"Україна в житті та творчості Оноре де Бальзака"

Про матеріал

У статті висвітлюються факти біографії видатного французького письменника, які пов’язані з перебуванням в Україні.

Перегляд файлу

Бусигіна Г.В., учитель російської мови та зарубіжної літератури КЗ «Мереф’янська ЗОШ І-ІІІ ступенів №6 Мерефянської міської ради Харківської області»

Україна в творчій і життєвій долі Оноре де Бальзака

Анотація. У статті висвітлюються факти біографії видатного французького письменника, які пов’язані з перебуванням в Україні.

«І ось, нарешті, я побачив Північний Рим, татарське місто з трьомастами церквами, багатствами Лаври і Святою Софією. А навкруги – українське степове безмежжя. Зовсім не зайве глянути хоч раз на це», - так писав Бальзак про Київ. Кожна держава пишається відвідинами письменників світового масштабу. Ось і мене зацікавив факт перебування французького письменника Оноре де Бальзака на Україні та його враження від нашої країни. Хоч перебування на Україні не стільки вплинуло на творчість Бальзака, скільки на його життєвий шлях, все ж можна скласти уявлення про ставлення Бальзака до України. Бальзак був дуже вражений природою України, Києвом, українцями, їхнім побутом та звичаями, про що ми довідуємось з його листів до друзів та родичів, здебільшого – до сестри Лори. Велику цінність несе для українців «Лист про Київ» в якому письменник описує життя українського селянина. Погляди великого романіста на тогочасну Малоросію є доволі своєрідними, тому що він не стільки приділяв увагу національному колориту українців, особливостям культури та історії, скільки їхньому суспільному життю. Оноре де Бальзак доволі консервативно демонстрував українську дійсність, зображуючи українського кріпака щасливою і безтурботною людиною, яка відчуває на собі турботу пана та не має більших потреб. Цікаво, що картини з життя, що він бачив на Україні ввійшли у його роман «Селяни». Під час перебування у нашому краї він працював над творами «Зворотній бік сучасної історії», «Депутат від Арсі», «Театр, який він є» та «Жінка-письменниця» Україна займає важливе місце в творчості і долі цього великого французького письменника. Ми пишаємось тим, що уславлений митець побував на нашій землі і описав її у своїх творах.

В історії української культури надзвичайно визначним і цікавим є той факт, що доля великого письменника тісно переплелася з Україною. Це знайшло свій відбиток і в літературній творчості О. Бальзака, багато в чому вплинуло на життя тогочасної України і стало значною історичною подією в українській культурі.

Існує версія, що саме через борги Бальзак зажадав відвідати Україну, попередньо розрекламувавши свою подорож до «Північного Риму». Поїздка потребувала грошових витрат, тому письменник попередньо домовився з паризькою газетою «Журналь де Деба», що впродовж мандрівки надсилатиме до редакції свої подорожні нотатки з екзотичної на той час України із назвою «Листи про Київ». Цікаво, що про Київ у цих текстах немає жодного слова, бо письменник перестав писати їх раніше, ніж доїхав до міста, назву якого виніс у заголовок.

Проте навіть не стільки вабило письменника до Києва його скрутне матеріальне становище, скільки його «полярна зірка» - польська графиня Евеліна Ганська.

Розпочалась ця історія доволі загадково. Ганська спочатку написала захопленого листа своєму кумирові, що на той час було дуже модним. На двох сторінках дрібним почерком вона вмістила багато компліментів письменнику. В листі, який був надісланий із Одеси 28 лютого 1832 року кореспондентка похвалила «сцени приватного життя» та зробила зауваження, що «шагреневій шкірі» бракує витонченості почуттів, тобто головної переваги творчості Бальзака. Цей лист привернув увагу письменника і почерком, і стилем, і дотепністю міркувань. Бальзак миттю відмінив усі паризькі побачення і сів писати відповідь. Але тут була одна невеличка складність – Евеліна на той час була заміжня, а тож мусила дотримуватися певних норм конспірації. Листа була відправлено не з Верхівні, де знаходилась її садиба, якої ми не знайдемо і на великомасштабних топографічних картах, а з великого і відомого у Франції міста – Одеси. Підписала Ганська листа просто – «Іноземка». І жодної зворотної адреси.

