Кобзар Остап Вересай (Додаток до уроку "Героїчний епос українського народу. Кобзарі та лірники - виконавці народних дум")

Кобзар Остап Вересай ?

І шум, і гам, і крик, худоби рев і гук -  Злилися над ярмарком в один симфонічний перегук.  А там, де грає Вересай, півдня і плач, і сміх  І люду-люду, що й сказати – не упаде й горіх.                             М. Харченко. Чи не найяскравішою особистістю серед українських кобзарів був сліпий виконавець народних дум та пісень Остап Вересай з Прилуччини. Слава прийшла до народного співця ще за життя та не потьмарилася донині — його думи захоплювали слухачів, унікальність манери виконання вражала дослідників, а художники писали його портрети. 

Остап Вересай (по вуличному — Радчишин Бурик) народився  1803 року в селі Калюжинці Прилуцького повіту Полтавської губернії ( нині Срібнянського району Чернігівської обласі) в сім’ї кріпака. селі Калюжинці

Батько його, Микита Григорович Вересай, був також незрячим і заробляв на прожиття грою на скрипці. Майстерно виконувані ним народні мелодії з дитинства запали в душу Остапові. На четвертому році життя хлопчик втратив зір, тому музика мала для нього особливий сенс. Змалку він захопився співом та, обдарований доброю музичною пам'яттю, без зайвих зусиль повторював «що почув разів зо два», учився грати на кобзі.

А коли до хати Микити Вересая заходили музики, Остапко забував про все, всотував вікову народну мудрість, мріяв сам кобзарювати. Мабуть, для незрячого талановитого хлопця це був єдиний правильний вибір. Потрапити до кобзарського цеху можна було лише одним шляхом:стати учнем, відбути науку в старих майстрів цієї справи, отримати дозвіл на кобзарювання, пройшовши певні обряди. Після батьківської науки переймав мистецтво співу та гри на кобзі в музики Юхима Андріяшівського, з яким познайомився на ярмарку в Ромнах і був у нього поводирем.

Після смерті Андріяшівського Остап деякий час навчався в кобзаря Семена Кошового з села Голінка, після нього — у лірника Ничипора Коляди, на деякий час повернувся в Калюжинці й продовжував навчання самотужки. Згодом разом з двома товаришами-учнями Остап учився ще в трьох кобзарів аж поки відбулася його посвята «на майстра». Отримавши після обряду «визвілки» з рук майстра кобзу та кілька грошей «на щастя», кобзар Лабза (як почали називати Вересая) пішов у народ.

У репертуарі співця були думи: «Як три брати з Азова втікали», «Невольники на каторзі», «Буря на Чорному морі», «Бідна вдова і три сини» , «Вітчим», «Хведір безродний, бездольний», «Сокіл і соколя» тощо, а також багато жебранок, побутових і танцю-вальних пісень та творів релі-гійного змісту, але найбільшою популярністю користувалася на той час дума «Про правду й неправду». І. Франко підкреслював, що ця пісня в тогочасному житті набула великого соціального звучання, і саме через неї О. Вересаю доводилося не раз зазнавати переслідувань від жандармів.    Кобзар Лабза відчував найтонші струни душі слухачів, умів співом схвилювати й розрадити, спонукати до дій і викликати високі почуття.

« Як у ярмарку станеш її співати, то пани й обійдуть, вони її не люблять. Тепер більше брехнею живуть, — розповідав кобзар худож-никові Л. Жемчужникову. Зате люди люблять цю пісню. Як ходиш по селу та заспіваєш, то много людей плачуть». Майстерність О. Вересая при-служилася йому і в особистому житті. Відомо, що струни кобзи зачарували співачку й танцю-ристку Пріську Сенчук, котра довго не погоджувалася стати дружиною сліпого пісняра. Подружжя проживало пере-важно в Сокиринцях, однак Остапу довелося виступати й у Києві та Петербурзі, де співав він для не зовсім звичної аудиторії. 

