Урок - композиція "Наш Шевченко"

В.В.Бараненко

ЛІТЕРАТУРНО – МИСТЕЦЬКЕ СВЯТО

«НАШ ШЕВЧЕНКО»

 

Мета:  ознайомити учнів з історією виходу поетичного збірника Т.Г. Шевченка 

            «Кобзар»; залучати учнів до творчої роботи, розвивати навички виразного

            декламування, інсценування творів; виховувати любов до творчої спадщини

            Т.Г. Шевченка, на прикладі життя Кобзаря виховувати любов до рідної

            землі, свого народу, мови, культури. 

На дошці або на сцені:              Народ Шевченка не забуває і ніколи не забуде.    

                                                                            Поет живе в серцях свого народу.

                                                                                                         М.Т. Рильський 

 

ХІД   ВЕЧОРА

Звучить пісня «Реве та стогне Дніпр широкий».

 

Інсценізація  «Розрита могила»

Дійові особи:  

Т а р а с

С т е п а н

К о з а к   з  м о г и л и

Р о з р и т а   м о г и л а 

 Дія відбувається ввечері в степу біля села Кирилівка на Україні. Степ. Могила. На могилі сидять пастушки: Тарас і Степан. Вечоріє.

 

Сцена 1

Т а р а с. Дивись, Степане, як прегарно сонце заходить! Зачервонілось – як пожар. А небо – як прекрасно красками міниться!... Ех, як хотілось би мені уміти вже добре малювати, мати фарби і змалювати оту красу… (Задумливо)

                                          Сонце заходить, гора чорніє,

                                          Пташечка тихне, поле німіє…

С т е п а н. Так… Сонце заходить – то й час нам уже, Тарасе, гонити вівці додому…

Т а р а с. Гони, Степане, та займи мої вівці, а я заночую тут у степу…

С т е п а н. Не хочеш іти додому?

Т а р а с. Не хочу… Там мачуха бити мене буде…

С т е п а н. А вечеря? Ти хіба не голодний?

Т а р а с. Ні, я ще не зголоднів, та й маю ще ось шматок хліба за пазухою, що Оксана дала. А вранці скажем Оксані, то вона передасть…

С т е п а н. А не будеш боятися? Це ж самому ночувати в степу на могилі…

Т а р а с. Чого лячно? Тут гарно, а не лячно! Дивись лиш: за байраком  байрак, а там (показує) степ та могила.

С т е п а н. Ну, то добре! Ночуй, а я займу твої вівці (виходить).

 

 

 

 

 

Сцена 2

(Темніє дужче. Здалека чути, як Степан покрикує на овець, поволі втихає все. Тарас лягає на могилу. Та враз блимнуло світло, а з могили виходить козак сивий, похилий. Тарас схоплюється.)

К о з а к. А що – злякався, хлопче?

Т а р а с (спокійно). Ні! Чого мені лякатись? Я здивувався лише.

К о з а к. А чи знаєш ти, хто я такий?

Т а р а с. Знаю! Як лиш вус та чуба сивого побачив, то й пізнав, що ви козак запорізький…

К о з а к. Так, сину! А звідкіля ж ти знаєш про козаків?

Т а р а с. Мені дідуньо розповідали. Оповідали не раз, як то козаки по морю гуляли, слави добували та з турецької неволі братів визволяли…

К о з а к (оперся на списа, задумливо)

                              Ой, так сину,

                              Було колись – на Україні ревіли гармати,

                              Було колись – запорожці вміли панувати!

                              Панували, добували і славу, і волю, - 

                              Минулося…

(Показує рукою.)

                              Осталися могили по полю…

(Після паузи)

                              Ех, бувало, як згадаєш:

                              Базари, де військо, як море червоне,

                              Перед бунчуками. Бувало, горить,

                              А ясновельможний на воронім коні

                              Блисне булавою – море закипить…

                              Та що й казать! Минулося!..

(Знову задумливо)  

                              А чи розповідав тобі твій дідусь,

                              За що боролись ми з врагами,

                              За що ми різались з ордами,

                              За що скородили списами

                              Татарські ребра?          

Т а р а с. Так, так, розповідав… За добро рідного краю, за Україну…

К о з а к (радісно). А! Так, значить, не вмерла ще наша слава, та й не вмерла ще в народі пам’ять славної минувшини! А поряд із згадкою про славне минуле жервіє, певно, в душі того народу бажання, щоб вернулись ті славні часи… Потішив ти мене трохи, хлопче! А подивлюся, бувало, як на наших могилах жита похилились; в степу німець картоплю садить, а внук косу несе в росу, замість гострого козацького списа, та тягнеться покірно в ярмі і лиш долю проклинає, - то розпука серце огортає… і тоді я мерщій тікав у темну могилу…

Т а р а с (здивовано). Так ви не мертві там у могилі, а живите?

 

К о з а к. Не мертві, сину! Живемо і караємося там… та знай, що не один я!

                               Ось хоч би в цій могилі –

                               Нас тут триста, як скло,

                               Товариство лягло,

                               І земля не приймає…

Т а р а с. За що ж ви отак караєтесь по могилах?

