ЗНО 2021. МОВА 22 варіант

Наголос падає на другий склад у слові

Прийменник у треба вжити на місці пропуску в словосполученні

Синоніми записано в рядку

Лексичне значення пояснює словник

Помилково вжито слово в рядку

Однорідними членами ускладнено речення 

(1)Я, піднявшись молодим гайком, щоб обійти хутірець біля річки, котрий тулився під стрімкою скелею, збіг у яр, де ріс велетенський дуб. (2)Він, спокійний і мудрий, розкинув могутнє гілля на тлі молодого іскристого неба. (3)Цей дуб бачив уже не одну істоту, хоч йому й випало в житті стояти на одному місці. (4)Він любив і не любив тих чудних двоногих істот, що стрибали біля нього чи дерлися на його гілля, він знав про/те, що ці істоти сильніші від нього, але міг примусити їх дивитися на себе знизу до/гори, бо він мудрий, а вони — не завжди. (5)3/рештою, він не тішився зі своїх переваг: хто по/справжньому мудрий, той не тішиться; він просто знав те, чого не дано знати двоногим.

У переносному значенні вжито слово

(1) Я, піднявшись молодим гайком, щоб обійти хутірець біля річки, котрий тулився під стрімкою скелею, збіг у яр, де ріс велетенський дуб. (2) Він, спокійний і мудрий, розкинув могутнє гілля на тлі молодого іскристого неба. (3) Цей дуб бачив уже не одну істоту, хоч йому й випало в житті стояти на одному місці. (4) Він любив і не любив тих чудних двоногих істот, що стрибали біля нього чи дерлися на його гілля, він знав про/те, що ці істоти сильніші від нього, але міг примусити їх дивитися на себе знизу до/гори, бо він мудрий, а вони — не завжди. (5) 3/рештою, він не тішився зі своїх переваг: хто по/справжньому мудрий, той не тішиться; він просто знав те, чого не дано знати двоногим.

Іменник гайок (речення 1) у цьому тексті можна замінити синонімом

(1) Я, піднявшись молодим гайком, щоб обійти хутірець біля річки, котрий тулився під стрімкою скелею, збіг у яр, де ріс велетенський дуб. (2) Він, спокійний і мудрий, розкинув могутнє гілля на тлі молодого іскристого неба. (3) Цей дуб бачив уже не одну істоту, хоч йому й випало в житті стояти на одному місці. (4) Він любив і не любив тих чудних двоногих істот, що стрибали біля нього чи дерлися на його гілля, він знав про/те, що ці істоти сильніші від нього, але міг примусити їх дивитися на себе знизу до/гори, бо він мудрий, а вони — не завжди. (5) 3/рештою, він не тішився зі своїх переваг: хто по/справжньому мудрий, той не тішиться; він просто знав те, чого не дано знати двоногим.

Окремо в цьому тексті пишеться слово

(1) Я, піднявшись молодим гайком, щоб обійти хутірець біля річки, котрий тулився під стрімкою скелею, збіг у яр, де ріс велетенський дуб. (2) Він, спокійний і мудрий, розкинув могутнє гілля на тлі молодого іскристого неба. (3) Цей дуб бачив уже не одну істоту, хоч йому й випало в житті стояти на одному місці. (4) Він любив і не любив тих чудних двоногих істот, що стрибали біля нього чи дерлися на його гілля, він знав про/те, що ці істоти сильніші від нього, але міг примусити їх дивитися на себе знизу до/гори, бо він мудрий, а вони — не завжди. (5) 3/рештою, він не тішився зі своїх переваг: хто по/справжньому мудрий, той не тішиться; він просто знав те, чого не дано знати двоногим.

У тексті в ролі іменника вжито прикметник

Разом пишуться всі прислівники в рядку

У правильній формі стоїть числівник

Лексичну помилку допущено в оголошенні

Від іменників утворіть прикметники суфіксом -ськ-. Суфікс -цьк- треба писати в усіх прикметниках рядка

Тільки форму множини мають обидва іменники рядка

Правильно утворено ступені порівняння прикметників у всіх словах рядка

На запитання Котра година? граматично правильною є відповідь

Слово навколо вжито як прислівник на місці пропуску в реченні

Сполуку слів як дитина треба відокремити комами, якщо вписати її на місці пропуску в реченні

Після речення У нашому дворі весело... треба поставити двокрапку, якщо серед варіантів його продовження вибрати

У реченні Вас зрадив друг (1) а це (2) на жаль (3)немало (4) бо для душі (5) то найстрашніші пута тире треба поставити на місці цифри

Якщо на місці пропуску вписати слово ночі, то ускладненим звертанням стане речення

Буква я (ю, є) позначає два звуки в кожному слові рядка

Установіть відповідність

Іншомовне слово            Український відповідник

1 анульований                А рівноправний

2 периферійний              Б віддалений

3 пріоритетний               В першорядний

4 паритетний                   Г беззмістовний

                                              Д скасований

Установіть відповідність.

