Урок - лекція "Творчий та життєвий подвиг Лесі Українки в фокусі ХХст."

                            НІ! Я ЖИВА!Я БУДУ ВІЧНО ЖИТИ!

                            Я В СЕРЦІ МАЮ ТЕ, ЩО НЕ ВМИРАЄ…

                                                                             Леся Українка

Народилася вона в сім’ї Косачів, щоб стати для світу Лесею Українкою. Своєю винятковістю і своєю звичайністю – усім вона дорога для нас. Хочеться підкреслити, що була вона просто людиною і, ведучи оту тридцятилітню війну з нападами хвороби, не мала якогось додаткового захисту проти болю. Коли їй

Кожним словом, кожним променем думки, кожним болем своїм живе в душі нашого народу людина, що ім’я їй – Леся Українка. боліло, то боліло, як і кожному, і можна зрозуміти, як жадалося їй звичайного людського щастя, якщо, прикуту хворобою до ліжка, так радувала її навіть яблунева пелюстка, занесена весняним вітром у вікно.

Звідки ж все – таки отой дух непоборний, що в найтяжчих випробах долі не дав розчавити себе? Звідки ота сила, що піднесла цю слабосилу дівчину над своїм часом, над своєю похмурою епохою?

Звертаючись до образу Лесі Українки, до  цього феномена людської стійкості, можемо побачити, якою силою здатна ставати в людині високість її помислів, значність життєвого ідеалу, безмір любові до свого народу.

В поезіях Лесі нерідко бринить крицевість, але сама її поезія говорить, скільки глибоких драм розтерзувало тонку і вразливу душу, відомо, яким нещадним було до неї життя, « де щастя і горе так божевільно сплелись…» при всій витонченості й ранливості натури зусиллям волі, мислі й доброти піднялася вона над своїм болем, зуміла почути інших і, перейнявшись гірким становищем свого народу, дійшла такої внутрішньої узгоди з ним, що навіть інтимний біль поетеси став явищем суспільним. Кожен смуток її, і жаль, і сарказм, сама інтонація міцного Лесиного рядка, відтворюючи особисте, водночас набувала й народного звучання.

Як особисту трагедію, переживала поетеса уярмлення свого народу, безправність його культури. Душа поетеси, лагідна з природи, закипала гнівом на кожен вияв утисків, колоніальної сваволі, вона майже фізично задихалася в атмосфері царського деспотизму, в середовищі, отруєнім бацилами рабства. Прометей – улюблений герой Лесі Українки. Протягом усього творчого життя оспівує вона людину – борця, звитяжця, людину нездоланну, яка в ім’я високої мети здатна жертвувати собою. Для Лесі й сам поет уявляється насамперед в образі безстрашного, кровно зв’язаного з народом подвижника, людини обов’язку, лицаря свободи і справедливості.

Самій поетесі притаманні були якраз такі якості. Вона була скромна, сором’язлива, не дуже примітна серед людей, але яку непоступливість виявляла, коли йшлося про долю, честь і престиж народу, його культури, про святе й заповітне…

Іван Франко писав: « Від часу Шевченкового « Поховайте та вставайте, кайдани порвіте » Україна не чула такого сильного, гарячого та поетичного слова, як із уст сеї слабої, хворої дівчини ». ця Франкова характеристика місця Лесі Українки в нашій історії вичерпна, якщо до неї додати, що між Кобзарем і Лесею могутнім мостом єднання звівся титанічний труд самого Франка, дух вічного революціонера.

З творчістю Лесі Українки в нашу літературу входили цілі світи, не знані чи мало знані раніше, відкривались нові тематичні обшири, які мали нову глибину, оригінальну філософську наповненість, поетичну свіжість.

Для її поезії характерна ясність форм, природність інтонацій. Слово Лесі Українки ніколи не позує, йому протипоказана штучність, в її художній мові – щирість почуття, глибинною думкою захоплюють читача її твори.

