"Українські вечорниці"

Сценарій заходу «Українські вечорниці»  для учнів 8-11 класів

 

Ведучий 1. Звичаї. Традиції. Обряди. Як їх багато у нашого роду? І всі вони одне одного кращі. І кожен з них чимось особливий, відмінний, неповторний, має свій колорит, національне забарвлення. Але кожному зі свят притаманні веселий настрій, народний гумор, дотеп.

Ведучий 2. Після важкої роботи гарними тихими вечорами до наміченої господи збиралася молодь. Збиралася поспілкуватися, поспівати, повеселитися.

Господиня (співає):

   Ой у вишневому садочку,

   Там соловейко щебетав,

   Додому я просилася,

   А він мене все не пускав. (Тяжко зітхає).

Донька. Мамо! Що з тобою?

Господиня. Ой, доню, молодість згадала. Та так сумно стало. Як я любила ті вечорниці. Бувало, візьмеш у матері кусок сала, ковбаси чи паляницю – і на вечорниці. Аж тини тріщать. А зараз, що то за молодь? Нічні клуби, дискотеки, суші-бари, та ще й интарнет якийсь там, у якого цікава адреса – собачка ком ю ей. І придумають же. А напої? Пиво, рева, лонгер, шейк, бермікс. Тьфу! Гидота яка! І що то за вечорниці? Доню, чи будуть сьогодні дівчата?

Донька. Обіцяли прийти, ми ще в універі домовились, що зберемося у мене. Навіть хлопці прийдуть.

Господиня. Та чи прийдуть? Ось і вечеря готова, а нікого досі нема. Ой, хтось стукає. Мабуть прийшли дівчата.

1 дівчина. Добрий вечір, люба господиня. А чи можна до вас на вечорниці.

Господиня. Добрий вечір, дівчатонька. Заходьте, ласкаво просимо. Розміщайтесь, сідайте.

2 дівчина. Ой, дівчата, тут сьогодні і в печі палили. А як так, то я сяду тільки біля печі. Дуже люблю, коли тепло-тепло.

3 дівчина. А я теж біля печі, хоч на стільчику, а все ж ближче.

    Лунає пісня.

Донька. Дівчата, годі співати. Поки хлопці не прийшли, давайте подивимось, які повідомлення надійшли на нашу адресу в Instagram. Я запрошувала всіх бажаючих.

Господиня. Оце так вечорниці!

Донька. Ой, дівчата, скільки людей до нас звернулося.

4 дівчина. А хто саме?

Донька. Зараз, зараз подивимось. Ой, та це ж Проня Прокопівна зі своїм Голохвастим. Обіцяють прийти.

 

Сценка з  Пронею та Голохвостим.

 

Проня (з одчаєм). Господи, чи все ж у мене на своїм місці? Чи по-модньому? Ой, мамо моя, брансолета забула надіти. (Біжить до шухляди й надіває). Чи шалю, чи мантилю? Не знаю, що мені більш до лиця?.. Або може й те й друге? Так! Нехай бачить! А книжки й нема! Коли треба, то як на злість! І певно знов занесла ота каторжна Химка до кухні, щоб пироги на листах сажати! Ось, слава богу, знайшла якийсь кавалок… Все одно! Ху, господи, як у мене тіпається серце. Аж пукет по грудях скакає!.. (Задумується, позираючи в дзеркало). Як би його прийняти: чи ходячи, чи стоячи, чи сидячи? Ні, краще лежачи, як і наша мадама в пенційоні приймала свого любезного. (Бере книжку й лягає на дивані)  . Ей, Химко, проси.

Химка. Чого просити?

Проня. Хлопця мого клич!

Химка. Так би і казали! (Пішла).

Заходить Голохвастий.

