СКЛАДНОСУРЯДНЕ РЕЧЕННЯ 5

А вода у криниці солодша, ніж була, дзвінка, різдвяна, пахне грушами.

Оксана, поливаючи квітки, співає веснянки.

Печаль в очах — ознака українця — віками вгризлась в генетичний код. 

Є мудра книжка — і не жалій годин.

Але, але все-таки, та (в значенні але), однак.

А зате, і зате, але проте, і тому, і тільки, і лише, і разом з тим, і все одно.

І лиш, і теж, і тільки, і на додаток, і крім того, однак, проте, зате, та, та й.

Або, чи, то, і лише, і, а, але, і все-таки, і отже, а значить, а все-таки.

Голос, тонкий, гнучкий, дзвінкий, так і розходився на всі боки: то розля­гався в високім просторі; то слався по землі, по зелених житах; то завми­рав оддалеки на полях розлогих; то вливався в душу якимсь несвідомим щастям.

То хмарка набіжить, і бризне дощ краплистий, ясною вільгістю оббриз­кавши цвітінь, то сонце вигляне ласкаво-променисте і знов сховається, і знову дощ і тінь.

А по дашку прозорої веранди ходили то дощі, то голуби...

З весни Іван щодня у полі — то оре, то засіває яриною.

Тим часом сонце викотилось, як розжарена куля, і воду в ставу закра­сило золотом і кров'ю.

Все залишається у Часі, кипить в космічному котлі, і кожна мить, як срібна чаша, до вуст підноситься мені.

Час летів, немов на крилах, і, мов сон, життя минало.

Вже одспівали по дорогах гарби швидким жнивам мелодії свої, і осені такі спокійні фарби ось-ось овіють небо і гаї... 

Минуть роки, і на нові орбіти народи стануть в думах і бутті.

Рипнуть двері — і душа заб'ється.

Може ти й великий мудрець, може й справді для інших взірець, та не смій зневажати людей, і заради найвищих ідей.

Жовтневим полум'ям горять сади вишневі, немов зоря зійшла і не згаса, уже в загірні далі полудневі занесли літо крила журавлеві, та в жовтня є своє тепло й краса.

Хвилина — це наче і мало, а подумаєш — багато.

Шахтар в забої вугіль добува, а ратай пестить ниву розмаїту.

Сучасний учень той, хто не копіює, а продовжує свого вчителя.

Вийду: а обрій — шипшинний, гляну: а небо — як ти.

Надія, наче місяць уповні, проллється в душу крізь відкриті очі...

Пташка радіє весні, а дитя — матері.

Життя — це такий товар, що на ярмарку за найгрубіші гроші не купиш.

Усміхаюсь до тебе мріями, ми з тобою не маєм слів.

Не тільки.., а й; не лише.., а й; не те щоб.., але; та й; та і.

А, та (але), а тому, і тільки, і все ж, проте, зате, однак.

Чи...чи, то...то, або...або, не то...не то; не те щоб.., але; не тільки.., але й; не лише.., але й.

І, та (і), ні...ні, ані...ані; не тільки.., але й, тобто, а саме, а отже, а значить. 

Чи піснею, чи, може, казкою, чи відгуком далеких чар війнуло...

Ой засиніла на небосхилі попруга, чи ліс, чи гори.

Чи то мені здається, чи то справді свист тихшає.

Чи то садок видніє, чи город, чи поле? 

Кожна птиця має свій голос, кожне поле має свій колос, кожна справа — свої почини, кожна казка — свої причини.

Зазнали ми тоді гіркої втрати... Багато сліз сама я пролила, зате тепер навчилась шанувати любов і мир родинного житла...

Наснилася радість, торкнулась чола, і я телефон Ваш набрала.

Пожадливого гроші розпалюють, а не насичують.

І знов земля кипить у боротьбі, і знову я належу не собі.

Новітня думка — це подія теж, та думку народити лиш замало. Отож, як­що вже сієш, то простеж: чи не на камінь зернятко упало?

Хай сміється всім блакить і звитязький спів дзвенить!

Бідні ґрунти, безплідний камінь та навіть із цього безживного каменю праця ваших людей добуває золоті плоди життя.

Тепла хвиля підкотилася Данилу до серця, і гарно стало йому з оцим старим вітряком, з мельником у ньому, з людьми.