К о з а к (сумно). За те, що не стали самі  одностайно за козацьку волю, а шукали помочі у наших ворогів та й  запродали Україну москалям… (Зітхає і ловиться за серце.) Ох!... жахлива це була хвилина!... Як потім народ повстав на Чорного Орла, на прокляту Москву, тоді цар післав нас у крові втопити цих повстанців, цих наших рідних братів…

                               По своїй землі

                               Свою кров розлили…

Але не за Україну, не за  волю козацьку, а власне за те, щоб ще гірш Україну в кайдани цар закув.

                               Ми зарізали брата,

                               Кров’ю брата впилися,

                               І отут полягли

                               У  могилі заклятій…

(Зажурено похилився на спис.) 

Т а р а с (задумливо, тужно). Ой, як воно бувало по нашій славній Україні. А я й не знав…

К о з а к (стрепенувся, показує Тарасові кругом могили).

                                …Дивися

- На всій Україні

Високі могили! –

Дивися, дитино:

Усі ті могили – усі отакі –

Начинені нашим благородним трупом,

Начинені туго.

Отсе воля спить!..

Т а р а с. А чи збудеться воля України та чи встане вона із могил?

К о з а к (твердо). Встане воля!.. Світ правди засвітить і помоляться на волі невольничі діти! Та спочатку потрібно збудити зі сну і розкрити їм очі на те, що діялося отут колись… І це тобі, Тарасе, судилося зробити! Тобі судилося розповісти братам,

                               Як ми бились, умирали,

                               За що ми голови складали

                               В отсі могили…

                               … Кого, коли

                               Й за що розпинали… і

                               За що Україна стала гинуть…

  

Нагадаєш ти їм своїми піснями, хто ми, чиї сини, яких батьків, ким і за що закуті – і розбудиш в їхніх серцях любов до неньки України; погорду до невольничого життя і зажду Волі.

І під впливом твоїх палких пісень переродиться народ і прийде та хвиля, коли

                               Настане суд, заговорять і Дніпро, і гори,

                               І потече сторіками кров у синє море…

                               Тоді – то домовина

                               Розвалиться, а з – під неї

                               Встане Україна

                               І розвіє тьму неволі…       

Т а р а с. Та чи зможу я, невчений кріпак, виконати те велике завдання, що Ви його на мене покладаєте?

К о з а к. Зможеш! У твоєму серці палає вогонь любові до України, а в душі маєш утаєний дар Божий – силу Пророка!

А ми, оте козацтво із могил, дамо тобі всі свою силу, щоб зміг ти своїм палким словом, наче гострим козацьким списом

                               Розпанахати погане,

                               Гниле серце трудне,

                               І вицідить сукровату,

                               А наллять живої.

                               Козацької тої крові

                               Чистої святої…

(Козак дає Тарасові кобзу.)

Ось на тобі кобзу на дорогу твого життя, бо кобзарем віщим судилося тобі бути…

Т а р а с (бере кобзу, кланяється). Добре, батьку! Хай станеться так!

К о з а к. Та знай іще, Тарасе, що на тій дорозі прийдеться тобі чимало горя витерпіти. Далеко від України, серед снігів і в пустелі, каратися будеш.

Т а р а с. Нехай! Щоб лиш Україну розбудити мені, а про інше мені байдуже…

                               Мені однаково: чи буду

                               Я жить на Вкраїні, чи ні,

                               Чи хто згадає, чи забуде

                               Мене в снігах на чужині, -

                               Однаковісінько мені…

К о з а к. Я знав, що такі ось слова почую від тебе! Я знав, що

                               Не однаково тобі,

                               Як Україну злії люди

                               Присплять, лукаві, і в огні

                               Її, окраденую, збудять…

Тому ми й вибрали тебе за будителя України. Іди і Співай про колишню славу України! Хай твоє вогнене слово літає по всій Україні і запалює всіх до боротьби. І хай повіє новий вогонь з Холодного Яру!..

Чути спів півня – в цю ж хвилину привід козака зникає, а Тарас стоїть німо з витягненими вперед руками. Завіса опускається. Звучить «Пісня про Великого Кобзаря». Учень читає вірш Т.Г. Шевченка «Мені однаково…»

В е д у ч а. Художник Шевченко міг бути багатим і уславленим, якби зрікся мрії про вільну Україну, не зачіпав її кривдників гострим викривальним словом. Але він вибрав правду і волю, людей хотів бачити вільними, а не німими рабами. Сам тому заприсягнувся:

 

                               Воскресу нині! Ради їх,

                               Людей закованих моїх,

                               Убогих, нищих… возвеличу

                               Малих отих рабів німих!

                               Я на сторожі коло їх

                               Поставлю слово.

В е д у ч и й. Найбільшим і найголовнішим «ділом» Шевченка було його СЛОВО, його «Кобзар», який був опублікований у 1840 році. Цього року ми відзначаємо 165-у річницю видання першої поетичної збірки Т.Г. Шевченка – «Кобзар».

