Тести від «На Урок»: Організація дистанційної роботи під час карантину

Українські землі у складі Великого королівства Литовського та інших держав

Про матеріал
Литовські князі одними з перших рушили на українські землі, які були роздроблені та ослаблені золотоординським ігом. Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині XIII ст. об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років XIII ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину
Перегляд файлу

Ткачук Марія Миколаївна

7 клас

Історія України.

Навчальний матеріал 05.03.2020 – 16.04.2020

Литовські князі одними з перших рушили на українські землі, які були роздроблені та ослаблені золотоординським ігом. 

Засновником Великого князівства Литовського був Міндовг, який у середині XIII ст. об’єднав під своєю владою Аукштайтію, Жемайтію, частину Ятвягії та оволодів частиною Західної Русі. На початку 60-х років XIII ст. Міндовг зробив спробу захопити також Чернігово-Сіверщину.

Швидке зростання Литовської держави почалося при Гедиміні (1316-1341). Добре зміцнивши тили, він узявся за розширення своїх володінь. Цьому сприяло те, що литовські князі дуже ретельно подбали про розбудову військової справи. Вони постановили за правило: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто ж відмовляв­ся від військової повинності, у того забирали землю. Це правило поширювалось на всі суспільні верстви - від князів до селян. Можна сказати, що Литва на той час мала велике організоване військо. Гедимін завершив приєднання білоруських земель, розпочате його попередниками, і приступив до приєднання українських земель. Експансія Литви на схід і північ Русі натрапила на сильний опір з боку Московського князівства. Вирішальна роль у захопленні українських земель належить сину Гедиміна - Ольгерду  (1345-1377), який заволодів Чернігово-Сіверщиною, а в 1362 р. зайняв Київ.

Переломним у підкоренні українських земель Литвою став 1362 р. Цього року військо трьох сусідніх народів - литовського, українського та білоруського розгромило монголо-татар на Синіх Водах, давши початок звільненню українських земель від монголо-татарського іга.

Таким чином, у другій половині XIV ст. під владою Литви опинилась уся Білорусь, частина земель Московії та значна частина території України - майже вся Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київщина, Переяславщина, Поділля. Велике князівство Литовське стало однією з найбільших держав Європи.

Землі Білорусії та частково України й Московії складали тоді 90 відсотків усієї території Великого князівства Литовського, і приблизно таке ж співвідношення існувало щодо національного складу населення, тому Литовську державу тих часів деякі дослідники небезпідставно називають також Литовсько-Руською державою.

Руські землі в економічному і культурному відношенні стояли вище Литви. Не випадково литовські завойовники опинилися під надзвичайно сильним культурним впливом східнослов’янських народів, тому Литва, приєднуючи землі Русі, «старини не рушила, а новини не вводила». Все це сприяло тому, що приєднання українських земель до Литви відбулося мирно, без значного опору. Українці загалом схвально ставилися до цього акту ще й тому, що він сприяв обороні країни від набігів монголо-татар.

Чимало норм руського права, руські назви посад, станів, система адміністрацій тощо були прийняті Литвою. Державною мовою Великого князівства Литовського стала руська, нею велися всі ділові папери. 

Литовські князі переходили у православ’я, сприймали мову, культуру, звичаї Русі, охоче укладали шлюби з українськими та білоруськими княжими доньками.

Отже, можна виділити такі особливості статусу українських земель у складі ВКЛ:

  • приєднання відбувалося переважно мирним шляхом через бажання князівств позбутися монгольського ярма;
  • система управління залишалася незмінною: руські князі сплачували щорічну данину та надавали збройну допомогу;
  • руська мова стала державною;
  • православна церква зберігала панівне становище;
  • збереглося руське законодавство;
  • литовці приєднувалися династичними шлюбами з українцями;
  • панувала українська культура.

До середини XIV ст. Велике князівство Литовське цілком сформувалося, як держава та значно розширило свою територію. Це розширення відбувалося, в основному, за рахунок входження до складу ВКЛ білоруських та українських князівств.

У 1381 – 1384 рр. – у Великому князівстві відбулась перша литовсько-руська громадська війна. Для зміцнення внутрішнього та зовнішнього становища ВКЛ у боротьбі з експансією Тевтонського ордену, посилення державної влади та централізації в 1385 р. князь Ягайло уклав Кревську унію з Польщею.