 

Голохвастий. Честь імєю за великоє щастя,одрикамендуватись у собственнім вашім домі!(Проня мовчить) Нікого нєту! Ні, Проня Прокопівна тут! (Одкашлює). Мой найнижчий поклон тому, хто в цьому домі, а перед усього вам,  Проню Прокопівно, (До себе).Що вона, чи не спить часом? (Одкашлює дужче). Горю, палаю од щастя і такого разного, милая мамзеля, што виджу вас.

Проня (скинувши очі). Ах, це ви? Бонджур! А я так зачиталась! Мерси, што зайшли за мною на вечорниці. Я вже готова, ходімо.

 

 Проня з Голохвостим вийшли на вулицю, а тут і Настя з Наталкою.

Голохвостий. Моє серце розпалилося, мов щипсі, поки я дожидав мамзелю.

Проня (дівчатам). Таки дожидався. Я нарочисто поманіжила.

Голохвостий. Рекомендуйте мене, пожалуста, баришням! Хоч я і не знаю їх, но надєюсь, што ви не будете водить компанію лиш би з ким!

Проня. Разумеєтся. Ето мої близькі приятельки і сасіди.

Голохвостий. Рекомендуюсь вам: Свирид Петрович Галахвастов.

Настя. Мені здається, що ми десь стрічались.

Голохвостий. Нічаво нєту вдивительного, меня знаєт увесь Київ чисто.

Наталка. Невже?

Голохвостий. Рішительно. Меня вездє принімають как сваво, значить без хвисона!

Проня.  Вєрно, красавиць!    

Голохвостий. Што мнє краса? Натурально, перве дєло ум і обхождєніє: делікатні хранцюзькі маньори, штоб вийшов шик!

Проня. Разумеєтся, не мужицькі: фі!

Наталка (до Насті). Який він гарний!

Настя. Нічого собі; тільки штукований!

Наталка. А я вас сьогодні десь бачила.

Голохвостий. Я чоловік не очень-дуже посидющий, люблю у праходку з образованими людьми ходить. Ноги чоловіку, видите, для того й дадені, штоб бити ними землю; потому вони і ростуть не з голови…

Наталка (до Насті). Який він розумний та гострий, як бритва!

Проня (до подруг). А я ж вам казала, що перший кавалер!

Голохвостий. Не вгодно лі, баришні, покурить папіроски?

Наталка. Що ви, я не курю!

Настя. І я ні; та чи пристало ж баришням?

Голохвостий. Перва мода!

Проня. А ви не знаєте? Дайте мінє. (Закурює і закашлюється).

Голохвостий. Может, крепкі? Я, як што дозволите, Проню Прокопівно, принесу вам натиральних дамських.

Проня. Мерсі! То я ковтнула какось диму…

Наталка і Настя. Та киньте папіроску, а то ще закашляєтесь.

Проня. Пусте! Я ще в панційонє курила…

Голохвостий. Чим же міне баришень прекрасних пригостити? Позвольте канахветок! (Виймає з кишені у піджаці).

Настя (до Наталки). Ач, який ввічливий!

Наталка. Настояний хрант. (Беруть цукерки).

Проня (бере манірно одну). Мінє так солодке обридло! Кожиного дня у нас вдома ласощів етих разних, хоч свиней годуй! Я ще більше люблю пальцини, нанаси…

Голохвостий. Сю минуту видно у вас, Проню Прокопвно, не простий, а образований скус!

Настя (до Наталки). Куди там! Дома пироги з маком та вареники з урдою трощить, а тут – пальцини.

Наталка. Це на нас критика.

Голохвостий. Только дозвольте , Проню Прокопівно, то я вам етой всякой всячини цілий воз притарабаню!

Проня (ображено). Того, што на смєтник  викидають?!

Голохвостий. Што ви Проню Прокоповно? І у думцє не било! Як же, штоб я такой мамзелі – і непоштительство… Ну й гострі ж ви! Язика з вами, представте собі, нужно держать, як у частє, на замку!

Проня. Ви так і понімайте!

Голохвостий. Ах-ах! Да я з своєй сторони при полном аккордє, лиш би з вашейсторони не було нікакого мнєнія.