Відкрив для дослідників гені-ального кобзаря друг Т. Шев-ченка, російський художник Л. Жемчужников. Своєрідність виконавської манери О. Вере-сая привернула увагу худож-ника, коли 1856 р. доля привела останнього до українського села Сокиринці. В альбомі малюнків Жемчужникова збереглися майстерно виконані портрети музики, про нього художник згадував у листах як про великого приятеля, що «вмів розгадати стан душі і відповідно до того співав в акорд настрою». Популярність О. Вересая в колах інтелігенції пов’язана саме з цим знайом-ством. Відтоді увага фольклористів, етнографів, композиторів, художників до постаті кобзаря не згасала.

У вересні 1873 р. творчості Остапа Вересая щойно ство-рений Південно-Західний відділ Російського геогра-фічного товариства при-святив позачергове прилюдне засідання, для участі в якому кобзаря спеціально запросили до Києва. Остап Вересай з дружиною Пріською. Київ, кінець вересня 1873 р. Виступ талановитого музики став справжньою подією.

Уже рік потому, 1874 р., О. Вересай брав участь у концертах на Археологічному з’їзді в Києві, співав разом із хором під керівництвом М. Лисенка в будинку М. Старицького, а в лютому —березні 1875 р. — у Петербурзі на засіданні етнографічного відділу Російського географічного товариства, Слов’янського благодійного комітету, у Музеї етнографії та старожитностей, у Соляному містечку, у Клубі художників на сніданку, влаштованому на пошану пам'яті Т. Шевченка, у Зимовому палаці. П. В. Носко ( 1885–1976) Лисенко і Старицкий слухають Остапа Вересая.

Подорож до північної столиці організував для кобзаря відомий російський учений В. Козлов, до упорядкування програми виступів долучився М. Лисенко. Успіх сліпого народного співця був вражаючим. М. Лисенко. Особливо запам'ятався петербурзькій публіці концерт у приміщенні «Благородного собрания», перед яким постав «сліпий малоросійський бандурист Вересай, старець 68 років, середній на зріст, на голові жодної сивої волосини, тільки борода здавалася посивілою... колишній кріпак, одягнутий у малоросійський каптан, підперезаний червоним поясом. Бандура на вірьовочці через спину...».

У переповненій залі понад 700 осіб слухали спів кобзаря Лабзи. «Кобзар при співанні дум ніби священнодіє... Вересай, видно, чудовий виконавець», — повідомляла преса. На запрошення професора О. Міллера, котрий читав великим князям лекції з народної словесності, О. Вере-сай як жива ілюстрація потрапив до царського палацу. За виконання українських історичних дум і пісень із рук князів кобзар отримав табакерку з дарчим написом. По дорозі додому після тріумфальних концертів Остап потрапив у Прилуках до в'язниці за виконання своєї найпопулярнішої соціально загостреної пісні «Про правду й неправду».

Такі арешти були не новиною для кобзаря, та цього разу співця врятувала табакерка, яку відтоді він називав жартівливо своїм «пачпортом». Важливу роль у житті О. М. Вересая відіграв відомий громадсько-політичний діяч ХІХ століття Григорій Павлович Галаган, маєток якого знаходився в Сокиринцях. Григорій Павлович зацікавився творчістю кобзаря, викупив його з кріпацької неволі, познайомив з діячами Київської громади. М. Лисенком, О. Русовим, П. Чубинським. Пісні Остапа добре знав Т. Г. Шевченко, з яким вони зустрічалися в Сокиринцях. Тарас Григорович подарував йому свій «Кобзар» (1860) , власноручно написавши: «Брату Остапу від Т. Шевченка». 

До кінця життя Вересай жив у Сокиринцях. Павло Чубин-ський на власні кошти збудував йому нову хату. Останні роки життя Остап Вересай продовжував виконувати пісні, хоч уже майже не виїжджав у великі міста, а мандрував селами Чернігівщини. Інколи старого кобзаря запрошують у Київ. 1884 року він виступав у Київській малювальній школі М. Мурашка, де з нього учні малювали портрети. Довго не наважувався, попри всі умовляння друзів-фольклористів, старий кобзар стати майстром, передавати свою майстерність молодим. 

