Урок "Англо-саксонські королівства"

КЗ «Малобілозерська загальноосвітня школа І-ІІІ ст. №1»

ВРР ЗО

                                                        Вчитель: Чулісова Клавдія

                                                                          Олексіївна

Мета та задачі уроку:

•                      виявити особливості утворення централізованої держави в Англії, причини більш раннього, ніж у Франції, підсилення королівської влади, відмінності парламенту від Генеральних штатів;
•                      досягти розуміння учнями загальних закономірностей утворення централізованих держав;
•                      навчити визначати основні риси європейських парламентів, політики європейських монархів, європейського суспільства;
•                      розвивати вміння аналізувати, перевіряти схожі історичні процеси й явища, середньовічні монархії й республіки, внутрішню й зовнішню політику європейських держав;
•                      розвивати вміння висловлювати судження щодо правильного розуміння найважливіших закономірностей історичного процесу.

Основні поняття: 

• Парламент
• Централізована держава
• Стани
• Велика хартія вольностей
• Палата лордів
• Палата громад

Хронологічні дати:

• 829 р. – утворення Англії
• 1066 р. – нормандське завоювання Англії
• 1215 р. – Велика хартія вольностей
• 1265 р виникнення англійського парламенту
• 1455 – 1485 р. війна Білої і Червоної Троянд

Персоналії:

• Вільгельм Завойовник,
• ГенріхІІ  Плантагенет.
• Іоанн Безземельний.

Тип уроку:  засвоєння нових знань.

Міжкурсові зв’язки:  Історія стародавнього світу – 6 клас.

 Світова література – 7 клас.

Обладнання:  підручник «Історія середніх віків», 7 клас; Крижановський О.П., Хірна О.О.;

 карта «Європа в XI – XIII ст.»;

 карта «Європа в XIV – XV ст.»;

 ілюстрації малюнків ( з середньовічної мініатюри), презентація «Англія. Англо-саксонські королівства. Нормандське завоювання. Перші Плантагенети», мультимедійний комплекс, Урок у програмі

Хід уроку.

I. Організація учнів до уроку

• підготовка учнів до уроку; їх настрій;

ІІ. Мотивація навчальної діяльності

«Сьогодні на уроці»:

• Знайомимося з норманським завоюванням Англії і особливостями формування держави Плантагенетів
• Встановлюємо співвідношення між датами і подіями
• Перевіряємо ступінь засвоєння нових знань.

• інформація вчителя про заплановані форми роботи.

II. Актуалізація опорних знань учнів

1. Повторення учнями вивченого матеріалу ( становище Франції в Х – на початку ХІV ст.) та нових вивчених історичних персон, термінів і понять.

     Розв’язування  анаграм в програмі «Smart Noeobook»: «Анаграми» («дофін», «парламент», «станова монархія», «Генеральні штати», «Столітня війна», «Капетинги», «Людовік ІХ Святий», «Філіпп IV Красивий», «Жанна Д’арк»);

2. Цілеспрямування: В кінці уроку ви повинні відповісти на такі запитання:

• Як Альфреду Великому вдалося зупинити норманів?
• Чому в ХІ-ХІІ ст. влада короля в Англії була міцнішою, ніж у Франції?
• Які наслідки мала для Англії війна Червоної і Білої троянд?

ІІІ. Вивчення нового матеріалу

1.Англо-саксонські королівства: питання 1 на головному слайді.

2. Християнізація Англії: повідомлення учня (випереджаюче завдання) – знак оклику на слайді «Англо-саксонські королівства».

3. Англія і вікінги.

- Хто такі вікінги?

- Як їх називали у Європі, на Русі?

4. Нормандське завоювання. На головному слайді питання 3

           - Які були наслідки Нормандського завоювання?

5. Перші Плантанегенети. На головному слайді питання 4.

           - Які реформи провооодили Плантагенети?

6. Велика хартія вольностей. На головному слайді питання 5.

- Які права надавав король хартією різним верствам населення?

-Які з цих прав ви вважаєте найважливішими і чому?