Поряд із Шевченком, Франком, Панасом Мирним, Коцюбинським та іншими нашими славними класиками вона наполегливо розвивала й зміцнювала нашу сучасну літературну мову. Лесина поезія ткалася із ясних барв народних діалектів, говірок: Волинь і Наддніпрянщина, Карпати і Галиччина постачали їй той багатющий мовний матеріал, який шляхом художнього відбору, завдяки лінгвістичному чуттю поетеси потім ставав загальнонаціональним набутком. Леся розуміла свою відповідальність, тому постійно дбала за стильове, лексичне й синонімічне збагачення рідної мови, і це теж додає їй заслуги в нашій культурі, в нашому красному письменстві.

На таких самовідданих, мужніх, одержимих, як Леся, трималося культурне життя нашої нації. Під шаленим вогнем ганебних царських указів, під невщухаючим обстрілом заборон та переслідувань були ті героїчні плацдарми української передової культури, на одному з яких, поруч із своїми подвижниками, від юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка, стояла з вояцьким щитом у руці, мов легендарна дівчина – витязь, закута в кольчуги свого безстрашшя, гідності й правоти:

                                       Слово, моя ти єдиная зброє,

                                       Ми не повинні загинуть обоє!

Є серед творів Лесі Українки невеличкий етюд про метелика, де розповідається, як маленьке створіння, що народилося у темнім льоху, вперше у своєму житті побачивши світло, вперто прагнуло наблизитися до нього і загинуло, влетівши у пломінь. Оце поривання до світла, непримиренність до животіння, байдужості були властиві і їй. Вона, обравши тернистий шлях поета, хотіла бачити пісні свої пломеніючими, слова – зброєю іскристою. Не раз їм наказувала : « Палайте чи паліть, та не в’яліть!»

Фізично слаба, вона взяла на озброєння художнє слово, вражала ним ворога, мов мечем.

                                         Рука стискає невидиму зброю,

                                         А в серці крики бойові лунають…

Вона мала голос трибуна, її вогненне слово звучало як гарячий поклик за волю і людські права. Саме вона перейнялася творчістю Тараса Шевченка і понесла далі естафету правди, добра і людяності.

Леся Українка все своє життя ладна була перетворити на подвиг, вічне горіння. Її серце стікало кров’ю від розуміння того, що у кайдани рабства закований дух народу, що раб змирився зі своїм ганебним становищем, своєю долею невільника і навіть не протестує. Ступаючи на шлях боротьби, поетеса розуміла, що шлях довгий і важкий.

Рано обірвалася її пісня, її щиросердий спів. Відстань безжально коротка лягла від першого ранку, що цвітом зорі зарожевив крайнебо маленькій Лесі посеред мальовничої природи українського Полісся, і до того останнього сонця, що відпалало їй сухим вогнем в далекому гірському Сурамі. Сорокадворічною пішла вона з життя, пішла не зломлена духом, і образ її таким живе й житеме для нас – сповнений гідності, прекрасний у своїй людяності і великім творчім горінні.

За життя їй не рясно дісталося тих лаврів, того визнання, яким увінчує її наша епоха. Майбутня ширококрила слава поетеси тоді ще тільки зв’язано билася їй біля ніг, і голос її поезій, часом здавалося, падає поблизу, гасне, ніби в тумані.

Потрібен був час, щоб в усій спроможності відкрилась нащадкам величава постать Лесі Українки, її подвижницька праця.

                                          Інші будуть співці по мені,

                                          Інші будуть лунати пісні,

                  Вільні, гучні, одважні та горді

                  Поєднаються в яснім акорді

                                          І полинуть у ті небеса,

                                         Де сіяє одвічна краса,

                     Там на їх обізветься луною

                     Пісня та, що не згине зі мною.

Пророчими словами виявилися ці слова поетеси: пісня її, позначена художньою довершеністю, перейнята любов’ю до людини, до рідного народу, уболівання за його долю, є для нащадків живою і животворною.

На небі нашого життя зоря Лесина незгасна.