Проте невдоволення частини литовської, та білоруської шляхти зближенням з Польщею призвели до початку другої громадської війни у ВКЛ. В результаті війни Великим князем Литовським став став Вітовт. Він проводив політику «великого княжіння на всій Руській землі», розбудовує на півдні українських земель систему опорних укріплень (в Брацлаві, Черкасах, та інших містах), ставить фортеці у південних степах (Дністровський лиман), здійснює у 1397-1398 рр. два переможних походи проти Золотої Орди. Під час князювання Вітовта значно поширилась українська територіальна колонізація на південь та схід, аж до Чорного моря. А з 1398р. Литовська держава стала називатися Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтіське.

Однак, поразка литовсько-руських військ 1399 р. перекреслила мрії Вітовта про об’єднання в межах литовської державності всієї Русі. Після цієї поразка зупинилось становлення самостійної Литовсько-Руської держави, й Вітовт вимушений був йти на зближення з Польщею.

1401 року була підписана Віленсько-радомська унія. Це зближення створило умови для перемоги над Тевтонським орденом у Грюнвальдській битві (1410), приєднання Жемайтії та земель за Німаном до ВКЛ, водночас сприяючи привласненню українських земель польським панством, поширенню в Україні польського шляхетського права та фільварково-панщинної системи. Ягайлу не вдалося створити єдину державу, але унія визначила процес зближення ВКЛ і Польщі й поступове зменшення ролі руських елементів у державі, що стало ще помітнішим із переходом у католицтво правлячої верхівки ВКЛ.

В 1432-1440 рр. у Великому князівстві Литовському, Руському та Жемайтійському відбувалась ще одна громадянська війна. Протягом 4 років (1432-1435) в межах ВКЛ фактично існувало дві держави — власне Литва і Велике князівство Руське. Перше очолював Сигізмунд, друге - Свидригайло, якого проголосили Великим князем Руським (Київським). Хоча осідком Свидригайла вважався Полоцьк.

Політичний та державний устрій ВКЛ формувався у 15-16 ст. як станово-представницька монархія, влада, у якій сконцентрувалася в руках литовської магнатсько-шляхетської верхівки. Відбувається посилення влади феодалів над селянством, оформлення їх особистої залежності, втрата прав на землю.

 

 

Кревська унія (1385 року) — угода, укладена між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, Руським і Жемайтійським 14 серпня 1385 р. у м. Крево (Білорусь).

Угода передбачала об'єднання Литви і Польщі в єдину державу шляхом шлюбу польської королеви Ядвіґи і литовського князя. За умовами унії Владислав ІІ Ягайло зобов'язувався прийняти разом з язичницьким населенням Литви хрещення за католицьким обрядом, обернути на користь Польщі свою великокнязівську казну, повернути до польської корони всі відторгнені на той час її території і, головне, назавжди приєднати до неї землі Литви і Литовської Русі.

Кревська унія сприяла об'єднанню польсько-литовських сил для боротьби проти агресії Тевтонського ордену, яка вилилася у війну 1409-1411 року. Орден на чолі з Ульріхом фон Юнінгеном після Грюнвальдської битви помітно занепав. Польські феодали намагалися використати Кревську унію для загарбання українських і білоруських земель, що були під владою Литви.

Проти Кревської унії виступила литовсько-українська опозиція на чолі з князем Вітовтом, двоюрідним братом Ягайлу, яка домоглася збереження Великого князівства Литовського як окремої незалежної держави. У 1392 за Острівською угодою Ягайло був змушений визнати Вітовта своїм намісником, a 1398 Вітовт проголошує себе повновладним Великим князем Литовським під номінальнoю зверхністю польського короля, чим фактично розриває Кревську унію.

Причини унії

Прагнення Литви і Польщі об'єднати зусилля перед небезпекою з боку могутнього Тевтонського ордену, який панував на Балтійському узбережжі, з боку Московського князівства, авторитет якого зростав після перемоги над татарами в Куликовській битві 1380 р., з боку Кримського ханства (виділилося у 1443 р. із складу Золотої Орди, з 1475 р. визнало залежність від Османської імперії).

Пошуки великим князем литовським Ягайлом (1377-1392 рр.) союзника для зміцнення свого становища. Ягайло, молодший син Ольгерда, зайнявши великокнязівський престол всупереч принципам родового старшинства, опинився у скрутній ситуації. Проти нього виступили старші Ольгердовичі і кузен Вітовт.

