Ти кажеш не було голодомору (година спілкування, присвячена голодомору 1932-1933 PP.)

Ти кажеш не було голодомору                 (година спілкування, ПРИСВЯЧЕНА ГОЛОДОМОРУ 1932-1933 PP.)

Мета: поглибити знання учнів про голодомор 1932-1933 рр; показати всю жорстокість, з якою винищували наш народ; ви­ховувати особисту стурбованість кожного за події тих років; на­вчати сприймати чужу біду, чужий біль, як свої власні; сприяти пробудженню бажання вивчати історію своєї держави, берегти її традиції, уболівати за майбутнє країни.

Обладнання: книжкова експозиція «Згадувати, щоб не по­вторилося»; плакат «Голодний рік — голодний вік»; тематична папка «Голодомор 1932-1933 pp.»; фоторепродукції; свічка; черствий хліб, вода, колоски;

ПЕРЕБІГ ЗАХОДУ

І. Організаційний момент

                        Сиве благання Вкраїни-Вітчизни:

                      — Синку, як виживеш, все розкажи.

 

 

Лунають у запису церковні дзвони. (виходить дівчинка, читає вірш)

Бозю!

Що там у тебе в руці?!

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш, мій Бозю, я ще — дитинка.

Та ж підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив іце білого, Бозю.

Я — пташенятко, прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама — холодні мерці.

Бозю, з$оби, щоби їсти не хотілось!

Холодно, Бозю.

Сніг дуже білий.

Бозю, що там у тебе в руці?!

(А. Листопад)

Ведучий. Сьогодні у нас урок пам'яті. Його проводять одночасно з нами в усіх школах нашої держави. Прошу вас бути уважними і задуматись, що відбулося в Україні понад 85 років тому і що витерпів український народ на шляху до незалежності. . Голод на Україні в 1932-1933 роках — одна з достоту трагічних сторінок нашої історії.

    Їм — неоплаканим і невідспіваним...

Їм — похованим без труни й молитви,

 позбавленим могили й шани —

 присвячується цей урок-реквієм.

Пом'янімо мільйоннії жертви,

 Які  голодом  винищив кат.

В тридцять третьому році, що вмерли

 І лишились лежать коло хат.

Основна частина

1. Трагедія України

У світі сталося багато трагедій. Страшних трагедій. Так, були різні війни, катастрофи, які забирали життя людей. Коли гинуть люди від стихійного лиха, аварії літака чи потяга, виверження вулкану — це одне. Коли люди гинуть на війні, захищаючи свою Батьківщину від ворогів, — це друге. А коли люди гинуть від голоду — це зовсім інше. Особливо — голоду, який створили на­вмисно. Ви вже знаєте, що в Україні родючі землі і вона багата на хліб, нашу Україну називали «житницею Європи».

Хіба можна уявити, що народ-хлібороб помирає від голоду? Хіба можна уявити, що людина збирала урожай, радувалась, що зможе прокормити свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини.

У ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувались цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше - помирали діти. У вересні 1933 р. за шкільні парти не сіли близько 2/3 учнів. Вони не дожили до свого першого дзвоника.

Саме так влада вчинила з мільйонами українців у ті далекі 30-ті pp. минулого століття.

Людей свідомо морили голодом. Це злочин проти людини. Це злочин проти народу. Це злочин проти всього людства.

А чи так давно це сталося? Ні. Є і досі живі свідки тих часів. Серед них можуть бути ваші бабусі, дідусі. Запитайте в них, що вони знають про Голодомор. Можливо, ви почуєте від них багато нового і страшного, але не бійтеся чути це. Не бійтеся питати про це. Ця трагедія ніколи не повториться. Наша пам'ять не дозволить нікому це зробити. Це наша історія. Ми не можемо її викреслити з нашої пам'яті. Ми не можемо це забути. Одним з найжорстокіших злочинів сталінізму проти українського народу був організований голод 1932-1933 pp. До цього голоду держава штовхала село, яке відмовлялося прийняти колгоспну систему з початку колективізації. Голод 1932—1933 pp. для українців був тим же, що нацистський геноцид для євреїв або різанина 1915 р. для вірмен. Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, нанесла нації непоправний удар, соціальні, психологічні і демографічні наслідки якого дають знати про себе і сьогодні.