Заінтригований Оноре пише відповідь і публікує її в «Газет де Франс», як він це вже не раз робив з іншими великосвітськими об’єктами своїх любовних інтриг. Але він не врахував однієї деталі: цензура Російської імперії, до якої на той час належали центрально-українські землі, дуже обережно ставилася до розповсюдження на своїх теренах зарубіжної преси. І газета до адресата не потрапила. Але настирлива Евеліна пише ще одного листа і просить опублікувати відповідь у газеті «Кьотідьєн» - єдиному французькому виданні, яке можна було знайти в Російській імперії. Відповідь не забарилась і між читачкою та письменником виник роман. Чи був то роман ще й досі сперечаються, адже Бальзак був «кругленьким чоловічком на коротеньких ніжках із засмаглим від сільського життя обличчям» зі славою та боргами, а Евеліна Ганська – поставна, висока, розкішна, трохи повнувата, але впевнена в собі красуня з величезним статком. «Коли з’ясувалося, що Евеліна – уроджена графиня Ржевуська, родичка польських королів, а її літній і недужий чоловік володіє мільйонами, це неймовірно збудило цікавість Бальзака до чергової шанувальниці його літературної творчості. Бо, попри всю свою геніальність, він був вискочнем, якому лестила чужа вельможність і чуже багатство. До того ж йому, як завжди, потрібні були гроші.» [2, 13] . Були це стосунки з коханою жінкою чи з багатою вдовою, нам лишається тільки здогадуватись. Проте розпочавши листування з Бальзаком, чи то з нудьги, чи то задля веселощів, чи то з жіночої цікавості, Евеліна, потай від чоловіка, занурилася в романтичну пригоду. Бальзак пише незнайомці майже не щодня: «На землі живуть нещасні вигнанці небес; пізнаючи одне одного, вони проймаються взаємним коханням» [12, 14] . «Я, ще не знаючи вас, вже кохаю, це може здатися дивним, але такий природній результат мого досі пустого і нещасного життя» [3, 14] – мережив рядки великий романіст, і Ганська одразу ж захопилась цією грою, поринула в неї з головою.

Минув рік листування і вони вирішили зустрітися. Перша зустріч закоханих здійснилась восени 1833 року у Швейцарії, в Невшателі. Евеліна привернула його увагу одразу, тому що була вродливою жінкою, трималася шляхетно і невимушено. «Вона вважала, що він трохи вульгарний, але відчула: незвичайне життєлюбство, що безнастанно бурхало в ньому, затушкувало всі його вади» [9, 117] . У Швейцарії з письменником познайомився й Вацлав Ганський і не лише розповів йому про свої численні багатства, а й запросив письменника до Верхівні. Про це письменник негайно проінформував свою сестру Лору: «Я поїду подивитись на Україну, і ми домовились також про подорож до Криму, краю маловідомого, про який говорять, що він в тисячу разів кращий Швейцарії та Італії» [6, 77].

Згодом були зустрічі і в інших містах світу, куди Ганські доволі часто їздили: у Женеві (там Евеліна подарувала Бальзаку коштовний перстень, що його письменник назвав своїм талісманом і носив до кінця життя), у Санкт-Петербурзі, Відні. Вони разом були в Італії. Оноре де Бальзак збирався їхати в Україну, проте в листопаді 1841 року помер Вацлав Ганський. Здавалося б – перешкод для закоханих більше не існує! Проте дізнався Бальзак про смерть Ганського лише 19 грудня 1843 року на обіді у Шарля Нодьє. Склалося так, що їм довелося «відтермінувати» шлюб ще на цілих дев’ять років: Е. Ганська була заклопотана влаштуванням життя дочки Анни, крім того в неї почалися проблеми з родиною чоловіка, яка намагалася відсудити в Еви родинний маєток. Тому закохані продовжують листуватися і зустрічаються на нейтральних територіях. У 1846 р. Ганська їде з Бальзаком до Франції, звідти закохані вирушають у подорож Європою. Він присвячує їй свої твори, надсилає до України рукописи своїх романів, інколи надає героїням її риси. Іноді закохані сваряться — зазвичай, через ревнощі Евеліни. До того ж — небезпідставні. Про чергові закоханості Бальзака зацікавлену публіку охоче повідомляла французька преса. Відомо, що в нього було багато коханок і щонайменше троє незаконнонароджених дітей. Та, не дивлячись на все це, хоча і після довгих вагань Евеліни, Ганська й Бальзак повінчалися 2 березня 1850 року в бердичівському костелі Святої Варвари.

