Складнопідрядні речення

Розкажи, як за горою сонечко сідає, як у Дніпра веселочка воду позичає.

Сизий бузок, котрим обсаджені були стежки, переліз на їх гладеньке місце й вільно виріс собі там, де ходили людські ноги.

Діти не знали, скільки минуло часу відтоді, як вони полізли в підземний хід.

Якби не жовте листя в садках, то можна було б подумати, що надворі не бабине, а справжнє літо.

Як почало отаке мести ще в Осокорах, то до самої Охтирки дуло в спину.

Ходив чумак до голубого Дону, де давній предок умочив шолом.

Дівчина, очевидячки, тільки й чатувала, аби стягти хустку з шиї.

А більший меншого тусає та ще й б'є, затим що сила є.

Ледь почав з полів злітати сніг, я опинився в наймах.

Вівця вміє знайти собі поживу навіть там, де, здавалось би, нічого їстівного немає.

Як упав же він з коня та й на білий сніг, "Слава!", "Слава!" покотилось і лягло до ніг.

Поставив башту він на млиновій покрівлі, щоб увінчать себе у гордій тій будівлі.

Ще густіший морок виповняв глибокі чорториї, що збігали в долину по схилу прибережного узгір'я.

Якась дивовижна сила жила в цьому тридцятирічному чоловікові, що був чимось схожим на Прометея.

Юрби народу, що стояли на схилах, принишкли в нетерплячому заціпенінні.

Як добре знати, що тебе веде твій власний шлях - єдиний із можливих.

Він розуміє, що ця байдужість страшніша за стогони й сльози.

Та Гейко вже знав, що ніяка сила не поверне його назад, у море.

Струмками, що рвалися з-під снігових підошов, бринів березень.

Артем розумів, що ночували на острівці, верст за десять од Славгорода.

Де молодий вогонь, що серце пік?

У карих очах було стільки щастя, що Оксані за цілий вік не вичерпати його.

Збратав нас труд, що творить чудеса.

Історія, що сколихнула душу, здається мені дуже значущою.

коли почало сходити золоте сонце.

хоч нас умовляли цього не робити.

що давно обріс цікавими легендами

щоб сховатися від пекучого сонця.

аби до вечора повернутися додому.

Він прихилився в храмі до одвірка, у тому храмі, де погас вогонь.

А що було там кладовище, то вже ніхто й не пам’ятав.

Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.

Я вчора бачила ту скелю, де був прикутий Прометей

Як мовчанням душу уярмлю, то який же в біса я поет?

Коли мене снігами занесе, тоді вже часу матиму доволі.

Я не клянусь, тому що я не зраджу.

Якби ж тільки знати, в якому столітті ми стрінемся знов.

Оце і є той випадок єдиний, коли найбільша мудрість – утекти.

А ми були безсмертні, бо щасливі.

Душі предків приходять навшпиньках, щоб подивитись, кого я вибрала.

І на човнах, залитими кварталами, коли ми поверталися зі школи, дзвеніли сміхом, сонцем і гітарами балкончиків причалені гондоли.

Не знаю, чи побачу вас… 

Боюсь на тебе подивитись, бо таких очей не можна не боятись.

Недумано, негадано забігла в глухомань, де сосни пахнуть ладаном в кадильницях світань.

Сама втекла в сніги , у глухомань, щоб віднайти душевну рівновагу.

Спинюсь я і довго буду слухать, як бродить серпень по землі моїй.

Література, яка мала Тичину й Довженка, не має права здрібніти.

Мирон бережно підступав до станції, де вже потяга не було.

І як за сонцем повертає сонях, так довго вслід чомусь дивились ми.

І не збагну ніколи, як вмістилось моє життя в маленькім слові «хліб».

Справжня любов народжується тількі в серці, яке пережило турботу про долю іншої людини.

Де діти перестають любити і поважати батьків, там кінець усьому.

Коли одна держава завойовувала іншу, відбувалося «схрещення мов».

[Якби...], (...).

(Якби...), (то...).

(Якби...), [...].

[...], (якби...).

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут. (М. Коцюбинський)

Ще високо над обрієм стояло сонце, коли гребці закінчили згрібати сіно. (Ю. Збанацький)

На серці було так легко, як часом у малої дитини гарного погідного ранку. (М. Коцюбинський)

Пташки, що влітку так співали, ірй вже поодлітали. (Є.Гребінка)

Я вірю в ті чари, я вірю в ту силу бо серцем їх почуваю.

Хоч, не рідний син Ярема, а щира дитина.

І слухайте ж щоб дітям розказати, щоб і діти знали.

Солодко слухати йому цю одвічну музику степу, що її ні на яких інших планетах не буде.

щоб, аби, якби, проте 

наче, неначе, як, але

якщо, бо, тому що, так що 

якщо, якби, однак, як 

Нехай над світом тіні хмурі на зло їм ставимо життя.

Там де мало горіхів і шишок білка заготовляє вдосталь грибів.

В погожий день коли цвіте калина гуркоче в небі благодатний грім.

Виявляється що дорослі ведмеді дуже пристрасні математики.

Вона відчуває ті місця, з яких сила земна переходить в людину.

На дуба-велета, що ріс віки, накинулись вітри шалені з бору.

Люблю, коли виводить літо останні грози на парад.

Від того земля не схолоне у надрах, що вкрита буває густими туманами.

Варіант, що зберігається в Харківському художньому музеї, за послідовністю виконання є першим.