Зміст унії

Це була шлюбна унія – литовський князь Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою і був проголошений польським королем; внаслідок цього припинялися сутички між Польщею і Великим князівством Литовським, а їх збройні сили об'єднувалися. Унією передбачалося приєднання Великого князівства Литовського до Польщі. Проте, у результаті прагнення литовської верхівки до політичної самостійності Литва фактично залишилася окремою державою, влада в якій безпосередньо належала кузену Ягайлу – князю Вітовту (1392-1430 рр.).

За умовами унії Литва, яка була останньою язичницькою країною в Європі, прийняла католицтво.

Наслідки унії

Позитивні – об'єднання зусиль двох держав допомогло розгромити Тевтонський орден і зупинити просування німців у слов'янські землі (битва при Грюнвальді 1410р.). 

Негативні – посилювався вплив поляків в Україні, почалося насильницьке насадження католицтва. Польща прагнула повністю підкорити Велике князівство Литовське.

 

 

Віленсько-Радомська унія (1401 р.) – угода між правлячими елітами Великого князівства Литовського (ВКЛ) і Корони Польської (КП), що відновила державно-політичний союз між цими країнами, фактично розірваний Салінською угодою 1398 р. Віленсько-Радомська унія стала продовженням Кревської унії 1385 р. і Острівської угоди 1392 р. Вона була укладена в обстановці різкого послаблення ВКЛ внаслідок поразки війська Великого князівства Литовського Вітовта у битві з ординцями на р. Ворсклі і зміцнення політичних позицій Золотої Орди та Великого князівства Московського у Східній Європі. Тим часом правлячі кола Корони Польської не полишали наміру відновити польсько-литовську унію після невдалої спроби реалізації Кревської унії 1385 р. Зацікавлений у підтвердженні своїх верховних прав на Литву й залежні від неї землі Русі був і Владислав II Ягайло, королівський статус якого на той час захитався у Польщі в зв’язку зі смертю його дружини, королеви Ядвіги, а також невдоволенням місцевої знаті ходом реалізації умов Кревської унії 1385 р., зокрема тієї її умови, що передбачала повернення до складу Корони Польської раніше відторгнених від неї земель. Через ці обставини Віленсько-Радомська унія стала своєрідним компромісом між крайніми намірами адептів Кревської унії та прихильників політічної самостійності ВКЛ. Більшість документів Віленсько-Радомської унії збереглася до нашого часу в оригіналах чи копіях.

Основу Віленсько-Радомської унії склала угода, досягнута у Городні (нині Гродно, Білорусь) між 25 і 31 грудня 1400 р. польським королем, верховним князем литовським та дідичем Русі Владиславом II Ягайлом та Вітовтом, фактичним правителем ВКЛ. Оформлена кількома актами, зокрема виданими у м. Вільно (нині Вільнюс) 18 січ. 1401 р. від імені: 

1) Владислава II Ягайла, який допустив литовського князя Вітовта пожиттєво до участі в управлінні ВКЛ; 

2) Олександра (правосл. хресне ім’я Вітовта), який зобов’язувався бути вірним королеві й Короні Польській, обіцяючи, що після його смерті ВКЛ буде повернене королю, його нащадкам і КП, за винятком земель, наданих пожиттєво його дружині Анні та його братові Сигізмунду; 

3) прелатів, князів, панів, шляхти й «обивателів» литовських та руських земель ВКЛ, які обіцяли свою вірність королю, Короні й «обивателям» КП, надання їм в разі потреби військової допомоги й дотримання умов угоди між королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом; 

4) грамотою, виданою у м. Радом (Польща) 11 берез. 1401 р. від імені коронної ради КП, якою остання обіцяла: дотримуватися умов угоди між Короною та королем Владиславом II Ягайлом і князем Вітовтом і надавати необхідну військову допомогу. Крім того, особисті присяжні записи видали: стародубський князь Олександр Патрикійович (31 груд. 1400, біля оз. Круди, між Городнею і Меречем, нині Мяркине, Литва); друцький кн. Семен Дмитрович (26 січ. 1401, Бірштани, нині Бірштонас, Литва); київ. намісник кн. Іван Ольгимунович Гольшанський (12 лют. 1401, Мереч); литов. кн. Юрій Довговд (24 лют. 1401, Троки, нині Тракай, Литва). Цими грамотами вони зобов’язувалися не шукати після смерті Вітовта іншого господаря, окрім польського короля Владислава II Ягайла.