І раптом темінь неба осяяв яскравий спалах, і над землею загуркотів перший грім.

Місяць сипав на землю холодне сріблясте проміння, і від того світла ро­са на густій пониклій ковилі переливалася і ряхтіла.

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі, і все мені завод невпинно цо­котить, і вороток скрипить про дні минулі милі... 

Трістан блукав по лісі, ловив зелений шум.

Нехай плаче сиротина, нехай літа тратить.

Але як прорік один мудрець: ніщо воно і є ніщо!

Червоне — то любов, а чорне — то журба.

А ранки цвітуть перламутром, і падають вранішні зорі в туман дальнього бору.

Мені війнула в очі сивина, та я нічого не везу додому...

Приходжу я до тебе, прилітаю з-за Єнісею, Вісли, з-за Дунаю і рідною матусею зову.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули.

Та сам я шукав не істини модні — розшукую в хаосі власну особу.

Боєць з хибами все-таки боєць, а муха без хиб — всього лише бездо­ганна муха.

Не зорі падають із неба, зірки ідуть на небеса.

Ні! Годі вже! Життя не пошкодую, а привілеї наші поверну! 

Не важко бути знаменитим, а тільки важко стати ним.

Розкажи мені про поле чисте — стану я і лагідний, і чистий.

Пошлю Енея до Плутона, або і сам в ад копирсну.

Добудь нові слова, новії струни або мовчи.

Не вірилося, що покидає назавжди рідні місця, що йде звідси і вже ні­коли не повернеться.

Верхів'я дерев так тісно спліталося над нею, що сонячні промені не до­сягали землі і внизу стояли прохолодні зеленкуваті сутінки

Сімнадцять літ — це той час, коли журба не в силі надовго оселитися в серці, і воно сповнилося нестримною жадобою життя, радощів

І навіть весною, коли знову терпко запахло бруньками, і між пружним гіллям радісно ґвалтували горобині зграї, серце її все ще відчувало холод­ні вітри осені.

Сонце зайшло, і надворі почало вже темніти.

Пливуть човни на вольних водах, і зеленіють береги.

Плещуть весла і сиплють дощ іскор.

Заснули доли, і полонина в тиші спить.

А вдома десь — сім'я, хатина і клаптик поля край села.

Ішли ми з поля. Джміль гудів у глоді. Коли назустріч Галя на підводі

Пісні, приказки та казки! Скільки чув я їх од матері моєї...

Я казками снити захотів, а небо найнялось напевне плакать... 

Розкажи мені про поле чисте — і стану я і лагідний, і чистий.

Минуло свято, і Корній одразу в поле.

Іде у степ дідусь старий: в руках — ціпок, в очах — туман.

Можна п'яніти від усього, але найприємніше оп'яніння від праці і любо­ві.

Але скажи: чи ти зі мною поруч пройдеш безтрепетно по схрещених ме­чах?

Оксен батькове женихання розцінював хоч і не доброзичливо, проте і без особливого осудження.

То іволга у пісні їх дзвенить, то хлопчик, друзів кличучи, свис­тить, то колесо немазане скрипить.

А що сильніше підпирає твердь — молитва Антонія чи Наливайка мученицька смерть? 

Людина йде з життя, а її чесна праця залишається в пам'яті інших лю­дей.

П'ятдесятилітня жінка нагадує зів'яле листя: ще зберігає воно форму, пахне ще пронизливіше, ніж молоде, ще живе й хоче жити, але вже ніко­ли не вернеться до нього весна.

Одні суть бджолами, а другі трутнями.

Ніч уже зовсім налягла на землю, а в додаток ще й туман піднімався.

Серед подруг сумна — їй пісні не пісні, і весна не весна.

Стою та слухаю і не наслухаюсь.

1.Припадіть устами до джерел і плодів осені і відчуєте всі пахощі землі й повітря, сонця і води. 

Сосни зашелестіли, і стало тихо-тихо... 

Доки житиме серце в людині, повір, все гаразд буде.

Й понині цей великий світ ні осягнуть не можу, ні збагнути.

Співає ніч, але страшний той спів.

Ніколи не чув я од неї недоброго слова, ніколи вона навіть не сердилась.