Проня. Другим можеть необраованим што вгодно з губи плюнь, бо понятія нікоторого не імєють; а я в пенційонє всє науки проізошла.

Голохвостий. Пердон, єй-богу, пердон! Потому у міня з язика, как з колеса в млинє, так што-небудь і ляпне!

Настя. Ну, годі, вам сперечатися. Пішли, мершій, на нас чекають.         

 

Донька. Дівчата, Лаврін з Карпом написали повідомлення. Здається, прийдуть.

 

Сценка з Лавріном та Карпом.

 

Лаврін. Карпе, а кого ти будеш сватати? Адже тобі женитись час прийшов.

Карпо. Ну то й сватай, кого трапиться.

Лаврін. Сватай, Карпе, Палажку. Кращої Палажки нема на всі Семигори.

Карпо. То сватай!

Лаврін. Якби на мене, то я сватав би Палажку. У неї брови, як шнурочки, та ще й на лівій – пірсинг. Вії накладні. Користується парфумами Мері Кей. А що вже гарна. Як намальована.

Карпо. У Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий,  як у баби.

Лаврін. То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка-розмальованка. Обожнює біжутерію: буси, браслети, кільця, сережки.

Карпо. І вже доладна! Як навішає на себе цяцьки, що ялинка новорічна. А ходить так, наче в ступі горох товче, тарахтить оцими пабрякушками, та ще й носом свистить.

Лаврін. То сватай Карину. Чим же вона негарна? Тиха, сором’язлива. А як англійською шпрекає. Ніхто не розуміє, що вона там каже.

Карпо. Тиха, як телиця, та ще й англійською розмовляє. Нащо мені така? Я люблю щоб дівчина була трохи бриклива, щоб мала серце з перцем.

Лаврін. То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся. Дзюдо займається.

Карпо. У Химки очі, як у сови,  а кулаки, як у самого Валуєва. Як вдарить, то й перекинешся.

Лаврін (тихо). Карпе, скажи, кого ти будеш сватати?

Карпо. Відчепись од мене.

Лаврін. Сватай Олену. Вона кругла, як апельсинчик. Повновида, як повний місяць: в неї щоки, мов яблучка, зуби, як біла ріпа, а в одному камінчик діамантовий. Сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж земля стогне.

Карпо. Гарна Олена, мордою хоч пацюків бий.

Лаврін. То сватай Одарку Ходаківну, ця тоненька, немов моделька, гнучка станом, як ліана; личко маленьке та млявеньке, як шовкова нитка. З маленького личка, хоч води напийся, а сама пишна, а так, мов вода в криниці.

Карпо. Вже й знайшов красуню! Лице, як тріска, стан, наче копистка, руки, як кочерги, сама як дошка, а як іде, то аж кістки торохтять.

Лаврін (сміючись). Який же ти вередливий. Коли я буду вибирати собі дівчину, то візьму гарну, як квіточку, червону, як калина в лузі, а спокійну, як тихе літо.

Карпо. Мені була б робоча та проворна, та ще й трохи куслива, як муки в спасівку.

Лаврін. То бери Мотрю, Довбишеву старшу дочку. Мотря і гарна, і розумна, трохи бриклива, і в неї серце з перцем.

Карпо. Мотря, кажеш, треба подумати. Лавріне, краще підемо на вечорниці. Мабуть, дівчата вже біля компіка, сидять і читають наше повідомлення.

 

Донька. Ой, дівчатоньки, а ось і Олена з Тимошем повідомлення прислали: «Якщо батько пустить, обов’язково».

 

Сценка «На перші гулі».

 

Біля хати сидять Василина та Олена.

Олена (лукаво). Мамо, мамо!

Василина. Чого, дочко?

Олена. Скільки буде мені оце років?

Василина. Скільки років? (Думає). В Петрівку оце, мабуть, 18 піде – ось скільки тобі років. О цій порі я вже дивувала, а ти досі, мабуть, що ти маленька?