Таким чином, формально Віленсько-Радомська унія не означала інкорпорацію ВКЛ до складу Польської держави, проте визначала його васальну залежність від КП й польського короля. Утвердження Вітовта пожиттєвим правителем з титулом великого князя литовського передбачало збереження за ВКЛ певної самостійності. Водночас васальний характер зв’язку литовсько-руської еліти з польською і задекларована Віленсько-Радомська унія, необхідність здійснення спільного курсу в зовнішній політиці та спільних військових операціях створювали передумови для повного підкорення ВКЛ Польській державі.

 

 

Городельська унія – угода, укладена між польським королем Владиславом II Ягайлом і великим князем литовським Вітовтом у замку Городля 1413 р. 2 жовтня на спільному польсько-литовському сеймі. Вона підтвердила чинність інкорпораційних умов Кревської унії 1385 р., задекларувала повторне об’єднання Корони Польської і Великого князівства Литовського (ВКЛ) в одну державу «на вічні часи» перед лицем воєнної загрози з боку німецьких хрестоносців та «інших будь-яких неприятелів». 

За ВКЛ визнавалося право на автономію: зберігалась інституція велико-князівської влади у Литві й за Вітовтом закріплювався (щоправда, не спадково, а лише пожиттєво й під сюзеренітетом польського короля) титул великого князя литовського. Унія передбачала уніфікацію адміністративно-територіального устрою ВКЛ на взірець устрою Польського королівства, першими кроками до чого мали стати запровадження у Литві сейму та столичних і земських вищих урядів (воєводств, каштелянств та ін.), що мали бути подібними до польських. Було визначено також принцип обрання монархів у Польському королівстві та ВКЛ за спільною згодою й ухвалою прелатів (вищі духовні особи в католицькій церкві), магнатів і шляхти обох країн. 

Продовжуючи та розвиваючи традицію, започатковану Кревською унією, Городельська унія підтверджувала права на всі земельні наділи, «вольності» та привілеї, надані католицькій церкві в литовських землях, зокрема у Вільно (нині Вільнюс), а також права та привілеї католицьких панів, бояр і шляхти, проголошувала поширення пільг, якими користувалися власники вотчинних володінь, на пожалувані їм землі. У такий спосіб литовське боярство зрівнювалося у станово-правовому відношенні з польськими магнатами та шляхтою, зовнішнім проявом чого стало прийняття найвпливовішими його представниками польських шляхетських гербів і заміна старого терміна «бояри» новим – «барони і нобілі». У спеціальних статтях Городельської унії наголошувалося, зокрема, на тому, що «згідно із звичаєм Польського королівства, котрий здавна утримується», займати вищі урядові посади та бути допущеним до великокнязівської ради й користуватися усіма наданими правами і привілеями можуть лише пани і бояри – католики за віросповіданням і ті, хто отримав герби польської шляхти, а не «відщепенці чи невірні», тобто представники православного та мусульманського населення.

Комплекс документів Городельської унії складають: 

1) акт про прийняття родами польської шляхти литовських бояр під свої герби; 

2) акт, яким литовські бояри присягали на вірність польській шляхті, Короні Польській, королю Владиславу II Ягайлу і великому князю Вітовту, обіцяючи в разі смерті Вітовта прийняти великим князем литовськи того, кого їм дасть король Владислав або його наступники і польська шляхта; 

3) акт, яким Владислав II Ягайло (король польський, верховний князь литовський) та Вітовт (великий князь литовський) визначали характер зв’язку ВКЛ із Короною Польською й надали низку привілеїв литовським боярам, застерігаючи, що ними можуть скористатися лише ті, хто буде уживати герби, дані польською шляхтою. Городельська унія заклала політико-правові основи для започаткованого ще умовами Кревської унії процесу трансформації суспільно-політічної структури ВКЛ, її зближення й поступового зрощення з такою ж структурою Польського королівства.

В історії Городельську унію справедливо вважають перемогою польської дипломатії. Унія була укладена після зміцнення міжнародного становища Литви, яке стало результатом «Великої війни» 1409–1411 рр. з рицарями-хрестоносцями, однак вона нав’язала Литві другорядну роль у новому державному об’єднанні. Політичні наслідки унії також були неоднозначні. Закріплюючи за литовською католицькою знаттю панівне становище у ВКЛ, унія водночас послаблювала позиції цієї знаті у князівстві, загрожуючи йому розбратом на релігійному ґрунті й повним розривом співробітництва католицької знаті з православною частиною населення, у середовищі якого дедалі більше посилювалися тенденції до політичного сепаратизму. Разом з тим Городельська унія створила певні умови для сприйняття населення ВКЛ культурних здобутків західно-європейської цивілізації.