Вид простого речення                 Приклад

1 односкладне                              А Шилом моря не нагрієш.

2 непоширене                               Б Як свята, чекав я приїзду матері.

3 ускладнене                                 В Ти не зважай на листопад холодний!

4 неповне                                       Г Сьогодні Хрещатик в буянні каштанів.

                                                           Д Усі вони не з полохливого десятка.

Установіть відповідність.

Відокремлений член речення     

1 обставина        2 додаток          3 означення          4 прикладка                    

Приклад

А Схилились трави, приспані дощами.

Б Мені наснився жовтень — золота пора.

В Долі-ворожки, тасуючи дні, до покупців горнулись.

Г Моя любов у вечорових зорях, у пелюстках троянди на вікні.

Д Чорнобривці, на відміну від інших квітів, не бояться морозу.

Установіть відповідність.

Вид підрядного 

1 означальне    2 з'ясувальне   3 наслідку     4 допустове       

Приклад

А Хотів би я знати, про що той струмочок у мріях гомонить між травою.

Б Ліс, де був розташований командний пункт, одним краєм підходив до села.

В Ячмені почали половіти, немов сивина торкнула буйну рослинність землі.

Г Довго співали дівчата, хоч другого дня треба було рано вставати.

Д На дні росла осока, так що ніяк не можна було туди прокласти шлях.

З'ясуйте, якою частиною мови є виділені слова в реченні. (1) Утративши кордон, державність, народ завжди має (2) можливість їх (3) відновити, а мови не відновить ніколи: вона (4) втратиться навіки-віків.

1            А особове дієслово

2            Б дієприслівник (форма дієслова)

3            В інфінітив (форма дієслова)

4            Г прислівник

Д іменник

Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її рус­ло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це поло­гі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називають­ся гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвя­чений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибо­ких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди зна­ходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дін­ця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир заснова­но у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської на­вали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам'яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у пе­черах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам'яно­му віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лі­сі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює при­близно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прос­ті ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залиш­ки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келі­ях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізні­ше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі мо­настирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало ім­ператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель мо­настиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установ­лено велетенський пам'ятник полум'яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістсько­му стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньо­му пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залиши­лися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, ле­вади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

За стильовими ознаками текст

Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її рус­ло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це поло­гі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називають­ся гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвя­чений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибо­ких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди зна­ходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дін­ця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир заснова­но у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської на­вали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам'яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у пе­черах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам'яно­му віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лі­сі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює при­близно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прос­ті ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залиш­ки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келі­ях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізні­ше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі мо­настирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало ім­ператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель мо­настиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установ­лено велетенський пам'ятник полум'яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістсько­му стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньо­му пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залиши­лися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, ле­вади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

У тексті немає мікротеми

Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її рус­ло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це поло­гі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називають­ся гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвя­чений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибо­ких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди зна­ходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дін­ця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир заснова­но у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської на­вали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам'яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у пе­черах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам'яно­му віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лі­сі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює при­близно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прос­ті ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залиш­ки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келі­ях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізні­ше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі мо­настирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало ім­ператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель мо­настиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установ­лено велетенський пам'ятник полум'яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістсько­му стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньо­му пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залиши­лися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, ле­вади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

Іронічио-глузливий відтінок у значенні має слово

Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її рус­ло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це поло­гі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називають­ся гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвя­чений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибо­ких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди зна­ходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дін­ця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир заснова­но у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської на­вали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам'яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у пе­черах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам'яно­му віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лі­сі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює при­близно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прос­ті ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залиш­ки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келі­ях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізні­ше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі мо­настирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало ім­ператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель мо­настиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установ­лено велетенський пам'ятник полум'яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістсько­му стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньо­му пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залиши­лися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, ле­вади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

З метою передачі чужого мовлення в тексті взято в лапки слово

Найстаріша православна обитель Лівобережжя

(1-7) У своїй середній течії річка Донець вишукано мальовнича. На тлі смарагдових лук її рус­ло робить тут численні круті повороти, наче намальовані примхливою рукою художника. Нижче від старовинного міста Ізюм правий берег річки починає поступово підніматися. Спочатку це поло­гі округлі пагорби, укриті лісом, а ще нижче — гори, хоча й невисокі, але дуже стрімкі. Називають­ся гори Святими і мають одну унікальну особливість — вони майже всуціль із білосніжної крейди. Там, де гори найвищі, найстрімкіші й найкрасивіші, знаходиться Святогорський монастир, присвя­чений Успішно Пресвятої Богородиці.

(8-13) Давно вже помічено, що монастирі завжди будували в таких місцях, де є «щось таке особливе», навіть ірреальне. Це спостереження дуже підходить і до Святих гір. До яких би глибо­ких шарів — палеоліту, мезоліту, епохи бронзи — не сягали археологічні розкопки, тут завжди зна­ходили сліди людини, подібно, як на пагорбах Трої, Риму чи Києва. Численні сліди на берегах Дін­ця залишили скіфи, алани, гуни, хозари; мешканці тутешніх сіл і сьогодні викопують на городах наконечники стріл або черенки з химерними візерунками.

