Сладне речення

 Страшні слова, коли вони мовчать, коли вони зненацька причаїлись, коли не знаєш з чого їх почать, бо всі слова були уже чиїмись.

Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ.

: Якщо їм зараз в руки не дамося, то згодом звідси й вдаримо на них.

1

2

3

4

5

1

2

3

4

5

1

2

3

4

1 - тире між підметом і присудком

2, 3, 6, 7, 8 - кома при однорідних присудках, додатках, означеннях

4 - кома при відокремленому означенні

5 - кома між частинами складного речення, що поєднані безсполучниковим зв'язком

 Аж туди, де не лягали ще людські сліди, з щовба на щовб, аж поза смертні грані людських дерзань, за чорну порожнечу, де вже нема ні щастя, ні біди.

 Вітер часу не остудив Симоненкових поезій, вогнем душі жевріють вони й сьогодні, як і тоді, коли вперше так жагуче й неповторно вибурхнулись у світ.

 Він стрибав на одній нозі, щоб вилити з вуха воду.

Це був тільки сон, що ледь торкнувся пам'яті вустами.

Колодязь, тин і два вікна сумні,

що тліють у вечірньому вогні.

Як я малим збирався навеснi

Пiти у свiт незнаними шляхами,-

Сорочку мати вишила менi червоними i чорними,

Червоними i чорними нитками.

І якщо впадеш ти на чужому полі,

Прийдуть з України верби і тополі.

І я не чув, як жайвір в небі тане,

Кого остерігає з висоти…

Лише в сльозі, що згасла на вустах,

Я вчув далінь палаючу й солону.

І на трави не бризнули роси, мов перли,

Як рум’янець густий раннє небо залив.

А вночі шугнув через грядку,

Де сусідів паркан стирчав,

Вибив шибку одну з рогатки

І додому спати помчав…

Ти — хвора дівчина — серед глухої ночі

Врізаєш в вічність огненні, пророчі

Слова з прийдешніх сонячних віків,

Щоб ті слова хитали чорні трони,

Щоб їх несли з собою легіони

Нових, непереможних Спартаків.

Страшнішого ж горя нема,

ніж те, коли старість мати

в домівці стрічає сама.

У сивій завірюсі голосінь

Ці грона болю, що падуть в глибінь,

Безсмертною бідою окошились.

Над Прип'яттю світання зайнялося -

і син біжить, як горлом кров біжить.

Пантрує нас за лихом лихо, 

щоб і не вмер і не воскрес.  

Я просто хочу, щоб до наступної ери з кожного сьогоднішнього злочину не виросло завтрашніх двісті

Невже сподієшся колись дожити, щоб мовити чеканню: Все. Ми квити. Ти забираєш, буцімто даєш.

Осамотілі липи в вітрі хрипли,

сухе проміння пахло сірником,

і плакала за втраченим вінком

юначка, заробивши на горіхи.

Це, може, навіть і не вірші,

А квіти, кинуті тобі.

Колимські закували зозулі, 

шумує потік, молода шипшина 

жовтавий стромить лист. 

Куріє руїна, кривавим збігає потоком,

а сонце татарське стожальне разить наповал.

Мріють крилами з туману лебеді рожеві сиплять ночі у лимани зорі сургучеві (В. Симоненко).

Здушили сльози не виходь на люди (Л. Костенко).

А ще й таку я вирізьблю картину зі всіх дворів збігається рідня (Л. Костенко).

Ображайся на мене як хочеш і презирством убий мене все одно я

люблю твої очі і волосся твоє сумне (В. Симоненко).

Дзвенить у зорях небо чисте палає синім льодом шлях (Д. Павличко). 

— В такому разі будемо відверті,—

сказав суддя,— бо тут не до прикрас.

— Порадили,— суддя сказав тоді.—

Таким, которі дуже сердобольні,

панове вряд, не місце у суді.

Тоді Горбань сказав йому до ока

і всіх незгодних так ото згромив:

— Панове судді! Правда одинока.

А правда в тому — хто кого убив.

— Вже стільки літ суддюю у Полтаві,—

сказав суддя. Чимало бачив справ.

Сиділи всякі в мене тут на лаві,

халепи я такої ще не мав.