7. Англійський парламент. На головному слайді питання 6. Слайд 8.

         - Пояснити поняття «парламент».

8. Посилення феодального гноблення.

 - Самостійна робота з підручником (групова робота) – с.

    - Перевірка самостійної роботи:

1)Які причини повстання Уота Тайлера? – 1 ряд.

2)Хто взяв участь у повстанні? Які території Англії були охоплені повстанням? – 2 ряд.

3)Чим закінчилося повстання? – 3 ряд

9. Війна Червоної і Білої Троянд. Слайд 9.

         - Чому так називалася війна?

         - Назвіть причини війни Червоної і Білої Троянд.

        - Які були наслідки війни?

IV. Рефлексія.  “Виконай, у тебе вийде!»

1.Гра: «Англійські співпадання».

V. «Переконайся! Ти навчився!»

1. Тестування

2. Перевірка тестовим ключем.

VІ.  Підсумки уроку

• Чого ви навчилися на уроці?
• Які основні поняття зможете пояснити?
• Назвіть основних осіб цієї сторінки історії.
• Що найбільше сподобалося на уроці?

VIІ. Домашнє завдання: § 5 с. 163 – 177, пост. §3; скласти схему «Англійський парламент»

 ДОДАТКИ

Презентація уроку в програмі Smart Notebook

ЛЕКЦІЯ

1. Нормандське завоювання

 Спадкоємцями Кнуда на англійському троні були Гарольд За­яча Лапа (1035—1040 рр.) і Хардекнуд (1040—1042 рр.). Обидва вони померли бездітними, тому англійська знать проголосили королем сина Етельреда, Едуарда Сповідника. Практично все своє життя він провів у вигнанні, у Нормандії, а тому зовсім не знав країни, якою йому треба було правити. Він покладався не на місцеву, скандинавську й англосаксонську аристократію, а на своїх норманських друзів. Едуард більше уславився не своїми управлінськими талантами, а набожністю, за що й отримав від­повідне прізвисько. За його правління королівська влада ослабла, частково були розпущені армія і флот, який із X ст. перебував у постійній бойовій готовності. Особливо сильним за Едуарда був вплив ерла Уессекса, Годвіна. Однак у 1051 р. під впливом своїх норманських радників Едуард відсторонив Годвіна від справ. Це призвело до громадянської війни, адже родині останнього нале­жали землі, які охоплювали половину території Англії. Годвін був розбитий і вигнаний з Англії, однак уже за рік повернув­ся, розбив війська короля й домігся повернення своїх володінь, посади і вигнання нормандців із країни. Після смерті Годвіна у 1053 р. місце першого радника успадкував його син, Гарольд Годвінсон. У 1066 р. Едуард помер, заповівши свій трон герцогу Нормандському Вільгельму. Однак англійська знать одностайно, проголосила королем Гарольда. Це й стало приводом для нор­манського вторгнення у 1066 р.

 Обрання Гарольда королем було оскаржено Вільгельмом Нор­манським. Спираючись на волю короля Едуарда, а також на клят­ву вірності Гарольда, нібито складену ним під час поїздки до Нормандії у 1064—1065рр., апелюючи до необхідності захисту англійської церкви від узурпації і тиранії, Вільгельм висунув свої претензії на корону Англії та почав підготовку до збройного вторг­нення. Одночасно про своє право на англійський престол заявив і Харальд Суворий, король Норвегії, чий попередник у 1038 р. уклав договір із сином Кнуда Великого про взаємне спадкування королівств у випадку бездітності одного з монархів. Норвезький король також почав готуватися до завоювання Англії.

 На початку 1066 р. Вільгельм почав підготовку до вторгнення до Англії. Він отримав схвалення цієї експедиції від зборів ба­ронів свого герцогства. Репутація Вільгельма забезпечила прихід у його армію рицарів із Фландрії, Аквітанії, Бретані і норманд­ських князівств Південної Італії. Вільгельм також домігся під­тримки імператора і папи Олександра II, який сподівався зміц­нити позиції папства в Англії. Загальна кількість нормандської армії виросла до 7 тис. осіб, для перевезення яких був підготов­лений флот із 600 кораблів. Підготовка до походу завершилася до серпня 1066 р., однак зустрічний північний вітер тривалий час не дозволяв розпочати переправу через Ла-Манш.

