Складнопідрядне речення

Не видно і самого океану з височини, а тільки гори хмар - то снігових, то сивих, то блакитних...

Якщо сьогодні я прийду до неї, вона мене в Александрію візьме.

Орел мухи не ловить, а слон за мишею не ганяється.

В моїй душі мелодія осіння, та в ній я чую ноти весняні.

Де молодий вогонь, що серце пік?

У карих очах було стільки щастя, що Оксані за цілий вік не вичерпати його.

Збратав нас труд, що творить чудеса.

Історія, що сколихнула душу, здається мені дуже значущою.

А) кожна гілочка на деревах була біла

Б) наче її обмальовано білою фарбою

В) гілочка була біла

Він розуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози.

Та Гейко вже знав, що ніяка сила не поверне його назад, у море.

Струмками, що рвалися з-під снігових підошов, бринів березень.

Артем розумів, що ночували на острівці, верст за десять од Славгорода.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір'я.

Якась дивовижна сила жила в цьому тридцятирічному чоловікові, що був чимось схожим на Прометея.

Юрби народу, що стояли на схилах, принишкли в нетерплячому заціпенінні.

Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях - єдиний із можливих.

Ледь почав з полів злітати сніг, я опинився в наймах.

Вівця вміє знайти собі поживу навіть там, де, здавалось би, нічого їстівного немає.

Як упав же він з коня та й на білий сніг, "Слава!", "Слава!" покотилось і лягло до ніг.

Поставив башту він на млиновій покрівлі, щоб увінчать себе у гордій тій будівлі.

Гнат правив у нас за старшого, бо в нього вже не тільки вуса посіялися, а й борода закучерявилася,

А може, просто за ці чотири роки потроху зникло, наче роса на сонці, висохло палке кохання.

Щасливий я, що народився на твоєму березі, що пив у незабутні роки твою м'яку, веселу, сиву воду.

Якщо бажаєш стать заможним, у праці будь непереможним.

Як почало отаке мести ще в Осокорах, то до самої Охтирки дуло в спину.

Ходив чумак до голубого Дону, де давній предок умочив шолом.

Дівчина, очевидячки, тільки й чатувала, аби стягти хустку з шиї.

А більший меншого тусає та ще й б'є, затим що сила є.

А коли добре пастимеш корівку, то зберу ще й сиру та наварю вам вареників.

Уже коли почало сутеніти,имені здалося, що я почув далекий-далекий постріл.

Не встиг він повечеряти, як на їхньому подвір'ї загупотіли чобітьми хлопці й дівчата.

Хоч би хто й захотів мені повірити, навряд чи зважиться.

Гасли вікна, бо вже сивий день дивиться крізь намерзлі шибки до кожної хати.

Дармаа що стояло тихе безвітря, - листя тріпотіло на деревах уздовж шляху.

Коли б кізка не скакала, то б і ніжки не зламала.

Тоді, коли наша Оленка виводила своє сольфеджіо, Яніна не могла до інструмента приступити.

Вона плакала, як мала дитина, і не зводила очей з того місця, де стояв на морі човен, доки небо одразу вияснилося, доки перестав вітер, неначе втік з моря на степи, щоб вигулятися ще на степах досхочу на роздоллі.

Створюючи вчення про біосферу, В.Вернадський довів, що біосфера є не лише сферою існування живої матерії, а й планетарним середовищем.

Лише вози новобранців невпинно клекотіли виметеними трактами на Каховку, та бився десь у хмаровищах проти вітру самотній Мурашко, та дзвеніли в багатотисячнім селянськім натовпі біля степового колодязя юні, чисті альти й дисканти, посилюючи свої бунтівливі псалми високому, безсяйному сонцю.

Ти глянула поглядом владним, безжалісна музо, і серце моє затремтіло, і пісня моя залунала, а ти, моя владарко горда, втішалася піснею бранки, і очі твої променіли вогнем переможним, і вабив мене той огонь, і про все заставляв забувати.

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.

Сизий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно виріс собі там, де ходили людські ноги.

Діти не знали, скільки минуло часу відтоді, як вони полізли в підземний хід.

Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не бабине, а справжнє літо.