Олена. Чому ж ви мені нічого не кажете, мамо?

Василина. Що ж тобі казати?

Олена. То я велика вже, мамо?

Василина. Сама про це мусиш знати.

Олена. Мамо, я хочу вам щось казати.

Василина. То й кажи.

Олена. Може, вже мені на вулицю ходити можна?

Василина (сміється). Бач, куди вона хилить, а я собі байдуже. Хай же тобі, дочко, про це ще й не сниться.

Олена. Чого, мамо?

Василина. Того, що батько не пустить.

Олена. А тато про це і знати не буде. (Тулиться до матері гаряче). Мамонько, голубонько, пустіть. Он Дарина і Карина ходять уже, а я ж однолітка з ними. Комп’ютер та DVD набридли вже. Дівчата казали, що зайдуть за мною, підемо на вечорниці. Ну, кажіть, мамо, можна? Уже і хлопці сміються, кажуть, що мене і досі кашею годують молочною. Ну, пустіть, мамо.

Василина. Побачимо.

Олена. Сьогодні пустіть.

Василина. Та чого це тобі так приспіло.

Олена. Дівчата будуть чекати.

Василина. А батько що скаже?

 Виходить Савка.

Савка. Олено! Корову загнала?

Олена. Загнала, тату.

Савка. Гляди. (Потягається, позіхає). Ех! Ти, Василино, завтра не буди мене рано. Хоч раз на тиждень висплюся.

Василина. Савко!

Савко. Чого? (Позіхає)

Василина. Ти не дери рота, іди сідай сюди.

Савка. Аякже. Тут очей ніяк не роздеру, які вже там посиденьки.

Василина. Та виспишся. Іди на хвилинку.

Савка. От ти, Василина, мені не віриш, а я правду кажу. Оце упав би на колючки і в момент заснув.

Василина. Олено! Вийди мерщій.

Савка. А що там таке?

Олена виходить до матері, липоче щось на вухо.

Василина (голосно). Спитай у батька.

Савка. А що там таке?

Василина (сміється). Та я вже не знаю як і казати. Нашій дівці, забажалося з друзями на вечорниці.

Савка. На вечорниці. Я зараз як піду у хату та візьму батіг довгий, то так поблагословляю, що зразу охота де й дінеться. Дурний якийсь вигадав ті гулі проти ночі. О, бач, я вже і забувся розказати. Що не знаю вже, завелося у нас подвір’ї.

Василина. А що може бути? Розказуй.

Савка. Невідома його знає, що воно таке завелося в нас. Оце іду спати, та вже і боюся, вчора щось давило уночі.

Василина. А що саме?

Савка. А ось як. Цієї ночі душно мені стало в хаті, я встав, пішов у двір. Ляжу, думаю у сіновалі, там не так парко.

Василина. Ну, ну, я чула як ти виходив.

Савка. А у сіновалі, а там бачу лежить наша Оленка. Чого це ти тут умостилась? Кажу їй: «Іди краще у хату». Одіслав у хату, а сам ліг на її місце. Задрімав. Аж чую, щось лізе до сіна. Підійшло, давай кожуха розкривати. Розкрило, далі починає лапою шарудіти. Поводило по лобі, по губах, по бороді, налапало вуса та як чкурне од воза, тільки бур’ян зашумів.

Василина (здивовано). Людина чи тварина яка?

Савка. Скидається ніби на людину.

Василина. Та що ж воно за чудо?

Савко. Чудо чи не чудо, але мені здається, що я його знаю. Тимоша, Бондаренкового парубка знаєш? Капля в каплю на нього схожий.

 

 Василина сміється, Олена схоплюється тікати. Савка ловить її за руку.  

Савка. Зажди трохи, дочко? Кажи правду, а то будеш ночувати в коморі під замком. І сорому тобі немає. Тільки почала з печі злазити, вже парубків кличеш.