Зняті з хреста

Пішла біда із торбиною

По всій Україні,

Несла вона заплакані

Очі свої сині.

Ішла вона дорогами

Босими ногами,

Дать поїсти б біді хліба —

Нехай сяде з нами.

В степах вона ночувала,

В гірких травах спала.

Не проснулась, не вернулась:

Тополею стала.

Біда ішла понад Дніпром,

Понад синім морем,

З сусідами поділилась

Голодом та горем.

Була весна, буяло все;

Над світом небо голубіло.

Та не було дня без біди,

Яку зазнала Україна.

Цвіли садки, співали бджоли,

Гуляв десь вітер в чистім полі,

Та на спочинок тут лягли

Вродливі ще малі три долі...

І в ту весну голодную,

В гірку страшну днину

Мала доля поминала

Всю свою родину.

Правда йшла з бідою рядом,

В землю з нею ляже.

Та із ями правда вийде —

Й нам про все розкаже!

(А. Листопад)

2. ІЦо таке Голодомор?

1933 рік. Найчорніший час в історії України. Навіть через пів­сторіччя ступати боляче стежками жахливої трагедії, яка сталася на благословенній землі квітучого українського краю. Ніде в світі не зафіксовано голоду, подібного до того, що випав на долю однієї з найродючіших країн. Як могло трапитися, щоб у житниці світу зник хліб, люди залишилися без жодної зернини?

Смерть чатувала на людей і вдень, і вночі. Пухли від голоду, вимирали цілі родини й села.

                    А люди біднії в селі,

 Неначе злякані ягнята, -

 Позамикалися у хатах

Та й мруть...

Сумують комини без диму.

 А за городами, за тином

Могили чорнії ростуть.

Гробокопателі в селі

Волочать трупи ланцюгами

За царину і засипають

Без домовини.

 Дні минають,

минають місяці.

 Село Навік замовкло, оніміло

І кропивою поросло.

(Д. Павличко)

3. Як чинився Голодомор?

1930-1932 pp. були дуже бурхливими. Людей примушували вступати до колгоспів. Записували до колгоспів іноді всіх членів родини. Вступ до колгоспу був добровільним лише на словах, а насправді все це здійснювалось насильно під загрозою позбавити всього і навіть виселити із землі дідів та прадідів. До колгоспу забирали все, що було в господарстві: коней, корів, плуги, боро­ни. В жовтні 1932 року партійно-державна верхівка прийняла рішення вийти із кризи через конфіскацію всіх запасів зерна. У селах було організовано спеціальні бригади, які проводили подвірні обшуки з конфіскацією всіх запасів їжі. Коли здавати було нічого, організували «буксир» (четверо-п’ятеро чоловіків- активістів на чолі з уповноваженим), який ходив дворами і від­бирав хліб. Спочатку забирали ніби залишки, а потім усе підряд: зерно, бобові та інші продукти. Люди кричали, плакали, лаяли, проклинали. Настав голод 1932-1933 pp.

їдуть, їдуть людомори У червоних прапорах, Забирають із комори Порох, зниділий на прах. Вимітають пил зі скрині, Зерен запашні сліди, Залишають Україні Хліб з кропиви й лободи. Світ виносять із халупи, Що віками там горів, І складають поміж трупи Недовмерлих матерів, їдуть, їдуть без осмути, Борошно везуть вочу І співають, щоб не чути З ями стогону й плачу.

(Д. Павличко)

Наприкінці зими 1933 p. голод в Україні набув нечуваних розмірів. Намагаючись урятуватися, тисячі селян ішли до міст, де навесні скасували хлібні карточки і можна було купити хліб. Але сільським жителям нічого не продавали.

Дороги, що вели до міст, були блоковані. Все ж тисячі селян пробиралися туди, та не знаходили порятунку, вмирали прямо на вулицях.

Це остання хлібина, остання... Очі горем налиті вщент. Батько й діти не їли зрання, Це остання хлібина, остання... Після неї голодна смерть. Плаче й крає, мов соломину, Пильно дивиться дітвора. — Тату, їжте ось цю шкуринку, Майте жалю до нас краплинку, Умирати вже вам пора. Взяв шкуринку дідусь і плаче, І стареча рука тремтить, Сиве око, — сліпе, не зряче, Але серце його козаче Б'ється рівно і хоче жить. Стали кожному крихти в горлі, Спазми в горлі. Немає слів.