В е д у ч а. А ви знаєте, як з’явився на світ перший примірник? Ні?! Тоді слухайте…

 

Інсценація

Дійові особи:

М а т р о с  П е т р о І в а н о в и ч

Т. Шевченко

 

Матрос. Я – Матрос Петро Іванович, помічник Лохвицького повіту Полтавської губернії. Шевченка я знав близько. Познайомився з ним наприкінці 1839 року в Петербурзі у доброго земляка Євгена Гребінки, який рекомендував мені його як талановитого учня Карла Брюллова.

Я просив Шевченка намалювати мій портрет аквареллю, і для цього мені треба було їздити  до нього.

Одного разу я підняв з підлоги шматок паперу, списаного олівцем (піднімає лист паперу, читає спочатку про себе, потім вголос).

                               Червоною гадюкою

                               Несе Альта вісті,

                               Щоб летіли крюки з поля

                               Ляшків – панів їсти.

Що се таке, Тарасе Григоровичу?

Ш е в ч е н к о. Та се, добродію, не вам кажучи, як іноді нападуть злидні, то я пачкаю папірець.

М а т р о с. Так що ж? Це ваше сочинєніє?

Ш е в ч е н к о. Еге ж!

М а т р о с. А багато у вас такого?

Ш е в ч е н к о. Та є чималенько.

М а т р о с. А де ж воно?

Ш е в ч е н к о. Та отам, під ліжком у коробці.

М а т р о с. А покажіть!

(Шевченко витягує ящик з листами паперу.)

М а т р о с. Дайте мені оці бумаги додому, я їх почитаю.

Ш е в ч е н к о. Цур йому, добродію! Воно не варто праці.

М а т р о с. Ні, варто – тут є щось дуже добре.

Ш е в ч е н к о. Хіба? Чи ви ж не смієтесь із мене?

М а т р о с. Та кажу ж, ні.

Ш е в ч е н к о. Та добре, візьміть, коли хочете, тільки будьте ласкаві, нікому не показуйте й не говоріть.

М а т р о с. Та добре ж, добре!

(Шевченко уходить)

М а т р о с. З Євгеном Гребінкою ми з великими труднощами розібрали написане і дали раду тим папірцям.

Я запропонував Шевченкові надрукувати вірші. Він довго одмовлявся, все шуткував: «Ні, добродію! Не хочу, не хочу! Щоб іще побили?! Не хочу!» Я доклав багато зусиль, щоб умовити Тараса Григоровича, і нарешті він погодився, і я  в 1840 році надрукував «Кобзаря».

Звучить пісня «Думи мої» 

В е д у ч а. Ся маленька книжечка відразу відкрила немов новий світ поезії, вибухнула, мов джерело чистої холодної води, заясніла не відомою досі в українському письменстві виразністю, простотою і поетичною грацією вислову.

В е д у ч а.

                               Гарно твоя кобза грає,

                               Любий мій земляче!

                               Вона голосно співає,

                               Голосно і плаче.

                               І сопілкою голосить,

                               Бурею лютує,

                               І чогось у бога просить,

                               І чогось сумує.

                               Ні, не люди тебе вчили –

                               Мабуть, сама доля,

                               Степ, та небо, та могили,

                               Та широка воля. 

                               (О. Афанасьєв – Чужбинський, «Шевченкові», 1841 р.)  

В е д у ч а. Не приніс «Кобзар» Шевченкові ні багатства, ні розкоші, зате вкрив вічною славою як могутнього захисника істини і справедливості.

Учень читає вірш Т.Шевченка «Доля». Звучить «Заповіт» в запису.

Ч и т е ц ь              Сто років… Ні!

                               Сто років… Ні! Відколи люд живе,

                               І жито жовте, і волошки сині,

                               Відколи небо голубе пливе

                               На нашій, на зеленій Україні! –

                               В серцях плугатарів і ковалів,

                               В дівочій пісні, в пісні парубочій,

                               І там, де біль, і там, де править гнів,

                               І там, де щастям променіють очі,

                               Найбільше там, де ж повстання пожар,

                               Найбільше там, де полум’я і порив,

                               Живе один з найбільших в світі творів –

                               Шевченка невмирущого «Кобзар».

                                                                                             (М Рильський)    

 

Ч и т е ц ь         З дитячих літ живе у серці він,

                          Як материнське слово незабутнє,

                          І тихо каже: знай, ти не один,

                          З тобою друг у дні щасливі й скрутні.

 

                          Його слова – мов та вода жива,

                          Що гоїть рани, мертвих воскрешає;

                          В свої обійми правда світова

                          Його, як сина, радісно приймає.

 

                          Коли в важких ми стомимся трудах

                          Чи закрадеться в душу сумнів чорний,

                          Згадай лише, який пройшов він шлях,

                          Який він був у бурях непоборний.

 

                          Він голос мав, як кари правий гнів,

                          Він голос мав, як пісня колискова.

                          Із муки він народної розцвів,

                          Щоб людям радість розцвіла чудова.

 

                          Зростає покоління молоде,

                          Нові вогні горять на небокраї,

                          Та в далеч з наймолодшими іде

                          Пророк зорі, що землю всю осяє.

 

Усі учасники свята виходять на сцену і вклоняються присутнім у залі.