Під час спілкування із Евеліною Ганською Оноре де Бальзак відвідав Україну двічі. Вперше письменник виїхав на Україну 5 вересня 1847 року з Парижа і прибув до Верхівні 13 вересня. Дорога важко далася втомленому й не зовсім здоровому письменнику (мав хворе серце). Його маршрут пролягав через Броди, Дубно, Радзивилів, Львів. У Львові письменник цілий вечір провів у готелі «Жорж», насолоджуючись французьким вином, грою в карти й архітектурними острівцями «маленького Парижу». Втім, готельний сервіс і дороги справили на відомого європейця найгірше враження. Наприклад, бродівський готель «Руський дім» він назвав «місцем, яке лише трохи поступається французьким тюрмам». «Неможливо уявити собі величезних багатств, які навалені в Росії і гинуть через відсутність транспорту» [12, 17]. Проте в своєму «Листі про Київ» саме під час цієї першої поїздки він написав свої відомі слова про Україну (йдеться, зокрема, про села біля Бердичева): «Переді мною розкинулася пустеля, царство збіжжя, прерія Купера з її тишею. Тутешні ґрунти — український чорнозем, шар чорної і жирної землі завтовшки з півсотні футів, а то й більше; такі поля ніколи не угноюють, а сіють на них тільки зернові» [12, 40]. Уславлений трудар пера згадував про цю подорож, про українську ніч у листах: «Ніч була чудова; небо скидалося на блакитний покров, прибитий срібними цвяхами. Довколишню глибоку тишу порушував підвішений на шиї коня дзвіночок, що дзвенів без угаву, і ясна й монотонна мелодія якого кінець кінцем ставала дуже милою» [3, 449] .

Усе українське дивувало Бальзака. Навіть будинок Ганських скидався йому «на Лувр, на грецький храм, позолочений призахідним сонцем» [12, 39] «Країна ця цікава тим, що поруч зі справжньою розкішшю тут не вистачає звичайнісіньких речей. Цей мошок єдиний, де є керосинова лампа й лікарня. Дзеркала на десять футів – і нема шпалер на стінах. А Верхівня вважається найбагатшим маєтком на Україні, величина якого дорівнює Франції. Тут втішаєшся спокоєм. Незважаючи на родючі землі, обернути продукти на гроші важко, бо управителі крадуть і бракує робочих рук для молотіння хліба, який молотять машинами. А проте ви не уявляєте собі багатства й могутності Росії, треба це побачити, щоб повірити»[12, 39]. Зацікавився і ознайомився він також із побутом українців: «Ми топимо груби соломою. За тиждень тут спалюють стільки соломи, скільки можна знайти на ринку святого Лаврентія в Парижі. У Верхівні треба мати все своє: тут є кондитер, столяр, кравець, чоботар, які обслуговують маєток. Я розумію тепер, що таке триста домочадців, про яких говорив мені у Женеві небіжчик пан Ганський»[12, 40].«Тут чудова сукняна фабрика. Мені шиють з тутешнього сукна шубу з хутра сибірської лисиці, щоб я зміг перезимувати, і сукно це не гірше французького» [12, 41] .