А над хатою — клекіт орлів, А на вигоні — трупи чорні Там, де саваном сніг білів.

За зиму 1932-1933 pp. у селах з'їли всіх собак, котів, щурів. Переловили ворон і горобців, корови, свині, кози ще раніше були забрані й вивезені. Щодня на цвинтар десятками вивозили мертвих. Люди від голоду божеволіли. Найжахливіше в голодоморі 1932-1933 pp. — те, що його можна було уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931 р.» (1 січня 1933 p.).

Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу. Ще довго-довго, з покоління в покоління будуть переда­вати батьки синам і дочкам, а ті — своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне в пекельних муках.

У той рік заніміли зозулі,

 Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

 В кирзаки-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

 Клала в яму, копнувши під бік,

 Без труни, загорнувши в ряднину...

 А на ранок — помер чоловік.

 У той рік і гілля, і коріння —

 Все трощив буревій навкруги...

І стоїть ще й тепер Україна,

 Як скорботна німа край могил.

(Д. Головко)

Отже, ми бачимо, що голодомор 1932-1933 pp. був дуже жорстоким, що він був не спричинений кліматичними умовами, а створений тогочасною владою, спрямований проти національного самовизначення українського народу.

Свічка пам'яті

Ніч огорнула мою Україну.

В небі високо засяли зорі.

Чому ж до зірок я думкою лину,

Схиляючи голову в тихій покорі?

Може, ті зорі — то душі людей,

Які відлетіли в Голодні часи?

.. .А серед них скільки було дітей!

їм не бачити більше земної краси.

Ніколи вже їм не пізнати Кохання...

Не пройтися щасливими лісом, ні полем...

Голод знищив життя і сподівання...

Збережи, Боже, рід наш! Повернись до нас, Доле!

Раптом туга стискає душу мою...

Свічку поставлю в вікні. Запалю.

 Прошепчу я тихенько молитву свою —

Тих голодних 30-х я гріх замолю.

Хай світло від свічки у небо летить —

Хоча б одну Душу зігріє в цю мить,

 Щоб Душа ця загублена спокій знайшла —

 І у Вічність до Бога вона відійшла.

(Ф. Клименко)

У той час як від голоду умирали мільйони українців, влада продовжувала вивозити зерно за кордон. Також в Україні в той час на повну потужність працювали спиртзаводи, які переробляли зерно на горілку, що йшла на експорт.

У кожному з 55 тис. сіл по Україні помирали сотні дітей, а скільки було ненароджених, фізично і духовно понівечених. Селян довели до такого стану фізичного виснаження, що батьки забивали своїх дітей, аби прогодувати людським м'ясом інших, які зосталися.

Смертність дітей сягала, за деякими неповними підрахунка­ми, 50 і більше відсотків до загальної кількості померлих. Діти значно швидше захворювали внаслідок тривалого недоїдання і фізичного виснаження. Для забезпечення життєздатності ди­тячого організму, необхідно було мати щодня: 300 грамів хліба, склянку молока, пів'яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м'яса. Такої норми не мали навіть робітники в містах, діти тим паче. Уряд дбав про новобудови п'ятирічки, зводив підвалини «світового майбутнього», а затьмарені від голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Таким чином, дитяча смертність збільшує соціально- демографічні рамки жертв голодомору, а відтак засвідчує його глобальний характер і катастрофічні наслідки для українського

народу. Голод 1933-го чорніє великою плямою на демографічній карті України.

Достигали жита. І тремтіли Дитячі коліна —

 Косоокої смерті чорнів продірявлений плащ...

 Вимирало Село — потопала в сльозах Україна,

 І розгублене небо ковтало задушений плач.

Шаленів людомор — лютували нові яничари,

 І старенька Бабуся міняла Ікону на Сніп...

 Над Полями Святими замучені душі ячали, ! 

І Дніпро захлинувся у розпачі страчених Слів.

Палахкоче свіча Поминальної нині Молитви,

 І розгнуздана Пам'ять малює Історії слід...

Тільки ті Колоски — Життєдайного Виміру Витвір,

 Як і завше, Очима Дитячими міряють Світ.