Олена. Одчепіться од мене зі своїми парубками: вони мені потрібні дуже… Пустіть.

Савка. Отож зараз іди мені в хату та лягай спати. Так воно буде краще.

Олена (ідучи в хату). Завтра з хати увесь день нікуди не піду, ні їсти ні пити не буду. (Пішла).         

Василина. А я так гадаю: стели на порі хай дівує, хай своє одгулює.

Савка. Успіє ще! І намилується і награється.

Василина. Пусте.

Савка. Воно ж ходить тепер, як шалене, себе не почуває.

Василина. Вона у нас сумирна.

Савка. Кажуть – тиха вода греблі рве.

Василина. Що ти кажеш?

Савка. Отож дивися: якщо щось трапиться, обох із дому вижену – і дочку, і матір.

 До воріт підходить Тиміш з квіткою на козирку, кашляє.

Савка непомітно виходить до дверей.

Савка. Чи не застудився оце ти, Тимоше, що кашляєш?

Тиміш. Дядько Савка? Добрий вечір, дядюшко!

Савка. Кажу, чи не застудився оце ти, що так гірко кашляєш?

Тиміш. Та, мабуть, таки трохи застудився. Копав у городі, а потім випив кухоль холодної води, од того і кашель напав. (Стиха покашлює).

Савка. Чого тоді кашляючи з дому виходив?

Тиміш. Може, дядьку покуримо?

Савка. Сховай свої сигарети, бо не буде діла.

Тиміш. Як саме?

Савка. Та дочку в хату загнав, а воза з клунею закоти.

Тиміш. Якого воза, що це ви кажете?

Савка. А як лягаю спати, то ще дрюка в дім беру.

Тиміш. Про що це ви?

Савка. Про те ж таки, що ти знаєш.

Тиміш. Щось ви говорите таке, чого я ніяк не розумію. Мабуть, краще я піду. Добраніч.

Савка. Іди здоровий.

Тиміш (одійшовши, ніби сам до себе). Бач, які порядки вже заводяться. Роби цілий тиждень, як віл, а прийде свято, гуляти не можна.

Савка. Ну, вже так, як і ти думаєш, мабуть не буде.

Тиміш. Побачимо.

 

До вікна крадучись підходить Тиміш. Олена, побачивши його, махає руками, щоб не підходив. Тиміш манить її рукою.

Тиміш (тихо). Ходімо.

Олена (теж тихо). Не можна.

Тиміш. Чому?

Олена. Не пускають.

Тиміш. Ходімо. Дівчата з хлопцями уже на вечорниці пішли.

Олена. Не можна. Батько не пускає.

Тиміш. Я тебе вже три вечори не бачив. (Зазирає через вікно у хату). А де батьки?

Олена. Сплять.

 В хаті щось тріснуло – зводить лемент Василина.

Василина. Хто там, Олено?

Олена (одпихає Тимоша). Мати проснулася, тікай швидше.

 Тиміш не випускаючи її руки ховається за стіною.

Олена (до матері). Нікого тут немає.

Василина. А де ж той вітер, що не дає Василині спати? (Побачила Тимоша).

Тиміш. Я прохожава людина, сів відпочити.

Василина. А не пішов би ти, прохожава людина, з-під вікна? Бо як візьму рогач… Що ти тут забув?

Тиміш. Ваша хата, тіточко, мені сподобалась: іду собі, дивлюсь: хатиночка, як лялечка, біленька, веселенька, думаю собі – дай посиджу, трохи відпочину.

Василина. Бач, як лисичка. Іди, та не базікай мені тут.

Тиміш. Тітонько, пустіть!

Василина. Кого?! Куди?!

Тиміш. Може, ви гадаєте, що в нас на вулиці яка пустиня. Пустіть Олену. Підемо на вечорниці, поспіваємо, потанцюємо, в Інтернет зайдемо.

Василина. Куди ви ще зайдете? І де воно зародилося таке?

