув у вибалках, проте перші зелені паростки вже почали з`являтися.

Їхав, їхав козаченько лугом, долиною, та лісочком, та садочком до своєї милої.

І сад цвіте, і горличка туркоче, і тихий промінь на покосі спить.

У книги люди, наче бджоли в соти, знесли сяйливий, чародійний мед.

Коли настала тиша після бою, у комишах знайшли ми журавля.

Благословенна та ясна година, коли дитя читає "Кобзаря".

Тихо в садку, тихо в місті, бо пізня година.

І заблудився я в пущу темну, котрій, здавалось, і кінця нема.

Щоб розпізнати людину, треба її полюбити.

Як одступиш од грамоти на аршин, то вона од тебе на сажень.

Цвіте липа так буйно й розкішно, що все місто плаває в задумливому мареві.

Спогади були такими тривожними, наче все знову відбувалось реально.

Дарма що серце чує гострий біль - я прагну знов у шторми й дальні рейси.

Сумую знов за невідомим, що завжди манить далиною.

Люблю, коли хвилі шумують, лишаючи слід.

Ніщо мені так не пахне, як наш степ.

А мати думає, що сині то очі дорогого сина барвінком навесні зійшли.

Наближалася весна, так що вже не тільки вдень, а й вночі капало зі стріх.

Сонце пекло так, що й уночі степ пашів.

Я підійшов до картини, щоб подивитися на неї зблизька.

І скрізь, де тропа моя в`ється, лишив я частиночки серця свого.

Коли ідеш ранковим полем, там грають бризки від роси.

Люблю людей землі моєї, бо й я землі моєї син.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

Не плюй у криницю, бо з неї ще будеш пити водицю.

Хоч спека й немилосердна, проте квітам ми не дали зав`янути.

Зацвітай навесні, коли синя фіалка в чисте небо погляне здивованим оком.

Коли моє не в лад, то я з своїм назад.

Як тільки ударить перший промінь сонця в мури, вониспалахнуть золотим пожаром.

Де будуть шанувать, там будемо ночувать.

Щасливий тим, що живу тобою, Вітчизно рідна - земле сподівань.

Пройшла зима - і знов весна настала солов`їна.

Пам`ятайте, що вдячність - це така риса характеру. яка є результатом виховання.

Там ледарі живуть, де хата небом пошита.

День такий, що жалітися грішно на невдачі, нестачу. біду.

Умій жити так, щоб у тебе з другом була єдніть духу, ідеалів.

Біда навчить, кому подати руку.

Пишіть листи і надсилайте вчасно, коли їх ждуть далекі адресати.

Туди, де образи кохані, душа окрилена летить.

Дні ставали холодніші й коротші, тому що була вже друга половина листопада.

Книга вчить, як на світі жить.

Загляне місяць крізь дерев вершини, де буде кликать щастя соловей.

Сніг блищав так, що Дмитрик не міг на нього дивитись.

Жити варто тільки так, щоб ставити безмірні вимоги до життя.

Коли в людини є народ, тоді вона уже людина.

Край неба на сході помітно блідне, так що в нього вже можна розпізнати сіру пелену розірваних вітром хмар.

Важко бути щасливим, якщо реальність твого життя далека од твоїх бажань.

Якби його воля, кожному заліз би в душу, пробудив би совість.

Досить холодно, так що ми топимо уже грудки.

Мова - зброя, якою ми служимо народові.

Я так тебе люблю, що стримати не в силі захоплених пісень, що ллються через край.

Як бажаєш стать заможним, в праці будь непереможним.

Хоч слів тих ніхто на щиті не носив, та в серці носив до загину.

І душа ніжнішою стає, як твої сподіванки і мрії у життя вливаються моє.

Коні ступали нога за ногою, так що хлопчина без труду рівнявся з ними.

Це був народ такої сили й гарту, що їх ніхто подужати не міг.

Розумні й хитруваті в цього діда були очі, дарма що старий-престарий він був.

Людині треба, щоб її робота залишалася після неї самої жити.

Недарма деякі люди життя своє присвячують, щоб вибудувати й дослідити своє генеалогічне дерево.

Якби оті проміння золоті у струни чарами якими обернути, я б з них зробила золотую арфу.

Як ти підносиш на руках дитя, світлішають думки і почуття.

Уклін чолом народу, що рідну мову нам зберіг.

Та в порожнечі нам блукати, аж доки ми тягар того хреста донесемо до нашої Голготи.

Так тихо сходить місяця підкова, що аж завмерли гори та ліси.

Небо, яке ніби хтось зранку позамітав, тепер затягнулось.

Благословенна будь же ти, хвилино, коли почула я дитячий крик.

Народ сам скує собі долю, аби тільки йому не заважали.

Мабуть, тому, що сонце стояло високо, тінь від щогли була короткою.

Розкажи, як за горою сонечко сідає.

Я люблю, щоб сонце гріло, щоб гукали скрізь громи.

Де мало слів, там більше правди.

Коли людина знає свої справжні достоїнства і вади, їй легше домогтися успіху в будь-якій роботі.

Краще було б поночі скрадатись додому, бо зараз мало не кожна оселя накидає на нього оком.

Щоб не упасти у відчай, зустрівши знемогу, благослови мене, земле, як мати, в дорогу.

Нещастя з`являються там, де люди втрачають віру одне в одного.

Бувають роки, коли гриби самі у кошик лізуть

Заснув так міцно, що не чув грози.

Дорош зіскочив з підводи і, щоб трохи розім`ятися, пішов пішки.

Люблю я власну мрію, що там у серденьку на дні від малечку лелію.

Щоб жить - ні в кого права не питаюсь. Щоб жить - я всі кайдани розірву.

Тому у павича такий великий хвіст, що у хвості павичів зміст.

Піди туди, куди серце кличе і обов`язок.

Добре там живеться, де гуртом сіється й ореться.

Щодалі доводилося все частіше заглядати до словника, аби написати твір без помилок.

Часом вода розливалася так пишно, що у воді потопали не тільки ліси й сінокоси.

Якби на ній не було нас, вона б мовчала.

Іноді потрібно робити неправильні речі в правильний час, і правильні речі - у неправильний.

Дід так страшенно кричав від болю, що листя на дубах шелестіло.

Сталося так, що Сербин мусив перемогти.

Минуло два дні, відколи серед пустинної тундри став мисливський намет.

І де не ступить кований каблук, там квіти гніву рясно багряніють.