(/. Качуровський)

III. Підсумок заходу

Сьогодні, коли від початку голодомору минули десятки років, ми не маємо права забувати народне слово правди

і довічного прокляття, послане на голови катам. Бо це слово здо­лало смерть, аби дійти до нас, збудити в наших серцях пам'ять про мільйони безвинно замучених предків і застерегти від по­вторення страшних помилок.

Пом'янімо душі померлих від голоду .

Прости нас, Господи великий, Прости ще раз,

 в останній раз — Позбав нас від такого лиха, Народи всі і грішних нас.

Прости безумство наше, Боже, Безвір'я й гордощі прости... Хто в бідах наших нам поможе?

 Спасти нас можеш тільки Ти.

Дай силу нам себе здолати, Себе в собі перемогти, Тебе благають діти й мати —

Спасти нас можеш тільки Ти.

Пречиста Діво, Божа Мати, Своїм нас сяйвом опромінь, Дай сил гріхи нам подолати

На віки вічнії.

 Амінь!

 

Коли дослідники говорять про голодомор 30-х pp., то маєть­ся на увазі період з квітня 1932 по листопад 1933 р. Саме за ці 17 місяців, тобто, приблизно за 500 днів, в Україні загинули мільйони людей.

Пік голодомору прийшовся на весну 1933 року. В Україні тоді вмирало 17 людей щохвилини, 1000 — щогодини, майже 25 000 - щодня.

Найбільше постраждали від голоду Полтавська, Харківська, Сумська, Черкаська, Київська, Житомирська області. На них припадає 52,8% загиблих. Смертність населення тут перевищу­вала середній рівень у 8-9 і більше разів.

У Вінницькій, Одеській, Дніпропетровській — рівень смерт­ності був вищий у 5-6 разів. У Донбасі — 3-4 рази. Фактично голод охопив весь Центр, Південь, Північ, Схід сучасної України. В таких же масштабах голод спостерігався у тих районах Кубані, Північного Кавказу та Поволжя, де жили українці.

Дослідники називають різні цифри загиблих під час голодо­мору: від 3 до 10 мільйонів. Але в будь-якому випадку мова йде про мільйони безневинних жертв.

Світ мав би розколотись надвоє, сонце мало б перестати світити, земля — перевернутись від того, що це було на Землі. Але світ не розколовся. Земля обертається, як їй належить, і ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями. Тож пом'янімо хоч сьогодні, із спізненням у кілька довгих десятиліть, тих велико­мучеників нашої тяжкої історії — мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Хвилина мовчання.(Зачитання прізвищ односельців, що померли в роки голодомору)

Ти кажеш, не було голодомору?

 І не було голодного села?

 А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели дотла?

 Як навіть варево виймали із печі

І забирали прямо із горшків,

 Окрайці виривали з рук малечі,

 Із торбинок нужденних стариків?

 Ти кажеш, не було голодомору?

 Чого ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору,

 — Греби, нічого людям не лишай!

 Хто ж села, вимерлі на Україні

, Російським людом поспіль заселяв?

 хто? На чиєму це лежить сумлінні?

 Імперський Молох світ нам затуляв!

 Я бачив сам у ту зловісну пору

 І пухлих, і померлих на шляхах.

 І досі ще стоять мені в очах...

 А кажеш — не було голодомору...

(Д. Білоус)

 

Черствий хліб, який люди принесли із собою. Та ще жменьку землі зі своєї оселі. Кожен прийшов туди за покликом матері- землі, яка сховала в ті страшні часи чи то батька, чи то сестру, чи ще кого з рідних. У давнину, коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу — і виростав у степу віковічний курган. Бо земля, як саме життя, — вічна. І заплакала Україна, скорбна мати наша, адже тоді, в 1933-му, не мала змоги споря­дити дітей своїх в останню путь: сама була на краю загибелі, із сухими очима відчаю.

Стоїть гора Зажури неподалік Лубен. А на ній Хрест здійняв­ся — символ розп'яття українського народу. Височезний хрест. Здається, дістає неба, вічності і самого Бога...

А люди в сумі, а люди кличуть,

Підбитим птахом до нас кигичуть.

На чорних плитах у сльозах квіти.

Ще досі чути, як плачуть діти.

 Як стогне батько, як скиглить мати...

 Таке не можна нам забувати.

(Д. Білоус)

Звучить пісня Н.Май «Молитва»  і відеоролик»Голодомор1932-1933рр.»