Складнопідрядне речення

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Так мовчиш, що заслухатись можна,

потонути в м’якій тишині.

Я не знаю, чи ти вродливий,

і чи ти на світі один.

Якщо я маю біцепси душі —

то в результаті сутичок із вами.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

для здійснення мрій

для того, аби мрії здійснювалися

і плекає мрії

мрії здійснюються

Ось вона, та сама світська дамочка,

котра цькувала генія.

Згадайте в поспіху вагона,

в невідворотності зникань,

як рафаелівська Мадонна

у вічі дивиться вікам!

Мій перший вірш написаний в окопі,

на тій сипкій од вибухів стіні,

коли згубило зорі в гороскопі

моє дитинство, вбите не війні.

Не дай мені заплутатись в дрібницях,

не розміняй на спотички доріг,

бо кості перевернуться в гробницях

гірких і гордих прадідів моїх.

То чудна теорема,

на яку ти мене прирік.

Це ще не сльози — це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,

був Мікеланджело Буонарроті.

Я знаю, що дід та баба ......

Страшні слова, коли вони мовчать....

І все, що має на землі вагу,

осипалось,

Мені вітри позичили крило,

я бачив землю за віки від мене.

Я сам не знаю, скільки тут пробув.

Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві.

Чи так їм спиться непогано, що жоден встати ще не зміг?

Як мовчанням душу уяремлю,

то який же в біса я поет?!

Де ж ви, ті люди, що в хаті жили?

В маєтку гетьмана Івана Сулими,

В сучасному селі, що зветься Сулимівка...

У чистім полі, в полі на роздоллі,

де колосочки проти сонця жмуряться,

Вернигора, Вернивода й Вернидуб —

три велетні —

зібралися та й журяться.

Якби було вас менше навкруги,—

людина може вдаритись в апатію.

Влаштувалась в кутку на лаві, щоб мене не

знайшли цікаві.

А не клянусь, тому що я не зраджу...

Гукніть сусідам і родині,

що ми уже посередині!

Де страшно так, то тра навприсядки.

Не знав, не знав звіздар гостробородий,

Що в антисвіті є антизірки,

Коли мене снігами занесе,

тоді вже часу матиму доволі.

Он бачиш, хто сидить в тому саду?

Пишіть про те, що ви живі-здоро.

Не говоріть, чого ви так мовчали.

Спинюся я

і довго буду слухать,

як бродить серпень по землі моїй.

Червоні ружі зблідли на виду,

бо вже погналось перекотиполе

за літом – по гарячому сліду.

Не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Це був тільки сон,

що ледь торкнувся пам’яті вустами.

Людині бійся душу ошукать,

бо в цьому схибиш — то уже навіки.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

Така краса, висока і нетлінна,

що хоч спинись і з Богом говори.