   Тільки на схилі життя Остап Микитович взяв до себе учнів: Василя Бублика з Никонівки, Ярохтея та Данила Янгола з Березівки, Антона Негрія з Калюжинців, які майже всі рано повмирали, але згодом «школа» поповнилася, кобзарське мистецтво не загинуло, не припинилася традиція. У 1874 році на Третьому археологічному з’їзді в Києві та в 1875 в Петербурзі були організовані прилюдні концерти Вересая. Він виступав також у інших містах. В той час творчість кобзаря вивчали і високо цінили сучасники, відомі представники культури.

Помер народний співець у квітні 1890 р. Проводжали його в останню путь усім селом, укривши могилу живими квітами й поставивши скромний дубовий хрест з написом «Остап Вересай. 87 лет от роду». «Останній співець козацької минувшості України», ставши легендою за життя, залишився навіки на рідній землі. На смерть кобзаря відгукнулося багато тогочасних періодичних видань. І. Франко написав статтю про видатного співця, підкресливши виняткове значення його творчості в духовному житті українського народу.

Сокиринська земля гостинно зустрічає всіх, хто пов'язав своє життя з срібним передзвоном бандури, кого не залишає байдужим мистецтво кобзарів-лірників. З нагоди 150-річчя від дня народження Остапа Вересая 21 червня 1953 р. у Сокиринцях відбулися урочистості, на яких виступав М. Рильський. На знак великої народної любові до славного земляка у 1959 році було створено історико-етно-графічну кімнату-музей, яку з часом перереєстрували з в музей при професійному аграрному ліцеї, що знаходиться в будинку Галаганів.

Експонати музею

Експонати музею

В 1978 році у Сокиринцях було встановлено пам’ятник, авторами якого стали скульптор М. Марченко і архітектор М. Бойко. Пам’ятник Вересаю. Надгробок

Могила Вересая. Надгробок. В 1978 році було відкрито пам’ятник, створений скульптором І. Коломійцем.

Тут же встановлено ще один пам’ятник, створений в пам’ять про всіх кобзарів української землі. Українська ювілейна монета в дві гривні з портретом О. Вересая.

З 1988 р. на батьківщині кобзаря проводиться республіканський фестиваль кобзарського мистецтва «Вересаєве свято».

З різних куточків України їдуть гості в село, де жив і знайшов свій останній притулок всесвітньо відомий український кобзар Остап Вересай, де народилася й розквітла його висока слава, бандуристи й науковці, щоб вклонитися світлій пам'яті того, чиїм мистецтвом захоплювались видатні уми ХІХ століття, кого називали слов'янським Гомером, хто був виразником дум і сподівань рідного народу. …І лине пісня понад нашим краєм юно Про гордих кобзарів, яких Остап любив.«Дзвенять струни»М. Харченко

Й. Епштейн. (нар. 1956) Остапу Вересаю. 1999 р. Пісню було записано 1873 р. від кобзаря О. Вересая. Тарас Компаніченко. «Про сокола і соколя»

Не можна було б без Вересая обійтись в ті страш-ні часи, коли саме існування українського народу, його мови, історії, культури заперечувалось і відкидалось…П. Тичина

  Інтернет- ресурси: Презентацію виконала: Ратушна Наталія Миколаївна , учитель української мови та літератури Лукашівського навчально-виховного комплексу «Дошкільний навчальний заклад - загальноосвітня школа І - ІІІ ступенів» Чорнобаївської районної ради Черкаської областіhttp://parashutov.livejournal.comhttp://agrolitse.narod.ruhttp://www.panoramio.comhttp://parashutov.livejournal.comhttp://perlyny-ua.narod.ruhttp://secinfchounbk.blogspot.com