 Король Гарольд готувався дати відсіч нормандським завойовни­кам. Він скликав національне ополчення зі всіх областей Англії й розмістив війська уздовж південного узбережжя. Швидкими темпа­ми формувався новий флот, на чолі якого став сам король. У травні Гарольду вдалося відбити напад Тостига на східні регіони країни. Однак у вересні англосаксонська система військово-морської оборо­ни розпалася: брак продовольства змусив короля розпустити флот. У середині вересня у північно-східній Англії висадилася величезна армія норвезького короля Харальда Суворого. Розбивши 20 вересня ополчення північних графств у битві під Фулфорді, норвежці підко­рили Йоркшир. Король Гарольд був змушений залишити свої пози­ції на південному узбережжі й стрімко рушити на північ. 25 вересня у битві при Стамфорд-Бриджі англійські війська ущент розгромили норвезьких вікінгів, Харальд Суворий був убитий, а залишки його армії відпливли до Скандинавії.

 Через три дні після битви при Стамфорд-Бриджі нормандська армія герцога Вільгельма переправилася через Ла-Манш. Підій­шовши до м. Ґастінґс, Вільгельм зайняв оборону і став очікувати підходу англійських військ.

 Довідавшись в Йорку про висадку нормандців, Гарольд II швидким маршем рушив на південь. За вісім днів Гарольд здолав відстань від Йорка до Лондона і, не гаючи часу, виступив назуст­річ нормандській армії. Англосаксонські війська, які мав у роз­порядженні Гарольд, налічували близько 7 тис. воїнів. В основно­му, це були учасники битви при Стамфорд-Бриджі й ополчення  околиць Лондона. Незважаючи на швидкість руху англійців, ефект несподіванки був пропущений. Довідавшись про підхід Га­рольда, 14 жовтня 1066 р. нормандські війська атакували англо­саксонську армію.

 У битві при Ґастінґсі англійські війська, незважаючи на ге­роїчний опір, були розгромлені кавалерією Вільгельма. Кілька тисяч англійців полягли в битві. Був убитий і король Гарольд. У країні не залишилося лідера, здатного організувати опір нор­мандцям. Бій при Ґастінґсі став поворотним моментом в історії Англії.

 Після битви при Ґастінґсі Англія виявилася відкритою заво­йовникам. Головним центром опору залишався Лондон, де новим королем був проголошений Едгар Етелінг, останній представник давньої Уессекської династії. Але війська Вільгельма, захопивши Дувр і Кентербері, оточили Лондон. Лідери національної пар­тії — архієпископ Стіганд, ерли Едвін і Моркар, сам молодий Едгар Етелінг — були змушені скоритися. В Уоллінгфорді й Беркхемстеді вони склали клятву вірності Вільгельму і визнали його королем Англії. Незабаром нормандські війська увійшли до Лон­дона. 25 грудня 1066 р. у Вестмінстерському абатстві Вільгельм був коронований королем Англії.

 Остаточне підкорення Англії нормандцями завершилося до 1070—1075 р. У результаті завоювання до Англії були перенесені класичні форми феодалізму і військове-ленної системи, створена централізована держава із сильною королівською владою. Різко посилилася орієнтація країни на континентальну Європу, а тра­диційні зв'язки зі Скандинавією ослабли. Завоювання справило також значний вплив на розвиток англійської культури й мови. У результаті адаптації північно-французьких державних і со­ціальних інститутів до англосаксонської правової традиції сфор­мувалася система англо-нормандської монархії, що проіснувала до середини XII ст. і стала підґрунтям середньовічної англійської держави.

Перші Плантагенети.