Саме тоді він вперше приїхав і до Києва. В листі до своєї сестри Лори він написав: «І ось, нарешті, я побачив Північний Рим, татарське місто з трьомастами церквами, багатствами Лаври і Святою Софією. А навкруги – українське степове безмежжя. Зовсім не зайве глянути хоч раз на це. Маємо тут цікавий союз розкоші й мізерії. Такий спектакль дає Київ… Протягом 15 або 20 днів контрактів (ярмарку) у Київ приїздять зі всіх кутів Росії, буває такий рух у справах, забавах, що неможливо, щоб я описав тобі, або ж кому іншому.» [6, 214]. Його вразила люб’язна зустріч киян. «Уявіть собі, - пише він рідним, - один багатий селянин прочитав усі мої твори і щонеділі ставить святому Миколі за мене свічку. Щоб побачити мене ще раз, він пообіцяв усім слугам Евиної сестри чимало грошей, якщо вони сповістять його, коли я знову сюди приїду» [6, 215]. «Більшість французів не знає, що таке Київ. Отже, Київ – це столиця України, це священний град Росії, колишня метрополія, татарський і російський Рим, старша сестра Москви, резиденція князів у ті часи, коли князі залежали ще від великих орд» [6, 215]. Про українських жінок Бальзак зауважує: «Молоді дами бувають на балах в сукнях королівської розкоші, далеко більшої від усього того, що можна побачити в Парижі… Вони руйнують чоловіків своїм вбранням…» [10, 141]. Коли Бальзак одержав з Парижа посилку з цукерками, то відписав: «Твою скриньку з цукерками дістали ми вчора; все там було перемішане або й зіпсоване через упаковку. Нема сумніву, ти наповнила пусте місце часописами, а все, що було друковане, вийняли на прикордонній митниці. Бачу, що ви ніколи не зрозумієте ні Росії, ні її населення. Вислати друковані речі — це наробити мені великого лиха; можна бути висланим звідсіль за цю подію» (лист до сестри з дня 9, квітня 1849 р.)[10, 141]У листі до археографа М.В. Юзефовича, Бальзак з ніжністю згадує про Київ: «І ось інколи я подумки повертаюся в ці місця. Київ і його куполи, Київ і його пагорби із садами та багатствами усміхнеться мені, розвіє сум від літературних трудів, я знову побачу будинок Фундуклея (київський губернатор) і всіх його мешканців, таких люб’язних до мене. Я скажу: «Так, це був час відпочинку, чудовий час» [12, 41]. Як стверджував у романі «Прометей, або Життя Бальзака» Андре Моруа, «…Бальзак був щасливий. Уперше в житті він опинився в одному з палаців із численною челяддю, про які мріяв із дитинства. Бальзака не бентежила та обставина, що за постійною шанобливістю вимуштруваних слуг криються суворі покарання, які можуть спіткати їх навіть за найменшу провину. Та це можна йому пробачити: адже він уперше (протягом трьох місяців) відчув себе вільним від щоденного клопоту, від нагальної необхідності постачати рукописи видавцям, від осоружної тривоги за різні векселі й несплачені рахунки».

«Я прямую в Росію у пошуках шматка хліба й спокою. Росія тепер моя кохана, а Франція — законна дружина; за прикладом багатьох чоловіків, я частіше буватиму в коханої, аніж у дружини» - писав він до П.Ф. Геккеля [13] , начальника радзивилівського митного округу. У Франції вирувала революція, і Бальзак жадав знову опинитися у Верхівні – такому затишному, тихому місці. Він писав Евеліні: «Я верхівничив увесь день і в мріях настільки переношуся у Верхівню, що бачу навіть найменші дрібниці її існування. Подумки я відкриваю шафу з ласощами, ту, що стоїть біля вікна в твоїй спальні поряд з дверима з червоного дерева, перелічую плями воску від свічок, що опливали на оксамитну скатертину твого столу, за яким ми грали в шахи, сиджу за чаєм, який подавали о пів на десяту в спальні мадам Евеліни. Клянусь честю, коханням до тебе – я живу там» [12, 14].