Адже хто з них уміє так, як цей професор Яворницький, зазирнути в душу людини.

У літописі йдеться про те, що княгиня Ольга прийняла заповіти християнської віри й жила за її законами.

Поворотним в історії Качанівки був момент, коли її власником став генерал-губернатор Петро Рум’янцев.

Коней пустили на прибережні луки, яких ніколи не торкалася коса.

А де нема любові і страждання, там не живе, не б´ється і життя…

Чому ж стоїш без руху ти, коли весь світ співає?

Оддалік, де жита вигнались на рівнинах, плив комбайн.

Коли за все візьмешся, то нічого не зробиш.

Доки дійде сонце — роса очі виїсть.

Я з тих країв , де над Дніпром цвітуть , шумлять гаї.

Будеш , батьку , панувати, поки живуть люди.

Дуже важливо , щоб учням було дороге все створене старшими поколіннями.

Щасливий чудесний край , де навіть вода могла приносити людині статки !

З дороги видно було, як вився у низині кривульками глибокий та каламутний Прут. (М. Коцюбинський)

Ще високо над обрієм стояло сонце, коли гребці закінчили згрібати сіно. (Ю. Збанацький)

На серці було так легко, як часом у малої дитини гарного погідного ранку. (М. Коцюбинський)

Пташки, що влітку так співали, ірй вже поодлітали. (Є.Гребінка)

У гаю,...,свято весни вповні.

Чекай мене біля ставу,... .

У тих місцях пісні,...,ліризм посилюється.

Виглядатиму тебе,... .

Я дуже люблю день,.. .

Відчуття свята посилюється,... .

Нагадай час,... .

То не любов, яка не вміє бажати іншому добра.

Всі слова на світі замалі, щоб, як хліб, дзвеніти з краю в край.

Десь за перевеслом горбатого обрію, що весь видимий світ зв’язав у тугий та дозрілий сніп, зводилося сонце.

Дарма що стояло тихе сонячне безвіття, листя тріпотіло на деревах вздовж шляху.

Якщо взявся іти, кінця ти доходжай.

Споглядаю, як ліс проростає осінньою синню.

Як дбаєш, так і маєш.

Ви чули, як шумлять бори у вересневі вечори.

Степ особливо чарівний тієї пори, коли жита половіють.

Тоді я веселий, тоді я багатий, як буде серденько по волі гуляти.

А оскільки вчора була сильна хуртовина.

Б хоча надворі вже була рання весна.

В ніби лежала товста пухова перина.

Г так що не можна було доїхати до міста.

А бо були вони щасливими.

Б щоб ненадовго повернутися назад.

В хоч і швидко вони промайнули.

Г доки буду топтати ряст.

А щоб пісня линула з вікон.

Б бо тепло там і затишно в душі. 

В незважаючи на гамір та неспокій.

Г де зростають діти

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти, ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна, ти випросталася для волі.

Ти ще виболюєшся болем, ти ще роздерта на шматки, та вже, крута і непокірна ти випросталася для волі.

Де молодий вогонь, що серце пік?

У карих очах було стільки щастя, що Оксані за цілий вік не вичерпати його.

Збратав нас труд, що творить чудеса.

Історія, що сколихнула душу, здається мені дуже значущою.

Вернадський знав, що недалеко той час, коли людина одержить у свої руки

надзвичайне джерело сили – атомну енергію.

Був на Русі один пан, що страшенно гнобив своїх підданих; бо не тільки мусили вони працювати на нього, але ще відбирав він у них все, що оно бачило.

В’яз так покращав, що привабив до себе синичку в жовтім фартушку, і вона

завзято виспівує немудру, але солодко-щемливу пісеньку.

Хто мріє про булаву, має пам’ятати, що її дають лише гідним.

Хто береться за булаву, мусить розуміти, що її дуже важко здобути, але ще важче втримати.

Талант оживає у тій спадщині, яку залишає після себе, яку зберігають його

духовні діти, яку вони цінують, немов коштовну скарбницю.

Талант не буде шукати тріски, бо його творча діяльність стає міцним гранітним

п’єдесталом, на якому иайбутнє збудує йому безсмертний пам’ятник.

Давні індійці, милуючись веселкою, були переконані, що в небі розцвіли квіти, які зів’яли на землі.

Деякі народи щиро вірили, що веселка – це райська дуга, шлях до країни

праведників.

За народним повір’ям, веселка – це дорога, якою янголи сходять із неба, щоб

зачерпнути води для дощу.

Слово „мама” росте разом з нами тихо, як тихо ростуть дерева, сходить сонце,

розцвітає квітка, як тихо світить веселка і гладить по голівці рідна рука.

Тільки не дано нам запам’ятати цю мить, як не згадати того дня, як над нашою

колискою вперше нахилилася мати.

По грудках, які мороз тільки зверху трохи стужив, а коли ступиш, то цвіркає рідка грязюка, я обережно дістався до долини, що її дощ налив у городах.

По дорозі швидко вишикувалися заслони, щоб перепиняти молодих і вимагати

викуп.

 Недавно я поза Уралом блукав і Господа благав, щоб наша правда не пропала, щоб наше слово не вмирало.

туди, де ще не просвітліло небо.

щоб висвітлити поля і дати зелу піднятися.

незважаючи на те, що сонце ще не ввійшло у свої права.

 як і надійшла.

сподіваючись повернутися за якусь годину.