Тест. Пунктограми у складному реченні

Бузок розпустився так що закрив вікно.

Як явір простягає віти до явора через ріку так матері одної діти – шлють пісню гомінку.

Учи азбуку – прийде хліб у руку.

У цьому ж лісі: я пив самоту осінню тут весну цілував під шелест верховіть…

І той любов`ю повниться до світу хто рідну землю має під собою.

В жити синіли волошки, та сокирки білів зіркатий ромен червоніла квітка польового маку.

Надворі стало темно через те що небо заволокло чорною хмарою.

Буря вщухала або коли затихав вітер, або коли він починав дути з іншого боку.

Синіють води зеленіє яр і – стеляться сліпучі краєвиди.

Черниш теж кричав, не пам`ятаючи що.

Ліс іще дрімає а з синім небом уже щось діється; воно то зблідле наче від жаху то спалахне сяйвом немов од радощів.

Лаврін не поганяв волів він забув і про воли і про мішки, й тільки дивився на Мелашку.

Всі службовці збіглися на бучу – і поштові, і з ощадкаси.

Мій батько не інженер а майстер на заводі

Сидять пережидають дощ.

 Мій брат лікар – а сестра учителька.

У нього була одна звичка – записувати все побачене.

Простіть мені, чого нам сваритися каже вона аж плаче.

Праця і пісня – великі дві сили.

Земля на прощання усміхнулася – і потемніла.

Сміле слово – то наші гармати, світлі вчинки – то наші мечі.

Ми за мир, мир народам.

Ще сонячні промені сплять досвітні вогні вже горять!

На годину спізнишся за рік не доженеш.

Здалось на мить – пливе у безвість ночі під парус хмар високий корабель.

Поглянув я на ягнята, не мої ягнята, обернувся я на хати, нема в мене хати!

Небо осіннє, мов квітка, марніє, сохне стерня, затихають лани.

Ідем у двох – тут для гучних компаній не місце – рибі ненависний крик і метушня.

Ліс іще дрімає а з синім небом уже щось діється; воно то зблідле наче від жаху то спалахне сяйвом немов од радощів.

Глянь: розкривається назустріч сонцю й грозам руками пружними запліднений чорнозем.

У цьому ж лісі: я пив самоту осінню тут весну цілував під шелест верховіть…

Він усміхається, до сонця пестить рукою жовті, кленові листочки.

Ти не кликав за собою – я йшла непрошена.

Небо здається таким прозорим чистим – ніби й не пройшла щойно буря – злива.

Поміж густими очеретами блищить срібно-голуба річечка: що поділилася тут, аж на три рукави.

Справедливо, кажуть: немає буднів є буденні люди.

Все життя людства поступово осідало в книзі: племена, люди, держави зникали, а книга, на щастя, залишалася.

Мабуть, батько ще дужче посивів і мати ще дужче зігнулася.

Треба було припускати, що, можливо, за якийсь час ці хмари натиснуть на блакить ясного неба і зроблять грозу.

І земля, і вода, і повітря: все поснуло.