Тиміш. Тіточко, пустіть! А то не піду звідси!

Василина. Хоч до самісінького ранку сиди, не пущу.

Тиміш. Ой, дивіться тьотю. Краще пустіть без клопоту.

Василина (позіхає). Нема в мене дочок для тебе! Іди й голови не мороч.

 Виходить Савко, за спиною ховає батіг.

Тиміш (швидко одходить од вікна). О, вже і дядько Савко встали! Завтра ж неділя, чого ви та рано встали?

Савка. Чого тобі треба тут?

Тиміш. Нудно дядюшка, самому отут сидіти, то я собі й гомоню, щоб не задрімати.

Савка. І довго оце ти тут будеш сидіти?

Тиміш. Оце ви вийшли, спасибі вам, то я ще побуду.

Савко. І довго?

Тиміш. Дасте сірника, о й до ранку посиджу.

Савко. Та іди ти, вражий сину, та не оглядайся.

Тиміш. Не журіться, я далеко не зайду.

Савко. Слухай, Тимоше, кажу тобі без жартів, дай нам спокій! Того що ти загадав, не буде. Правду кажу.

Тиміш. Буде, чи не буде. Побачимо далі.

 

 Виходить Тиміш з опудалом. Становить його проти вікна. Починає розмову сам із собою.

• Добрий вечір!
• Здорові.
• А чи тут живе Савко Щербак?
• Тут. А нащо він вам?
• Хлопці та дівчата Олену кличуть на вечорниці

У вікні з’являється Олена.   

Олена (махає рукою, щоб тікав). Тимоше! Тимоше!

Тиміш. Чого, Олено?

Олена. Тікай швидше! (Побачила опудало). Ой, лишенько, яке страшне! Тимоше, тікай швидше, бо мати побігла батька будити.

Тиміш. Куди ж мені ховатись?

Олена. Швидше ховайся, бо йдуть уже! (Сама ховається у хаті).

 Тиміш озирається навкруги, далі лізе у вікно, в хату.

 

Савка і Василина з обох боків хати. Зразу кидаються до опудала, далі мовчки спиняються перед ним.

Василина. Що воно за мара? (Обоє розглядають опудало). Чи не з сусідського саду він приніс?

Тиміш (із хати). Там отой чолов’яга в гості до вас прийшов!

Савко. Чи ти бачила отаке? Вже і в хату зайшов.

Василина. Оце так! (Біжить у хату).

Савко. Зажди, Василино, не так: стережи його коло вікна, а я побіжу в хату.

Побіг у хату. У вікні з’являється Тиміш. Василина заміряється рогачем. Тиміш ховається, стукає другим вікном, що за рогом хати. Василина біжить туди. Тиміш знову з’являється у першому вікні, вискакує з хати, тікає.

Савка (вибігає з хати). Що, втік?

Василина. Як втік – сама не знаю?

Савко. А де ж твої очі були?

Тиміш (схилився на тин). Та не сваріться, я тут вже.

Савко. Тимоше! Іди геть, бо погано буде!

Василина. Ну що ти зробиш з оцим парубком?

Савко (до Василини). А ти й рада! Їй смішно!

Василина. Тю на тебе – за що?

Савко. Оце моє діло за дочкою дивитися? Сама ти їй ради не даси? Ти ж якась мати.

Василина. А ти – батько?

Савка. Та нехай вашому чорт батькові. Про мене – хоч і обоє, біжіть на вулицю: мати і дочка! Я натрудився за день – дайте мені раз у тиждень відпочити.

Олена (виходить на поріг, плаче). Тату, мамо! Ідіть у хату. Чого ви завелися на дворі.

Савка. А ти не цвірінчі там. Розумна яка. Ти вже доросла? Та на вечорниці хочеш? То йди під три чорти з моєї хати.

Тиміш. Отак би й зразу.

Олена (плачучи). Куди я піду?

Василина. Доню! Іди, поки батько дозволяє.

