Традиція сватання та його виховне значення

   Творча робота на тему « Традиція сватання та його виховне значення»
 

                                                                     Підготувала
студентка ІV курсу 2 групи
відділення початкової освіти
Прилуцького гуманітарно-педагогічного коледжу ім. І.Я.Франка
Горбунова Ланіса Ігорівна

Кожна нація, кожен народ, навіть кожна со­ціальна група мас свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рухи і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчут­тя безпосередньо впливають на духову культуру даного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчості. Саме тому народна творчість нерозривно зв'язана зі звича­ями народу. Звичаї народу — це ті прикмети, по яких роз­пізнається народ не тільки в сучасному, а і в  історичному минулому.Народні звичаї охоплюють усі ділянки гро­мадського, родинного і суспільного життя. Зви­чаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичаї, а також мова — це ті найміцніші елементи, що об'єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгого життя і розвитку кожного народу.У всіх народів світу існує повір'я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ні­де не може знайти собі притулку та пристанища, бо він загублений для свого народу. У нашого, українського народу існує повір'я, що від тих батьків, які не дотримуються зви­чаїв, родяться діти, що стають вовкулаками. Вовкулака — це завжди понурий, завжди чи­мось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв люд­ських не знає.
З давніх-давен на землях Русі-України початком весільного дійства було сватання, але до нього готувалися задовго до цього, особливо дівчина. Років до 14-ти українські дівчата багато чого вміли по господарству, фактично це вже була готова господиня дому. Окрім цього дівчина своє майбутнє, те чого вона хотіла в подружньому житті, закладала в символах та знаках з допомогою своєї енергетики в весільний рушник.
 

Довгими вечорами дівчина вишивала весільного рушника. Про що вона в цей час думала? Про доброго чоловіка, гарних дітей, щасливу сім'ю, усе це через голку з допомогою нитки передавалось на полотно і там енергетично закріплялось у вигляді узору. Цей рушник був свідком отримання благословення батьків, сватання, вінчання і усього ритуалу весілля. Увібравши усе це в себе, рушник був свідком клятви вірності подружжя, побажань родичів та друзів і ставав оберегом сім'ї. Його розташування в хаті  на почесному місті, робило рушник символом міцної сім'ї, стримувало чоловіка та жінку від необдуманих поспішних кроків при сімейних негараздах. І, згідно з повір'ями, вишивка на весільних рушниках була своєрідним оберігом молодят, захистом від причини та вроки. Наречена, яка вишивала рушник, повинна була за роботою завжди бути у гарному настрої та молитися, оскільки вона створювала своє майбутнє з чоловіком. Тому рушники в Україні ще називають «фундаментом» сімейного життя.
 

До речі, рушник вишитий руками господині був і її гордістю та прикрасою житла.
Українська молодь вечорами не сиділа по своїх домівках, а збиралась на вечорниці, де хлопці та дівчата між піснями і танцями спілкувалися, закохувалися, знаходили собі пару. У дохристиянські часи народи на території України мали свої язичницькі вірування, згідно з якими створювали сім'ї і продовжували рід. У сіверян і родимичів пари закріплювали свої відносини, перестрибуючи через багаття в купальську ніч. У древлян був звичай викрадати наречених. Поляни домовлялися про одруження дітей і посаг нареченої. Зараз в Україні зберігаються християнські традиції, які сформувалися в останні кілька століть, хоча є невеликі регіональні відмінності у весільних обрядах. Традиційно сватання у православних українців починаються ранньої осені, щоб відсвяткувати весілля до Великого посту.
Сватання в Україні має різні назви – заручини, сватанки, рушник, взяття рушників, слово та інші. Це обряд зустрічі юнака та його представників з батьками дівчини і самою дівчиною, який проводився, щоб домовитися про шлюб молодих. Представники хлопця, який бажає одружитися, називалися старостами, хоча в деяких місцевостях їх називали сватами, балакунами, посланниками. Сватати дівчину вирушали пізно ввечері, щоб на випадок відмови зберегти сватання у таємниці. Зайшовши у хату з хлібом у руках і привітавшись, старости починали традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці (олениці) — красної дівиці, чи купців, що дізнаються про товар, тощо. Після традиційних вітань і промов старостів кликали дівчину й прилюдно запитували її згоди на шлюб. Відповідь нареченої була обов’язковою і вирішальною.