Кінець 1848 року і увесь 1849 рік Оноре де Бальзак прожив у Верхівні. Після тривожних часів революції він, нарешті, потрапив у тиху гавань. Йому відвели чудові кімнати, приставили до нього слугу – велетня Хому Губернатчука. Романіст, не кваплячись, працював над кількома творами – «Мадемуазель дю Віссар, або Франція часів Консульства», «Жінка – письменниця». Але це була вже не та каторжна праця, коли непогашений борг змушував його писати по новелі за ніч. Якщо ж Париж терміново потребував грошей, Оноре звертався до Евеліни, і вона через російського банкіра пересилала потрібну суму. Бальзак почувався у Верхівні добре. В одному з листів він писав: «Я маю тут розкішний апартаментик — салон, кабінет і спальню; кабінет із рожевого мармуру з каміном, чудовими килимами та зручними меблями, вікна цілком із скла без олов’яної фольги; краєвид відкривається переді мною на всі боки…» [13]. Минула зима, яку, як і всі інші, через задавнену хворобу бронхів Бальзак пережив кепсько. Наступила весна 1849 року. Чимало часу Оноре і Ева проводили в диво-парку довкола палацу. Тут, на алеях парку, визрівали у Бальзака величні задуми нових творів, які йому вже не судилося написати: з кожним днем загострювалася хвороба, він згасав. І може, єдине, що ще тримало його на цьому світі, була надія на омріяний шлюб. Проте зі шлюбом, на якому наполягав француз, Ева не поспішала. Масла у вогонь підливала й тогочасна французька преса, яка багато пліткувала про його стосунки з Ганською. Одне з видань, зокрема, писало, що Бальзак залишив Францію задля Росії, «де лютує холера, і — що гірше — в люту зиму, і — що найжахливіше — щоб одружитися» .

Евеліна Ганська все ж таки погодилась вийти заміж за славетного, але вже слабкого письменника. «Я знаю добре, надто добре, — писала Евеліна Ганська своєму братові Адаму Ржевуському, — що пан Бальзак — приречений і що навіть за найкращого догляду не зможе протягнути довго. Щастя для нього, що він про це не відає, і що він увесь сповнений планами на майбутнє, про які я слухаю зі стиснутим серцем, бо знаю, аж надто добре знаю, що нема для нас майбутнього! Однак думка, що я можу бути потрібною цьому великому розумові і цьому великому благородному серцю, також є нагородою. Я дам йому все щастя, на яке він заслуговує, й, роблячи це, сама буду щаслива. Так часто його зраджували: я залишуся йому вірною наперекір усім і… нехай він умре з рукою в моїй руці та з моїм образом у серці…»[12, 21]. Про своє одруження Бальзак написав вірному другові Зюльме Карро: «Я не мав ані щасливої юності, ні квітучої весни, але тепер у мене буде сонячне літо і тепла осінь».

«Я слухав розповіді про степи, селян, снігопади, управителів, і, нарешті, про поєднання цивілізації з варварством, і все це у таких виразах і такому фантастичному освітленні, що Україна стала мені здаватись єдиним у світі краєм, де я зміг би ще побачити цілком нові явища і людей» [8, 54] . Найбільше інформації щодо України він почув саме від Ганської, що дуже вплинуло на його погляди на нашу країну. Вже заочно, в листах, з розповідей Евеліни він полюбив Україну: «Я хочу на Україну, як прагнуть до оазису в пустелі» [12, 24] Він називав її «прекрасним краєм, мешканці якої самі не знають, серед якої краси живуть». Спостерігаючи під час подорожей по Франції родючі рівнини провінції Бос і Беррі, Бальзак уявляє Україну: «Ви не повірите, - пише він Ганській, - як я мріяв про вас, проїжджаючи Бос і Беррі. Це ваша Україна, тільки менших розмірів, і кожен раз, проїжджаючи їх, я звертаюсь думкою до Верхівні» [5, 81]. Бальзак виявляв велику цікавість до українських селян. «Всюди, - пише Бальзак, - я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або повертались додому дуже весело, безтурботною ходою і майже завжди з піснями» [11, 184] . Констатуючи, що вигляд їх веселіший, ніж вигляд простих людей на дорогах Франції, Бальзак заявляє: «І нема нічого більш природного. Коли я ознайомився з умовами життя селян Польщі і Росії, мені стало цілком зрозумілим щастя цих людей» [11, 185]. Що ж, за Бальзаком, робить українських селян «набагато щасливішим, ніж двадцять мільйонів французів, які складають простий народ» [6, 214]? Виявляється, поміщицьке землеволодіння, кріпосне право. В рожевих тонах, із замилуванням, яка здається дивним у «доктора соціальних наук», розповідає Бальзак про умови життя українського селянина: він має будиночок, земельний наділ, за який три дні на тиждень відбуває панщину, майже не знає податків, відчуває піклування поміщика. І Бальзак заявляє, що для українського селянина буде не краще, коли він звільниться від опіки поміщика і одержуватиме платню за роботу, як це сталось із французьким селянином. Бальзак не раз проголошує, що зникнення поміщицького землеволодіння потягне за собою деградацію суспільства і культури. Інколи Бальзак досить простодушно зображує ті сцени, що справляють враження огидних: «Мій лакей, - розповідає він в одному зі своїх листів до сестри Лори, - одружився і прийшов разом із жінкою вітати своїх панів. Жінка й чоловік буквально протяглися на животі, б’ють тричі лобом об землю й цілують вам ноги; тільки на сході вміють так простягатись! Тільки на сході слово «влада» має зміст!» [6, 199] .