У 1154р. королем Англії став Генріх II, перший з Анжуйської династії, або династії Плантаґенетів. Він був сином ко­ролеви Англії, Матільди, та Жоффруа V Плантаґенета, графа Анжуйського. Родове ім'я «Плантаґенет» походить від гілки дроку («рlanta genista»), яку Жоффруа носив на шоломі. Від батька король успадкував графства Анжу і Мен, герцогство Нормандія у Франції. Окрім цього, Генріх одружився з Алієнорою Аквітанською, яка принесла англійській короні герцогство Аквітанія (Пень) та Гасконь. Так була утворена так звана Анжуйська імперія, яка складалася з Англійського королівства та володінь у Франції, що становили половину цієї держави; за Генріха були завойовані землі в Уельсі та Ірландії, Шотландія в цей час також залежала від англійського, короля. Анжуйська династія мала вплив у Німеччині, Сицилійському королівстві й Кастилії.

 За Генріха розгорівся конфлікт між королем і церквою. Він вилився у вбивство за наказом короля у 1170 р. архієпископа Кентерберійського Томаса Бекета. Томас колись був відданим при­бічником і другом Генріха, служив канцлером; однак він обстою­вав посилення впливу церкви, що суперечило інтересам короля. У результаті Генріх одного разу виказав побажання позбавити­ся непокірного священика, яке й виконали Чотири його рицарі. Убивство архієпископа викликало конфлікт із Папою Римським. Зрештою, у 1174 р. Генріх приніс каяття біля могили Томаса.

Річард Левове Серце

Корону Генріха успадкував у 1189р. його старший син, Річард І, прозваний за мужність і відвагу Левиним Серцем. Хоча народна пам'ять змальовує його взірцевим рицарем і захисни­ком свого народу, його правління не відзначалося успішністю. За своє десятирічне правління в Англії він пробув шість місяців. Річард вів безперервні війни; був учасником Третього хрестового походу. У Святій Землі Річард захопив важливу фортецю Аккра та острів Кіпр. Повертаючись із хрестового походу, король по­трапив у полон до імператора Генріха VI Гогенштауфена, який зажадав за нього викуп у 150 тисяч марок. Річарда звільнили в 1194 р. завдяки старанням матері, Алієнори Аквітанської. Із 1194 р. Річард перебував у Франції, вів війну з Філіппом II Августом, під час якої й загинув у 1199 р.

 Для ведення війн Річарду були потрібні гроші, і він їх актив­но брав із державної скарбниці. Були значно підвищені податки на утримання армії та флоту. Велася активна торгівля посада­ми, що призвело до розгулу корупції. Продавалися державні королівські землі; Річард навіть звільнив від васальної присяг короля Шотландії Вільгельма І за 10 тис. марок.

Іоанн Безземельний

Спадкоємцем Річарда був його брат, Іоанн (Джон) Безземель­ний. Безземельним він був прозваний тому, що, на відміну від старших братів, не одержав володінь у Франції, а потім утратив майже всі володіння Плантаґенетів на континенті. Прав­ління Іоанна Безземельного ознаменувалося відкритим воєнним зіткненням із Францією і вважається одним із найбільш катастрофічних в історії Англії. У результаті вкрай невдалої для! Англії війни Іоанн Безземельний втратив на континенті землі Плантаґенетів: Анжу, Мен, Турень і частину Пуату.

 У 1205 р. Іоанн Безземельний повів боротьбу з Папою Римським Інокентієм III, а у 1207 р. вступив з ним у відкритий конфлікт через відмову визнати призначеного папою нового архієпископа Кентерберійського Стефана Ленгтона. Інокентій III у 1209 р. відлучив короля від церкви, оголосив його позбавленим престолу і закликав до хрестового походу проти англійського

короля. У 1213р. Іоанн повністю скорився Папі Римському, визнав себе його васалом і віддав йому Англію в лен (феод). Папа зробився сюзереном Англії.

