Українська мова ІІ семестр 11 клас

 Твої очі як зорі.

 Липневі дні неповторні.

 Я полководець миру і добра.

Мова не полова.

Лиш боротись значить жить!

 Ой, братику ріднесенький, снився мені сон дивнесенький.

 Ой, ви зорі ясні, де ви бачили більше кохання?

О, Борисфене, батьку наш і друже, біля твоїх родючих берегів ти нас з’єднав в часи прадавніх зрушень.

Дозволь мені великий господине, розважити книжками смуток твій.

О панно Інно, панно Інно, любові усміх квітне раз — ще й тлінно.

Кожен кущик горбок долинка і стежечка усе було йому знайоме.

Скрізь у саду в полі у лісі панував осінній спокій.

Воно (насіння) в нас було скрізь де не повернись в горщиках у вузликах на

жердках у сінях в повітці попід стріхою в сипанках в мішечках та мішках.

Усе було все кануло у Лету розлуки зустрічі прощання і жалі.

А цій землі нічого не забракло ні рік,ні моря ні озер ні трав.

Шофер літній чолов’яга мав атлетичну будову тіла.

Собор свідок подій минувшини височіє на околиці міста.

Андрій Шевченко як футболіст відомий у світі.

Щасливиця я маю трохи неба.

Осінній вітер хитрий Каїн у лісі шастає.

Біліє розквітла гречка де-не-де підсинена волошками та ще зжовтіла від суріпки, а над нею, а в ній зрідка прокочується бджолиний звук.

 Картоплі по пояс густі непролазні.

Намита сонцем і вітрами хлюпоче веслами весна.

„Запам’ятайте, – говорив учитель, – Вітчизна починається з берізки посадженої своїми руками, з прозорої водиці зі струмочка, що протікає поруч із вашим домом”.

Оповитий тишею степ дихав пахощами росяних трав.

Йому було приємно що він старий генерал якого сусіди звали

„червоним” і небезпечним завжди лишався вірним собі.

Вона поклала букетик у якому були різні польові квіти крім васильків.

Я мало тоді стрічався зі скарбами людського духу та гріх було б гудити ті часи вони були по-своєму прекрасні.

Осінніми вечорами вона рано світила світло чепурилась немов у свято і сидячи у свіїй охайній хатинці часто поглядала на двері тривожно прислухаючись до гавкання собак і хвилювалась немов на щось чекала.

 З більшим нетерпінням ніж будь-коли ми рвались до рідного дому.

 У поля виходжу і, здається бачу і цвіт очей, і посмішку гарячу.

Чи, може, у мене настав отой момент, коли чоловік сам собі дивується?

Правду кажучи, його вабив не розкішний палац, а столітні дуби в лісі.

Так чудно її звуть на ймення, що, їй-богу, ніяк не второпаю.

 Так по землі приходять весни і по грозі сіяє день.

Пахне сіно лугове і зав’язь в чистих росах зріє.

 Тільки коники сюрчать і перепел іноді підпадьомкає.

 Навколо стояла така тиша і чути було золотий дзвін переджнивності.

Зрідка пробіжить тут заєць і спиниться на кручі вовк.

В небосхил задивившись далекий, де задумливо зорі горять, дві високі гілчасті смереки край заснулого саду стоять.

Коли місяць запріг небо, засіяне зорями, й сошником своїм землю орав, наша сотня стояла дозорами біля чорної смуги Дніпра.

 Угорі озвалися журавлі, що взяли літо на крила і летіли з ними в далекий вирій.

Який же хлібороб щасливий коли із печі на світанку,

мов сонце випечене з млива, ми хліба беремо буханку.

 Хто не має крил, той не злетить у піднебесся.

 На схід сонця квітнуть рожі будуть дні погожі.

 Дерево міцне корінням людина трудовим горінням.

Гамір стих на повір'ї школи пролунав дзвоник.

Глянь моя мила зорі повисли над Дніпром.

Знову осінь над гаями жовтий лист сади встеля.

 І досі сниться під горою між вербами та над водою біленька хаточка стоїть.

Будеш сіяти з сумом вродить печаль.

Пролунав постріл почалися змагання.

Пройшла гроза умилися міста і села.

Зійде сонце утру сльози ніхто не побачить.

  „Отже, тут кращі хліба, – подумав сам собі, – мабуть, сильніший дощ пройшов...”

„А ви спробуйте заспівати колискової, – зірвалося в мене і додав - вона мені подобається більше.

„Не чуєш, як літо пішло нашим народом?” – дивується мати.

 Мельник повів сивою од років і борошна головою на розчинені двері: „Ще хтось молоти під’їхав. І ночі не доспав”.

„Михайле, ти ще не в хаті?! – гримнув з катраги дід. – Гляди: перепаде нам обом за лебедів!”