Здавалося б, що через такий тісний зв'язок з Україну, Бальзак повинен був мати в той час велику популярність на наших землях. Його творчість стала тут відомою завдяки російським перекладам, які почали з’являтися майже одночасно з французькими виданнями. З творами Бальзака був добре обізнаний Тарас Шевченко, про що свідчать посилання на них у повістях. Але потрібно зважити на те, що українська інтелігенція другої половини ХІХ - початку ХХ століття була в переважній своїй більшості лівою і навряд чи воліла симпатизувати чоловікові польської аристократки, який до того ж так дивно оцінював кріпацтво. Навіть Іван Франко, якому ніколи не бракувало широкого погляду на речі, дивився на Бальзака тими ж очима. «Такі роялісти, - писав він до Михайла Павлика, - по-моєму стоять щирим почуттям і чесним змаганням, хоч і не талантом, вище від наших прославлених Бальзаків, Флоберів та Жорж Зандів, котрі пишуть про абстрактних людей і про абстрактні інтереси, а не раз і не про інтереси, а для інтересу» [2, 16]. В тім, той же Іван Франко охарактеризував творця "Людської комедії" як одного з найвидатніших представників реалістичної традиції у французькій та європейській літературі. І в 1879 року в листі до Михайла Павлика молодий І. Франко просив його зробити переклади для задуманої ним газети «Нова Основа» деяких «дрібних повісток» Бальзака, котрі як він чув, «мають бути дуже хороші». Звідси починається історія засвоєння нашою літературою художньої спадщини Оноре де Бальзака в українських перекладах.

Правда, ще до Франка, Т. Шевченко та багато інших письменників знали, а Марко Вовчок, яка певний час жила в Парижі, захоплено читала і любила твори великого французького митця, про що залишив свідчення її син. Спочатку українська громадськість ознайомлювалася з творчістю великого французького реаліста з оригінальних творів, що ввозилися в Росію з Франції, а також з російських періодичних видань.

Українською мовою твори Бальзака починають виходити з 1884 року (а не з 1927 – як твердить А. Розанова), коли в «Бібліотеці найзнаменитіших повістей», заснованій за участю Франка, у Львові з’явився переклад роману «Батько Горіо». У наступне тридцятиліття не з'явилося жодної книжки Бальзака в українському перекладі, а до 1900 року включно не було і жодної газетної чи журнальної публікації.

Недарма з цього приводу західноукраїнська критика тужливо мріяла: “Мати бодай 10 томів Бальзака у добрих перекладах - це сьогодні обов'язок кожної європейської літератури. Бо кожна може не одного від нього навчитися”. Однак умови були такі, що спроміглися видати лише один том. Твори Бальзака змогли широко виходити на Україні тільки після 1917 року.

Література

1.«Бальзак О. Вибране.»- К.: Просвіта, 1985.

2. Затонський Д. Передмова до «Оноре де Бальзак. Шагренева шкіра. Батько Горіо. Гобсек». – К.: Веселка, 1998.

3. Затонський Д. «Творець людської комедії». – К.: Веселка, 1989.

4.Лілеєва І. «Бальзак в спогадах сучасників». – М., 1986.

5.Моруа А. «Прометей, або життя Бальзака». – М.: Правда, 1988.

6.Наливайко Д.С. «Оноре де Бальзак. Класики зарубіжної літератури».

– К.: Дніпро, 1981.

7. Наливайко Д.С. «Оноре де Бальзак: Життя і творчість». – К., 1985.

8.Реізов Б.Г. «Бальзак». – Л., 1960.

9.Рибак Н. «Помилка Оноре де Бальзака». – К.: Дніпро, 1981.

10. Січинський В. «Чужинці про Україну». – Л.: Слово, 1991.