 Одержавши підтримку Папи Римського, Іоанн Безземель­ний відновив воєнні дії проти Франції. Проте зазнав поразки в 1214 р. при Бувіне і Ларош-о-Муане, остаточно втративши біль­шість континентальних володінь. Незадоволені барони повстали проти Іоанна Безземельного. У травні 1215р. військо баронів, до яких приєдналися рицарі, городяни і частина вільних селян, рушило на Лондон. Іоанн Безземельний погодився на вимоги заколотників і підписав Велику хартію вольностей, що обмежу­вала владу короля. У 1216р. у зв'язку з відмовою Іоанна Без­земельного дотримуватись положень Хартії, барони відновили війну, під час якої Іоанн Безземельний помер. Правління Іоанна було настільки безуспішним, що англійці присягнулися: більше ніколи їхнього короля не будуть звати Джоном (Іоанном).

Велика хартія вольностей

Дуже своєрідно відбувався перехід до станової монархії в Анг­лії — країні, яка не знала феодальної роздробленості. Як і у Фран­ції, там мали місце соціально-економічні чинники, що сприяли державній централізації. Посиленню королівської влади в Англії [ сприяло і зближення в економічному й правовому відношенні рицарства, міщан і вільного селянства.

Однак перехід до станово-представницької монархії в Англії не був простим. Сильна державна влада після Генріха II опинилася п руках короля Річарда Левине Серце. Усю свою енергію Річард спрямував на організацію хрестових походів, що призвело до ве­личезних витрат і посилення влади великих баронів за його від­сутності. Після Річарда королем став Іоанн Безземельний, який невдалими війнами і поразками в зовнішній політиці довів краї­ну до розорення. Утрата земель у Нормандії, конфлікт із Папою Римським, що закінчився для короля сплатою великого штрафу, порушення феодальних звичаїв у стосунках короля зі своїми васалами, свавілля королівських чиновників — усе це призвело до відвертого заколоту.

 Першими в боротьбу за обмеження королівського свавілля вступили барони, їх підтримало рицарство, яке було незадоволене безпідставними поборами. Коли військо, зібране з баронів і ри­царів, у 1215 р. вирушило до Лондона, міщани відкрили міську браму й підтримали повстанців. Іоанн Безземельний був змуше­ний визнати свою поразку. Тиждень тривали переговори сторін, які не довіряли одна одній. Нарешті, у червні 1215р. король скрі­пив своєю печаткою документ, складений баронами, що отримав назву Великої хартії вольностей 1215 р.

 Вимоги Хартії задовольняли передусім інтереси церковних феодалів і великих баронів, які очолювали боротьбу проти ко­ролівського свавілля.

 Іоанн Безземельний визнавав права англійської церкви й обіцяв «на вічні часи», що вона буде вільною й володітиме своїми права­ми і своїми вільностями в недоторканності (ст. 1). Хартія доклад­но визначала васальні відносини, обмежувала певні права монар­ха. Сума рельєфу — феодального платежу королю-сюзерену, який сплачував спадкоємець за право вступити у володіння земельною власністю після смерті графа або барона — васалів короля,— ус­тановлювалася залежно від розміру землеволодіння, яке перехо­дило в спадщину. Неповнолітні спадкоємці зовсім звільнялися від сплати рельєфу (ст. 2, 3). У багатьох статтях відображені інтереси баронів: були встановлені докладні правила щодо опіки над спад­коємцями васалів, порядок спадкування; значні поступки баро­нам були зроблені і в тих статтях, де йшлося про заповідні ліси та річки (ст. 47, 48, 53). Ще відвертіше інтереси баронів відображені у статті 21, відповідно до якої «графи і барони будуть штрафува­тися не інакше, як за посередництвом рівних собі» і відповідно до роду провини. Стаття 34 забороняла королівське втручання в су­перечки великих феодалів зі своїми васалами про вільні земельні держання шляхом видання особливих наказів про передачу цих справ до королівського суду. Були задоволені й інші вимоги фео­далів, аж до випровадження з Англії іноземних рицарів і повер­нення раніше конфіскованих земельних володінь.

