Загальний тест з пунктуації

Жити — означає любити (Ю. Мушкетик).

Мати — це вічне одкровення, вічна радість природи, сталь і ніжність поезії життя (Г. Кривда).

Очі їхні — любов та благання, синій смуток ячить з-під повік (М. Луків).

Всякий труд — почесний (Народна творчість).

З кленового пагона зірвався широкий, жовтий лист (Г. Тютюнник).

Край гаю чорніє один на поляні змарнілий, потухлий лист (Г. Тютюнник).

День не хмарний, не сонячний, не золотий, а якийсь ніби срібний (І. Не-чуй-Левицький).

Якісь солодкі, любі спогади та думки колисали його серце (М. Коцюбин­ський).

Доволі, мовляв, тримати слово на приколі у затиску броньованих ряд­ків (В. Колодій).

А може, я вигадую усе — і то лише дуби побронзовілі (Н. Кащук).

Досі дні стояли теплі, сонячні, а сьогодні, мов на гріх задощило (О. Гурін).

Зрештою, щастя — це найвищий тонус душі (О. Гончар).

Якби не поезії дивнії чари убогі жили б ми, понурі, як хмари (І. Франко).

А ти для мене й досі молодий хоч вже і сивий, як стебло полинне (Г. Тарас).

Ліс, повитий срібноперим димом, в синяві, у золоті, в іржі, ніби осінь пензлем невидимим в небі розписала вітражі (М. Рильський).

Ми всі за те, щоб сонцеві сіяти, і щоб земля не мокнула від сліз (В. Сосюра).

Бачу здалека: хвиля іскриста грає вільно по синьому морю (Леся Укра­їнка).

З лісу шепче гілка, з жита — перепілка, з-за широкого лиману журить­ся сопілка (А. Малишко).

Оглянувся, в порту вже кипить бій (О. Гончар).

Вода все змиє, тільки злого слова — ніколи (Народна творчість).

Небо вкрили дрібні білі хмарки / і сонце крізь їх білопінне мереживо сві­тило тепло й лагідно (Я. Гримайло).

Дунув вітер понад ставом / і сліду не стало (Т. Шевченко).

Незабаром там запалав вогонь, дрова були сухі / і в небо шугнуло ма­линове полум'я!.. (В. Малик)

Сонце поволі спускалося за темний ліс / і з Дніпра війнуло вечірньою прохолодою (В. Малик).

Незважаючи на ранню пору то в одному кінці, то в іншому зривалася пісня (О. Гончар).

Нарешті, зібравшись з духом, він шугнув у текучий натовп, пішов, як голка в сіно

(О. Гончар).

Гілки дерева, підтримуючи склепіння крон, немов колони, тяглися стрім­ко вгору, і тому здавалося, що йдеш безкраїм храмом (В. Шевчук).

Розганяючи тумани, сонечко вставало (Б. Грінченко).

Це струнке і гнучке слово п'янить мене, мов пісня, мов золота струна, що бринить в морозному повітрі (І. Микитенко).

Невістка як з хреста знята (Панас Мирний).

Пучечки соснових гілок стелились на небі як дороге гаптування на бла­китному шовку (М. Коцюбинський).

Я сьогодні розумію це як виклик долі... (І. Вільде)

Та зараз, цієї пізньої пори, в лугах усю калину вже зірвано — стоять го­лі кущі, з яких навіть листя пооблітало (Є. Гуцало).

А за селом на високому горбі, оточена з усіх боків молодою паростю лі­сів, височіє сумовита братська могила (Ю. Збанацький).

Се було літом, саме у жнива (М. Коцюбинський).

Повставали раненько, до схід сонця (Марко Вовчок).

Отак би тут стоять години цілі і слухать мову птиць, лугів  дібров (К. Дрок).

Сіножаті скосяться і пшениця вижнеться, листячком засиплються всі сади (С. Пушик).

У вікна дивиться степ, і все спливає, як безконечне море (М. Коцюбин­ський).

Пройшла гроза, і ніч промчала, і знову день шумить кругом (М. Рильський).

На його дворі, замість похилої хатини, стояв веселий будинок (Панас Мирний).

Пахне грибами й медом, вогкістю пахне тією, що опріч назви осінь не­має імені їй (М. Рильський).

Всі, за винятком Бойчука, здивовано дивилися на свого шкіпера (М. Трублаїні).

Більш жодного звуку не донеслося, крім повівання пахучого повітря в розквітленому гіллі саду (Марко Вовчок).

Де забарився ти, вечоре милий? (Є. Плужник)

Весно-слов'янко синьоока, тобі мої пісні складаю (Б.-І. Антонич).

Луги, луги, пропахлі сіном прілим, чи ви мене впізнали, земляка? (В. Симоненко)

Гей, ти серце! Спокійно виконуй певну кількість ударів своїх! (Є. Плужник) 

І журавлик заспівав радісно: «Не звіть мене журавликом, щоб я не жу­рився! А звіть мене веселиком, щоб я веселився!» (О. Іванченко).

Позвали Лисицю, Ведмідь і каже: «Лисичко, треба тобі йти до Лева по­балакати з ним...» — «А що ж я хіба у Бога теля з'їла, чи що? Хай хто-не-будь інший піде» (Народна творчість).

«Де ж твоя, мій гостю, справа?» —далі вже поет озвався (Леся Українка).

«Не біда — поет відмовив — як ти й сам з дороги звернеш, бо як рими повтікають, ти мені їх не завернеш» (Леся Українка).+

Снігові хмари притьмарили небо, і шкарубкі сніги не палахкотіли вечірнім сяйвом, а тільки м'яко сочилися блідосинюватим світлом (М. Стельмах).

Аж коли дочитав, і одірвавши очі, озирнувся навколо, згадав, де він (В. Козаченко).

З золотих крил посипались огняні іскри, впали на яркий кришталевий лист, і лист ще краще задзвенів і заспівав укупі з птицею (І. Нечуй-Левицький).

Фіалки пахнуть ніжно, радісно і хвилююче (Ю. Смолич).

Членом «Гарту» я був і сам, як книжковий ілюстратор (О. Довженко).

Як учений, етнограф і фольклорист, Франко все життя з палким інтере­сом ставився до народної творчості (М. Рильський).

І боєць Журба, як заспівувач, мав бути в перших лавах (В. Кучер).

Як творець, Шевченко може бути для нас взірцем у всьому (О. Гончар).