(14-21) Давня історія Святогорської обителі загубилася в «темряві середніх віків» й обросла переказами, легендами й науковими гіпотезами. Деякі ентузіасти вважають, що монастир заснова­но у VIII столітті візантійськими ченцями, які, утікаючи від переслідувань єретиків-іконоборців, закладали монастирі у віддалених пустелях і лісах. Інші науковці твердять, що першу пустинь на Дінці в XIII столітті утворили ченці Києво-Печерської лаври — біженці від монголо-татарської на­вали. Першу вірогідну довідку про Святі гори наводить австрійський посол Сигізмунд Герберштейн (1526). Він, зокрема, пише, що на горах уздовж Дінця встановлено тисячі кам'яних баб — «скіфських Венер» (цікаво, де всі вони тепер?).

(22-28) Монастир уперше згадується в офіційних документах за 1624 рік. Це не дуже давній час, однак варто нагадати, що обитель розміщено в майже безлюдному тоді степу, у Дикому полі, яке часто контролювало Кримське ханство. Перші ченці жили в нетрях крейдяних Святих гір, у пе­черах, де була споруджена підземна церква Святого Миколая, трапезна, господарчі приміщення. Тут же знаходився печерний некрополь. Ченці монастиря були не першими мешканцями Святогорських печер. Археологічні знахідки вказують на те. шо печерний комплекс існував ще в кам'яно­му віці й не був порожнім — у ньому жили тогочасні мисливці й рибалки.

(29-34) Узагалі, складається враження, що все правобережжя Дінця в цьому районі пронизано печерними ходами, підземними залами, виходами на поверхню в найнесподіваніших місцях - у лі­сі, на схилах дальніх гір, на лівому березі річки. Загальна довжина відомих печер дорівнює при­близно 800 м, тоді як у Києво-Печерській лаврі — 500 м. Але скільки ходів і галерей Святих гір завалено й забуто; скільки там було таємних приміщень і комунікацій, про які не знали навіть прос­ті ченці?!

(35-42) Святогорська обитель колись була монастирем-фортецею, що століттями захищала від степняків такі старовинні міста, як Путивль, Ізюм, Бєлгород та ін. Про це свідчать знайдені залиш­ки батарей та гармат. Серед ченців було тоді чимало пушкарів чи вояків, які тримали у своїх келі­ях не тільки хрести, а й шаблюки. У монастирі переховувалися втікачі з татарського полону. Пізні­ше, у XVIII столітті, обитель стала одним із найбільших землевласників краю — мала дві тисячі кріпаків і тридцять десятин землі. Катерина II, однак, і тут постаралася: вона конфіскувала всі мо­настирські маєтності й подарувала їх — «гайок сей, райський куток» — своєму другові, князю Потьомкіну.

(43-50) У XIX столітті Успенський монастир почали активно реставрувати й розбудовувати. Тут було збудовано величний Успенський собор (у псевдовізантійському стилі, який полюбляли останні імператори). Трохи раніше завершено славетні Кирило-Мефодіївські сходи паломників; 511 сходинок вели з нижньої території до чудотворної Миколаївської церкви на верхівці крейдяної скелі. Почалась епоха масового паломництва «на прощу» до Успенської обителі. Тут побувало ім­ператорське сімейство, Ілля Рєпін, Антон Чехов, Володимир Немирович-Данченко та багато інших відомих людей. А ще тут у XVIII столітті бував Григорій Сковорода, адже тодішній настоятель мо­настиря був його духовним наставником.

(51-55) XX століття пройшлося по Успенському монастирю і навіть по Святих горах залізним плугом. Нова влада намагалася знищити саму назву місця — перейменувати його на «Гори Артема». І «припечатала»: на одній із найвищих гір, над монастирем, вище від усіх бань і дзвіниць установ­лено велетенський пам'ятник полум'яному більшовикові, вилитий із бетону в конструктивістсько­му стилі. Цей справжній монумент епохи на сьогодні вже класика.

(56-60) Монастир вистояв, але дуже постраждав: обвалено й засипано значну частину печер з усіма їхніми доісторичними скарбами; напівзруйновано старовинну підземну церкву Антонія та Феодосія; зник з монастирської дзвіниці годинник, «голос» якого знала вся Слобожанщина; а від літнього палацу князів Потьомкіних — чудової вілли в італійському стилі, що стояла на сусідньо­му пагорбі, — не залишилось і шматка мармуру («мир хатам — війна палацам!»).

(61-63) Та, попри все, Святі гори повністю зберегли свою привабливість. Незмінними залиши­лися неозорі краєвиди, не заплямовані індустріалізацією. Понад Дінцем тягнуться казкові луки, ле­вади, ліси... (К. Ґудзик; газета «День»).

Засобом міжфразового зв'язку перших двох речень тексту є