 Королівську владу значно обмежувала стаття 12 Хартії, де Іо­анн Безземельний обіцяв, що ні щитові гроші, ні будь-яка інша грошова допомога не будуть збиратися і вимагатися інакше як «за загальною радою королівства», за винятком трьох випадків — коли вони потрібні для викупу короля із полону, посвячення в рицарі первородного сина короля і для видання першим шлюбом заміж первородної королівської дочки, «і для цього належить брати лише помірну грошову допомогу». Стаття 14 визначала склад цієї ради: «А для того, щоб мати загальну раду королівства при оподаткуванні грошовою допомогою в інших випадках, крім трьох вищезгаданих, або для оподаткування щитовими грішми, ми накажемо покликати архієпископів, єпископів, абатів, графів і старших баронів нашими листами кожного окремо і, крім того, накажемо покликати огулом, через шерифів і бейліфів наших, усіх тих, хто держить від нас безпосередньо». Таким чином, рада королівства являла собою збори всіх безпосередніх васалів коро­ля, де провідна роль також належала баронам.

 У Хартії знайшли також відображення інтереси рицарства та інших вільних держателів землі. Однак якщо статті, присвячені правам баронів, сформульовані старанно й докладно, то про ри­царів Хартія говорить лаконічно. Барони пообіцяли рицарям такі само права, які для себе по відношенню до короля як свого сеньйора: не вимагати з рицарського лена або іншого вільного держання більшої служби, ніж встановлено звичаєм (ст. 16); не брати з вільних людей грошової допомоги, крім як для викупу сюзерена з полону і посвячення в рицарі його первородного сина або для видання заміж першим шлюбом його первородної дочки, і для цього «належить брати лише помірну грошову допомогу» (ст. 15). Стаття 60 вимагала від феодалів дотримуватися щодо своїх власних васалів усіх звичаїв і вільностей, які встановлені по відношенню до королівських держателів.

 Ще менше уваги приділяє Хартія інтересам міського населен­ня. Установлювалася, наприклад, єдність мір і ваги. Так, стаття 35 проголошує: «Одна міра вина хай буде по всьому нашому ко­ролівству, і одна міра пива, і одна міра хліба, а саме лондонська четверть, і одна ширина фарбованих сукон і нефарбованих та сукон для панцирів, а саме два лікті між краями; те саме, що про міри, хай стосується і ваги». У статті 13 підтверджувалися права міст на раніше отримані вольності. Усім купцям, у тому числі й іноземним, надавалося право вільно й безпечно виїжджати з Англії, в'їжджати до Англії, перебувати та їздити по країні «як по суші, так і по воді, для того, щоб купувати і продавати без уся­ких незаконних мит, сплачуючи лише стародавні й справедливі, звичаєм установлені мита» (ст. 41).

 Біланам було обіцяно, якщо хтось із них буде оштрафований, то у нього «залишиться недоторканним його реманент» (ст. 20).

 Інтересам рицарства й міщан у більшості випадків відповіда­ли статті Хартії, що були спрямовані на упорядкування діяль­ності судово-адміністративного апарату. Тут підтверджувалися порядки, які склалися після реформ Генріха II, обмежувалися зловживання королівських чиновників. «Жодна вільна людина не буде арештована і ув'язнена, або позбавлена майна, або оголоше­на поза законом, або вигнана, або яким-небудь (іншим) способом знедолена, і ми не підемо на неї і не попі лемо на неї інакше, як на підставі законного вироку рівних їй і за законом країни»,— було сказано у статті 39 Великої хартії вольностей. Своєрідно було вирішено питання щодо контролю за дотриманням її вимог. Із цією метою барони обирали «двадцять п'ять баронів з королівст­ва, кого захочуть», які мали всіма силами дотримувати й охороняти мир і вольності, надані Хартією. У випадках порушення 1 королем Хартії «ті двадцять п'ять баронів разом з общиною всієї  землі» будуть примушувати королівську владу «усіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь та всіма іншими способами» (ст. 61).

 В історичній літературі по-різному оцінюється Велика хартія  вольностей 1215р. Деякі історики, насамперед англійські, вважають Хартію «першою англійською конституцією», яка захищала і й забезпечувала права і вільності народу. Інші автори називають і Велику хартію вольностей одним із найбільш реакційних доку­ментів в англійській історії, убачаючи в ній намагання ліквідува­ти централізацію та узаконити політичну роздробленість. Є авто­ри, які наголошують на прогресивному значенні Хартії.