Олена. Дякую вам, мамо й тато!

 Разом  з Тимошем йдуть на вечорниці.

 

Донька. А ви знаєте, дівчата, що у Петра сватання не вдалося. Батьки гарбуза дали. То він і на вечорниці не прийде.     

 

Сценка «Підбрехач».

 

Просить Петро Івана, щоб той пішов до нього старостою до Хіврі. Хівря була дівка розумна, роботяща, мала свій невеликий бізнес. Петро теж парубок видний – хоч куди.

 Іван погодився.

Зустрівся Іван з Остапом.

Іван. Зроби милість. Іди зі мною підбрехачем за Петра до Хіврі.

Остап. Та чи зумію? Зроду не був у цій ролі.

Іван. Та воно не важко, – я буду починати брехати, а ти підбрехуй. Я збрешу на палець, а ти підбріхуй на цілий лікоть. Той закінчуємо діло, а молоді нехай живуть, як знають!

Остап. Добре, Іване. Підемо.

 

Зібралися старости, як долг велить, узяли хліб святий під плече, палички у руки та пішли до Хіврі.

Увійшли у хату, поклонилися і почали сватати.

Іван. Ми є люди німецькії, а йдемо з землі турецької. Шукаємо красного звіра чи звірицю. Ось ми по саду йшли та в село зайшли.

Остап. Пішов той звір, якого шукаємо до вас у двір, із двора – до хати. Тепер бажаємо його піймати. Певно, вже наша куниця – у вас у хаті красна дівиця.

Іван. Нашому слову кінець, а ви зробіть нашому ділу вінець. Віддайте нашому князю куницю, вашу красну дівицю! Чи віддаєте, чи нехай підросте.

 

Старі слухають.

Батько Хіврі. Добре усе. А що є у вашого молодого?

Іван. Та у нього чи мало є чого.

Остап. Де-то чимало? У нього усього є багато.

Іван. Є у нього лісапед «Україна». Такий гарний, сам їде.

Остап. А ще скутер з магнітолою.

Іван. А ще Ломбарджині. Червона, швидкохода.

Остап. А ще джип Хамер. З великими колесами, довгий такий, вся родина поміститься всередині. Майбутня.

Іван. Є у Петра хата. Не хата, а вілла.

Остап. Настояща, новісінька, простора, з басейном та парком у дворі.

Іван. Петро сам усім цим орудує,не дуже кому волі дає.

Мати Хіврі. Та таки і нікому?

Остап. Сам усім орудує, що хоче, те і робить.

 

 Хіврині батьки аж плямкають, що таке добро дістанеться їх дочці, то питають:

Мати. Та хто цей парубок?

Остап. Коли знаєте, Петро.

Батько. Отой кривий на ногу?

Іван. Так він трошки хрома, на одну ногу.

Остап. Де-то хрома? І не на одну, а він і обома не здума ходити.

Мати. Та трохи чи не косий?

Іван. Та, так косенький на одне око.

Остап. Де-то вже на одне? І не косенький, а він обома нічого не бачить.

Батько. Та він щось горілку часто випива?

Іван. Так, вип’є потрошку, коли не коли.

Остап. Де вже коли не коли? П’є не потрошку, а поки звалиться.

Мати. Здається, якщо пам’ять моя не підводить, він в якусь халепу заліз. Чи не буде йому біди?

Іван. Яка там біда? Може провчать трошки.

Остап. Яке там трошки? Його будуть судити та за грати саджати.

 

 Батьки здивовані.

 Після такої розмови випроводили батьки старостів.

Батько. Ідіть, дорогою, старости, звідси далеко до вашої Німеччини чи Туреччини.  

Мати. Ідіть, щоб очі наші вас не бачили.

 Дають їм гарбуза.

 

Донька. Ой, дівчата, Палажка з Параскою теж до нас збираються. Як завжди, сперечаються між собою.

 

Сценка З Палажкою і Параскою.