 Зміст Городельської унії (1413 р.):

  • скасовано Кревську унію, підтверджено існування ВКЛ як незалежної держави;
  • державний устрій ВКЛ мав реформуватися за польським взірцем;
  • литовці-католики урівнювалися в правах з поляками-католиками і стали повними власниками своїх земель (православні мали землі в умовній власності);
  • Польща і ВКЛ в майбутньому мають створити єдину державу.

 Наслідки унії: призвела до обмеження прав українскої православної шляхти, сприяла її окатоличенню та втраті української національності. 

 

 

Статути ВКЛ — кодекси права Великого князівства Литовського, що діяли і на інкорпорованих до нього українських землях. Упродовж 16 ст. було видано три статути: 1529 р. (Старий), 1566 р. (Волинський статут) і 1588 р. (Новий). Усі вони досить подібні один до одного, тому інколи їх називають трьома редакціями. 

Найрозробленішим з них є Статут 1588 р. — класичний кодекс феодального права, що вміщував норми практично всіх галузей права, в т. ч. державного (конституційного) права, чого не було в законодавчій практиці інших європейських країн.

Статути виникли як правові акти багатонаціональної держави. В них широко використано звичаєве право всіх народів, які жили на її території (зокрема, українського), норми давньоруського, римського, німецького, польського права, сеймові постанови, великокнязівські привілеї, постанови повітових сеймиків, Судебник Казимира 1468 р., відповідна місцева судова практика, норми церковного права. Кодекси увібрали основні положення адміністративного, цивільного, земельного, кримінального, процесуального, і сімейного права Литви, Польщі, України тощо.

У Статутах ВКЛ вперше вирішено ряд складних теоретичних і практичних завдань та опрацьовано систему і структуру розміщення прав, норм залежно від їх змісту, вміщено типові та узагальнюючі норми, додано докладну редакцію кожного артикулу (статті); запроваджено багато нових прав, норм, які відображають тогочасні товарно-грошові відносини. Укладачі Статутів виробили свою систему кодифікації на основі таких нових принципів: суверенність держави (всупереч середньовіч. космополітизму), єдність права, пріоритет писаного права. 

Права, норми, викладені в Статутах ВКЛ, становили своєрідну феодальну конституцію, в якій уперше визначено основи суспільного і державного ладу, структуру, порядок утворення і повноваження деяких органів державного управління і суду, правове становище станів і соціальних груп населення. Проголошувалося, що всі особи, «і вбогі, і багаті», повинні судитися за нормами, викладеними в Статутах ВКЛ. Статути відображали еволюцію політичного устрою Литовсько-Руської держави, від магнатської монархії до шляхетської, в зв'язку з посиленням економічної і політітичної ролі дрібної та середньої шляхти. 

Статут 1529 р. (243 артикули в 13 розділах) ще зберігав перевагу магнатів, закріплюючи за ними провідну політичну роль та особливу юрисдикцію. Видання першого загальнодержавного кодексу стало початком обмеження свавілля великих магнатів щодо шляхти. У Статуті 1529 р. закріплено умови, необхідні для зарахування до шляхетського стану, в результаті чого деякі категорії населення було виключено з нього. 

Згідно з Статутом 1566 р. (367 артикулів у 14 розділах), здійснено адміністративно-судову реформу в державі. Було встановлено загальну підсудність усієї шляхти т. з. статутовим судам (земським, гродським і підкоморським), поділено державу на повіти і запроваджено обов'язкову присутність шляхти на повітових сеймиках. До вального сейму включено, поряд з вищою палатою (пани-рада), представників рядової шляхти — повітових послів. 

Статут 1588 р. (488 артикулів у 14 розділах) оформив створення єдиного стану залежного селянства. Кримінальні статті Статуту були спрямовані на захист рухомої та нерухомої феодальної власності (передусім, земельної).

Земельне право охороняло монополію земельної власності шляхти Великого князівства Литовського насамперед від посягань з боку польських магнатів.