 Проте, слід мати на увазі, що вона не ставила своїм завдан­ням утвердження феодальної роздробленості. Незалежно від ба­жання великих баронів Хартія насамперед відповідала інтересам рицарства, міщан і частково верхівці вільного селянства. У тих., конкретно-історичних умовах Хартія стала документом, який за­безпечив подальший розвиток феодальної держави в Англії.

 Велика хартія вольностей відбивала співвідношення соціаль­но-політичних сил в Англії на початку XIII ст. Її прийняття не привело до остаточного розв'язання конфлікту. Попереду була боротьба за реалізацію її положень. Через кілька місяців післія підписання Хартії Іоанн Безземельний відмовився від дотримання її положень. Смерть Іоанна в 1216 р. і прихід до влади нового короля Генріха III, здавалося, вичерпали конфлікт. Але скоро боротьба спалахнула з новою силою через те, що король відверто зневажав Хартію. Тому Велику хартію вольностей слід було не один раз підтвердити (у 1216, 1217, 1225 рр.).

 У 1258 році озброєні барони, використавши незадоволення широких верств населення політикою Генріха III, примусили короля прийняти так звані Оксфордські провізії, де була передбачена передача виконавчої влади в країні Раді п'ятнадцяти баронів.

 Однак спроба встановити баронську олігархію не мала успіху й 1259 р. були прийняті Вестмінстерські провізії. У них передбача­лися заходи проти зловживання королівських чиновників і фе­одальних суддів, а також були надані дрібним землевласникам певні гарантії захисту від свавілля з боку великих феодалів.

Англійський парламент

 За таких обставин частина баронів на чолі з графом Симоном де Монфором відокремилася від олігархічного угруповання і всту­пила в коаліцію з міщанами й рицарством. Під час громадян­ської війни, яка розпочалася 1263 р., війська Симона де Монфора здобули перемогу над прибічниками короля. Унаслідок цього в 1265 р. була скликана перша в історії Англії станово-представни­цька установа — парламент — і таким чином здійснився перехід до станово-представницької монархії.

 Із 1295 р. англійський парламент перетворюється на постійний законодавчий орган країни. Структура парламенту визначилася не відразу. Представники знаті, як і в Генеральних штатах, за­прошувалися поіменно, а всі інші, тобто рицарі та міщани, обира­лися або призначалися. У середині XIV ст. парламент розділився на дві палати. У верхній, палаті лордів, засідали герцоги, графи, барони, які отримали від короля право спадкового перства. Тут же були і представники вищого духівництва. Рицарі та міщани скла­дали палату общин. Представники рицарства обиралися на зборах у графствах. Для виборців був встановлений ценз у 40 шилінгів річного прибутку від нерухомої власності. Депутати від міст, як і у Франції, або обиралися, або призначалися місцевою владою.

 Особливість англійського парламенту, де рицарі й міщани за­сідали разом, в одній палаті, пояснювалася відсутністю межі між ними, що робило парламент дуже впливовим органом. Посту­пово англійський парламент отримав право на участь у видан­ні законів, право вирішувати питання про прибуток на користь королівської скарбниці, право здійснювати контроль за вищи­ми посадовими особами і виступати в деяких випадках як судовий орган. Наприкінці XIV ст. було ухвалено, що жоден закон не може бути прийнятий без згоди короля й палат парламенту. У XV ст. з'являється правило, згідно з яким клопотання парла­менту мають втілюватися у форму законопроектів, що отримали назву «білль». Так оформилося поняття закону (статуту) як акта, який виходить від короля, палати лордів і палати общин.

Намагаючись підпорядкувати своєму контролю державне управління, парламент наприкінці XIV ст. запровадив процедуру імпічменту. Вона полягала в порушенні палатою общин перед палатою лордів як вищим судом обвинувачення проти тієї чи іншої посадової особи короля в зловживанні владою. Одночасно відбувається формування англійського місцевого самоврядування. У графствах утворюються збори, у містах —ради.