На цю роль запрошували шанованих одружених чоловіків з близької рідні, наприклад, дядьків, старших одружених братів – рідних або двоюрідних. На весіллі їхні дружини називалися свахами і активно брали участь у весільних ритуалах. Старшим старостою вибирався чоловік, що вміє правильно повести розмову, пожартувати і переконати. Від нього міг залежати результат сватання. Свати з боку нареченого заходили в дім і говорили: ‘У вас товар – у нас купець’, на що батьки нареченої відповідали: ‘Ласкаво просимо, гості дорогі’ або ‘Ласкаво просимо, сват дівці – не ганьба’. Зайшовши в будинок, свати сідали навпроти «сволока», «матки» – так називалася основна балка на стелі, яка служила опорою всієї хати, тобто, вважалася її матір'ю. За традицією деяких місцевостей свати взагалі не сідали, а розмовляли стоячи. Так чинили по прикметі, щоб дівчина не засиділася в дівках. Були й інші прикмети: сваха, зайшовши до хати, стукала п'ятою об поріг, щоб дівчина не позадкувала, тобто не передумала.
Досить часто сватанню передували оглядини.

Свати приходили до господи дівчини, вона виходила на середину кімнати і виконувала те, про що її просили – проходжувалася кімнатою, поверталася, а також демонструвала свої таланти і вміння. Потім свати виходили порадитися або робили це прямо на місці. Відповідь показували ритуалом: нареченому давали стакан з водою: вип’є – бути весіллю, доторкнеться губами, але ані краплі не пригубить – весіллю не бувати.
На проведення вдалого сватання було багато прикмет і обмежень. Не можна було свататися в пісні дні тижня – середу і п'ятницю. Наречений міг отримати відмову від батьків нареченої, тому заздалегідь про сватання не розголошували, а намагалися скоїти його таємно від односельців. Свати збиралися разом і виходили з дому після настання темряви. Нікому не повідомлялося ні час виходу, ні шлях. По дорозі всі мовчали, а якщо кого випадково зустрічали, то не говорили про мету своєї прогулянки. Щоб зменшити вірогідність випадкових зустрічей, йшли не по вулиці, а по городах, ховаючись від цікавих очей. З собою несли загорнутий в рушник хліб. У разі невдалого сватання хліб доводилося нести назад.
Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона. Це для хлопця називалося «схопити гарбуз» або «облизати макогін».

Батько з першого сватання не погоджувався віддавати дочку. Так було прийнято чинити, щоб свати не думали, що його дочка недостатньо хороша, і він хоче збути її з рук. Тому свати приходили по два-три рази для отримання позитивної відповіді. Побоюючись ганьби, наречений до сватання підсилав «розвідника», щоб дізнатися думку про нього дівчини та її сім'ї. . Образившись, свати могли закрити двері спиною, що було прокляттям, яке прирікало дівчину на незаміжнє життя. 


 

Якщо сватам відповідали згодою, то їм вручали хліб і рушники.

Потім свати здійснювали обрядові дії, хрестилися на ікони і починали домовлятися про дату оглядин і заручин, а також обговорювали деталі весілля. На знак згоди віддати свою дочку заміж за юнака, що сватається, її батьки давали нареченому в заставу цінну річ, яка залишалася у нареченого, якщо раптом весільний договір порушувався з вини нареченої.

Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіх присутніх обдаровувала хустками, полотном або сорочками. Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів.

 Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), випікання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого.
 

 Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). 
М. Стельмахович зазначав,що без опори на українські народні звичаї, виховати справжнього українця не можливо. Тому їх збереження,збагачення і дотримання має доленосне значення як для нації в цілому, так і для кожного українця. «Застосування знань і засобів етнопедагогіки ставить реальний заслін без духовності, національному нігілізму, допомагає дітям усвідомити свою роль як спадкоємців народних цінностей і традицій ». Традиції, свята та обряди – це та висока поезія, без якої душа дитини не може повністю сформуватися, розкритися. У дитинстві й підлітковому віці діти багато народних традицій сприймають ще не усвідомлено, в ігровій діяльності, що сприяє легкості й безпосередності їх засвоєння. В цьому й полягає особлива роль народних традицій, за допомогою яких значною мірою формується особистість. Це водночас є змістом, умовою і формою як національного, так і загальнолюдського виховання. Адже особливості національного виховання можна передати лише змістом і засобами національного, що надає оригінальності й неповторності у соціалізації дитини.
Звичайно, в наш час не кожна родина дотримується цієї традиції, але, на мою думку, батьки повинні розповідати своїм дітям про неї. По-перше, реалізується  статеве виховання, тобто батьки пояснять дитині, що є почуття дружби і любові до протилежної статі. Це є своєрідною підготовкою своєї дитини до сімейного життя. Це і патріотичне виховання, адже традиції, українські свята, обряди і т.д., відокремлюють нашу країну з-поміж інших. Кожен повинен знати українські традиції на намагатися їх дотримуватись. Окрім того, часи та мода дуже швидко змінюються, якщо дитина не знатиме складових української народності, вона не зможе про це розповісти наступним поколінням, вона , навряд чи , буде прикладом для наслідування. Але потрібно пам’ятати, хоч час і рухається вперед, але наші традиції, обряди та свята- залишаються.