 

Палажка. Ох, чуть не запізнилася! То город, то гуси, то кури, ледь у «парикмахерську» встигла. Добрий день, мої милі! Добрий день!

Параска. Боже. Прислав Господь на мою голову оцю Палажку! Та де це видно, що я, славетна Параска, та з нею на вечорниці піду! Хай Бог милює!

Палажка. А бий тебе лиха година! Ох, чую – Параска вже тут! Добрий день Парасю!

Параска. І вам того ж, коли не жартуєте!

Палажка. А чого ти така сердита?

Параска. Вона ще й питає! Ох, людоньки, ви й уявити не можете, що ця клята Палажка мені накоїла! Раз мій рябий підсвинок заліз у її город, а мене тоді, на біду не було вдома. Приходжу я додому, дивлюсь, а мій підсвинок на тину, прикручений за задні ноги. Я до нього, а Палажка вже вибігла з хати на поріг. Як роззявить рота, як покаже залізні зуби!

Палажка. Ах ти клята Параска! Та твій негідний підсвинок заліз у мій город, та в мене всю цибулю поїв, жодної не лишив!

Параска. А бий тебе сила Божа! Ще я не чула, одколи на світі живу, щоб свині цибулю їли! Уявляєте, що вона мені після цього вкоїла? На моєму городі всю цибулю вирвала і продала. Я кинулася до неї, а вона стоїть на порозі та й сичить, як гадюка. Ох, прости мене, Господи!   

Палажка. А цур на тебе і на твого батька з твоєю цибулею разом! Ой, люди добрі! Що мені на світі Божому робити?! Не можна, не можна за лихими сусідами в місті вдержатися. Хоч зараз забирайся, пакуй, та вибирайся за кордон! Дав же мені Господь сусідку – нічого й казати! Боже мій! Та уже її, цю кляту Параску, обминаю, обходжу десятою вулицею – все одно зачепить! Якби й під землею лежала, вона мене, капость така, і там би знайшла!

Параска. Агов, вже наговорилась? Або хіба це не кумедія? Та ти ж у мене поцупила сіна копицю!

Палажка. Та треба мені твоє сіно! Та я його й бачить не хочу! Та тьфу на тебе!

Параска. Ах, це ти на мене тьфу! Та я ж тебе зараз як візьму за чуприну, та як брязну об землю, то твої очі повипадають!

Палажка. Ой, дивіться, від люті вже синіє, як слива стала.

Параска. А я зараз як заверещу, то…то…

Палажка. А ти, ти, Параска…

Параска. Скільки народу! А ми за своїми балачками забули, що треба на вечорниці іти.

  Ідуть на вечорниці.

Господиня. Ну, що, всі зібралися? Убирайте цей інтернат ваш та ідіть до столу, варенички стинуть. (Всі сідають за стіл, смакують варенички.)

 

Палажка. До столу, до столу! Усі йдемо до столу!

Параска (перекривлює). До столу, до столу. Поскакала саранча. Да хто тебе туди пустить. Ви тільки подивіться, це ж торнадо у спідниці, змете все зі столу і сліду не знайдете.

Палажка. Не слухайте її. Дарма, що ця таранька ребрами світить, а жере, як мій рудий підсвинок.

Параска. Хто? Я підсвинок? Ну зачекай у мене.

Донька. Не сваріться, швидше ж бо ви помиріться. Зло добро перемагає.

 Лунає пісня.

 

Пес веде вовка до хати.

Пес. Пішли швидше, бо всі повсідаються, а нам місця не дістанеться.

Вовк. Та йду, іду, кажу тобі. (Лізуть під стіл).

 

Гості їдять вареники, а вовк та пес крадуть у них.

Дівчата. А давайте заспіваємо пісню.

 

 На цей момент вовк починає вити.

Хлопці виганяють непроханих гостей.

 

Господиня. Ах, сучасні вечорниці! Все інакше, але добре, що наша молодь намагається зберегти звичаї і традиції українського народу.