Третій Статут 1588 р., на противагу акту Люблінської унії 1569 р., закріпив значну державно-політичну самостійність Великого князівства Литовського. Його було підготовлено як загальнодержавний кодекс права Великого князівства Литовського, що може входити до федеративної держави разом з Польщею або існувати самостійно. Враховуючи, що одним з основних джерел статутів була «Руська Правда», та й написано їх тодішньою руською канцелярською мовою, для українського народу «іноземне походження» статутів мало досить відносний характер, їх норми відтворювали звичні давні права і розглядалися як власне споконвічне право. Статути були основними збірниками права в Україні з 16 до 40-х рр. 19 ст. У ході численних спроб кодифікувати «малоросійські права», які здійснювалися у 18 ст. і на поч. 19 ст., саме статути ставали найважливішими джерелами цих проектів. Більше того, питання про доцільність застосування норм статутів нерідко набувало політичного значення і ставало предметом гострої боротьби за автономію України в складі Російської імперії. Дію статутів на території Київської, Подільської, та Волинської губерній припинено сенатським указом від 25.VІ 1840 р. В Лівобережній Україні (Чернігівській і Полтавській губернії) 4.III 1843 р. статут було замінено Зводом законів Російської імперії. Деякі законоположення статутів були внесені до Зводу законів і зберігали законну силу в Чернігівській і Полтавській губерніях аж до 1917 р. Таких норм, щоправда, налічувалося лише 53 з 3979 статей 10-го тому Зводу і стосувалися вони здебільшого права спадщини та сімейного права.

Магдебурзьке право – міське право, що виникло в XIII ст. в Німеччині. Воно передбачало звільнення міста від управління, судової та адміністративної влади місцевих феодалів-власників міст і створення міського самоврядування. Воно закріплювало право міських станів — купців, міщан, ремісників, встановлювало порядок обрання і функції органів самоврядування, регулювало торгівлю, опіку, успадкування, визначало покарання за окремі види злочинів. Назва права походить від саксонського міста Магдебург, хартія якого на самоврядування була зразком для одержання привілеїв такого роду. Найдавнішою серед магдебурзьких актів була грамота архієпископа Віхмана 1188 року.

 

Першим містами України, які одержали Магдебурзьке право, були Сянок — 1339 року, Львів — 1356-го, Кам'янець Подільський 1374-го, Луцьк 1432-го.

Щоб схилити на свій, бік заможну міську верхівку, в 1494 році великий князь литовський Олександр Казимирович надав Києву Магдебурзьке право, На жаль, сама великокнязівська грамота, що дарувала Магдебурзьке право, не збереглась. Однак у чолобитній урядові київських міщан 1497 року названі війт, бургомістри, радці. В 1499 році і великий литовський князь Олександр у своїй грамоті нагадав киянам: «Єсмо дали вам право немецкоє» (тобто Маґдебурзьке). Цей документ і є першим писемним підтвердженням побутування магдебургії в Києві.

Згідно з цим правом ремісники і купці звільнялися від влади воєводи і обирали магістратське управління, яке поділялося на дві колегії: одна керувала зовнішніми справами та міським господарством, друга — судовими справами Першу колегію очолював війт, який обирався «до живота» (на все життя). Члени цієї колегії називалися райці або радці і обиралися в кількості 6 осіб. До другої входили 6 лавників на чолі з бурмистром. Обирали цих осіб від усіх городян. Будинок магістрату називався ратушею, він містився на Подолі, на Контрактовій площі. Магістрат мав свого зодчого, який здійснював забудову міста, і свої збройні сили, Зокрема, гордістю киян була кавалерія — «3олота корогва».

Грамоти на Магдебурзьке право визначали також і головні обов'язки міщан: брати участь в охороні міста, а в разі нападу татар — виступати на їх відсіч, Ці факти свідчать, що магістрат мав право на формування народного ополчення.

Маґдебурзьке право сприяло пожвавленню господарського і культурного життя міста.

У руках війта зосередилась влада над міським ремісничим населенням — «кравцями, ковалями, цирульниками, золотарями, лучниками, стрільцями, кушнірами, шевцями, в Києві живучими».

У кінці XV ст, магістрат брав участь у відбудові Києва, зруйнованого татарським ханом Манглі Гіреєм, будівництві нових оборонних споруд, реставрації будівель.

Система самоврядування за магдебурзьким правом:

Заможні міщани обирали

Магістрат   орган міського самоврядування, що виконував адміністративно-судові функції і складався з двох колегій, члени яких обиралися довічно. Магістрат обирали заможні міщани

Лава   суд у кримінальних справах, членами якого були засідателі – «лавники»

Рада   адміністративний орган і суд у цивільних справах, членами якого були «радники»

Війт  очолював Лаву. Він обирався тільки зі шляхтичів, часом передавав посаду у спадок

Бурмістр  обирався почергово з «радників» на квартал і мав керувати діяльністю Ради

 

docx
До підручника
Історія України 7 клас (Гупан Н.М., Смагін І.І., Пометун О.І.)
Додано
27 березня
Переглядів
111
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку