УДК 821(1-87).09*кл11(075.3)

                   І-85

Рекомендовано Міністерством освіти і науки України

(наказ Міністерства освіти і науки України від 12.04. 2019  № 472)

ВИДАНО  ЗА  РАХУНОК  ДЕРЖАВНИХ  КОШТІВ.  ПРОДАЖ  ЗАБОРОНЕНО

АВТОРСЬКИЙ  КОЛЕКТИВ:

Олена Ісаєва, доктор педагогічних наук, професор: «До читача ХХІ століття, або Замість вступу»; «Про модерністську прозу початку ХХ століття»; «Ф. Кафка»; «М. Булгаков»; «Про авангардизм і його основні течії»; «Про розвиток жанру антиутопії»; «Дж. Орвелл»; «П. Целан»; «Театральний авангард другої половини ХХ століття, або Про формування “театру абсурду”»; «Поєднуючи істини всього світу: про  постмодернізм як одне з найяскравіших мистецьких явищ»; «Ми — живі, ми не вмерли, ми — є!» (Кримськотатарська література: повернення із забуття)»; «Т. Халілов»; «Книги, що нас обирають, або Замість підсумків».

Жанна Клименко, доктор педагогічних наук, професор: «Німецьке Просвітництво та його вплив на розвиток Європи», «Й.-В. Ґете»; «Ґ. Аполлінер»; «Р.-М. Рільке»; «Ф. Ґарсіа Лорка»; «В. Маяковський»; «Епічний театр Бертольта Брехта: чим він дивує глядача?»; «Б. Брехт»;  «Г. Белль»; «Стежками зарубіжної прози другої половини ХХ століття»; «Е. Гемінґвей»; «Ґ. Ґарсіа Маркес».

Анжела Мельник, кандидат педагогічних наук, доцент: «Срібна доба російської поезії»; «О. Блок»; «Анна Ахматова»; «Х. Кортасар»; «М. Павич»; «Дж. Ґрін».

                               Навчальне видання                                                       Формат 70x100 ¹/₁₆.

                       ІС АЄ ВА Олена Олександрівна                                  Ум. друк. арк. 18,144 + 0,324 форзац. 

                    КЛИМЕНКО Жанна Валентинівна                                Обл.Wвид. арк. 17,50 + 0,55 форзац. 

                         МЕЛЬНИК Анжела Олегівна                                                           Зам. №

Наклад 61 630 пр.

ЗАРУБІЖНА ЛІТЕРАТУРА

                                (рівень стандарту)                                                      ТОВ «УОВЦ «ОРІОН»»

Підручник для 11 класу закладів   Свідоцтво про внесення суб’єкта видавничої загальної середньої освіти  справи до Державного реєстру видавців,

                    Головний редактор І. В. Красуцька                               виготовлювачів і розповсюджувачів

                            РедакторТ. М. Гревцева                                                  видавничої продукції

                Головний художник  І. П. Медведовська                             Серія ДК № 4918 від 17.06.2015 р.

                  Технічний редактор  Е. А. Авраменко                                   Адреса видавництва: 03061,

Коректор  С . В. Войтенко               м. Київ, вул. Миколи Шепелєва, 2 На титулі — репродукція картини         www.orioncentr.com.ua

                               Павла Кучинського.                                             Віддруковано у ТОВ «КОНВІ ПРІНТ».

 У підручнику використано Свідоцтво про внесення суб’єкта репродукції портретів письменників видавничої справи до Державного реєстру

               (автори — художники: А. Кауфман (с. 12),                      видавців,виготовлювачів і розповсюджувачів

Х. Вестхоф (с. 65), К. Сомов (с. 83), К. Петров-     видавничої продукції Водкін (с. 89), С. Бондар (с. 97); ілюстрації з               серія ДК № 6115, від 29.03.2018 р. вільних інтернет-джерел (с. 6, 24, 30, 36, 38, 03680, м. Київ, вул. Антона Цедіка, 12,

57, 72, 93, 108, 111, 119, 130, 138, 154, 158,      тел. +38 044 332-84-73 167, 174, 175, 186, 190, 210, 214)

                    Ісаєва О. О.

І-85  Зарубіжна література (рівень стандарту): підруч. для 11 кл. закладів загальної середньої освіти / О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко, А. О. Мельник. — К. : УОВЦ «Оріон», 2019. — 224 с. : іл.

                             ISBN 978-617-7712-49-6.

УДК 821(1-87).09*кл11(075.3)

© О. О. Ісаєва, Ж. В. Клименко,

                                                                                                                      А. О. Мельник, 2019

          ISBN 978-617-7712-49-6                                                          © УОВЦ «Оріон», 2019

До читача XXI століття, абоЗамість вступу

Література відкриває нам очі, показує, який складний цей світ. Дає інше життя. Тому вона є вічною. Хороші книжки породжують критичне ставлення до світу. Література також завжди була інструментом у боротьбі з диктатурою.

Маріо Варґас Льйоса,  перуанський письменник, лауреат Нобелівської премії

ітаємо вас, любі наші читачі! Пропонуємо продовжити пізнавати себе через світ зарубіжної літератури. Готуючи цей підручник, ми добре

усвідомлювали, що сьогодні, у часи суцільного Інтернету, можна достатньо швидко й легко знайти будь-яку інформацію. Тому нашим завданням не було подати щонайбільше відомостей з тієї чи іншої теми — ми прагнули розкрити своєрідність художнього світу письменника, показати твір як «незавершену завершеність», дати вам поштовх  для самостійних роздумів, навчити  перекладати прочитане мовою власних вражень і понять.

Думаємо, що ви погодитеся з тим, що сьогодні, як ніколи, актуальними є слова про те, щолюди, які читають книжки, завжди будуть керувати тими, хто дивиться телевізор. Тому роль вдумливого критичного читання важко переоцінити.  І суспільство сьогодні, можливо, як ніколи, потребує вільної особистості з розвинутим критичним мисленням, здатної протидіяти масовій маніпуляції та спробам повернення тоталітарних режимів. Про це, власне, і слова Маріо Варґаса Льйоси, проголошені на зустрічі з українською молоддю, що відбулася у визначальному для української Незалежності 2014 році в місті Києві.

Критично осмислюючи твори, запропоновані для вивчення в цьому навчальному році, ми сподіваємося, що ви зможете переконатися, наскільки вони залишаються актуальними для сьогодення і, незважаючи на те, що написані в різні часи, обстоюють людську гідність, свободу й незалежність особистості, протидіють будь-яким війнам, геноциду й тоталітаризму. 

Отже, читайте і розмірковуйте, обговорюйте і сперечайтеся, пізнавайте себе і світ, а ще… звичайно, насолоджуйтеся від спілкування з творами мистецтва!

Автори

ÇÌIÑÒ

ДО ЧИТАЧА ХХІ століття, або ЗАМІСТЬ ВСТУПУ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3 Пізнаємо себе і світ через літературу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6

Поняття про діалог культур . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

ЗОЛОТІ СТОРІНКИ ДАЛЕКИХ ЕПОХ

Німецьке Просвітництво та його вплив на розвиток Є вропи . . . . . . . . . . . . 10

Йоганн Вольфганг ҐЕТЕ:  Той, хто крізь пітьму століть несе

Світло Розуму . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 12

До вивчення трагедії «Фауст» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 16

У ПОШУКАХ НОВОГО:

МОДЕРНІСТСЬКА ПРОЗА початку ХХ століття

Про модерністську прозу початку ХХ століття . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 27

Франц КАФКА: Геній К. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 30

До вивчення новели «Перевтілення» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 33

Михайло БУЛГАКОВ: «Я хотів служити народові…» . . . . . . . . . . . . . . . . . 39

До вивчення роману «Майстер і Маргарита» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 44

ШЕДЕВРИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО  ПОЕТИЧНОГО МОДЕРНІЗМУ

Про авангардизм і його основні течії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52

Ґійом АПОЛЛІНЕР: Руйнівник мистецтва чи поет-новатор? . . . . . . . . . 57

«Міст Мірабо».Переклад Миколи Лукаша . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60 «Le pont Mirabeau» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 61

«Зарізана голубка й водограй».  Переклад Миколи Лукаша . . . . . . . . . . . . .62

Райнер Марія РІЛЬКЕ:

«Вічний мандрівець, подорожній усіх шляхів» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 65

 До вивчення вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес».  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 68

Федеріко Ґарсіа ЛОРКА: Слава і біль Іспанії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 72 «Гітара». Переклад Миколи Лукаша  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73 «Про царівну Місяцівну». Переклад Миколи Лукаша . . . . . . . . . . . . . . . . . . 75

С рібна доба російської поезії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79

Олександр БЛОК: Найяскравіша зірка срібного небосхилу . . . . . . . . . 83 «Незнайома». Переклад Михайла Литвинця . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

Анна АХМАТОВА: «Златоуста Анна» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89 «Дав мені юнь Ти сутужную...». Переклад Петра Перебийноса . . . . . . . . 92 «Жовтіє світло з темноти…». Переклад  Петра Перебийноса . . . . . . . . . . 92 До вивчення поеми «Реквієм»  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 93

Володимир МАЯКОВСЬКИЙ:

«А ви ноктюрн змогли б заграти на флейті заржавілих ринв?» . . . . . . . 97

«Послухайте!». Переклад Кіри Шахової . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100 Поняття про тонічне віршування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 101 НА ЗАХИСТІ ВІЧНИХ ЦІННОСТЕЙ:  ПРОБЛЕМИ СВОБОДИ, МИРУ І ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ В ЛІТЕРАТУРІ ХХ століття

Про розвиток жанру антиутопії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105

Джордж ОРВЕЛЛ: Палкий ненависник тоталітаризму . . . . . . . . . . . . . 108 До вивчення сатиричної казки «Колгосп тварин» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

Епічний театр Бертольта Брехта: чим він дивує глядача? . . . . . . . . . . . . . . 117

Бертольт БРЕХТ: Творець епічного театру . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 119 До вивчення п’єси «Матінка Кураж та її діти» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 123

Генріх БЕЛЛЬ: Літературний посол нової Німеччини . . . . . . . . . . . . . . 130 До вивчення оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…» . . . . 132

Поняття про підтекст . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 133

Пауль ЦЕЛАН: Поет Голокосту . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 138 «Фуга смерті». Переклад  Миколи Бажана . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 142

С тежками зарубіжної прози другої половини ХХ століття:

загальна характеристика провідних тенденцій.  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 148

Ернест Міллер ГЕМІНҐВЕЙ: Герой кодексу людської гідності . . . . . . 154

До вивчення повісті «Старий і море» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 158 Поняття про повість-притчу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 162

Ґабріель Ґарсіа МАРКЕС: Найяскравіший «магічний реаліст» . . . . . . 167

До вивчення оповідання «Стариган із крилами» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170

Поняття про «магічний реалізм» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 170

Поняття про національний колорит художнього твору . . . . . . . . . . . . . . . . . 172

РУЙНУЮЧИ КАНОНИ І СТВОРЮЮЧИ НОВЕ:

З ЛІТЕРАТУРИ другої половини XX – початку XXI століття

Театральний авангард другої половини ХХ століття, 

або Про формування «театру абсурду» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 179

Поєднуючи істини всього світу: про постмодернізм

як одне з найяскравіших мистецьких явищ  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 182

Хуліо КОРТАСАР: Ігри аргентинського месьє . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 186 До вивчення оповідання «Менади». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 188

Мілорад ПАВИЧ: Перший письменник третього тисячоліття . . . . . . . 190

«Скляний равлик». Переклад Оксани Микитенко. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 192

«Ми — живі, ми не вмерли, ми — є!»

(Кримськотатарська література: повернення із забуття) . . . . . . . . . . . . . . . 204

Таїр ХАЛІЛОВ: У його долі закарбувалася трагедія

усього кримськотатарського народу . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 210 До вивчення повісті «До останнього подиху» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 211

Джон Майкл ҐРІН: Популярний автор романів для молоді,

або Більше, ніж письменник  . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214 До вивчення роману «Провина зірок». . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 216

КНИЖКИ, ЩО НАС ОБИРАЮТЬ, або ЗАМІСТЬ ПІДСУМКІВ . . . . . . . . . . 223

Ваш порадник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . перший форзац

Короткий словник літературознавчих термінів . . . . . . . . . другий форзац

До читача XXI століття, абоЗамість вступу

12.      Підготуйте інформаційний плакат чи мультимедійну презентацію, присвячену письменникам-лауреатам Нобелівської премії.

13.      Самостійно знайдіть інформацію та підготуйте повідомлення про літературні премії, зокрема про такі, як-от Букерівська, Пулітцерівська, Гонкурівська, Х’юго (Г’юго), імені Г.-К. Андерсена.

 До таємниць мистецтваслова

ПОНЯТТЯ ПРО ДІАЛОГ КУЛЬТУР

Книжка — це діалог, розпочатий з читачем […]. Цьому діалогу немає кінця...

Хорхе Луїс Борхес, аргентинський письменник

абуть, ви погодитеся, що сьогодні майже неможливо знайти країни або окремого народу, які були б ізольовані від інших, не відчували б впливу інших культур. Глобальні процеси сприяють тому, що досягнення науки й мистецтва однієї країни швидко поширюються в інших країнах. Для позначення процесів культурного зближення різних країн і народів у XIX столітті виник термін «діалог культур».

Діалîг культур — сукупність різноманітних зв’язків між різними культурами, завдяки яким цінності однієї культури стають надбанням іншої.

Важливе значення для виникнення діалогу культур різних народів має художній переклад. Неперевершений теоретик і практик українського перекладу Максим Рильський підкреслював: «обмін перекладами художніх творів становить одну з найпотужніших підойм у справі взаємоознайомлення народів, у справі їх культурного збагачення, у справі дружби народів».

Для кожної національної культури знайомство зі здобутками іншої відкриває нові можливості для розвитку, дає змогу переосмислити власні духовні й культурні надбання. Так поступово формуються спільні цінності, що об’єднують усі народи.

Діалог культур передбачає взаємодію культур на основі визнання обопільної самоцінності. Важливо наголосити, що справжній діалог протистоїть будь-яким догматичним висловлюванням, негативним стереотипам, заперечує авторитаризм. Толерантність і визнання рівноцінності різних культур, відмова від шовінізму^[1] і ксенофобії² — необхідні умови для виникнення діалогу культур.

 

Золотi cторiнки

далеких епох

Людина пізнає світ через пізнання самої себе, а себе — через пізнання світу.

Йоганн Вольфганг Ґете, німецький поет, прозаїк, мислитель

Усе було на світі позавчора.

В зіницях Часу предковічний лід.

 Ліна Костенко, українська письменниця

ü  Пригадайте, що ви знаєте про добу Просвітництва з уроків зарубіжної літератури,  історії та художньої культури.

ü  Які твори письменників-просвітників ви читали?

НІМЕЦЬКЕ ПРОСВІТНИЦТВО ТА ЙОГО ВПЛИВ НА РОЗВИТОК ЄВРОПИ

Просвітництво одне здатне створити кращу людину, надію більш щасливого майбутнього. Крістоф Мартін Віланд,

німецький письменник-просвітник

Я к ви пам’ятаєте, і духовний рух XVIII століття в Західній Європі, спрямований на бо-Просвітництво — це широкий інтелектуальний

ротьбу з феодалізмом.

У Німеччині Просвітництво почало розвиватись пізніше, ніж в інших країнах. Це пов’язано зі складним становищем після Тридцятилітньої війни (1618–1648). Німеччина залишалась феодальною країною, економічно відсталою й політично роздрібненою, на її території розміщувалися сотні великих і малих держав, багато вільних міст, фактично під загрозою опинилося саме існування єдиної німецької нації. У ті часи навіть наб ув популярності такий вислів: «У Німеччині стільки держав, скільки днів у році». Тому німецькі письменники вважали своїм

Золоті сторінки далеких епох

завданням стимулювати національне об’єднання, розвивати німецьку літературну мову (політична роздробленість країни сприяла розвитку регіональних діалектів, інтелігенція часто послуговувалася французькою мовою). Ось як про це писав великий просвітник Йоганн Вольфганг Ґете: «Німеччина так довго була заповнена іноземцями, …що їй ніяк не вдавалося виробити власну мову. Разом із новими поняттями в мову потрапляла безліч іноземних слів… Німець, який здичавів за часів горя і смути, що тривали майже два століття, ішов у науку до французів… і римлян».

Особливістю німецького Просвітництва було й те, що осередки культури виникали завдяки покровительству багатих меценатів — князів, герцогів, тобто при їхніх дворах, або в університетських і вільних містах. Наприклад, таким було славнозвісне місто Веймар, де тривалий час жив Ґете. У першій половині XVIII століття процес суспільного поступу в Німеччині йшов повільно, лише із середини століття виникли умови для інтенсивного розвитку просвітницької літератури. Так, у 60–80-х роках XVIII століття розгорнувся могутній літературний рух «Буря й натиск» (нім. Sturm und Drang), спрямований проти феодально-кріпосницьких порядків, соціальної нерівності, пригнічення особистості релігійними законами. Його представники (штюрмери), обстоюючи самостійний шлях розвитку німецької культури, створили нові жанри, зокрема штюрмерську драму, особливістю якої є протест проти приниження особистості, беззаконня феодального суспільства.

Теобальд Оер.

Веймарське придворне товариство. (Шиллер читає свої твори. Серед слухачів ліворуч — Віланд, перед ним — Гердер із дружиною, праворуч перед колоною стоїть Ґете) (1860)

Серед найвідоміших письменників німецького Просвітництва — Йоганн Крістофер Готшед, Готхольд Ефраїм Лессінг, Крістоф Мартін Віланд, Йоганн Готфрід Гердер. Яскравим представником німецького Просвітництва є і вже знайомий вам з 9 класу Фрідріх Шиллер, автор славнозвісної «Оди до радості», що стала гімном Євросоюзу. Шиллер уславився також своїми драматичними творами («Розбійники», «Підступність і кохання» та іншими). Вершиною не лише німецького, а й європейського Просвітництва вважають творчість Йоганна Вольфганга Ґете, а його трагедію «Фауст» називають квінтесенцією^[2] духовних шукань епохи. Німецькі просвітники збагатили такі напрями в літературі, як-от: просвітницький класицизм, сентименталізм, просвітницький реалізм, а також стиль рококо.

Отже, незважаючи на пізній і складний поступ Просвітництва в Німеччині, його найкращі представники справили значний вплив на розвиток національної літератури, сприяли національній єдності німецького народу. Їхні прогресивні ідеї збагатили не лише всю європейську літературу, а й культуру загалом. Як відзначає Б. Шалагінов, «завдяки меценатству князів і підтримці з боку міських громад (зокрема й релігійних) німецьке мистецтво у XVIII столітті не тільки відродилося після катастрофи Тридцятилітньої війни, а й невдовзі посіло провідне місце в Європі, відзначаючись художньою оригінальністю й естетичним новаторством»^[3].

1.     Поясніть, які особливості характерні для німецького Просвітництва.

2.     Наведіть приклад, який свідчить про вплив німецького Просвітництва на розви-ток європейської культури.

ü  Що вам запам’яталось про життя і творчість Ґете з вивченого в 9 класі?

ü  Яке враження справили на вас прочитані ліричні твори цього автора?

Найвище досягнення розуму в тому, щоб пробуджувати інший розум.

Йоганн Вольфганг Ґете

ТОЙ, ХТО КРІЗЬ ПІТЬМУ СТОЛІТЬ НЕСЕ СВІТЛО РОЗУМУ

к ви вже знаєте з вивченого раніше, Йоганн Вольфганг Ґете — найвеличніший представник культури Просвітництва. У його особистості

поєднались письменник, філософ і дослідник, кожна із цих граней надзвичайно яскраво відображає особливості століття Розуму. Водночас науковці наголошують на тому, що «феномен Ґете далеко виходить за ці рамки, захоплюючи такі сфери духу й творчості, до яких просвітники не підносилися або ж ігнорували їх»^[4].

Золоті сторінки далеких епох

Пригадаймо найяскравіші сторінки життєпису великого митця. Народився майбутній письменник 28 серпня 1749 року у Франкфуртіна-Майні в багатій бюргерській^[5] родині. Батьки Ґете створили всі умови для гармонійного розвитку дитини: у будинку була велика бібліотека (2000 томів) і картинна галерея, дорослі часто влаштовували лялькові вистави. Навчання хлопчика почалось із трьох років. Він оволодів основами верхової їзди й малювання, гри на фортепіано та скрипці, а також юриспруденції, античної філософії та літератури. Особлива увага приділялась вивченню мов: англійської, французької, італійської та двох «мертвих» — давньогрецької й латини.

У 1765 році з волі батька Ґете вступив на юридичний факультет Лейпцизького університету. Однак правознавство не настільки захоплювало юнака, щоб заволодіти світом його думок. Він захоплюється природничими науками, залюбки малює пейзажі. З особливою силою його притягує література, яка в той час розвивалась у річищі рококо. Саме в цьому стилі Ґете пише свої перші студентські вірші (літературною творчістю він захопився ще в дитинстві). Навчанню в Лейпцизькому університеті завадила несподівана хвороба, через що він змушений був повернутися додому. Подальше оволодіння наукою юнак продовжує в університеті Страсбурга. Ґете одержав диплом юриста, однак юридичної кар’єри не прагнув. Його захопленням стало письменництво.

У творчості Ґете виділяють два періоди.

ПЕРІОДИЗАЦІЯ ТВОРЧОСТІ ҐЕТЕ

Назва періоду, хронологічні межі
ШТЮРМЕРСЬКИЙ (початок 70-х рр. ХVIII ст. – 1775 р.)	ВЕЙМАРСЬКИЙ (1775 – 1832 рр.)
Походження назви
Від назви руху «Буря й натиск» (нім. «S turm und Drang»), який розгорнувся в Німеччині в 60–80-х рр.  ХVIII століття. Учасники руху — молоді люди, іменовані «бурними геніями» (німецькою штюрмерами). Ґете став лідером «Бурі й натиску»	Пов’язана з назвою міста Веймар, куди Ґете прибув восени 1775 року на запрошення вісімнадцятирічного герцога Карла Августа. Тут пройшло  все його подальше життя
Твори, які репрезентують період
Лірика («Майська пісня», «Дика трояндочка», «Прометей» та інші); історична драма «Гец фон Берліхінген», роман «Страждання юного Вертера»	Трагедії «Егмонт», «Іфігенія в Тавриді», балади («Вільшаний король», «Учень чаклуна» та багато інших), два романи про Вільгельма Мейстера, елегії, поеми, епіграми, послання, публіцистичні статті, вірші
Трагедія «Фауст» як підсумковий твір Ґете Задум виник у штюрмерський період (1773), завершено твір у веймарський період (1831)

Отже, другий період, веймарський, як видно з наведеної вище таблиці, виявився доволі довгим. Пригадаймо, що ж сприяло рішенню залишитися у Веймарі? Насамперед Ґете приваблювала особистість Карла-Августа — правителя Веймарського герцогства, у якому він вбачав яскраву особистість, що прагнула перетворити свою маленьку державу на справжній культурний центр Німеччини. Ґете з усією відповідальністю занурився в державну діяльність: спочатку був радником герцога, потім керував військовими і фінансовими справами, займав пост прем’єр-міністра, міністра культури, працював директором театру. До цього його спонукало щире прагнення покращити життя в герцогстві. Він займається будівництвом доріг, розвитком лісового господарства, поновлює гірську справу. Але невдовзі розчаровується в державній службі, адже переконується в неможливості здійснення багатьох планів, які могли б радикально змінити життя суспільства. Така інтенсивна діяльність закінчується душевною кризою. Ґете вирушає до Італії, сподіваючись знайти духовну опору. На батьківщині Данте він перебував два роки (1786–1788). Саме там, серед розкішної італійської природи й неповторних пам’яток античної культури, Ґете чітко усвідомлює, що його головне покликання — поезія.

Повернувшись до Німеччини, він присвячує себе мистецтву слова. У його творчості відображаються нові філософсько-естетичні пошуки, названі дослідниками «веймарською класикою». Для неї було характерним повернення до принципів античного мистецтва, але не з метою реставрації минулого. Ґете сприймав античність як джерело натхнення для створення нової літератури, яка служитиме ідеї виховання гармонійної особистості.

Загалом же веймарський період творчості письменника подарував світові багатогранну й багатобарвну спадщину (див. таблицю на с. 13). Усього перу Ґете належить понад 1600 віршів. Головним його творінням справедливо вважають трагедію «Фауст». Заявивши про себе в студентські роки стилем рококо, у своїй подальшій творчості письменник звертався до різних художніх методів, характерних для неокласицизму, сентименталізму, реалізму. Його балади пройняті романтичними тенденціями.

Крім письменницького покликання, Ґете вдалося реалізувати також дар ученого. З 56 томів Веймарського видання його творів 12 (!) репрезентують наукові праці. Ось назви лише деяких з них: «Природа», «Про оптику», «Вступ до порівняльної анатомії», «До вчення про колір».

Ґете прожив довге, сповнене яскравих подій життя. Саме в розвитку дарованих природою нахилів, у спрямуванні їх на благо суспільства він вбачав сенс людського життя. Символічно, що його останніми словами були такі: «Більше світла!».

1.     Як ви думаєте, чим біографія Ґете може привабити сучасну людину? А чипривабило в життєписі великого митця щось саме вас?

2.     На основі наведеної в статті таблиці пригадайте основні особливості двохперіодів творчості Ґете.

3.     Поміркуйте, чи можна Ґете назвати універсальною особистістю. Аргументуйте свою відповідь.

До вивчення трагедії

«ФАУСТ»^[6]

 У творчій майстерні письменника

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ, СЮЖЕТ І КОМПОЗИЦІЯ ТРАГЕДІЇ «ФАУСТ»

Історія створення. Над головним твором свого життя Ґете працював приблизно 60 років. Письменник задумав його ще в 70-і роки XVIII століття, коли навчався у Страсбурзі. Його увагу привернула народна легенда про доктора Фауста, яка виникла ще в XVI столітті. Йоганн Фауст був магом, який продав душу дияволу, щоб задовольняти свій потяг до знань і насолоди. Цікаво, що Фауст — історична особистість, він справді жив наприкінці XV– у XVI столітті — будучи вченим, займався магією. Слід зазначити, що в ті часи магія теж вважалась наукою. У 1587 році у Франкфурті вийшла так звана народна книга «Історія про доктора Йоганна Фауста, знаменитого чарівника і чорнокнижника», видана Йоганном Шпісом. А в 1588 році знаменитий британський драматург, сучасник Шекспіра, Крістофер Марло написав драму «Трагічна історія доктора Фауста». У Німеччині ця п’єса йшла у виконанні мандрівного лялькового театру, її переглянув і Ґете. Перші сцени трагедії написані в 1773– 1775 роках, літературознавці назвали їх «Прафауст». Надалі цей варіант у 1790 році було опубліковано в скороченому вигляді під назвою «Фауст. Фрагмент». У повному обсязі трагедія була завершена лише в 1831 році. Уперше твір побачив світ уже після смерті письменника в 1832 році.

Сюжет і композиція. Трагедія «Фауст» складається з п’яти частин: «Присвята», «Пролог у театрі», «Пролог на небі», «Перша частина», «Друга частина». Кожний із прологів готує нас до сприймання тексту трагедії. Завдяки «Прологу в театрі» читач немов потрапляє за театральні лаштунки й чує розмову директора театру, поета й актора-коміка. Репліки кожного із цих персонажів репрезентують три різних розуміння завдань театру. Директор насамперед думає про матеріальну вигоду, йому потрібні розважальні спектаклі, які заманювали б у театр якомога більше глядачів. Поет зовсім інакше бачить призначення театру. Він переконаний, що творець не має опускатися до запитів натовпу, його покликання — прагнути до вершин мистецтва. Комічний актор відстоює серединну позицію. Він, як людина, яка постійно спілкується з глядачем, переконаний, що успіх приходить до того, хто поєднує талант і прагнення задовольнити публіку. Як підсумовують літературознавці, поет — прихильник романтичного в мистецтві, актор — реалістичного. У трагедії Ґете  обидві ці тенденції переплітаються.

Золоті сторінки далеких епох

Особливу роль відіграє «Пролог на небі», який має символічний філософський зміст. У центрі цієї частини твору — суперечка Бога і Мефістофеля (таким ім’ям називають диявола). Господь символізує добро, Мефістофель — зло. «Пролог» починається зі співів трьох архангелів. Захоплюючись досконалістю Всесвіту, вони співають хвалу «величним всім ділам Творця». У їхні співи раптово вривається голос Мефістофеля, він насміхається з головного творіння Бога — людини, яка, на його думку, не варта жодних похвал:

Сонця й світи залишу я в спокої — Я свідок лиш мізерності людської. Смішний божок землі не зміниться ніяк, — Як спервовіку був, так і тепер дивак.

Погано він живе! Не треба

Було б йому давать і крихти світла з неба.

Тим розумом владає він,

Щоб жити, як тварина із тварин...

 Переклад із німецької Миколи Лукаша^[7]

Так постає проблема «Що ж таке людина?», навколо якої розвиваються подальші події. У відповідь на слова Мефістофеля Господь називає ім’я Фауста, вбачаючи в ньому людину, гідну захоплення. Диявол же готовий посперечатися, що й цей представник роду людського не витримає випробувань і виявить себе як ница істота. Бог дозволяє Мефістофелю в особі Фауста перевірити сили людини, у яких він повністю переконаний. Чим же завершиться ця суперечка? Про це і йдеться у двох частинах трагедії.

Події першої частини починаються в старовинній кімнаті з високим готичним склепінням. Перед читачем постає головний герой — навчений досвідом середньовічний учений, з одного боку, він багато чого досяг у різних науках, з іншого — розчарувався в житті. Його дратує самовпевнений помічник Вагнер, у якому втілено тип кабінетного вченого, відірваного від життя. На відміну від Фауста, він лише починає свій науковий шлях і горить жагою до знань. Фауст і Вагнер є втіленням двох типів учених — творчого, якого не задовольняють книжні знання і який прагне шукати істину не в кабінеті, а в самому вирі життя, і традиційного, тобто налаштованого на сприймання догм^[8]. Якось вони виходять на прогулянку, і до них прибивається чорний пудель, якого Фауст приводить додому. Розташувавшись у своєму кабінеті, учений починає перекладати

Новий Заповіт. Однак від роботи його відволі-

Ежен Делакруа.

кає «несподіваний гість» — той самий чорний Фауст у своєму кабінеті пес, який на очах у доктора перетворюється на (1828)

мандрівного студента. Виявляється, що в цьому вигляді вперше перед Фаустом постає Мефістофель. Невдовзі відбувся його другий візит. Він пропонує Фаустові розважити його, показати йому радощі життя. Мефістофель готовий не лише задовольнити жагу вченого до пізнання світу, а й виконувати будь-які його бажання. Якщо ж доктор настільки захопиться «подарунком» диявола, що вигукне: «Спинися, мить! Прекрасна ти!», то Фауст назавжди стане його рабом. Вони скріплюють договір кров’ю й вирушають на пошуки насолод.

Мефістофель повертає Фаусту молодість і пробуджує в ньому жагу кохання. Випадково зустрівши на вулиці прекрасну Маргариту (Гретхен), Фауст настільки захоплюється

Рей Лаго.

Мефістофель спокушає

Фауста (середина ХХ ст.)

нею, що просить свого супутника допомогти йому підкорити серце дівчини. Змолоділий доктор і юна красуня закохуються одне в одного. Але історія кохання обертається трагедією. Якось брат Маргарити Валентин, чатуючи під її дверима, помічає Фауста й Мефістофеля. Він нападає на залицяльників і під час сутички гине від руки доктора. Фауст, змушений ховатися від правосуддя, залишає Маргариту. Самотня, без усілякої підтримки, дівчина в пориві глибокого відчаю вчиняє страшний злочин — убиває свою новонароджену дитину. Маргариту засуджують до страти й ув’язнюють. Дізнавшись про це, Фауст прагне врятувати її. З допомогою Мефістофеля він пробирається до дівчини, щоб влаштувати втечу. Але Маргарита остаточно зломлена. Не переживши докорів сумління від заподіяного зла, вона божеволіє. Навіть у рідкісні моменти просвітлення дівчина відчуває себе приреченою на  смерть і навіть не думає про втечу. Її душу терзають спогади про колишнє кохання і страшне гріхопадіння. Маргарита відмовляється йти з Фаустом. «Вона рокована!»^[9] — говорить Мефістофель. Однак одразу ж після цієї репліки звучить голос з неба: «Врятована!». Чому ж їй, страшній грішниці, даровано прощення? Прочитавши уривки з трагедії, ви зможете наблизитися до відповіді на це запитання.

На початку другої частини трагедії перед читачем постає Фауст, який «лежить серед квітучого лугу, зморений, сон його не бере». Доктор змучений страшними потрясіннями, що випали на його долю. Але малятадухи, що кружляють над ним, окроплюють Фауста росою забуття, «щоб він спочив і тілом, і душею, набрався сил до нового життя». У Фаусті прокидається жага діяльного життя. Цього разу Мефістофель підготував йому спокусу не лише жіночою красою, а й мистецтвом, владою, славою. Пройшовши крізь ці випробування, Фауст осягає сенс життя:

Золоті сторінки далеких епох

Лиш той життя і волі гідний, Хто б’ється день у день за них. Нехай же вік і молоде й старе Життєві блага з бою тут бере.

Коли б побачив, що стою

З народом вільним в вільному краю, Тоді гукнув би до хвилини:

Постій, хвилино, гарна ти! Ніяка вічність не поглине Мої діла, мої труди!

Провидячи те щасне майбуття,

Вкушаю я найвищу мить життя.

Почувши з вуст Фауста фатальну фразу, Мефістофель перериває його життя. Але чи вдалося перемогти дияволові? Адже життєві перипетії не поставили Фауста на службу злу. З них він виніс те, на що зовсім не розраховував Мефістофель, — високі прагнення до добрих діянь. Після смерті Фауст, згідно з підписаним ним договором, мав потрапити до пекла. Однак ангели підносять його душу в небо, сповіщаючи тим самим про виправдання героя. У небесній сфері його зустрічає душа Маргарити.

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

«Присвята», «Пролог на небі»

 1. Якими думками й почуттями пронизано «Присвяту»?

 2. Чи можна висловлювання архангелів назвати гімном Творцю Всес віту? Обґрунтуйте відповідь.

 3. Порівняйте, як ставляться до людей Мефістофель і Господь. Наведіть цитати.

 4. Зачитайте характеристику Фауста, виголошену Мефістофелем. Чи виділяє він цю людину з-поміж інших землян?

 5. Поясніть, у чому полягає сутність суперечки між Мефістофелем і Всевишнім.

Сцена «Ніч»

 1. Виразно прочитайте перший монолог Фауста. Які думки й почуття бентежать його розум і душу?

 2. Чому він вдається до ворожіння?

 3. Прочитайте в особах діалог Фауста й Вагнера.

 4. Чи можна стверджувати, що названі персонажі представляють два типи вчених? Обґрунтуйте свою думку. Кому з них, на ваш погляд, симпатизує автор?

 5. Кого має на увазі Фауст, говорячи Вагнеру:

 Так, мало хто пізнать хоч дещо зміг,

 Та й ті провидці, серцем необачні,  Несли свої думки юрбі невдячній;

 З а те й палили, й розпинали їх… ?

                  Наведіть історичні приклади, які є ілюстрацією до цих слів.

 6. Зачитайте, як Фауст характеризує Вагнера до розмови з ним і після неї. Чи згодні ви з такою оцінкою?

Сцена «За міською брамою»

 1. Простежте, якими засобами автор створює картину багатоголосої юрби людей.

 2. Визначте, як Фауст ставиться до народу.

 3. Які факти свідчать про те, що він є улюбленцем простого люду?

 4. Обґрунтуйте, чим викликані такі слова Фауста:

                                                          Хвала юрби звучить мені як глум…

 5. Як у цій сцені розкриваються характери Фауста й Вагнера? Аргументуйте відповідь.

 6. Користуючись наданим зразком, продовжте в зошиті таблицю, яка відображатиме відмінності характерів і поглядів на життя Фауста й Вагнера:

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ФАУСТА Й ВАГНЕРА

ФАУСТ	ВАГНЕР
Ставлення до народу

Сцени «Кабінет Фауста» (1), «Кабінет Фауста» (2)

 1. Поміркуйте, чому, перекладаючи Новий Заповіт, Фауст змінює сутність речення. Як це його характеризує?

 2. Виразно прочитайте в особах діалог Мефістофеля й Фауста.

 3. Зверніть увагу на слова Мефістофеля, якими він представляє себе. Як ви розумієте їх?

 4. У чому полягає сутність угоди між Фаустом і Мефістофелем? Відповідаючи, використовуйте цитати.

Сцени «На вулиці» (1),  «На вулиці» (2), «Сад», «Кімната Гретхен»

 1. Розкажіть про знайомство Фауста й Маргарити.

 2. Як Мефістофель реагує на захоплення доктора? Чому, говорячи з Мартою про закоханих Фауста й Маргариту, він промовляє: «Діло світове!»?

 3. Яку роль у композиції твору відіграє сцена «Кімната Гретхен»? Чи можна монолог героїні назвати ліричним? Обґрунтуйте відповідь.

Сцени «Похмурий день. Поле», «В’язниця»; останній монолог Фауста (частина ІІ)

 1. Як розкривається характер Фауста у прочитаних сценах?

 2. Яку страшну ціну він заплатив за спокусу?

 3. Прокоментуйте фінал І частини. Як ви думаєте, чому Маргариті було даровано прощення?

 4. Виразно прочитайте і прокоментуйте останній монолог Фауста.

 5. Поміркуйте, чи вдалося Мефістофелю заволодіти душею Фауста.

Обкладинка манґи «Фауст» (2014)

Золоті сторінки далеких епох

 У творчій майстерні письменника

СУТЬ УГОДИ МЕФІСТОФЕЛЯ І ФАУСТА,

ПРОБЛЕМАТИКА ТРАГЕДІЇ

Умова диявола спирається на розуміння «миті щастя» як чогось утилітарного — тобто такого, що приносить реальну вигоду, є практично корисним для людини. «Егоїстична мораль Мефістофеля не передбачає, що щастя може полягати в ідеальних мотивах, зокрема в самозреченні (про що свідчить остання дія твору)»^[10]. Саме тому Мефістофель від самого початку прагнув викликати у Фауста стани сильного емоційного збудження, щоб впливати на нього через чуттєві задоволення. Диявол дав повну свободу Фаустові в задоволенні його будь-яких утилітарних потреб. Однак Фауст виявився сильнішим від цих спокус. Щастя він знаходить зовсім в іншому: у прагненні до високої мети, самовдосконалення, пізнання істини, у боротьбі за життя й волю, у невтомній праці, добрих справах, які роблять навколишній світ кращим.

Ґете у своєму творі порушує важливі філософські проблеми: духовна сутність людини, пошуки сенсу людського існування, боротьба добра і зла як у душі самої людини, так і в глобальному вимірі, розуміння щастя, природа і людина, роль науки і культури в поступі людства тощо. Так, уже в «Пролозі на небі» постають питання «Що ж таке людина? Яка її сутність? До чого вона прагне? Яке її місце у світобудові?», що пронизують увесь твір. Літературознавець О. Анікст зазначає, говорячи про три головні образи «Фауста»: «У них утілено найзагальніші життєві прагнення: у Фаусті — бажання пізнати сенс життя, у Мефістофелі — повне заперечення всіх життєвих цінностей, у Гретхен — кохання. Навколо цього й побудовано дію трагедії, у ході якої виникають інші питання, і це розширює коло проблем, створюючи в нас відчуття незвичайної значимості того, що нам показано, і того, про що тільки говориться». Читаючи трагедію, ми замислюємося над тим, як уявляли щастя Фауст і Маргарита до зустрічі одне з одним, що стало на заваді їхнього щасливого життя, чому головний герой на схилі літ дійшов саме до такого розуміння щастя. Ми спостерігаємо, як у душі Фауста борються два начала — світле і темне, і міркуємо над тим, що є добро і зло, як людина може розвивати в собі добрі нахили й протистояти навколишньому злу. Отже, сила трагедії Ґете полягає в тому, що вона стимулює наші власні пошуки відповідей на численні питан- Рафал Олбінскі. ня, які поставив письменник. Постер опери «Фауст»

Золоті сторінки далеких епох

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

…Драму можна назвати найліпшим представником думок, поглядів і змагань мислячого покоління епохи революційної в Німеччині.

Іван Франко, український письменник, літературознавець

Ґете зберігає критичну дистанцію щодо свого героя, він бачить не тільки його подвижництво, а і його помилки та провини, те, що мовою християнства називають гріхом… За його концепцією Фауст чинив як добрі, так і лихі справи (правда, не завжди з власної волі), але він гідний виправдання, оскільки головним мотивом його дій був пошук істини, прагнення знайти своє місце й призначення в світоукладі.

У доґетівських творах Мефістофель — чорт, посланець сатани, одне слово зло, абсолютно протиставлене добру, … згубне для людини. І за угоду з ним доводиться платити найстрашнішу ціну. У Ґете ж Мефістофель, поставши перед Фаустом, дає собі самоатестацію: «Я тої сили частка, що робить лиш добро, бажаючи лиш злого». Отже, зло тут виступає складовою частиною діалектичної двоєдності, що рухає життя і сприяє також творенню добрих справ… У згаданій діалектичній двоєдності Мефістофель — дух заперечення, критики, руйнування, що поширюється на все суще. Але ж заперечення у філософському трактуванні Ґете — необхідний супутник і передумова творення, поступу, до чого великою мірою і зводиться роль «духа зла» при Фаусті. В усьому цьому проступає світлий філософсько-історичний оптимізм, притаманний добі Просвітництва й самому Ґете.

Дмитро Наливайко, український літературознавець

Описуючи в першій частині «Фауста» нібито тривіальний любовний роман, Ґете намагається дошукатися глибоких філософських істин. Фауст постає перед нами як окрема людина зі своєю долею і як символ людини взагалі, в якій читач упізнає власні духовні пошуки. Ми разом з Фаустом шукаємо істину, що прояснить нам і наше власне існування.

Дорожча не та істина, що сприймається на віру, а та, що здобута власним досвідом. Цим висновком Ґете і весь вік Розуму завдали удару по догматизму, що панував у попередні епохи.

Борис Шалагінов, український літературознавець

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Трагедія «Фауст» сталаджерелом багатьох музичних творів. Найвідоміші — опери француза Шарля Гуно «Фауст» та італійця Арріто Бойто «Мефістофель», а також композиція німця Роберта Шумана до окремих сцен трагедії. Твір Ґете ілюстрували такі видатні художники, як Рембрандт, Ежен Делакруа, Михайло Врубель, Сальвадор Далі.

С альвадор Далі.

Фауст (1969)

 УУ пошуках пошуках нового: модерністська  прозанового початку ХХ століття:

модерністська проза

початку ХХ століття

Тільки дослідивши творчість модерністів, ми зможемо зрозуміти і сьогоднішніх митців, які прагнуть скоротити відстань між умами.

                             Олександр Геніс, американський

літературний критик

Модернізм фіксував кризу просвітницько-раціоналістичної моделі прогресу, наголошуючи роль підсвідомого та особливу трансісторичну функцію поетичного висловлювання. Він стверджував право індивідуальності на свободу, а формами ствердження ставали мова, естетика й мистецтво.

                      Тамара Гундорова, українська літературознавиця

Про модерністську прозу початкуХХ століття

Модерна творчість заперечувала об’єктивний світ літератури ХІХ століття. Натомість у кожній минулій епосі, кожній національній культурі, кожній людській індивідуальності вона схильна була вбачати не так прояв загальних об’єктивних закономірностей, як неповторну «душу», особливу візію світу.

Ярослав Поліщук, український літературознавець

В ХІХ – на початку ХХ століття під впливом філософських ідей ам уже відомо, що в період загальної кризи суспільства наприкінці Артура

Шопенгауера («Світ як воля та уявлення»), Фрідріха Ніцше (ідея виховання «надлюдини») й Анрі Бергсона (найвищим знанням є індивідуальне переживання, інтуїція) починаються активні пошуки нових шляхів розвитку культури людства.

Це «нове» в мистецтві почали називати «модерном» (від фр. moderne — сучасний). Фактично модерн на початку ХХ століття перейшов межі мистецтва і став стилем життя. Виникав новий стиль в архітектурі, дизайні предметів інтер’єру, навіть в одязі й поведінці людей. До модерністів належали не тільки філософи й митці, а й багато учених, серед яких можна назвати видатних фізиків Альберта Ейнштейна й Нільса Бора, математика Норберта Вінера— засновника кібернетики, автора теорії штучного інтелекту — і багатьох інших.

У мистецтві цього періоду з’являються нові течії й угруповання, паралельно існують різні художні школи та напрями, кожний з яких пропонує своє бачення розвитку мистецтва. Так виникає естетичний плюралізм у суспільстві. Різних митців об’єднують такі спільні ідеї, як інтерес до особистості людини, бажання захистити й зберегти її духовний світ, відмова від принципу правдоподібності, надання переваги творчій інтуїції митця, прагнення до художніх експериментів, використання навмисно ускладнених форм.

Для позначення цього періоду культури, а також сукупності новітніх течій мистецтва, що існували з кінця XIX століття, більшість дослідників використовує термін «модернізм».

Модерн³зм — це спільна назва літературних напрямів і течій, що виникли в європейській літературі на межі ХІХ–ХХ століть, яким притаманні спроби відобразити нові явища суспільства новими художніми засобами.

Модерністи, на відміну від реалістів, обстоювали особливе призначення митця, здатного передбачити шлях нової культури. Захоплені «створенням нової дійсності», вони стверджували самоцінність і самодостатність особистості, шукали особливі художні засоби, щоб передати весь комплекс гострих проблем суспільства.

Одним з вершинних досягнень цієї епохи стала її література, що відзначилася свободою самовиявлення письменників, розмаїттям напрямів, течій і стилів, оригінальними формами відображення дійсності.

Засновниками модернізму в літературі були ірландець Джеймс Джойс, француз Марсель Пруст й австрієць Франц Кафка. Вони здійснили низку важливих творчих відкриттів, на основі яких стали згодом виникати цілі літературні напрями та течії. Так, техніка «потоку свідомості» (М. Пруст, Д. Джойс), особливий психологізм (М. Пруст «У пошуках утраченого часу»), поєднання міфології з особливою деталізацією (Д. Джойс «Улісс»), притчовий характер й абсурдність зображення (Ф. Кафка) та інші модерністські прийоми створювали нову художню реальність.

1.     Розкрийте поняття «модернізм». Назвіть відомих вам представників модернізму в літературі.

2.     Користуючись матеріалами рубрики «Мистецькі передзвони», підготуйте розгорнуте повідомлення на тему «Відображення модернізму в різних видах мистецтва».

3.     Самостійно знайдіть додаткову інформацію про одного з відомих вампредставників  модернізму  (на ваш вибір)  і  презентуйте  її  в  класі.

Я не змальовую людей, не розповідаю історій, це тільки картини, тільки картини.

Франц Кафка

ГЕНІЙ К.

ін був генієм, хоча його самого, мабуть, це особливо не бентежило.

Його творча спадщина не така вже й велика: три незавершені романи («Америка», «Процес», «Замок»), кілька десятків новел, а ще щоденники та листи. Про нього пишуть, сперечаються, говорять і серйозні дослідники, і звичайні читачі…

Він став своєрідним символом ХХ століття, його пророком. Він пішов з життя, коли найстрашніші кошмари людства ще тільки мали відбутися. Володіючи даром песимістичного пророцтва, він створив свій світ: незрозумілий, сумний, гротескний; світ, у якому все реальне й водночас абсурдне. Цей світ почали називати його ім’ям. Спробуймо й ми доторкнутися і, можливо, зрозуміти світ, створений людиною на прізвище Кафка…

Майже все життя австрійського письменника Франца Кафки пройшло у Празі. Тут він народився 3 липня 1883 року в сім’ї комерсанта, вихідця з бідної єврейської родини. У цьому старовинному чеському місті він закінчив німецьку гімназію, здобув юридичну освіту в Празькому університеті, працював в адвокатській конторі, а згодом і в приватному страховому товаристві. Проте він не любив Прагу, багато років поспіль намагався втекти з цього міста, проте був невіддільний від нього. Трагедією його життя було те, що для всіх він став «своїм серед чужих, чужим серед своїх». Єврей за національністю, він так і не прийняв традиційні життєві звичаї свого народу; він став буржуазним чиновником, але це не було його покликанням; його рідною мовою була німецька, і це, безумовно, відділяло його від чеського населення Праги, яка на той час належала Австро-Угорській імперії. Він став австрійським письменником, творчість якого об’єднала німецьку, єврейську та чесь-

ку культури.                                                                    Музей Франца Кафки у Празі

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

Загострене відчуття незадоволення від усього, що відбувається навкруги, образи й душевні рани, завдані йому ще в дитячі та юнацькі роки, природна сором’язливість і невпевненість у собі, невдалі спроби створити власну родину, а також сухоти — хвороба, що виснажувала його фізично, — усе це спричинило те, що він став відлюдником. Він жив наче в одиночному гетто, яке сам і створив. Можливо тому, майже всі герої Кафки заражені невиліковною самотністю. Задоволення приносила лише література. «Усе, що не стосується літератури, наганяє на мене нудьгу», — казав Кафка.

«Тільки несамовито писати цілими ночами — ось чого я прагну. І померти за цим заняттям або втратити розум…» — напише він в одному з листів. У нього майже не було друзів. Його товариш за навчанням Еміль Утіц згадував: «Ми всі його любили та цінували, але ніколи ми не могли бути з ним повністю відвертими, він завжди був оточений якоюсь скляною стіною. Зі своєю спокійною та люб’язною посмішкою він дозволяв світу приходити до нього, але сам був закритий від світу». Така «закритість від світу» визначила творче кредо цього самотнього генія.

Усе життя в його душі гоїлися рани, отримані ще в дитинстві. У «Листі до батька», написаному 1919 року, він прискіпливо перерахував усі образи: «Я, безумовно, не кажу, що став таким, яким я є, тільки під твоїм впливом. Це було б сильним перебільшенням (і мені притаманне таке перебільшення). Цілком можливо, що якби я виріс абсолютно позбавлений твого впливу, я все одно не зміг би стати людиною, яка була б тобі до душі. […] Я втратив віру в себе, натомість набув безмежне почуття провини».

Не можна сказати, що батько Кафки був тираном, він лише прагнув стати беззаперечним авторитетом для своїх дітей. Але Франц важко сприймав вимоги батька, що часто не збігалися з його власними бажаннями та планами.

Він відчував себе вигнанцем у цьому суспільстві. Відлюдність, відсутність постійного спілкування спричинили подальше його відчуження від людей. Він ненавидів свою самотність, страждав і мучився, але не міг і не хотів щось змінити. Кафка був переконаний, що людське спілкування заважатиме його літературним заняттям, тому й бояв- Ренато Гуттузо. ся втратити свою самотність. 1922 року Портрет Кафки (1963–1964) він напише: «По суті, моя самотність є єдиною моєю метою, моєю найбільшою спокусою…».

Творчість стала для Кафки засобом самозахисту, його духовним оазисом. У гротескній формі письменник зображує, як відбувається від-окремлення людини від суспільства. У своїх творах він свідомо спотворює реальність, за допомогою перевтілення яскраво виявляє всі ті приховані антигуманні закони, що існують у повсякденні. Страхітлива самотність стає головною темою його творчості.

Водночас сам письменник не надавав особливого значення своїм творам. «Він хотів бути цілковитим власником своєї літературної спадщини, адже писав лише про себе і для себе», — зазначає відомий український дослідник Дмитро Затонський. Можливо, тому у заповіті, звертаючись до свого друга Макса Брода, Франц Кафка висловить бажання: спалити все, що він написав, і зробити це якомога швидше. На щастя, Макс Брод не зважив на таке бажання…

Трагічне світовідчуття Франца Кафки напрочуд співзвучне для багатьох його сучасників, які стали живими свідками тоталітаризму та фашизму. Тому не випадково, що його твори спочатку забороняли фашисти, а потім — комуністи. Незважаючи на це, жахливий та абсурдний світ, створений Кафкою, викликав величезний резонанс у довоєнному й особливо в повоєнному суспільстві.

І хоча сам Кафка був переконаний, що його твори нікому не потрібні й не цікаві, він зумів привласнити собі цілу літеру алфавіту, адже для багатьох дослідників і просто читачів літера «К» — це, насамперед, Кафка.

Проблеми самотності, приреченості й абсурдність існування розкриває у своїх творах цей геній К., а ще ставить численні запитання, що, насамперед, звернені до кожного з нас. Можливо, саме тому його твори читають у всьому світі? Зрозуміти, що відшукує у творах Франца Кафки сучасна людина, чому й сьогодні він залишається одним з найпопулярніших письменників, — ви зможете, прочитавши новелу «Перевтілення».

 1. Яка тема та чому стала провідною у творчості Ф. Кафки?

 2. Поясніть, чому цього письменника називають символом, пророком ХХ століття.

 3. Поміркуйте, чому Ф. Кафка заповів знищити все, що він написав.

 4. Прокоментуйте назву статті про письменника. Запропонуйте свій варіант назви. Обґрунтуйте свою відповідь.

 5. Дізнавшись про деякі факти життя та творчості письменника, розкажіть, чого ви очікуєте від його новели «Перевтілення», яку маєте прочитати.

Літературні нотатки подорожнього

Усім,              хто          відвідує чеську    столицю                Прагу, обов’язково впаде в око, як часто трапляється прізвище Кафки на вулицях міста. Площа письменника, дім, у якому він народився, книгарня, що носить його ім’я, музей Кафки, кав’ярня та ще багато чого… Так, 2003 року з’явився трохи дивакуватий пам’ятник письменнику. За задумом його автора — чеського скульптора Ярослава Рони, йому важливо було передати художній світ Кафки, що не піддається логічному осмисленню, який кожний із читачів творів письменника тлумачить по-своєму. Тому пам’ятник — це величезний порожній костюм чоловіка, а на ньому — фігура самого генія К.

Пам’ятник Францу Кафці у Празі

(архітектор — Ярослав Рона)

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

2014 року в Празі з’явилася ще одна скульптура: пам’ятник письменнику у формі гігантської голови заввишки 10 метрів і загальною вагою 45 тонн. Сталеві пластини весь час обертаються в різних напрямках і на декілька секунд трансформуються в портрет Франца Кафки. Автор цього творіння Давид Чорний спробував передати внутрішній світ письменника через стан постійного руху, мінливості, відображення та відторгнення навколишньої дійсності.

Пам’ятник Францу Кафці у Празі

(автор проєкту — Давид Чорний)

До вивчення новели

«ПЕРЕВТІЛЕННЯ»^[11]

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Поділіться своїми враженнями від прочитаного.

 2. Розкажіть, хто такий Грегор Замза. Як ви гадаєте, чому перевтілення відбулося саме з ним?

 3. Наведіть приклади з тексту про те, які зміни відбуваються в житті та свідомості головного героя після перевтілення.

 4. Як рідні Грегора відреагували на ті зміни, які відбулися з ним? Чи можна стверджувати, що перевтілення зазнають і стосунки між членами родини Замза? Аргументуйте свою відповідь цитатами з тексту.

 5. Простежте за текстом, за допомогою яких художньо-виражальних засобів створюється атмосфера самотності навколо героя.

 6. Проаналізуйте, як співвідноситься фантастичне та реальне у творі.

 7. Поясніть, як ви зрозуміли фінал новели. Так чому Грегор все ж таки помирає?

 8. Володимир Набоков, який був не тільки відомим російським письменником, критиком, перекладачем, а й ентомологом (дослідником різних комах), обґрунтовує, на яку ж саме комаху перетворюється Грегор. На його думку, це був жук, під панциром якого ховалися крила, він міг їх розправити й полетіти, але, на жаль, не знав про це. Як ви гадаєте, чи міг би бути інший фінал у новели, якби Грегору було відомо про крила? Поясніть свою відповідь.

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Майстерність Ф. Кафки полягає в тому, що він змушує читача перечитувати свої твори. Розв’язки його сюжетів підказують пояснення, але воно не виявляється одразу, для його обґрунтування твір має бути перечитаний з інших позицій. Іноді існує можливість подвійного тлумачення, тому з’являється необхідність подвійного прочитання. Саме цього і прагне автор. Альбер Камю, французький письменник і філософ

У світовій літературі немає письменника, настільки чесного і відвертого із самим собою та світом. Кафка — надзвичайно цікавий і ні на кого іншого не схожий письменник. Для того щоб його зрозуміти, не треба мати якихось особливих знань, але потрібна здатність глибоко щось переживати, посправжньому відчувати його мову. Кафка не писав складних речей. Він був абсолютно щирим у своїй творчості, але це було настільки своєрідне бачення світу, що не кожен його розумів.

Дмитро Затонський, український літературознавець

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Хоча офіційно забороненим письменником у СРСР Франц Кафка не був, але його твори тривалий час майже не перекладали й не видавали. Одним з перших, хто відкривав звичайному читачеві в колишньому СРСР творчість Франца Кафки, був відомий український дослідник, літературознавець Дмитро Володимирович ЗАТОНСЬКИЙ(1922–2009). У 60–70-і роки з’являються його дослідження, присвячені життю й творчості австрійського письменника, зокрема перше видання книжки «Франц Кафка і проблеми модернізму», 1988 року друкується його праця з красномовною назвою «Достатньо боятися Франца Кафки». Завдяки цим роботам пересічний читач міг дізнатися багато інформації щодо біографії Кафки, про значення його творчості на Заході. Популяризуючи творчість Франца Кафки, Дмитро Затонський активно сприяв виданню творів письменника в Радянському Союзі, а потім — в незалежній Україні.

Новела Ф. Кафки «Перевтілення» на сцені

Київського академічного Театру на Липках (режисер — Олег Мельничук)

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

ü  Розкажіть, що вам уже відомо про російського письменника Михайла Булгакова.

ü  Які твори письменника ви читали, яке враження вони справили на вас?

ü  Підготуйте повідомлення або мультимедійну презентацію на тему «Місця Украї-ни, пов’язані з Михайлом Булгаковим».

ü  Серед ваших близьких і знайомих проведіть невеличке дослідження про те, коли і за яких обставин вони «зустрілися» з творами Михайла Булгакова, яке значення мав (чи не мав) письменник у їхньому житті. Про результати свого дослідження розкажіть у класі.

…Головне не втратити впевненості у собі, не зрадити своєму окові.

Михайло Булгаков

«Я ХОТІВ СЛУЖИТИ НАРОДОВІ…»

овгі болісні роки Михайло Опанасович Булгаков ішов до свого визнання через забуття і складні стосунки з владою, нещадну критику та нескінченне цькування, але він вистояв і не зрадив собі. За півроку до смерті він говорив: «…Не зривайся, не падай, не повзи, ти — це ти… Будь вищим за образи, вищим за заздрощі, вищим за всілякі дурні пересуди…».

Він народився в Києві 15 травня 1891 року в родині викладача Київської духовної академії. У дружній родині Булгакових росло семеро дітей: три хлопчики та чотири дівчинки. Коли 1907 року від важкої спадкової хвороби помер батько, головним помічником матері став саме майбутній письменник. У ті часи Михайло навчався в Київській першій гімназії, і варто зауважити, що він не дуже тішив рідних своїми успіхами в навчанні. У його атестаті були лише дві відмінні оцінки: із Закону Божого та географії. Та й особливою старанністю Булгаков не вирізнявся. Як часто буває з будь-якою дитиною, з ним іноді траплялися різні пригоди. Так, якось він усі гроші, які мати дала йому на підручник з фізики, витратив на квиток у кіно, а весною час від часу пропускав уроки, гуляючи з дівчатами під квітучими київськими каштанами.

Однак із самого дитинства Булгаков проявляв себе як надзвичайно творча й артистична особистість. За свідченням його рідних, писати він почав доволі рано. Невеликі оповідання, фейлетони, драматичні сценки легко з’являлися з-під його пера. Щирий інтерес Михайла до театру вплинув на те, що юний Булгаков напам’ять знав майже всі арії з опер «Аїда» та «Фауст» і навіть певний час мріяв стати оперним співаком. Він сам створював п’єси для домашнього театру та грав у них. Володимир С лєпченко.

Молодий Булгаков (2003) Мирний лад життя Булгакових, як і багатьох інших родин, кардинально

змінився з початком Першої світової війни. На той час Михайло вже був студентом медичного факультету Київського університету.

1916 року, отримавши диплом лікаря, він іде добровольцем Червоного Хреста, працює у прифронтових госпіталях, набуваючи нелегкого медичного досвіду. Звільнений від призову через хворобу, Булгаков їде працювати за призначенням у сільську лікарню на Смоленщину. Враження від цих років знайшли своє відображення у книжці письменника «Нотатки юного лікаря», яка була частково опублікована в періодиці протягом 1921–1925 років.

У березні 1918 року він повертається до рідного Києва. Булгаков намагається зайнятися приватною лікарською практикою, проте в місті, що опинилося в центрі буреломних подій, спокійного та мирного життя очікувати не доводилось. М. Булгаков писав, що в ті роки в Києві він нарахував 14 спроб зміни влади, 10 з яких йому довелося пережити особисто. Достовірно відомо, що в ті часи «добровольцем він зовсім не збирався йти нікуди». Очевидно, що не з доброї волі в 1919 році Михайло Опанасович був мобілізований як лікар. Він працював і продовжував писати. У його публікаціях тих часів найгостріше звучить тема втоми від страшної війни.

1920 року колишній білогвардієць, офіцер М. Булгаков, не встигнувши емігрувати зі своїми частинами за кордон, прийняв для себе фатальне рішення: спробувати прилаштуватися до життя в новій Росії, а також остаточно залишити медицину та повністю присвятити своє життя літературній праці.

Як розповідав Михайло Опанасович в автобіографії, у 1921 році він приїжджає «без грошей, без речей до Москви з тим, щоб залишитися в ній назавжди». Він активно публікується в газеті «Напередодні», яка видавалася для російських емігрантів. Там побачили світ багато його творів: «Нотатки на манжетах», «Пригоди Чичикова», «Подорожні нотатки» та інші.

Михайло Булгаков повністю заглибився у творчість. У 1922– 1923 роках один за одним друкуються фейлетони, нариси й оповідання письменника. Дар Булгакова-сатирика особливо яскраво виявився в повістях 1923–1925 років «Дияволіада», «Фатальні яйця» та «Собаче

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

серце». Він працює над романом «Біла гвардія», за яким 1926 року напише п’єсу «Дні Турбіних», що була поставлена в Московському художньому академічному театрі (МХАТі). Відтоді життя Булгакова тісно пов’язане з театром.

Водночас Булгакову це надає не тільки популярності. Майже кожний його великий твір супроводжується несправедливою критикою. Митець фактично опинився, за його власним висловлюванням, у ролі загнаного, але не скореного «літературного вовка». У лютому 1929 року через черговий донос усі п’єси письменника було вилучено з репертуарів усіх театрів, а в газетах пролунав погромний заклик: «Геть булгаківщину!». Постановку нової п’єси драматурга «Кабала святенників» («Мольєр») також заборонили.

Знищений неконструктивною критикою, розчавлений цензурою, безробітний М. Булгаков у березні 1930 року пише листа «До Уряду СРСР». Це була не скарга, і не покаяння, і в жодному разі не прохання. Письменник вирішив раз і назавжди розрубати міцно затягнений гордіїв вузол своєї долі. Він просить або вислати його з країни, або дати можливість працювати, хоча б на «посаді працівника сцени». М. Булгаков не приховував, що метою цього листа було «врятуватись від гонінь, жебрацтва та неминучої загибелі».

Навряд чи можна було сподіватися на якусь позитивну відповідь з боку влади. Але лист М. Булгакова збігся із часом трагічної смерті відомого російського поета Володимира Маяковського. Можливо, саме цим можна пояснити те, що 18 квітня 1930 року в квартирі Булгакових пролунав телефонний дзвінок Сталіна, який запропонував йому роботу у МХАТі. Ця діяльність забезпечувала необхідні кошти, але не реабілітацію його творів. За винятком «Днів Турбіних», які були поновлені в театрі на початку 1932 року, жоден твір Булгакова, як і раніше, не з’являвся в репертуарах театрів.

30 травня 1931 року митець знову пише Сталіну й чітко формулює свою позицію: «…На широкому полі словесності російської у СРСР я був одним-єдиним літературним вовком. Мені радили перефарбувати шкуру. Безглузда порада. Перефарбований чи стрижений вовк, він все одно не схожий на пуделя». У цих словах — увесь Булгаков, непохитний у своїх переконаннях і принципах.

Андрій Харшак. Михайло

Булгаков. Москва і Єршалаїм

(1988)

1938року він знову пише Сталіну. Цього разу Булгаков заступається за драматурга Миколу Ердмана, якому не дозволили  після трьох років, проведених у засланні в Сибіру, повернутися до Москви. Справжній приклад, як можна не зрадити собі за жодних обставин…

Творча ізоляція Булгакова тривала… Письменник, як і раніше, відчував себе «заживо похованим», і лише робота над головним його твором — романом «Майстер і Маргарита» — відволікала від «отруйної думки» про нікчемність такого життя. У червні 1938 року М. Булгаков завершує в чорновому варіанті свій роман. Сподіваючись, що йому все ж таки вдасться опублікувати твір, за порадою друзів митець береться за написання п’єси «Батум», присвяченої 60-річному ювілею вождя. Письменник поставив собі завдання — створити історично правдивий образ молодого керманича. Він правдиво описує ситуацію в суспільстві, що панувала на Закавказзі в 1902 році.

Однак не «справедливої п’єси» чекала від письменника влада. «Нагорі» твір отримав гостру негативну оцінку. Не дивно, що коли п’єсу не допустили до постановки на сцені, Булгаков переживав цю подію як подвійну трагедію. Його хвилювала творча невдача, але понад усе — сором за зраду самого себе. Усе це впливало на здоров’я, яке з кожним днем погіршувалося. Він почав сліпнути й слабшав від спадкової хвороби нирок, що чимдалі загострювалась.

1939року сліпота письменника вже була суцільною. Михайло Опанасович, по суті, перетворився на «живого небіжчика». Єдине, що його і справді продовжувало хвилювати, — це доля його останнього роману. Дружина письменника, Олена Сергіївна Булгакова, йому пообіцяла: «Присягаюся тобі, я його надрукую». Цю обіцянку було виконано…

Михайло Булгаков зі своєю третьою дружиною

Оленою Сергіївною: Майстер і Маргарита (1933)

Він пішов з життя 10 березня 1940 року. Його останніми словами були: «Я хотів служити народові…».

 1. Прокоментуйте думку дослідника В. Лосєва про М. Булгакова: «Його життя, наче дзеркало, відображає всю деформацію нашого суспільства в період сталінщини, йому повною мірою довелося випробувати на собі тиск міцної адміністративно-бюрократичної системи, тієї, яку він згодом позначив сильним та змістовним словом “кабала”».

 2. Поясніть, як ви розумієте назву статті про письменника. Запропонуйте свій варіант заголовка.

 3. Самостійно зберіть матеріал і підготуйте повідомлення на тему «Любов у житті Михайла Булгакова».

Упошуках нового: модерністська проза початку ХХстоліття

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Михайло Булгаков дуже любив своє рідне місто — Київ. Адже в Києві він народився, тут жив, навіть назвали його на честь архангела Михаїла — покровителя Києва. У своїх творах письменник багато разів із величезною любов’ю та ніжністю згадує своє рідне місто.

Але, безумовно, найбільше Київ представлений у романі «Біла гвардія». Герої цього роману особливо близькі авторові. Не випадково їхніми прототипами стали рідні йому люди. Є ще один улюблений герой цього твору — це булгаковське Місто, що детально змальоване на сторінках «Білої гвардії». Герої роману, а також його сценічної версії — п’єси «Дні Турбіних» — мешкають там, де жив сам Михайло Булгаков з батьками з 1906 до 1919 року: у будинку №13 на Андріївському узвозі (у романі — Олексіївський узвіз).

Якщо Київ змальований у творах письменника, то в його листах до рідних і близьких доволі часто згадується Буча — місто в Київській області, де була родинна садиба письменника. До 100-річчя М. Булгакова на її місці було встановлено пам’ятний знак. А 15 травня 2011 року завдяки творінню скульптора Андріана Балога в Бучі з’явився справжній пам’ятник письменнику, зроблений у формі величезної розгорнутої книжки, на якій можна прочитати рядки самого Булгакова, зафіксовані в оригіналі: «Всё, что ни проис- Пам’ятник Михайлу ходит, всегда так, как нужно, и только к лучшему». Булгакову у Бучі

 ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВИДАТНУ ОСОБИСТІСТЬ

Віктор Платонович НЕКРАСОВ (1911–1987) —

відомий київський письменник, автор роману «В окопах Сталінграда», який за зображення правди Другої світової війни навіть був нагороджений Сталінською премією. А ще це людина, яка через свою активну громадянську позицію була позбавлена радянського громадянства, яка ніколи не замовчувала наявні проблеми, не стояла осторонь, коли влада цькувала інших, яка нагадувала

світу про злочини нацизму, зокрема про масовий розстріл, переважно євреїв, у Бабиному Яру, здійснений у 1941–1943 роках.

В історію світової літератури він увійшов, насамперед, як особистість, завдяки кому стала відома точна адреса, де мешкав Михайло Булгаков у Києві. Саме він відкрив «Будинок Турбіних», у якому тепер розміщений музей письменника. Так, за детальним описом помешкання цього будинку в романі «Біла гвардія» Віктор Некрасов розшукав це помешкання й опублікував результати своїх знахідок. Після того до цього будинку почали приходити люди з квітами й залишати на його стінах написи: «Тут жив Булгаков». Згодом у цьому будинку з’явився музей письменника.

До вивчення роману

«МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»

 У творчій майстерні письменника

ПРО ДОЛЮ РОМАНУ «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»^[12]

Доля роману «Майстер і Маргарита» так само драматична, як і доля його автора. Михайло Булгаков писав цей твір майже 12 років. В архіві митця залишилося вісім редакцій роману.

Відомо, що задум твору в письменника виник ще 1928 року. У першій редакції роман мав такі варіанти назв: «Чорний маг», «Копито інженера», «Жонглер з копитом», «Син В […]», «Гастроль» тощо — і теми Майстра в ньому не було. 18 березня 1930 року, перебуваючи в гнітючому стані через заборону п’єси «Кабала святош», Михайло Опанасович знищує першу редакцію свого роману.

1931 року Михайло Булгаков поновлює роботу над «Майстром і Маргаритою». Друга редакція створювалася аж до 1936 року. Вона мала підзаголовок «Фантастичний роман» і такі варіанти назв, як «Великий канцлер», «Сатана», «Чорний богослов», «Він з’явився», «Підкова іноземця», «Чорний маг» та інші. У цій редакції на сторінках роману вже діяли Майстер і Маргарита, а у Воланда з’явився свій почет.

У другій половині 1936-го — на початку 1937 року письменник почав працювати над третьою редакцією роману. Тепер уже твір називався «Князь темряви». Водночас згодом, повернувшись знову до початку роману, автор уперше дає йому вже відому нам назву «Майстер і Маргарита». На титулі твору він ставить дати «1928–1937» і вже більше не припиняє працювати над романом. «Дописати раніше, ніж померти» — ось його головна мета.

Весь текст роману вперше було надруковано у травні–червні 1938 року. 1939 року були внесені важливі зміни в кінцівку роману й дописано епілог. Але авторські правки твору з’являлися майже до самої смерті письменника. Безнадійно хворий Булгаков диктував дружині уточнення до тексту. Помираючи, Булгаков говорив: «Напевно, це правильно… Що я міг написати після “Майстра”?..».

Факту, що роман усе ж таки вийшов друком, ми завдячуємо дружині письменника Олені Сергіївні Булгаковій, яка у страшні роки сталінських репресій зуміла зберегти рукопис роману. Уперше «Майстер і Маргарита» в скороченому варіанті був опублікований через 26 років після смерті його автора в часописі «Москва» (№ 11, 1966 і № 1, 1967).

Публікація роману спричинила жваву полеміку, що не припиняється й досі, як серед критиків, літературознавців, так і серед звичайних читачів. Деякі, на жаль, і сьогодні, не вчитуючись уважно в текст

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

твору, сприймають його досить прямолінійно, як своєрідне «Євангеліє від диявола».

До роману М. О. Булгакова прийшла і світова слава. У вересні 1999 року радіостанція «Свобода» повідомила, що твір «Майстер і Маргарита» визнано на Заході найкращим романом ХХ сторіччя.

Надя Рушева.

 З ілюстрацій до роману «Майстер і Маргарита» (1968)

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

                                                         Частина перша

 1. Чи зацікавило вас прочитане? Поясніть чому.

 2. Розкажіть, у чому суть розмови, яку ведуть між собою літератор Берліоз і поет Іван Бездомний. Як ви вважаєте, яке значення має ця розмова для подальшого розвитку подій твору?

 3. Зачитайте, як відбулося знайомство Берліоза й Бездомного з невідомим. Яке враження справив на вас цей персонаж?

 4. Доведіть, що «єршалаїмські» розділи вводяться в текст роману з елементом несподіваності. З’ясуйте роль цих розділів у загальній структурі твору.

 5. Що дізнаємося про Ієшуа Га-Ноцрі з розділу 2 роману? Поясніть, чому він називається «Понтій Пилат». Запропонуйте свій варіант назви.

 6. Знайдіть у тексті й зачитайте розмову Ієшуа з Понтієм Пилатом. Яку головну думку сповідує Ієшуа? Чи погоджуєтеся ви з такою позицією?

 7. Як ви гадаєте, чому Булгаков уникає прямого ототожнення Ієшуа з євангельським Ісусом? Аргументуйте свою відповідь.

 8. Простежте за текстом, якою зображено в романі Москву 20–30-х років минулого століття. Які сатиричні прийоми використовує письменник?

 9. Розкажіть, за що були покарані Степан Лиходєєв, Варенуха, Никанор Іванович, Поплавський та інші. А як ви поставилися до витівок Воланда та його почту?

 10. Зачитайте, що розповідає Майстер про причини, які спонукали його спалити роман. За допомогою яких художньо-виражальних засобів автор створює цей епізод?

                                                    Частина друга. Епілог

 1. Хто є головним героєм другої частини роману? Обґрунтуйте свою відповідь.

 2. Які емоції та думки викликає у вас образ Маргарити?

У пошуках нового: модерністська проза початкуХХ століття

 11. Прокоментуйте   думку        польського        критика        Анджея        Дравича:

«…як наказ і заповіт нас супроводжуватиме [… ] одна з останніх фраз “Майстра і Маргарити”. Якщо замислитися над нею, у її прозорості приховується глибокий і фундаментальний сенс, який, напевно, був дорогий Булгакову. Гадаю, що він знадобиться і нам. Звучить ця фраза так: “Все буде правильно; на цьому побудований світ”».

 У творчій майстерні письменника

ПРО КОМПОЗИЦІЮ РОМАНУ «МАЙСТЕР І МАРГАРИТА»

Композиція роману «Майстер і Маргарита» оригінальна та різнопланова. Перед нами справжній роман-лабіринт, у якому розкриваються три взаємопов’язані, але водночас й автономні сюжетні лінії: про кохання Майстра і Маргарити; про пригоди Воланда і його почту в Москві; єршалаїмські розділи про Понтія Пилата та Ієшуа Га-Ноцрі.

Так, у межах єдиного тексту міститься «роман у романі» — твір, написаний Майстром. Розділи цього «вставного» роману про один день римського прокуратора Понтія Пилата розпорошені в оповіді про московське життя Майстра й пов’язаних з ним героїв. Як зазначає літературознавець Володимир Агеносов, обидва романи (булгаковський і Майстра), насамперед, пов’язані між собою «загальною для них проблематикою: темою долі та особистої відповідальності кожної людини, протидії творчої особистості та натовпу».

Булгаковознавці, зокрема Ірина Галинська, також дослідили, що в побудові роману відчувається вплив теорії трьох світів (земного, космічного та біблійного) Григорія Сковороди, викладеної у трактаті «Потоп зміїний». На думку філософа, кожен зі світів створений з добра і зла й має дві сторони — зовнішню (ту, яку всі бачать) і внутрішню (невидиму). Земний світ у романі уособлюють люди, до космічного належать Воланд і його почет, і біблійний світ, відповідно, постає в історії про Ієшуа Га-Ноцрі та Понтія Пилата.

Використання сковородинської теорії допомагає М. Булгакову увиразнити справжню сутність життя, наголосити на розриві між цими світами та в образній формі попередити людство про наслідки порушення законів буття.

Олег Шупляк.

Булгаков (2013)

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

«Майстер і Маргарита» — роман про всесилля добра. Але за однієї важливої умови: якщо людина ніколи, ні за яких складних і драматичних обставин не сходить зі шляху добра. Це роман про відповідальність людини за добро.

Володимир Акімов, російський літературознавець

…роман Булгакова […] виключає можливості однозначного трактування як окремих образів і сюжетних ліній, так і твору в цілому. Очевидно лише одне: «Майстер і Маргарита» — це художньо-філософський підсумок роздумів письменника про долю Творця.

Наталія Євстаф’єва, українська літературознавиця

…у цьому «надвечірньому» романі з пронизливою зворушливістю показані вади людські, від яких виникають численні біди та трагедії. Серед них боягузтво та зраду письменник вважав першими.

Віктор Лосєв, російський літературознавець

«Майстер і Маргарита» — моя найулюбленіша книга у світі. Для мене це найбільше дослідження людської уяви, ця книга про прощення, життя й історію, це найдивовижніша книга, яку я коли-небудь читав.

Даніел Редкліфф, британський актор, виконавець ролі Гаррі Поттера

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Роман М. Булгакова «Майстер і Маргарита» широко представлений у різних видах мистецтв  . Ілюстрації до твору, численні вистави, різноманітні колажі, скульптурні зображення, фільми й анімація, рок-опера й навіть балетфантасмагорія подають своє бачення цього унікального твору. Цікаво, що перша кіноверсія роману належить відомому польському режисеру Анджею Вайді, що 1971 року за булгаковським текстом зняв фільм «Пилат та інші». А в легендарної групи Rolling Stones є пісня «Sympathy for the Devil» (Співчуття дияволу). На її створення учасників групи надихнув саме роман «Майстер і Маргарита». У списку 500 найвеличніших пісень усіх часів вона посідає високе 32-е місце. 2003 року на неї групою Neptunes було зроблено ремікс, який пізніше назвали одним з найкращих реміксів в історії музики.

Ïiäñóìîâóc-ìî âèâ÷åíå

1.     Розкрийте значення творчості М. Булгакова для читача ХХІ століття.

2.     Самостійно проаналізуйте різноманітні висловлювання, представлені в інтернет-просторі, щодо сучасних оцінок творчості цього російськомовного письменника, про те, чи потрібен він українському читачеві. У класі проведіть дискусію на тему «Чи можемо ми в Україні вважати Михайла Булгакова “нашим” (“своїм”) письменником?».

Шедеври європейського

поетичного модернізму

Предметом поезії є тільки вона сама, а не дійсність.

                    Шарль Бодлер, французький поет

…минуле завжди великою мірою визначається днем сьогоднішнім і має дивну властивість під упливом цієї нашої злободенності змінюватися, відкриваючи якісь недобачені, недооцінені  або непізнані аспекти і деталі.

                Віра Агеєва, українська літературознавиця

Про авангардизм ійого основні течії

…за всієї численності власне модерністських й авангардистських течій творчість його великих митців відбувалась здебільшого поза цими течіями, не вкладаючись в жодну з них…

Дмитро Наливайко,

український літературознавець

В _дизм.історії модернізму значне місце належить такому явищу, як    авангар-

Авангардèзм (від фр. avant garde — передовий загін) — умовна назва художніх тенденцій у мистецтві, що виникли на початку XX століття, для яких характерні категоричне заперечення традицій і цінностей попередніх культур, агресивне пропагування епатажу та протесту.

Авангардизм виник у Франції і згодом поширився у Німеччині, Італії, Росії та інших країнах. Учасники цього мистецького руху намагалися зруйнувати всі загальноприйняті норми, правила та ідеали. Молоді бунтарі випускали зухвалі маніфести, свідомо дражнили публіку, закликали

Шедеври європейського поетичногомодернізму

«викинути на смітник історії» не тільки застарілі традиції, а й усю художню спадщину. Тому виступи авангардистів часто супроводжувалися скандалами. Але під цим приховувалася серйозна робота над створенням принципово нової художньої системи.

Серед авангардистів особливо цінувалося створення власного, ні на кого не схожого образу. Водночас естетика прекрасного змінюється на естетику потворного, яка, на думку митців, і здатна показати суть речей. Ідеал цілісної людської особистості зникає, у своїх творах авангардисти звертаються до антицінностей. Пріоритет надається внутрішньому світу митців, їхньому праву без обмежень вибирати способи вираження своїх переживань та асоціацій.

Отже, якщо модернізм на основі заперечення старого створює свій художній світ, синтезуючи найкраще з інших художніх систем, то авангардизм прагне зруйнувати все й лише потім збудувати нове, тобто він створює свій художній хаос.

Авангардизм виявлявся в різних течіях, кожна з яких у полеміці з іншими обстоювала свою творчу манеру, своє бачення подальшого розвитку мистецтва. Серед головних течій авангардизму слід вказати футуризм, кубізм, дадаїзм, експресіонізм, сюрреалізм та інші. З’ясуємо, чим же відрізнялися всі ці «-ізми»…

На початку ХХ століття світ змінювався буквально на очах. Тому не дивно, що в мистецтві з’являється течія, головним прагненням якої є передати динаміку руху, захоплення технікою, загальну урбанізацію суспільства. Ця течія отримала назву футурèзм (від лат. futurum— майбутнє).

На думку засновника футуризму італійського поета Філіппо Томазо Марінетті, автора маніфесту цієї течії, рев автомобільного мотору має хвилювати художника більше, ніж усмішка чи сльози жінки. Тому мотоцикл футуристи вважали більш досконалим творінням, ніж, наприклад, скульптури Мікеланджело.

Видатна роль в історії світової літератури XX століття належить поезії футуризму. Ви зможете відчути особливості поезії цієї течії на прикладі творчості Володимира Маяковського.

Ще однією цікавою художньою течією цього періоду культури був кубізм (від фp. cubisme, cube — кyб). Одного разу відомий французький художник другої половини ХІХ століття Поль Сезан зауважив, що геометричні форми, наприклад кулі, конуса чи циліндра, потрібно шукати в самій природі. Він і гадки не мав, що його роздуми дадуть початок новій художній течії — кубізму. Отже, саме підкресленим використанням геометричних Пабло Пікассо. форм, прагненням роздрібнити реальні об’єкти Скрипката гітара на окремі фігури й вирізняється ця мистецька (1913) течія. Біля витоків кубізму стояв відомий іспанський художник Пабло Пікассо. Яскравим прикладом кубізму може слугувати картина «Скрипка та гітара». Здається, що музичні інструменти розібрали на окремі частини, а потім знову зібрали, змінюючи кути і нахили.

Беззаперечним лідером кубізму в літературі став відомий французький поет Ґійом Аполлінер, із творчістю якого ви також зможете ознайомитися на сторінках цього підручника.

Перша світова війна показала всьому людству, на яке зло здатна людина. Події цієї війни вплинули на появу такої мистецької течії, як дадаїзм, що виникла одночасно у Швейцарії, Франції та США і проіснувала з 1915-го по 1923 рік. Ця течія відображала розгубленість інтелігенції часів війни, кризу її художнього мислення. Метою дадаїстів було створення такого мистецтва, яке шокувало б людей так само, як і війна. Таке мистецтво вони називали «дада» (від фр. dada — дитячий коник). Це слово було обрано випадково теоретиком цього руху — румунським поетом Тристаном Тцарою, який знайшов його у словнику з французької.

Мистецтво — лише купа сміття, підібране на вулиці — так вважали дадаїсти. Т. Тцара наголошував: «Щоб написати поему в стилі дада, візьміть газету, ножиці, виріжте статтю, потім кожне слово і складіть усе це в мішок, потрусіть, виймайте одне за одним вирізані слова…».

Представниками       дадаїзму           були     французькі письменники Андре Бретон, Луї Арагон та інші. Дадаїсти прагнули епатувати публіку. Так, картина Марселя Дюшана «L.H.O.O.Q» — «Мона Ліза з вусами» — представляє відкрите глузування над класичним мистецтвом у живописі.

Відображення абсурдності навколишнього світу

Марсель Дюшан.

у творах дадаїстів стало підґрунтям для виникнен- _{L. H. O. O. Q} ня ще однієї мистецької течії — сюрреалізму. (1919)

Сюрреал³зм (від фр. surrealitte — надреальне, надприродне) — авангардистська течія, що виникла у Франції та США у 20-х роках, узявши за основу ідеї дадаїстів. Їй притаманне прагнення побудувати нову художню дійсність, що була б реальнішою («надреальною») за існуючу.

Для сюрреалізму характерне заглиблення у підсвідоме: митець має спиратися на досвід сновидінь, марення, галюцинацій, містичних видінь тощо.

Як і дадаїсти, сюрреалісти вдавалися до скандалу, епатажу, протестували проти сучасної цивілізації, політичного устрою. Тому багато дадаїстів прийняли ідеї сюрреалізму. Зокрема Андре Бретон, Луї Арагон, Тристан Тцара. Очолював цей рух французький письменник Андре Бретон, який 1924 року написав перший «Маніфест

Шедеври європейського поетичногомодернізму

…Поетом можна бути в будь-якій сфері:

досить бути відважним і прагнути відкриття.

Ґійом Аполлінер

РУЙНІВНИК МИСТЕЦТВА ЧИ ПОЕТ-НОВАТОР?

ійома Аполлінера називають одним із найяскравіших представників авангардизму, винахідником терміна «сюрреалізм», експериментато-

ром і новатором у царині поезії. Між тим тогочасна критика «вбачала в Аполлінері одного з богемно-анархічних митців, одержимих духом руйнування мистецтва, самих його основ (а заодно — суспільства й моралі) і повалення авторитетів, — тих митців, які будь-якою ціною прагнуть художніх новацій, оригінальності, аж до втрати сенсу творчості, до абсурду»^[13]. Ким же він був насправді? З’ясуймо, зазирнувши в життєпис цієї незвичайної людини.

Літературну спадщину Аполлінера складають твори найрізноманітніших жанрів: роман, повісті, оповідання, казки, п’єси, публіцистичні статті і, безумовно, вірші. Саме вони принесли письменникові найбільшу славу, утвердили за ним звання одного із творців західноєвропейської поезії ХХ століття. Цікаво, що поет писав і римованим віршем, і верлібром — вільним віршем (пригадайте, у чому його особливості й кого вважають першим видатним творцем шедеврів верлібру).

Справжнє ім’я митця, який виступав під псевдонімом Ґійом Аполлінер, — Вільгельм-Альберт-Володимир-Александр-Аполлінарій Костровицький. Народився він 26 серпня 1880 року в Римі. Мати майбутнього письменника Анжеліка Костровицька, полька за походженням, на той час проживала в Італії. Особистість батька оповита таємничістю, навколо неї досі точаться дискусії, однак більшість біографів Аполлінера схиляється до того, що ним був італійський офіцер Франческо Фуджі Д’Аспермон. Дитинство поета минуло в Італії, в юнацькі роки він навчався у французьких колежах і ліцеях Монако, Канн і Ніцци, а в 1899 році родина оселилась у Парижі. Аполлінер сподівався отримати французьке громадянство, однак тривалий час йому це не вдавалось.

Початок літературного шляху письменника пов’язують з осінню 1901 року, коли з’явилися його перші публікації — спочатку вірші, а згодом стаття. У ранніх творах Аполлінер, продовжуючи традиції французької поезії, звертається до народної пісні, легенди. У цих віршах відчутний вплив романтичних тенденцій і символізму.

У 1911 році виходить перша збірка віршів, назва якої в перекладі М. Лукаша звучить як «Звірослов, або Почет Орфея». В оригіналі вживається слово бестіарій (від лат. bestia — звір, тварина). Так називають середньовічні збірники зоологічних статей з ілюстраціями, у яких докладно опи- ^{Пабло Пікассо.}

сувались різноманітні тварини в прозі та віршах,                       ^{Портрет Ґ. Аполлінера}

(1916) головним чином з алегоричною і повчальною метою. Друга назва збірки («Почет Орфея») пов’язана з давньогрецьким міфом, згідно з яким пісні Орфея зачаровували навіть диких тварин. Почувши солодкий голос співця, вони покірно йшли за ним. Кожний вірш збірки (усього їх 30) є своєрідним підписом до гравюри художника Рауля Дюфі (1877–1953). У своїх поетичних мініатюрах Аполлінер подає спочатку стислий опис тварини, а потім іронічний або філософський коментар, викликаний роздумами про життя.

У 1913 році побачила світ теоретична праця поета «Естетичні роздуми — художники-кубісти», у якій він розглядав кубізм як вихідну позицію для власної поетичної творчості. Пригадаймо, що таку назву одержала авангардистська течія в західноєвропейському образотворчому мистецтві, яка зародилась на початку ХХ століття. Саме під впливом яскравого представника кубізму Пабло Пікассо Аполлінер зацікавився новим віянням у мистецтві й спробував перенести його в поезію. Насамперед це виявилося у використанні прийому симультанізму (від фр. simultaine — одночасний) — одночасного зображення в одній площині різнорідних об’єктів, віддалених, не пов’язаних між собою образів, мотивів, переживань і вражень. Інколи спроби Аполлінера називають кубофутуризмом, наголошуючи тим самим на його зв’язку з пошуками поетів-футуристів.

Сам Аполлінер заперечував свою належність до якихось течій чи напрямів, проте називав своє мистецтво «новим реалізмом» або «сюрреалізмом» («надреалізмом», оскільки sur із французької мови перекладається як над). Цей термін він запропонував у 1917 році. Зокрема поет зазначав: «Коли людина захотіла відтворити ходу, вона винайшла колесо, яке зовсім не схоже на ногу, тобто вона вчинила по-сюрреалістськи, сама того не розуміючи». Отже, під сюрреалізмом Аполлінер розумів здатність мистецтва відображати реальність інакше, ніж це робили реалісти: через нові художні форми й незвичні образи, які, викликаючи здивування, розкривають глибинну сутність буття. Коментуючи наведену цитату поета, сучасний вітчизняний літературознавець Дмитро Наливайко

Шедеври європейського поетичногомодернізму

відзначає: «…Аполлінер говорив про художній образ, який, не маючи зовнішньої схожості з предметом, з особливою силою і загостреністю виражає його внутрішню суть, його «ідею», — так, як колесо виражає “ідею ходи”»^[14]. Думка письменника дала поштовх до народження цілої авангардистської течії, яка одержала назву сюрреалізм.

Нові естетичні погляди Аполлінера знайшли яскраве відображення у збірці «Алкоголі» (1913). Її назва пов’язана з прагненням поета передати враження від «нового світу», який «п’янить» своєю технізованістю і стрімкістю подій. Поет хотів цим заголовком сказати, що життя ХХ століття палюче, мов спирт. На таке розуміння читача наштовхує поема «Зона», яка відкривала збірку: «I ти п’єш алкоголь цей палкий як життя/ Життя що ти п’єш як п’янюче пиття» (переклад із французької М. Лукаша). Книга «Алкоголі» засвідчила новаторський підхід до оформлення поезії: Аполлінер повністю відмовився від розділових знаків, наголошуючи, що «ритм і паузи вірша — оце і є справжня пунктуація, іншої не треба». Один із найзнаменитіших віршів збірки — «Міст Мірабо^[15]» (1912), який поет присвятив своїй коханій Марі Лорансен.

З початком Першої світової війни Аполлінер був змушений перервати мистецькі пошуки. У 1914 році він добровольцем іде на фронт і майже рік у складі французької армії воює на передовій. За надзвичайну відвагу його нагороджують Бойовим Хрестом. Крім того, поетові нарешті надають довгоочікуване французьке громадянство. Однак приємні події були затьмарені страшною — тяжким пораненням у голову осколком снаряда, що відіграло в житті поета фатальну роль.

Після лікування в госпіталі Аполлінер знову повернувся до літературного життя. Під враженням від перебування на фронті з’являється збірка «Каліграми. Вірші Миру і Війни» (1918), присвячена пам’яті друга поета, літератора Рене Даліза, вбитого на фронті 1917 року.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

 3. Яким чином пов’язані між собою зміст вірша та його графічне оформлення?

 4. Чи можна стверджувати, що в основу твору покладено антитезу? Обґрунтуйте відповідь.

 5. Опишіть, яким ви уявляєте ліричного героя цієї поезії.

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Розмірковуючи над образами вірша «Зарізана голубка й водогр ай», читачі вбачають у водограї символ скорботи за полеглими на фронті. З одного боку, він асоціюється зі слізьми, із вічним плачем за загиблими, з іншого — з фонтаном крові, пролитої на війні. Образ зарізаної голубки, який пов’язують із жіночністю, болем і тугою, зі зруйнованим війною життям, надзвичайно вразив Пікассо. Художник обрав його прототипом для зображення слав- Пабло Пікассо. нозвісного голуба, що згодом став емблемою миру. Голубка миру (1949)

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Поезія зобов’язана Аполлінеру народженням нового ліризму, якого не знав ніхто до нього, навіть Вітмен.

Вітезслав Незвал, чеський поет

Вже не одне покоління дослідників і шанувальників поезії цілком слушно вбачає у творчості Ґійома Аполлінера одне з найвидатніших і найоригінальніших поетичних явищ початку двадцятого сторіччя. Та разом із тим у його поезії, в її рухові і її структурах виразно проявляється і «спільний зміст», закономірності й тенденції, притаманні цілому етапові розвитку європейської поезії і ширше — всього європейського мистецтва. І розкривається по-справжньому творчість Аполлінера в єдності цих двох аспектів, органічно між собою взаємопов’язаних.

Дмитро Наливайко,український літературознавець

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У творчій спадщині Аполлінера є твори, що засвідчують його інтерес до української культури. Це поема «Пісня нелюбого», у якій згадуються запорозькі козаки, а головним чином її фрагмент «Відповідь запорожців турецькому султанові». Його джерелом став сам текст відомої пам’ятки давньої української літератури — «Листування запорожців із султаном», який у ХІХ столітті неодноразово видавався українською й російською мовами. Аполлінеру вдалося передати загальний дух, побудову, синтаксис і частково навіть ритмічну структуру цього документа.

Українською мовою вірші Аполлінера перекладали Павло Тичина, Микола Лукаш, Михайль Семенко, Дмитро Павличко та інші.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

Щоб написати один вірш, потрібно побачити багато міст, людей і речей, потрібно пізнати тварин, потрібно відчути, як літають птахи, і розуміти порухи маленьких квітів, що розкриваються вранці. Потрібно вміти пригадати дороги в незнані краї, несподівані зустрічі й неминучі розлуки…

Райнер Марія Рільке

«ВІЧНИЙ МАНДРІВЕЦЬ, ПОДОРОЖНІЙ УСІХ ШЛЯХІВ»

аме так назвав Рільке австрійський письменник Стефан Цвейг. Таке визначення надзвичайно яскраво характеризує й особистість, і творчість письменника. Адже його вірші народжувалися завдяки мандрам у просторі й часі, подорожам з одного літературного методу або течії до інших, з культури до культури, із мови в мову (Рільке писав переважно німецькою, але ще й французькою, італійською, російською). Мандри для нього були не просто захопленням, а способом життя, результатом усвідомлення своєї належності всьому світові.

Умовно Райнера Марію Рільке називають австрійським поетом, оскільки народився він у Празі (4 грудня 1875 року), яка на той час входила до складу Австро-Угорщини. Але фактично поет не жив в Австрії, усе його життя пройшло в подорожах найрізноманітнішими країнами — Францією, Німеччиною, Італією, Іспанією, Швейцарією, Єгиптом, Україною, Росією та іншими. «Ви легко можете собі уявити, — писав Рільке в одному зі своїх листів від 1926 року, — який вплив справили на мене оточення чи більшість країн, у яких я за милістю моєї щедрої і поблажливої долі мав можливість зупинятися не лише як подорожній, а й по-справжньому там жити, беручи щонайживішу участь у сучасному й минулому цих країн…». «Яким же чином у минулому?» — здивуєтесь ви. Річ у тім, що Рільке з надзвичайною наполегливістю вивчав історію і фольклор тих країн, до яких потрапляв. Згодом усі ці знання живили його творчість.

Звернувшись до відомостей про дитинство письменника, ми дізнаємося, що його батько мріяв про військове майбутнє сина й відправив Райнера у військовий навчальний заклад. Його Рільке так і не закінчив через стан здоров’я. Інтерес до гуманітарних наук привів юнака до Празького університету, де він навчався в 1895–1896 роках (надалі продовжив освіту в Берліні та Мюнхені). Перша збірка його віршів під назвою «Життя і пісні» вийшла 1894 року.

У 1897 році Рільке познайомився з німецькою письменницею Лу Андреас Саломе, яка народилася, провела дитинство та юність у Росії. Саме її захопливі розповіді про цю країну сприяли тому, що поет двічі (у квітні – травні 1899 та навесні – улітку 1900 року) вирушав у мандри російськими землями. Під час другої подорожі він відвідав і «край чудової України» (саме так про нашу батьківщину писав поет у листі до матері). Велике враження на Рільке справили злоточолий Київ з його храмами та церквами, краса полтавських степів, велич Харкова, дніпровські кручі Канева.

Лу Андреас Саломе

(фото початку ХХ ст.)

Побачене під час подорожей навіяло йому багато віршів, які згодом увійшли до збірки «Книга годин» (1905). Вона написана від імені київського ченця, який розмовляє з Господом, звертаючись до Нього із запитаннями, роздумами та молитвами. Слід відзначити, що Бог є центральним образом збірки. Для Рільке він не лише неосяжна вища сила, а насамперед Творець, символ єдності Всесвіту і людини. Один із найяскравіших віршів цієї збірки — «Згаси мій зір…» (1897) — створений під враженням від мандрів Україною та Росією 1900 року, зокрема від перебування в Києві. Поезію написано у формі звернення до Бога, але, за спогадами Лу, адресовано саме їй:

                         * * *

Згаси мій зір — я все ж тебе знайду,

Замкни мій слух — я все ж тебе почую, Я і без ніг до тебе домандрую, Без уст тобі обітницю складу.

Відломиш руки — я тоді тебе

Впіймаю серцем. Наче між долонь,

А спиниш серце — мозок запульсує; Коли ж ти вкинеш в мозок мій огонь, Тебе в крові палючій понесу я.

 Переклад із німецької Миколи Бажана

Lösch mir die Augen aus: ich kann dich sehn, wirf mir die Ohren zu: ich kann dich hören, und ohne Füße kann ich zu dir gehn, und ohne Mund noch kann ich dich beschwören. Brich mir die Arme ab, ich fasse dich mit meinem Herzen wie mit einer Hand, halt mir das Herz zu, und mein Hirn wird schlagen, und wirfst du in mein Hirn den Brand, so werd ich dich auf meinem Blute tragen.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

Паралельно з «Книгою годин» створювалась і «Книга образів», яка вийшла раніше — у 1902 році. Наступним важливим етапом у творчості Рільке стала збірка «Нові вірші» (1907–1908). У ній яскраво відображена філософія поета щодо осмислення поняття річ (нім. Ding). «Тільки речі говорять зі мною. Речі Родена, речі готичних соборів, античні речі — усі речі, які повністю речові. Вони й указують мені на зразки, на рухливий, живий світ…», — писав він у 1903 році. Що ж поет розумів під таким непоетичним словом річ? Значення німецького слова «Ding» дещо відрізняється від значення українського річ. Рільке вміщав у це поняття не лише те, що звикли називати річчю ми, а розумів його значно глибше й ширше. Це не тільки нерухомі предмети, а й пам’ятки архітектури, скульптури, явища природи, тварини й навіть люди, а також біблійні та міфологічні образи. «Змальовуючи речі, поет використовує те, чого навчився в геніального скульптора Родена, — вміння бачити космос в окремому предметі й через нього вдивлятись навіть у найскромнішу річ, щоб проникнути в її сутність, у її глибинне життя»^[16]. Серед найвідоміших «віршів-речей» (нім. Ding-Gedicht) — «Пантера», «Фламінго», «Іспанська танцівниця», «Ваза троянд».

До «Нових віршів» увійшла і славнозвісна поезія «Орфей, Еврідіка, Гермес» (1904), створена на основі відомого античного міфу.

За уявленнями давніх греків, Орфей був сином річкового бога — фракійського царя Еагра (за іншими міфами — Аполлона) та музи Калліопи. Цей співець і поет володів магічним даром: своїм дивовижним голосом і грою на арфі він зачаровував увесь світ. Дружиною Орфея була прекрасна німфа Еврідіка. Якось, збираючи зі своїми подругами весняні квіти, вона наступила на змію, отрута якої виявилася смертельною. Невтішний Орфей довго оплакував свою кохану. Слухаючи його гіркий спів, разом із ним сумувала й уся природа. Однак юнак не хотів скоритися долі й вирішив урятувати свою Еврідіку, визволивши її зі страшного царства душ померлих. З благаннями відпустити дружину він звернувся до самого володаря потойбіччя — царя Аїда. Той, розчулившись від його проникливого співу, погодився відпустити Еврідіку. Однак Орфеєві було поставлено непохитну умову: він зможе повернути кохану, якщо жодного разу не подивиться на неї, доки не приведе її додому. Орфей не зміг стриматись і озирнувся на дружину. Еврідіка навіки залишилася в царстві Аїда.

Вершиною творчості Рільке вважають дві збірки — «Дуїнянські^[17]елегії» та «Сонети до Орфея», які вийшли 1923 року. Варто зазначити, що Орфей — улюблений образ Рільке. Як ви вже знаєте, уперше він звертався до нього в «Нових віршах». Солодкоголосий співак Орфей, народжений фантазією давніх греків, постає у творчості поета як символ мистецтва, що перетворює світ, привносячи в нього красу та гармонію.

Орфеєм ХХ століття називають і самого Рільке, чий поетичний голос вирізняється магічною силою. Його неповторне звучання перервала хвороба. Видатний поет помер від лейкемії у грудні 1926 року в одній із клінік Швейцарії. Однак подібно до того, як голос міфологічного Орфея не підвладний часу, так і голос Рільке продовжує звучати в душах нових читачів. Якось поет написав: «Якщо ви мене шукаєте, шукайте мене у своєму серці. Якщо я там залишатимусь, я житиму і далі». Його вірші не припиняють подорожей у часі та просторі.

 1. Поясніть, чому особистість Рільке асоціюється з образом мандрівця.

 2. Яке враження справив на вас вірш «Згаси мій зір…»?

 3. Чи можна цей твір назвати діалогом ліричного героя зі Всевишнім? Аргументуйте свою думку.

 4. Яку роль у поезії «Згаси мій зір…» відіграє антитеза?

 5. Використовуючи матеріали статті й рубрики «До уваги допитливих», підготуйте повідомлення про перебування Рільке в Україні.

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Приблизно два тижні поет перебував у Києві. Він був настільки вражений його величчю і красою, що навіть подумував про те, щоб назавжди залишитися жити в цьому місті, яке називав «близьким до Бога». Найбільше поета приваблювали релігійні пам’ятки давнини: Києво-Печерська лавра, Софійський собор, монастирі та церкви. Рільке читав російською мовою твори Тараса Шевченка, цікавився його живописними полотнами. Поет відвідав могилу Кобзаря в Каневі. Багато творів Рільке навіяні українськими враженнями, особливо вірш «В оцім селі стоїть останній дім…», поема «Карл ХІІ, король шведський, їде степами України», оповідання «Пісня про Правду», «Як старий Тимофій співав, умираючи». Рільке переклав німецькою мовою «Слово о полку Ігоревім». Твори Рільке українською мовою перекладали Микола Зеров, Леонід Мосендз, Микола Бажан, Василь Стус, Дмитро Павличко.

До вивчення вірша «ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС»^[18]

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Уважно прочитайте перші дві строфи вірша. За допомогою яких художніх засобів описано царство Аїда?

 2. Який настрій навіює цей пейзаж? На які події автор налаштовує читача?

 3. Розкажіть про психологічний стан Орфея. Завдяки чому ми відчуваємо його?

 4. Опишіть, якою постає у вашій уяві Еврідіка. Що увиразнено в її образі?

 5. Як описані події сприймає Гермес — із байдужістю чи співчуттям? Аргументуйте відповідь текстом.

 6. Поміркуйте, яку роль у творі відведено образу Гермеса — «бога мандрівок і доручень дальніх»?

Шедеври європейського поетичногомодернізму

 7. Чому, на ваш погляд, Орфей зазнає поразки?

 8. Визначте ідею цієї поезії.

 9. Доведіть, що «Орфей, Еврідіка, Гермес» — вірш, у якому епічні елементи поєднуються з потужним ліричним струменем.

 10. До роздуму над якими життєвими проблемами спонукає ця поезія?

 11. Чи можна стверджувати, що Рільке переосмислює давньогрецький міф? Обґрунтуйте свою думку.

 ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВИДАТНУ ОСОБИСТІСТЬ

Близько 70 творів австрійського поета переклав Василь СТУС (1938–1985). Зокрема — повністю славнозвісні «Сонети до Орфея», 66 поезій з «Дуїнезьких елегій», фрагмент вірша «Орфей, Еврідіка, Гермес». Своїми перекладацькими спостереженнями над лірикою Орфея ХХ століття Стус поділився у статті «Райнер Марія Рільке». Слід зазначити, що над більшістю перекладів письменник був змушений працювати за колючим дротом, відбуваючи покарання за свої демократичні погляди. Для Стуса поетична спадщина Рільке була надзвичайно близькою, у його високій поезії він

відчував паралелі з власним життям. Одну з таких разючих паралелей яскраво увиразнює перекладений українським митцем фрагмент «Еврідіки, Орфея, Гермеса». Ольга Калашник у своїй статі «Український Р. М. Рільке.“Орфей. Еврідіка. Гермес”» у журналі «Всесвіт» (2006. — № 7–8) наголошує, що Стус не випадково переклав саме той уривок твору, де йдеться про Еврідіку. «У листі до дружини поет тонко натякав на те, що зла, темна сила розлучила їх, відібравши в українського Орфея рідну половину: «Еврідіка — суть поемки Рільке, її головна тема, така близька мені тепер, особливо після нашого не-побачення». А не побачився поет із дружиною тому, що відмовився переходити з нею на чужу мову, як того вимагав наглядач». У таких нелюдських умовах переклад «Орфея, Еврідіки, Гермеса» для Стуса «був не лише перекладацьким випробуванням, а й найніжнішим освідченням, поцілунком, дотиком через відстань, яку можуть подолати тільки любов і мистецтво».

ОРФЕЙ, ЕВРІДІКА, ГЕРМЕС

Уривок

…а зліва квапилась за ним Вона — ота кохана, що забракло й лірі здобутись на таку, як в неї, тугу, бо й світ став стужений од неї й все поспіль:

ліс, і долина, і дорога, й простір, і поле, і ріка, і звірина,

і в цьому світі туги, ніби десь над іншою землею сонце йшло, і небо, все озорене й притихле, — це небо туги в шпичаках зірок — така кохана.

Переклад із німецької

 Василя Стуса

Орфей, Еврідіка і Гермес.

Римська копія з давньогрецького оригіналу (430 рік до н.е.)

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Велику роль у формуванні особистості Рільке відіграв видатнийфранцузький скульптор Огюст Роден (1840–1917), у якого поет кілька років служив секретарем. Він писав про свого духовного вчителя: «Те, що він споглядає, обіймає зором, завжди стає для нього єдиним, — тим світом, у якому все відбувається; якщо він ліпить руку, ця рука одна у просторі, і немає нічого іншого, крім цієї руки… ». Саме творчість Родена сприяла появі збірки «Нові вірші», яка розкриває уявлення Рільке про «віршіречі».

Огюст Роден.

Рука Бога

(1898–1902)

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Наприкінці XIX — на початку XX століття в європейських літературах значного поширення набувають модерністські течії, з якими західні літературознавці прагнуть поєднати поезію Рільке, не виявляючи, однак, у цьому одностайності. Одні відносять її до символізму, інші — до експресіонізму, останнім часом на догоду моді пов’язують її з екзистенціалізмом. Справді, певними гранями поезія Рільке перехрещувалася з модерністськими течіями, не зливаючись із жодною з них, далеко виходячи за їх вузькі рамки.

Дмитро Наливайко, український літературознавець

Перекладати Рільке дуже складно. Його поезії можуть трансформуватися тільки в дуже розвинені мови. Крім того, тема віршів поета кристалізується і змістовно, і ритмічно, і інтонаційно, і навіть фонічно. Перекладаючи Рільке, мусиш гірко усвідомлювати, як багато губиться з його чарів, з його мудрості, з його доброти і ніжної людяності, з його природної граціозності. Але в цій гіркоті завжди підтримує високе поетове почуття упокорення.

Василь Стус, український письменник, громадянський діяч

Ніхто не може передбачити, яку взагалі роль гратиме поезія в суспільстві майбутнього, яку роль гратиме в добу масового атеїзму і світової економіки релігія, християнство й інші світові віросповідання, що ввійшли у звичай, право, закон. Залишається послання, що на повну силу прозвучало у творчості Райнера Марії Рільке, так, як залишаються всі інші великі послання світової літератури, починаючи від Гомерових богів, що сміються...

Ганс Ґеорг Ґадамер, німецький філософ,

один із найвидатніших мислителів другої половини XX століття

Справжня поезія — це любов, мужність і жертва.

Федеріко Ґарсіа Лорка

СЛАВА І БІЛЬ ІСПАНІЇ

едеріко Ґарсіа Лорка в багатьох читачів асоціюється з велично-трагічним символом Іспанії. Величним, бо його поезія — яскраве явище в літературі цієї країни, яке прославило її на весь світ. Трагічним — тому що іспанцям не вдалося врятувати свого генія від загибелі.

Народився Лорка 5 червня 1898 року в селищі Фуенте Вакерос, неподалік міста Гранада. Його батько був заможним землевласником, мати — вчителькою. Тут, у мальовничому краю оливкових, апельсинових і мигдалевих дібров, і минули його дитячі роки. «Моє дитинство — це село і поле. Пастухи, небо, безлюддя», — писав поет. Не випадково чимало своїх поетичних рядків він присвятив рідній природі.

У будинку, де ріс Лорка, панувала творча атмосфера: звучали фортепіано та гітара, під яку так любив співати батько. У свідомість хлопчика назавжди ввійшли романси й колискові, почуті з вуст простих людей рідної Андалузії — найпівденнішої області Іспанії.

У 1909 році родина переїхала до Гранади. Тут Федеріко навчався в школі, особливо цікавився музикою і малюванням. У 1914 році Лорка вступив до Гранадського університету на факультет філософії, філології і права, закінчивши який, отримав диплом юриста. Однак ця сфера діяльності не приваблювала юнака, і з 1919 року він продовжив навчання в Мадридській студентській резиденції на відділенні літератури. Саме в студентські роки і побачила світ його перша поетична збірка, яка так і називалася — «Книга віршів» (1921). Уже в цих ранніх творах яскраво були помітні риси творчості Лорки — музикальність і тісний зв’язок з фольклором. У цьому ж році була опублікована й друга книга — «Поема про канте хондо». Словосполучення канте хондо (cante jondo) в перекладі з іспанської означає глибинний спів. Так на півдні Андалузії називали народну пісню-імпровізацію, у якій злилися елементи ромської, арабської та іспанської пісенної і музичної культур. Вона складається всього з трьох-чотирьох рядків і відрізняється особливою емоційністю.

Найбільше визнання Лорці принесла збірка віршів «Циганське^[19] романсеро» («Romancero gitano», 1925). Характеризуючи поезію, поет казав: «…ця книга, хоча і названа “циганською”, насправді поема про Андалузію. Я назвав її циганською тому, що цигани — це найблагородніше і найглибше на моїй батьківщині, це її аристократія, хранителі вогнища, крові і мовлення…».

Заявивши про себе як талановитий поет,

Лорка вирішив спробувати свої сили у створен- Олена Березіна. Фламенко ні трагедій. У 30-х роках ХХ століття він пише    ⁽²⁰¹⁴⁾ кілька творів цього жанру, присвячених трагічній долі іспанської жінки.

Найвідомішим із них стала п’єса «Криваве весілля» (1933).

Саме в цей час в Іспанії розігрувалися і справді криваві події. Щораз вище «піднімав голову» фашизм, очолюваний диктатором Фрàнко. 18 липня 1936 року почалася Громадянська війна, яка масштабами кровопролиття вразила весь світ. У країні панувала атмосфера терору й безправ’я. Усюди відбувались арешти, допити й розстріли іспанців, які не скорились фашистському режиму. Деякі, боячись розправи, не насмілювалися вести боротьбу з коричневою чумою, однак немало відважних іспанців відкрито виступали проти фашизму. Серед них був і Лорка, який безстрашно заявляв: «Я іспанець до мозку кісток і не міг би жити в будьякому іншому місці земної кулі, однак мені ненависний кожний, хто вважає себе вищим за інших лише тому, що він — іспанець. Я брат усім людям, і мені огидні ті, хто любить батьківщину всліпу і приносить себе в жертву порожнім націоналістичним ідеалам».

Виступи Лорки не могли залишитися непоміченими. Комендант Гранади, який представляв нову владу, заявив, що поет завдав «більше шкоди пером, ніж інші пістолетом». 16 серпня Лорку арештували. А на світанку 19 серпня 1936 року його життя обірвала фашистська куля.

«На багатостраждальній землі Іспанії, де римується «lа muerte» і «lа suerte» («смерть» і «доля»), зацвіла така густо-чорна кривава троянда, од моторошного запаху якої стало паморочитися в голові

багатьох за Піренеями. Фашисти розстріляли генія!»²

Лорці судилося стати вічною славою і вічним болем Іспанії.

1.     Який образ Федеріко Ґарсіа Лорки — поета і громадянина — склався у вашій уяві після прочитання статті?

2.     Поясніть значення словосполучення канте хондо.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

 6. Послухайте виконання поезії іспанською мовою («ROMANCE DE LA LUNA LUNA») та українською за такими посиланнями:

•  https://bit.ly/2VS8BqB

•  https://bit.ly/2O4UQ4y   

                         Яке враження справили на вас ці виконавські версії?

 7. Порівняйте вірш із баладою Й.-В. Ґете «Вільшаний король». Що в них спільного?

 8. Підготуйте виразне читання одного з наведених вище віршів Ф. Ґарсіа Лорки.

 У творчій майстерні письменника

Лейтмотивний образ «Циганського романсеро» — LUNA (українською мовою перекладаємо як місяць). Цікаво, що це слово в іспанській мові жіночого роду. Така граматична особливість створює неабиякі труднощі під час перекладу, оскільки в Лорки LUNA— це образ жінки, провісниці долі. Саме тому, щоб зберегти його, Микола Лукаш вдається до словосполучення царівна Місяцівна. Адже слово місяць в українських читачів аж ніяк не асоціювалося б із жіночим образом. «Має білими руками» («mueve la luna sus brazos») — не випадково саме такими рядками описано танок Місяцівни. Адже в іспанських танцях, зокрема у фламенко, саме рухи рук несуть на собі основне смислове наванта- ^{Джозефіна Волл.}

        _ження.                                                                         Богиня місяця (1995)

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

«Іспанець до мозку кісток», Лорка міг з повним правом називати себе «братом усіх людей». Справді, його поезія має інтернаціональний попит. Як справедливість і людська доброта.

Василь Стус, український письменник, перекладач, громадський діяч

Він зумів відтворити у своєму мистецтві душу іспанця з такою своєрідністю, з якою вже протягом століть не відтворював жодний інший іспанський письменник… Лорка загинув, але пристрасна поезія його, сягнувши далеко за межі батьківщини поета, живе як дорогоцінний компонент не тільки іспанської, а й вселюдської, отже, й української культури.

Іван Драч, український письменник

Шедеври європейського поетичногомодернізму Срібна добаросійської поезії

ü  Пригадайте, що ви знаєте про такий літературно-мистецький напрям, як модер-нізм. Які течії раннього модернізму вам відомі?

ü  Назвіть твори французьких поетів-символістів, які ви запам’ятали з 10 класу.Як у них відобразилися основні естетичні принципи символізму?

Це була епоха пробудження самостійної філософської думки, розквіт поезії і загострення естетичної чуттєвості, релігійного неспокою і шукання, інтересу до містики й окультизму. З’явилися нові душі, були відкриті нові джерела творчого життя; бачилися нові зорі…

Микола Бердяєв, російський філософ

очаток 1890-х років – початок 1920-х років у розвитку російської поезії називають cрібною добою. Таке найменування вона отримала

за аналогією із золотою добою, на яку припав розквіт російської літератури, коли творили О. Пушкін, М. Гоголь, Ф. Достоєвський. Мистецькі пошуки срібної доби виявилися у різних течіях, провідними серед яких були символізм, акмеїзм і футуризм. Розглянемо їх докладніше.

СИМВОЛІЗМ

10 класі ви ознайомилися з поезією французьких символістів Шарля

Бодлера, Поля Верлена, Артюра Рембо і знаєте, що символізм — одна з течій модернізму, у якій провідним засобом творення художньої реальності є символ, що наповнює конкретний образ багатозначністю.

Пригадаймо основні ознаки символізму. Сутність цієї течії полягала в символізації зовнішніх виявів світу для осягнення його внутрішнього змісту. Завданням митця було побачити зв’язки між зовнішнім (реальним) і внутрішнім (ідеальним) світами, показати таємничу взаємозалежність усього на світі.

Для символістської поезії були характерні такі особливості:

v  сугестивність(натяк, навіювання, звернення до емоційної сфери читача);

v  символізація            (творення             художньої            реальності            за            допомогою символу);

v  музикальність(поєднання слова і музики, використання прийомів звукопису: алітерації, асонансу та ін.);

v  елітарність(багатозначність символістської поезії вимагала особливого читача, читача-інтелектуала, читача-співавтора).

Російський символізм розвивав здобутки свого французького попередника, а також російської школи «чистого мистецтва» (вірші Ф. Тютчева, А. Фета та інших).

Національну самобутність російського символізму визначило вчення про Софію Премудрість Божу релігійного філософа й поета Володимира Соловйова. Намагаючись теоретично осмислити тему Софії, В. Соловйов пов’язав її з філософією «всеєдності», за якою дійсність, життя розглядаються як єдиний універсальний організм, у якому об’єднані Бог, людство, Космос, Істина, Добро, Краса.

Російський символізм був неоднорідним, у ньому існувало дві групи поетів: «старші символісти» (1890-і роки) й «молодші символісти» (1900-і роки). Розрізнялися вони не тільки за віком, а й за особливостями світосприйняття. Так, «старші» (Валерій Брюсов, Костянтин Бальмонт, Дмитро Мережковський, Зінаїда Гіппіус, Федір Сологуб та ін.) розвивали тенденції французького символізму, а «молодші» (Олександр Блок, Андрій Бєлий, В’ячеслав Іванов та ін.) формувалися під впливом релігійної філософії В. Соловйова.

У 1910-х роках у російському символізмі намітилася криза, що призвела до появи таких течій, як акмеїзм і футуризм.

АКМЕЇЗМ

кмеїзм виник у 1912 році в надрах поетичної спілки «Цех поетів», яка відмежувалася від символізму. Уже сама назва спілки вказувала на ставлення митців до поезії, що сприймалася як професійна діяльність, яку потрібно вдосконалювати (порівняйте: у символістів поезія — таїнство, божественне осяяння).

Акме¿зм (від грец. akme — вершина, вищий ступінь або якість чого-небудь) — модерністська течія в російській поезії 10-х років ХХ століття, головною ознакою якої, на противагу символізму, було відображення земного, конкретного, предметного світу.

Найяскравіші представники акмеїзму — Микола Гумільов, Сергій Городецький, Анна Ахматова, Осип Мандельштам, Володимир Нарбут й ін.

Визнаючи символізм за свого «батька», акмеїсти водночас виступали проти надмірного ірраціоналізму та містики, вважали, що непізнаване не можна пізнати, та й не слід цього робити. Поети-акмеїсти не сприймали властивої символізму туманності, вони виступили за відображення конкретного предметного світу, за чіткість, простоту й однозначність художніх образів. «Боротьба між акмеїзмом і символізмом… є, насамперед, боротьба за цей світ, гучний і барвистий, що має форму, вагу й час», — наголошував С. Городецький. Важливою ознакою акмеїстичних творів стала предметна деталізація художніх образів, поетизація світу речей і побуту. Ця ознака більшою мірою виявилася у творчості Анни Ахматової.

Поезію акмеїстів вирізняють яскраві культурні асоціації, звернення до минулих епох. О. Мандельштам назвав акмеїзм «тугою за світовою культурою». Поети цієї течії зверталися до Античності й Середньовіччя (О. Мандельштам), східної та африканської цивілізації (М. Гумільов), слов’янської міфології (С. Городецький), а поезія В. Нарбута, нашого співвітчизника, пройнята образами й мотивами української культури.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

ФУТУРИЗМ

Футурèзм (від лат. futurum — майбутнє) — авангардистська течія в літературі й мистецтві 10–30-х років ХХ століття, в основі якої лежить ідея створення надмистецтва, що здатне змінити світ.

Футуризм, як і символізм, був інтернаціональним явищем, яке охопило не тільки літературу, а й живопис, музику, скульптуру. Він з’явився в 1909 році в Італії. Російський футуризм виник майже водночас з італійським, його появу знаменували поетичні збірки «Пролог. Егофутуризм» (1911), «Ляпас громадському смаку» (1912). Діяльність російського футуризму визначило декілька груп, найяскравішою з яких була «Гілея». До неї входили кубофутуристи^[20] Велімир Хлєбников, брати Давид і Микола Бурлюки, Володимир Маяковський, Василь Каменський та ін.

Російський футуризм був бунтівною течією, він народився з невдоволення традиційним мистецтвом. Одним із програмних положень футуризму став розрив із традиційною культурою, заперечення літературних традицій. Зокрема, кубофутуристи вимагали «скинути Пушкіна, Достоєвського, Толстого… з Пароплава сучасності». Представники цієї течії оголосили себе творцями нового мистецтва, яке відповідало б духу сучасності. У своїх творах вони зверталися до урбаністичної тематики, уславляли людину майбутнього та машинну цивілізацію. Важливе значення футуристи надавали словотворчості. Утверджуючи самоцінність слова, поети прагнули до перетворення реальної мови на «зарозумілу», яка, за словами В. Хлєбникова, може об’єднати людей. Це сприяло появі значної кількості неологізмів (одним з найвідоміших неологізмів була самоназва гуртківців «Гілеї» — будетлянє^[21]). Поетичні оновлення досягалися і завдяки депоетизації мови, коли у твори навмисно вводилися стилістично недоречні слова, вульгаризми, технічні терміни. Футуристи також відмовлялися від розділових знаків, відкидали правопис, намагалися ввести «телеграфний» синтаксис (без прийменників). Велике значення поетиноватори надавали візуалізації, яку запозичили з авангардного живопису. Вони використовували різні шрифти, фігурно розташовували слова, розміщували віршовані рядки «сходинками», видавали твори на шпалерах та ін. Важливою ознакою поезії футуристів була орієнтація на проголошення, публічність. Подібні творчі експерименти увиразнювали поетичну мову і приголомшували публіку, чого і прагнули футуристи.

Поезія срібної доби мала великий вплив на розвиток російської літератури. Естетичні пошуки поетів збагатили зображальний арсенал, поетичну образність і стилістику, «розкріпачили» поетичну уяву, змусили митців звернутися до нових ритмічних і звукових форм.

ТРАГІЧНІ ДОЛІ МИТЦІВ СРІБНОЇ ДОБИ

За невелику, але бурхливу історію свого існування срібна доба російської поезії пережила небувалий злет, що був жорстоко перерваний революцією 1917 року і тоталітарним радянським режимом. Доля багатьох митців срібної доби склалася трагічно. У 1921 році від хвороб, зневіри й емоційного виснаження помер О. Блок, у цьому ж році більшовиками був розстріляний М. Гумільов, загинув у таборах ГУЛАГу О. Мандельштам, вкоротили собі віку М. Цвєтаєва й В. Маяковський. Від сталінського терору постраждала Анна Ахматова та її родина. Д. Мережковський, З. Гіппіус, В. Соловйов, К. Бальмонт емігрували… Та попри все висока культура срібної доби російської поезії збереглася і відродилася в поетичних наслідуваннях, наукових дослідженнях, читацькому сприйнятті.

 1. Поясніть, чому російську поезію межі ХІХ–ХХ століть називають срібною добою.

 2. Розкрийте характерні ознаки акмеїзму і футуризму, порівнявши їх із символізмом.

 3. Накресліть і заповніть у зошиті таблицю.

ПРОВІДНІ ТЕЧІЇ СРІБНОЇ ДОБИ РОСІЙСЬКОЇ ПОЕЗІЇ

	Символізм	Акмеїзм	Футуризм
Хронологічні рамки
Представники
Сутність
Стильові особливості

 4. Розкажіть про трагічні долі митців срібної доби.

   Читачеві ХХІ століття

Справжнім подарунком для українських шанувальників поезії срібної доби стала антологія «“Хотінь безсенсовних отрута”: 20 російських поетів срібного віку в українських перекладах», що побачила світ у 2007 році. Вірші В. Брюсова, О. Блока, М. Гумільова, О. Мандельштама, Анни Ахматової та інших поетів зібрані в українських версіях у виконанні найяскравіших перекладачів — від Івана Франка до Дмитра Павличка. «…Сьогодні переклади не виконують ознайомлювальної функції — оригінали приступні майже всім освіченим українцям. Але ж поезії

не читають в ім’я голої інформації про сюжети. Не можна говорити про справжню гуманітарну освіченість без знання творів російських поетів срібного віку.  А добрий переклад є насамперед явищем своєї рідної культури», — наголошує автор і упорядник збірки, відомий науковець і перекладач Максим Стріха.

Шедеври європейського поетичногомодернізму

Є поети, чия творчість входить у наші серця як безцінний дар, з котрим ми ніколи не розлучаємося. Серед них — Олександр Блок — зоря першої величини у сліпучо-яскравому сузір’ї російської поезії.

Максим Рильський

НАЙЯСКРАВІША ЗІРКА СРІБНОГО НЕБОСХИЛУ

лександр Блок — одна з найяскравіших зірок на срібному небосхилі російської поезії. Співець «снів» і «туманів», шанувальник Пре-

красної Дами й таємничої Незнайомої, мешканець галасливих вулиць і безстрашний воїн, він завжди залишався проникливим ліричним поетом.

Олександр Олександрович Блок народився 16 листопада 1880 року у дворянській родині. Невдовзі після народження сина мати Блока, Олександра Андріївна, розлучилася зі своїм чоловіком, і хлопчик виховувався в будинку діда — відомого вченого-ботаніка, ректора Петербурзького університету Андрія Бекетова. Бабуся і тітки майбутнього поета займалися літературою, музикою, обожнювали поезію. Творча натхненна атмосфера, ніжне піклування рідних сприяли ранньому пробудженню поетичного таланту Олександра Блока. Перші вірші Сашко написав у п’ять років. А ще була «запашна глушина маленької садиби», без якої неможливо уявити ні життя, ні поезію Блока. Старший Бекетов за порадою свого друга, відомого вченого-хіміка Дмитра Менделєєва, придбав маєток Шахматово, що неподалік Москви. Саме тут в Олександра Блока зародилася палка пристрасть до театру й виникло глибоке почуття до доньки Менделєєва — Любові Дмитрівни. Улітку 1896 року юнак організував «Приватний Шахматовський театр», де разом із Любою грав «Гамлета».

Вона — Офелія — у білій сукні, з польовими квітами й розплетеними косами, що золотим дощем спадають на плечі; він — Гамлет — юний принц, який пізнав жорстокість і підступність світу. Уже в молоді роки Олександр збагнув, що Гамлет для нього — це не просто роль у домашній виставі, долі Гамлета прагнув поетичний дар молодого поета, внутрішній голос, який згодом Анна Ахматова назве «трагічним тенором епохи».

Захоплення театром було таким сильним, що О. Блок хотів обрати артистичну кар’єру. Але родичі наполягли на класичній освіті, і в 1898 році юнак «доволі несвідомо» вступив на юридичний факультет Петербурзького університету. Любов до літератури взяла верх, і вже на третьому курсі Олександр перевівся на філологічний факультет, який успішно закінчив.

У 1903 році О. Блок одружився з Л. Менделєєвою. У цьому ж році відбувся і літературний дебют майбутнього поета. У журналі російських символістів «Новий шлях» було опубліковано десять його віршів, Блок познайомився з поетами-символістами А. Бєлим, В. Брюсовим, К. Бальмонтом.

Лірика Олександра Блока — унікальне явище російської поетичної культури. При всьому Олександр Блок розмаїтті її проблематики, відмінності ранніх  у ролі Гамлета віршів від подальшої творчості, вона виступає (фото 1898) як єдине ціле й відображає внутрішню логіку творчих пошуків поета. На цю особливість указував і сам Блок, упорядковуючи тритомне видання своїх творів не за хронологією, а за змістом.

Так, перший том «автобіографічної трилогії» (1898–1904) пов’язують зі збіркою «Віршів про Прекрасну Даму». Провідна тема збірки — тема кохання — розроблялася О. Блоком під впливом релігійного вчення про Софію Премудрість Божу В. Соловйова. А образ коханої дружини — Л. Менделєєвої — став земним уособленням Вічної Жіночності й Прекрасної Дами, яку оспівував лицар-поет:

Я знаю — близько Ти. Літа собі минають — У вигляді одному дуже близько Ти.

Весь горизонт пала — і ясний до відчаю,

Сумую я в зітханнях німоти…

Переклад із російської Кирила Васюкова

Поезія другого тому (1904–1908) позначилася кризою світогляду поета. Блок поступово відмовляється від містики та релігійних ідей Соловйова. У збірках «Бульбашки землі», «Місто», «Снігова маска» зоряний і містичний світ Прекрасної Дами поступився місцем реальному світові з його драматизмом і дисгармонією. Так, у знаменитому вірші «Незнайома» (1906) контрастно переплелися повсякденність і фантастика, «низька» дійсність і «висока» мрія. Ліричний герой тепер не прагне служіння Прекрасній Дамі, він поринає у світ життєвих стихій — стихії природи, міста, урбаністичної цивілізації, земного (а не містичного) кохання.

Лірику третього тому (1908–1921) представляють збірки «На полі Куликовім», «Батьківщина». Осмислюючи шляхи розвитку Росії, яка стояла на порозі трагічних подій, Блок звертається до історичної тематики. Революцію 1917 року поет сприйняв натхненно, як «живу стихію», «космічну грозу», що зламає сучасну «мертву цивілізацію». Тема історичних потрясінь, оновлення світу посіла головне місце й у поемі Блока «Дванадцять», і вірші «Скіфи».

Шедеври європейського поетичногомодернізму

І зовсім я не пророчиця,

Й життя моє — блиск ручаїв, А просто співати не хочеться Під дзвін тюремних ключів.

Анна Ахматова

Переклад із російської

Михайла Москаленка

«ЗЛАТОУСТА АННА»^[22]

«В волоссям, смагляву, струнку, і неймовірно гнучку, з блідо-зелениід одного погляду на неї перехоплювало подих. Високу, з темним

ми очима сніжного барса, її протягом півстоліття малювали і писали фарбами, ліпили з гіпсу і виточували з мармуру, фотографували… Присвячені їй вірші склали б більше томів, ніж усі її твори», — писав про Анну Ахматову поет Йосиф Бродський. Зовнішності й душевному стану Ахматової були притаманні особливі шляхетність і стриманість, які надавали величності усьому, що вона робила. Царствена, але водночас позбавлена погордливості, Ахматова прийшла в літературу срібної доби, щоб зберегти й пронести високе слово доби «золотої».

Анна Ахматова (Анна Андріївна Гîренко) народилась 11 червня 1889 року на Одещині, в містечку Великий Фонтан. Вона була третьою із шести дітей у сім’ї. Коли дівчинці виповнився один рік, родина переїхала до Царського Села, міста біля Санкт-Петербурга, де Анна жила і вчилася до 16 років. Із самого дитинства вона вдихала вільне повітря царськосельських парків, насичене європейською культурою й російською поезією, та найбільше — творчістю Олександра Пушкіна, якого обожнювала і сприймала не як поета далекого минулого, а як близьку людину, сучасника. Царське Село, на думку багатьох дослідників, стало «вратами» ахматовського художнього світу.

Кожного літа Аня разом із сестрами відпочивала на березі Чорного моря, поблизу Севастополя. Її називали «диким дівчиськом», бо схожою вона була більше на хлопця, ніж на молоду панянку: бігала босоніж, купалася з ранку до ночі, любила засмагати, дружила з моряками. Найсильніше враження тих років — Херсонес. Таємничий південь, як і сувора пушкінська північ, став ліричною вітчизною Анни Ахматової.

Перший вірш Аня написала в 11 років, але батько не підтримав захоплення доньки й заборонив підписуватися своїм прізвищем, щоб «не ганьбила». Тоді Анна обрала літературний псевдонім — Ахматова — на честь прабабусі по материнській лінії, яка вважала, що її рід іде від прославленого ординського хана Ахмата.

У 1905 році батьки дівчинки розлучились. Анна з матір’ю переїхала до Євпаторії, а потім до родичів у Київ, де навчалася у Фундуклеївській гімназії. Саме там дівчинка захопилася літературою, особливо полюбила поезію О. Блока. Закінчивши гімназію, вона вступила на юридичний факультет Вищих жіночих курсів, та, усвідомивши своє поетичне покликання, продовжила освіту на історико-літературних курсах у Петербурзі. Цій події передувало весілля. У 1910 році Ахматова вийшла заміж за свого давнього приятеля по царськосельській гімназії Миколу Гумільова, який на той час став уже відомим поетом-акмеїстом. Молоді обвінчалися в одній із церков на околиці Києва, а жити переїхали до Петербурга. Через два роки в них народився син — Лев.

М. Гумільов знайомить Анну зі своїми літературними однодумцями, і вона приєднується до поетичного угруповання акмеїстів «Цех поетів». Ахматова багато пише, виступає з віршами, друкується в московських і петербурзьких виданнях. Одна за одною виходять збірки: «Вечір» (1912),

«Чотки» (1914), «Біла зграя» (1917),

«Подорожник» (1921), «Anno Domini» _{Анна Ахматова} (1922). Уже перша книга принесла вели- _{з Миколою Гумільовим і сином} кий успіх. Про що ж були вірші Ахматової? Львом (1915) Про любов…

Двадцять перше. Вже ніч. Понеділок.

Ледве видно столицю в імлі.

І придумав же хтось від безділля,

Що буває любов на землі…

Переклад із російської Оксани Лозової

Ні тоді, ні раніше так ніхто не писав. Ранні вірші Анни Ахматової були про радощі й прикрощі земного кохання, про довіру, розлуку, зраду, тугу, самотність, про те, що близьке кожному. Але жінку, її почуття Ахматова не тільки оспівувала, земна жінка відтепер стала ліричною героїнею. Це було новаторство в російській поезії, а про Ахматову казали, що з’явилася друга лірична поетеса після Сапфо.

Революцію 1917 року Анна Андріївна не прийняла, але й відмовилася емігрувати. Вірші Ахматової не вписувалися в нову ідеологію, і до 1939 року їх майже не друкували. «Тоді я вперше була присутня при своїй громадській смерті. Мені було 35 років», — скаже поетеса про виму-

Шедеври європейського поетичногомодернізму

шене мовчання. У цей час мисткиня досліджувала архітектуру давнього Петербурга і творчість О. Пушкіна. У страшні роки сталінських репресій і Другої світової війни Ахматова пережила арешт сина й чоловіка, смерть друзів, евакуацію, тяжку хворобу. Найважливіший твір пізнього періоду — поема «Реквієм» (1935–1940). Протягом першого післявоєнного року Анна Андріївна написала більше 20 віршів, багато й успішно виступала. Та в 1946 році вийшла постанова Політбюро Комуністичної партії, у якій творчість поетеси було оголошено антирадянською. Знову настали тяжкі роки забуття. Ахматова багато й успішно перекладала. У 60-х роках вона закінчила філософську «Поему без героя», над якою працювала понад 20 років. Прийшло й міжнародне визнання — поетеса здобула літературну премію «Етна-Таорміна» (Італія), була обрана почесною докторкою Оксфордського університету (Англія). У 1965 році вийшов її останній прижиттєвий збірник «Біг часу», а навесні 1966-го, після тяжкої хвороби, Анна Андріївна пішла з життя.

Завершуючи автобіографію, Ахматова писала: «Я не переставала писати вірші. Для мене в них — мій зв’язок із часом, з новим життям мого народу. Коли я писала їх, я жила тими ритмами, що звучали в героїчній історії моєї країни. Я щаслива, що жила в ті роки й була свідком подій, яким немає рівних».

1.     Розкажіть про головні віхи життєвого і творчого шляху Анни Ахматової. Що най-більше вас вразило у долі поетеси?

2.     Подумайте, завдяки яким якостям характеру Ахматовій вдалося вижитиі не зламатися у трагічні часи.

3.     Яким містам в ахматовській топографії належить особлива роль? Поясніть свою відповідь.

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

У біографії Анни Ахматової є одеські, євпаторійські, севастопольські сторінки. Але справді «ахматовським» містом України був Київ. У Києві Ахматова вчилася, вінчалася, тут відчула себе поетесою. А вірші з її «Київського зошита» увійшли до першої збірки «Вечір».

А ще було Поділля. У селі Слобідка-Шелехівська на Хмельниччині зберігся будинок тітки Ахматової по материнській лінії, де неодноразово бувала поетеса. Тепер у ньому розташований Літературно-меморіальний музей Анни Ахматової.

Ахматова добре знала українську мову й переклала «Вільні сонети» та «Зів’яле листя» Івана Франка. Відомо також, що й українські митці цікавилися творчістю Ахматової, а деякі з них були особисто знайомі з поетесою. Зокрема Микола Бажан був разом з Ахматовою в Італії, коли їй вручали премію «Етна-Таорміна», а Григорій Кочур відвідав Один із пам’ятників поетесу в останні роки її життя. Українською Ахмато- Анні Ахматовій ва звучить у перекладах Дмитра Павличка, Петра у Києві, установлений

Перебийноса, Михайла Москаленка, Світлани 2003 року студентами і викладачами Жолоб, Володимира Затуливітра та інших.

Інституту реклами

                         * * *

Дав мені юнь Ти сутужную…     Господи! Та ж недбайлива я, Був ти нещедрим у ніжності.   Твоя рабиня скупа. Скільки журби, далебі!              Ні прутиком, ні трояндою Як же багатством у бідності           Не буду в садах Отця. Душу зігріти Тобі?        Я від кожної тріски падаю, Пісню слави лесливую  Здригаюся від слівця.

                      Нам доля співа сліпа.                                                     Переклад із російської

Петра Перебийноса

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1.      Яке враження справив на вас цей вірш? Яким настроєм він пройнятий?

2.      Чи можна стверджувати, що твір побудовано у формі молитви?

Аргументуйте відповідь.

3.      Які питання хвилюють ліричну героїню?

4.      Прокоментуйте християнські мотиви у творі.

5.      Яку інтонацію оберете для виразного читання твору?

                         * * *

Жовтіє світло з темноти,            Поглянь на синій зошит мій Нас квітень ласкою проймає.    Із молоденькими рядками. На півжиття спізнився ти,       Прости журбу мою за двох, Але й таким тебе приймаю.       Раділа сонцю я замало. Сідай ось поруч і зумій              Прости, прости, що в багатьох Повеселіти над роками:         Тебе я часто впізнавала.

Переклад із російської

Петра Перебийноса

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1.      Якими думками та настроями пройнятий цей вірш?

2.      Намалюйте словесно картину, що виникла у вашій уяві під час читання твору.

3.      Про які події з життя ліричної героїні ми дізнаємося? Як ви ставитесь до її сповіді?

4.      Проаналізуйте символіку кольорів у поезії.

5.      Прочитайте й прокоментуйте кульмінаційні рядки вірша.

Читачеві ХХІ століття

В Інтернеті можна знайти чимало цікавих матеріалів про життя і творчість Анни Ахматової. Зокрема, ресурс «Анна Ахматова» (http:// anna.ahmatova.com/) пропонує користувачам збірки віршів, статті, спогади, значну кількість фотоматеріалів і портретів поетеси, а також аудіозаписи творів в авторському виконанні. Рекомендуємо також ознайомитися з унікальним зібранням про життєвий і творчий шлях мисткині, розміщений на сайті Київської бібліотеки імені Анни Ахматової: https://bit.ly/2Ga0aQA. Тут, до речі, можна знайти велику добірку українських перекладів творів поетеси та матеріали для дослідження теми «Анна Ахматова і Київ».

Шедеври європейського поетичногомодернізму

До вивчення поеми  «РЕКВІЄМ»^[23]

 У творчій майстерніписьменниці

ПРО ІСТОРІЮ НАПИСАННЯ ТА КОМПОЗИЦІЮ ПОЕМИ «РЕКВІЄМ»

Найвизначнішим твором у пізній творчості Анни Ахматової вважається поема «Реквієм» — один з перших поетичних творів, присвячених сталінським репресіям. Це твір і про тих, хто опинився за ґратами, і про тих, хто мужньо переніс смерть рідних і близьких, хто не покорився лихій долі.

«Реквієм» має біографічну основу. Так, у 1921 році за контрреволюційну змову розстріляли колишнього чоловіка Ахматової поета — Миколу Гумільова (на той час подружжя вже розлучилося). Тричі заарештовували сина Льва Гумільова (1935, 1938, 1949). Молодший Гумільов відбув більше 10 років концтаборів за «контрреволюційний терор», але насправді це була помста влади

З ілюстрацій                за батьків. Тричі репресований був і новий чолодо поеми                вік Ахматової, мистецтвознавець Микола Пунін,

«Реквієм» який загинув у таборі. Але «Реквієм» — це не тільки особиста трагедія, це трагедія всього народу; розповідаючи про своє горе, Ахматова говорить від імені мільйонів людей.

Композиція поеми має складну структуру. Твір складається з 10 розділів і широкого обрамлення (епіграфа, розділу «Замість передмови», посвяти, вступу й епілогу). Зберігати текст твору, що викривав злочини сталінської епохи, було небезпечно, й Ахматова довірила поему близьким друзям, які зберегли твір у своїй пам’яті. Завдяки цьому поема «пережила» часи, коли друкувати її було неможливо. У 60-х роках, коли всі вірші були скомпоновані й записані на папері, Ахматова з гордістю повідомила: «“Реквієм”знали напам’ять Наталя Бичкунова.

11 осіб, і ніхто мене не видав». У 1963 році поема

Пам’ятник (із серії

графічних ілюстрацій була опублікована за кордоном, і лише в 1987-ому  до поеми «Реквієм») вона вийшла в СРСР і стала широко відомою читачам.

розповідала, що… батько любив носити українські сорочки з вишивкою і запально сміявся, “як на картині Рєпіна”. Улюбленим письменником у родині був Гоголь»^[24].

Дитинство поета минуло серед величних гір і розкішних лісів, які з усіх боків оточували селище Багдаді. Однак щасливе грузинське життя родини Маяковських перервало велике горе. У 1906 році від зараження крові раптово помирає батько. Намагаючись влаштувати долі трьох дітей після втрати годувальника, мати вирішує їхати до Москви. Тут юний Маяковський з головою занурився в революційну діяльність: виступав на мітингах, розповсюджував прокламації. У п’ятнадцятирічному віці він вступив до партії більшовиків, свято вірячи в правоту їхньої справи. Паралельно юнак змушений був заробляти на життя. Навчання в московській гімназії довелось залишити. За політичну активність юного революціонера тричі заарештовували. Саме під час останнього ув’язнення Маяковський написав цілий зошит своїх перших віршів, з яких фактично й почалась його літературна творчість.

У 1911 році він вступив до Московського училища живопису, скульптури й архітектури (здібності художника виявилися ще в дитинстві), у період навчання захопився футуризмом. 17 листопада 1912 року відбувся перший публічний виступ поета-початківця в кав’ярні з екстравагантною назвою «Бродячий собака». А вже в грудні 1912 року разом з іншими ідеологами футуризму він склав знаменитий Маніфест, який відкривав альманах «Ляпас суспільному смакові». Цей документ був викладом нових літературних принципів, він заперечував усі попередні естетичні цінності та Петро Келін. в епатажній формі заявляв про розрив з того-

                                 Портрет                                                                                                     ^[25]. У цьому ж

часною літературною традицією Володимира

Маяковського альманасі були вперше надруковані два вірші (1944) Маяковського — «Ніч» і «Ранок», які свідчили про народження нового поета.

«Роком поетичного хрещення» Маяковського біографи вважають 1913-й. Він публікує свою першу збірку віршів «Я», разом з іншими футуристами виступає в містах Росії та України, бере участь у дискусіях і виставках, робить доповіді «Про новітню російську літературу», «Про досягнення футуризму». Крім того, пише статті, ставить у Петербурзі трагедію «Володимир Маяковський». Багато його виступів, як і інших футуристів, супроводжуються грандіозними скандалами. Адже далеко не всі готові були з радістю сприймати жовту кофту й циліндр Маяковського, його гостре слівце, його вірші, зовсім не схожі на

Шедеври європейського поетичногомодернізму

поезію класиків. Маяковський стає королем епатажу і скандальної слави, за що його виключають з училища.

Основна тема творчості Маяковського цього періоду — його ліричне «я», світовідчуття поета в місті, взаємини зі світом. Воно яскраво звучить у віршах «Нате!», «Послухайте!», «Скрипка і трошки нервово», і, звичайно ж, у ліричній мініатюрі «А ви змогли б?»:

Я вмить закреслив карту буднів, хлюпнувши фарбами зі склянок. Відкрив я в холодці на блюді вилицюватість океану. З рибин на вивісках строкатих читав я губ нових порив. А ви ноктюрн змогли б заграти на флейті заржавілих ринв? 

                                                   Переклад із російської                                            Є вгенія Ланг.

                                                          Платона Воронька                                    Маяковський (1918)

Цей вірш стане знаковим для поета, який протиставив себе світу буденності й нудьги. Дивовижне поєднання того, що, здавалося б, неможливо поєднати (флейти й заржавілих ринв), не могло не привернути увагу публіки, у когось воно викликало нерозуміння й неприйняття, в інших — подив і захват.

У подальшому Маяковський напише багато віршів і поем, серед яких і пройняті революційним пафосом, адже поет щиро повірив в оновлювальну роль більшовицького перевороту («Лівий марш» та ін.), і сатиричні, спрямовані проти недоліків суспільства («Прозасідалися!», «Підлиза» та ін.), і любовна лірика («Лілічка! Замість листа», «Лист Тетяні Яковлевій», «Люблю»). У творчій спадщині митця є і сатиричні п’єси («Клоп», «Баня»). Варто зауважити, що ті, хто в літературному дзеркалі впізнавали себе, влаштували справжнє цькування поета. Маяковський, який щиро вірив, що боротьба зі суспільними вадами наблизить світле майбуття, болісно переживав цю ситуацію.

У 1919–1920-х роках Маяковський активно співпрацює з Російським телеграфним агентством (РОСТА). Свій талант літератора й художника він спрямовує на створення «Вікон РОСТА» — плакатів, які поєднували в собі яскравий малюнок і гострий підпис, схожий на приказку, прислів’я або гасло. Основна тематика таких плакатів — утвердження революційних завоювань, критика міщанства. Цей проєкт можна назвати прообразом сучасних білбордів.

Письменникові судилося коротке земне життя, але твори його живуть і нині. В автобіографії «Я сам» він написав: «Я — поет. Цим і цікавий… Про інше — тільки якщо це вистоялось словом».

1.     Як ви думаєте, чому Маяковський захопився саме футуризмом?

2.     Розкажіть про ваше сприйняття вірша «А ви змогли б?». Чи здивувало воно вас своєю поетичною образністю?

Шедеври європейського поетичногомодернізму

 До таємниць мистецтваслова

ПОНЯТТЯ ПРО ТОНІЧНЕ ВІРШУВАННЯ

имало творів Маяковського написані тонічним віршем.

Тон³чне віршування (від грец. tonos — наголос) — це система віршування, за якої ритмічність досягається впорядкованим розташуванням наголошених складів серед ненаголошених.

Загальна кількість складів у рядку і ненаголошених складів тут довільна.

Ця система віршування відома з глибокої давнини. Вона утворилась із варязького, давньонімецького й давньоруського фольклору (билин). Однак слід зазначити, що, як і до Маяковського, так і після нього тонічний вірш використовували вельми рідко. Ним написані деякі вірші Г. Гейне й Т. Шевченка. Яскравий приклад у ліриці Маяковського — вірш «Послухайте!».

1.     Продовжте речення: «Тонічне віршування — це … ».

2.     Доведіть, що вірш «Послухайте!» написано тонічним віршем.

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Маяковського, крім походження, ще багато чого пов’язує з Україною. З виступами він побував у Києві, Одесі, Полтаві, Дніпрі, Житомирі, Донецьку, Харкові, Миколаєві, Ялті, Севастополі, Сімферополі, Керчі, Євпаторії та Бахчисараї. Твори Маяковського перекладали Михайль Семенко, Микола Вороний, Микола Бажан, Платон  Воронько, Леонід Первомайський, Дмитро Павличко,

Микола Лукаш та багато інших. У своїй творчості великий поет неодноразово звертався до української тематики. Зі щирою ніжністю і любов’ю в 1924 р. він писав про нашу столицю (вірш «Київ»). Найяскравіший подарунок нашій Батьківщині — вірш «Борг Украї ні» (1926).

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1.      Яке враження справив на вас вірш «Борг Україні»^[26]?

2.      Чи відчувається в ньому ставлення самого автора до України, української мови? Якщо так, то як би ви характеризували його?

3.      Відлуння творів якого відомого класика звучить у вірші? Завдяки чому читач згадує ці твори?

4.      Поясніть, як ви розумієте назву цієї поезії.

5.      Прочитайте матеріали рубрики «У творчій майстерні письменника». Які особливості лірики Маяковського відображені в поезії «Борг Україні»?

 У творчій майстерні письменника

ПРО ДЕЯКІ ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ ЛІРИКИ

МАЯКОВСЬКОГО

Улюблений прийом поета — метафора, особливо гіперболічна, тобто така, що ґрунтується на перебільшенні. Маяковський використовує і футуристичну метафору, що встановлює зв’язки між речами та предметами, які здавалося б, не можна якось пов’язати. Так, у вірші «А ви змогли б?» читача вражає метафоричний образ «флейти заржавілих ринв».

Ліриці Маяковського притаманний і футуристичний епатаж — уживання грубих, підкреслено не естетських слів або висловів, що шокували публіку, звиклу до класичної поезії, у якій не було місця такій лексиці. Таким, наприклад, є слово плювочки щодо зірок («Послухайте!»).

Загалом лексичний склад поезії Маяковського є дуже своєрідним. Його твори насичені розмовною лексикою (вжитий у вірші «Борг Україні» вислів «жартів не скаль» походить від простонародного скалити зуби). Поет часто використовує неологізми (наприклад, хмарочос, автомобіль^[27]), він і сам любив вигадувати нові слова.

Маяковський — майстер екзотичних рим, тобто таких, які не знайомі читачеві і які навіть не завжди впізнають як риму. Так, у вірші «Послухайте!» не одразу видно достатньо послідовне перехресне римування, оскільки цей немаленький вірш складається всього із чотирьох чотиривіршів, кожний рядок розбитий на сегменти завдяки написанню їх «драбинкою».

«Драбинка» — це новаторство Маяковського. Воно полягало в тому, що поет розбивав віршовані рядки, кожне окреме слово ставилось немовби сходинкою (звідси й назва — «драбинка»), яка підказує читачеві зупинку, немов паузу для виділення сенсу слова. «Драбинка» — це ще й своєрідна підказка читцю про темп читання, характер інтонації, місце пауз.

Ïiäñóìîâóc-ìî âèâ÷åíå

1.     Яке враження справили на вас вірші Маяковського? Що зацікавило в його особистості?

2.     Які думки поета не втратили актуальності й у наш час?

3.     Як ви думаєте, чому стаття про Маяковського називається саме так? А ви змогли б запропонувати свою назву? Якщо так, то аргументуйте її.

4.     Як ви розумієте слова Марини Цвєтаєвої, винесені в епіграф до теми?

5.     Перевірте правильність такого запису: «Тонічне віршування — це система віршування, за якої ритмічність досягається впорядкованим розташуванням ненаголошених складів серед наголошених».

6.     Які з прочитаних вами віршів написані тонічним віршем?

На захистіШедеври європейського вічних поетичного модернізму цінностей: проблеми свободи, миру і людської гідності

в літературі ХХ століття

Уламки вір. Уламки сподівань. Так захаращують безмежну душу, що, мабуть, вже не віднайтись самому.

        Василь С тус, український поет, перекладач, правозахисник

 

Кожен вирішує для себе: раб він чи вільна людина!

Курт Воннеґут, американський письменник

üЗгадайте, що вам уже відомо про письменника раннього Відродження Томаса Мора і його книгу про Утопію.

 До таємниць мистецтваслова

ПРО РОЗВИТОК ЖАНРУ АНТИУТОПІЇ

Р озібратися, що ж таке таке утопія_{. Як ви уже знаєте, появі утопії світ завдячує англійсько-}антиутопія, неможливо, не зрозумівши, що

му письменникові і державному діячеві Томасу Мору (1478–1535), який в одній зі своїх праць з доволі довгою назвою «Золота книжечка, настільки ж корисна, як і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопія» описав химерний острів Утопію, на якому існував ідеальний лад.

Утîпія (від грецьких слів οὐ і τόπος, тобто «місце, якого немає», за іншою версією — благословенне місце) означає щось нездійсненне, відображення ідеального суспільства, де все і завжди майже досконале.

На захисті вічних цінностей

У літературознавстві утопією називають різновид соціальної фантастики, для якого характерні правдиве змалювання життя в суспільстві загального благоденства. Така особливість утопії як літературного жанру потребує від автора художньої майстерності та особливих засобів переконливості у правильності суспільних проєктів та ідей, висловлених у творі.

Серед літературних творів утопії, що присвячені відображенню мрії про ідеальне суспільство, — «Місто Сонця» Томмазо Компанелли, «Вісті нізвідкіля» Вільяма Морріса й інші.

На відміну від утопії, що змальовує ідеальний світ, антиутîпія — це жанр художньої літератури, що критично висвітлює уявне майбутнє, зокрема його небезпечні наслідки, пов’язані з різноманітними експериментами над людством з метою його «покращення».

Метою будь-якого  твору антиутопії є звільнення від зайвих міфів та ілюзій, висвітлення справжніх проблем людства, прогнозування його майбутніх небезпек і загроз.

Уперше цей термін (англ. dystopia, antiutopia) ужив англійський філософ і економіст Джон Стюарт Мілль ще у 1868 році, але як назва для літературного жанру антиутопія почала використовуватися набагато пізніше, у 60-роках ХХ століття. Інтерес до антиутопії особливо розвинувся у ХХ столітті. Цьому сприяли, насамперед, Перша і Друга світові війни, а також масові злочини проти людства, що, на жаль, ознаменували цей історичний період.

Антиутопія є протиставленням утопії. В антиутопічних творах, почасти у гротескній і гіпертрофованій формі, розкривається далекий від ідеалу суспільний устрій, а головний герой протистоїть його режиму. Антиутопія широко використовує фантастику як прийом, але водночас, на відміну від наукової фантастики, що створює «інші» світи, висвітлює більш реальні та впізнавані речі. Фантастичні елементи в антиутопії допомагають розкрити недосконалість описуваного суспільного устрою, показати його негативні наслідки.

Серед  характерних  для  творів  антиутопії  ознак  варто  вказати  на  такі: ü описуються негативні явища певної держави або суспільства, їхнього політичного устрою;

üдія відбувається у майбутньому;

üстворюється антисвіт, антидержава, проти якої виступає герой;

üподається кілька поглядів на описаний суспільний устрій, які можуть су-перечити один одному і створювати конфлікт;

üоповідь ведеться від імені учасників події, таким чином читач наче озна-йомлюється зі щоденником чи нотатками героя, і в такий спосіб сам є частиною того, що відбувається.

Примирення з навколишньою дійсністю, покірне сприйняття своєї долі, сліпе поклоніння режиму, що змальовується в антиутопії, почасти викликає непорозуміння, несприйняття і навіть протест у головного героя твору.

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

сприяв його переосмисленню імперської політики Британії. Як Орвелл сам зазначав, перебування в Бірмі сповнило його справжньої ненависті до імперіалізму. Повернувшись до Англії 1927 року, він остаточно вирішив стати письменником.

Але шлях до письменницької слави виявився нелегким: його твори не друкували, тому доводилося виконувати різну роботу (посудомийника, репетитора, помічника продавця), мандрувати й жебракувати. Цей період свого життя Орвелл яскраво описав у книзі «Собаче життя у Парижі та Лондоні» (1933). Існувати за літературні заробітки він зміг лише з 1934 року. Як стверджують дослідники творчості Орвелла, саме щоб розірвати з минулим й утвердити інше «я», письменник обирає для себе псевдонім: простонародне ім’я Джордж і прізвище Орвелл за назвою річки в місцевості, де пройшло його дитинство.

Переломним моментом у житті письменника стала участь у Громадянській війні в Іспанії (1936–1939), спогади про яку стали основою роману-хроніки «Повернення в Каталонію» (1938). Чотири місяці Орвелл провів на фронті у складі республіканського ополчення, отримав тяжке поранення. Перебування на цій війні йому, тоді ще переконаному прихильнику соціалізму на той час, «відкрило очі» на те, що соціалізм може бути не тільки демократичним, а й побудованим на зразок тоталітарного режиму «совєтщини». Згодом письменник утвердився як принциповий і палкий ненависник будь-якого тоталітаризму.

У      роки     Другої світової            війни письменник працював у відомій британській      національній    телерадіокомпанії ВВС (Бі-бі-сі). Орвелл був ведучим            антифашистської          передачі та писав публіцистичні твори. В есеїрецензії на «Mein Kampf» 1943 року Орвелл уперше порівняв Гітлера і Сталіна.            Американська   дослідниця біографії й творчості Орвелла Андреа

Халупа стверджує, що на той час це                                Джордж Орвелл

багатьом навіть не вкладалося в голові.                      в студії ВВС (фото 1942)

Можливо саме тому, коли 1944 року письменник спробував надрукувати свій новий твір «Animal Farm» («Колгосп тварин») — антисталінську сатиричну казку, йому скрізь відмовляли. Влада Великобританії побоювалася образити свого союзника, який ціною неймовірних жертв перемагав у цей час на всіх фронтах війни. А сам письменник, за його власними словами, «уперше був по-справжньому задоволений тим, що зробив», і доклав усіх зусиль, щоб його твір нарешті побачив світ.

Видання «Колгоспу тварин» вдалося реалізувати уже в повоєнний час, 1945 року. І хоча самому Орвеллу заплатили лише 100 англійських фунтів за невеличкий наклад цього твору, проте книга розійшлася блискавично, а до письменника прийшла справжня слава.

На захисті вічних цінностей

Трагічні післявоєнні події, зокрема скинуті американцями атомні бомби на Хіросіму та Нагасакі, спричинили усвідомлення письменником нової загрози, що стоїть перед людством. Тому Орвелл розпочав новий резонансний твір — антиутопічний роман «1984», який побачив світ 1949 року.

Але невдовзі, 21 січня 1950 року, змучений туберкульозом, на який він хворів багато років, письменник помер.

Найвідоміші твори Джорджа Орвелла («Колгосп тварин» і «1984») були заборонені в СРСР і країнах Східної Європи аж до кінця 1980-х років. Чому так сталося, чого боялася влада цих держав, ви зможете остаточно зрозуміти, лише прочитавши їх…

1.     На основі прочитаної статті складіть розповідь про життя й творчість Дж. Орвелла.

2.     Розкрийте, які історичні події стали поштовхом для творчості письменника.

3.     Прокоментуйте назву статті про письменника й епіграф до неї. Запропонуйте свій варіант назви статті.

4.     Поділіться враженнями, на які очікуєте від читання творів Дж. Орвелла.

До вивчення сатиричної казки

 «КОЛГОСП ТВАРИН»^[28]

 У творчій майстерні письменника

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ ТА ВИДАННЯ «КОЛГОСПУ ТВАРИН»

Основою сюжету «Колгоспу тварин» Джорджа Орвелла була подія, свідком якої він став. Як він сам згадує про це в передмові до першого перекладу твору: якось в англійському селі він побачив, як маленький хлопчик прутом поганяє коня. Тоді й виникла думка про те, що якби тварини усвідомлювали це, то давно б позбулися гніту набагато слабшої від них істоти. Через п’ять років він написав твір «Animal Farm», який зробив його відомим на весь світ.

Виданий англійською в серпні 1945 року, твір Орвелла справив ефект вибуху бомби, адже протягом усієї війни британці й американці намагалися не дратувати Сталіна й утримувалися від публічної критики радянського режиму. А тут з’являється така дошкульна сатира на весь радянський лад, у якій легко вгадується і сам керманич СРСР, і події революції 1917 року, які привели комуністів до влади.

Перший переклад цього всесвітньо відомого твору Орвелла вийшов саме українською. Його здійснив на той час нікому ще не відомий американський науковець українського походження, а згодом — усесвітньо відомий історик, професор Гарвардського університету Ігор Шевченко

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

під псевдонімом Іван Чернятинський. За дозволом перекласти й видати твір українською він звернувся безпосередньо до самого Орвелла. Оскільки тоді перелякані цим твором західні видавці не поспішали його друкувати, аби надалі не псувати стосунки з радянськими союзниками, то Орвелл охоче відгукнувся на цю пропозицію. Так зав’язалося листування між автором твору та його перекладачем. А коли Орвелл дізнався, що переклад призначається саме для безпосередніх учасників подій, описаних у його творі, то він написав передмову спеціально для українського видан-

ня й навіть виділив частину власних грошей Обкладинка першого на друк книжки у видавництві «Прометей». видання повісті-антиутопії

Його переконав залізний аргумент, який навів                      українською мовою

(Мюнхен, 1947)

І. Шевченко в листі: «Нам завжди було цікаво, чи знає хто-небудь правду про репресії та голодомор. Ваша книга нарешті дала відповідь на це питання».

У передмові до видання Джордж Орвелл написав: «Я отримав прохання написати передмову для перекладу “Animal Farm” українською мовою. Я добре свідомий того, що пишу для читачів, про яких нічого не знаю, та й вони, мабуть, ніколи не мали нагоди довідатися про мене». Письменник звертає увагу на два аспекти, принципові для нього. Зокрема про те, що «окремі епізоди, хоч і, назагал, правильно переспівують історію революції, не тільки спрощені, а й поперемішувані під хронологічним оглядом. Це було необхідно для симетричної побудови оповідання». А щодо кінцівки твору зазначив: «Багато читачів закрили книжку під враженням, що вона кінчається цілковитим примиренням між свиньми та людськими істотами. Та не такий був мій намір — навпаки, я навмисно закінчив оповідання гучною бучею. Писав я безпосередньо після Тегеранської конференції, що, як усі думали, установила ліпші відносини між СРСР та Заходом. Я особисто не вірив, що ті дружні відносини будуть тривати довго. І, як виявилося, не дуже помилявся».

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1.      Поділіться враженнями, які справив на вас прочитаний твір.

2.      Підготуйте повідомлення про історію створення твору першого українського видання «Колгоспу тварин».

3.      Сформулюйте тему та ідею твору.

4.      Розкажіть, як і чому хутір «Дідівщина» змінюється на «Колгосп тварин».

5.      Схарактеризуйте основних персонажів твору.

6.      Які історичні аналогії виникали у вас, коли ви читали цей твір? Свою відповідь аргументуйте прикладами з тексту.

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

 Крім першого українського перекладу «Колгоспу тварин», здійсненого Ігорем Шевченком під псевдонімом Іван Чернятинський, існує ще декілька перекладів цього твору. Так, зокрема у «вільному перекладі», як його називають, Ірини Дибко «Хутір тварин», перекладачка змінює імена всіх героїв на російський лад. Наприклад, замість містера Джонса у творі йдеться про господаря ферми Романова, а кнур Наполеон став Вісарйоновим.

Оригінальний варіант назви твору Орвелла «Ферма “Рай для тварин”» представлено в українському перекладі Юрія Шевчука 1991 року. Цікаво, що передрук цього перекладу 2015 року вийшов уже під назвою «Колгосп тварин».

Також є ще кілька перекладів твору Орвелла українською, зокрема Олексія Дроздовського під назвою «Скотоферма». Але дивно те, що про особистість автора цього перекладу літературознавчій і перекладацькій спільноті нічого не відомо.

   Читачеві ХХІ століття

Багато з ідей і навіть фраз Джорджа Орвелла продовжують «жити» й у сучасному суспільстві. Так, письменник в есеї «Ви і атомна бомба» вперше використав термін «холодна війна». Задовго до того, як з’явилися засоби відеостеження і прослуховування, Орвелл у своєму романі «1984» описав «тотальне стеження» за людиною. І сьогодні, коли йдеться про роботу спецслужб, часто використовують відому фразу з роману:

«Великий брат стежить за тобою...».  У творчіймайстерні письменника

ПРО РОМАН «1984»

Найвідомішим твором Джорджа Орвелла став роман-антиутопія «1984», виданий у 1949 році. Цей твір перекладено 62 мовами світу, а в 2009 році впливова британська газета «The Times» «1984» назвала найважливішою книжкою, надрукованою за останні 60 років. Роман також посідає перші місця в різних рейтингах, зокрема у рейтингу «100 найкращих книжок усіх часів» американського журналу «Newsweek» він займає другу позицію.

А були часи, коли цей твір Орвелла був заборонений не тільки в Радянському Союзі, а й у Сполучених Штатах — настільки революційним і небезпечним його вважали.

Обкладинка  англомовного видання роману

На захисті вічних цінностей

Роман змальовує тоталітарне суспільство, у якому панують страх, диктатура та тотальне стеження. Терор, який влаштовує влада в романі «1984», спрямований на повне знищення особистості й руйнування її здатності адекватно сприймати реальність. Згодом назва цього твору, його фрази й навіть ім’я самого Орвелла стали використовувати для обговорення питання тоталітарного устрою. Наприклад, фразою роману: «Великий брат стежить за тобою!» (англ. Big Brother is watching you!) — почали характеризувати будь-який акт спостереження, який сприймається як насильницький. Цікаво, що відома фраза з роману: «Двічі по два — дорівнює п’яти» — як зазначають дослідники творчості Орвелла, виникла тоді, коли письменник почув ра-

дянське гасло «П’ятирічку — за чотири роки!».                           Обкладинка

               Головний герой твору Вінстон Сміта, мешка-                   українського

видання роману нець Лондона, працює в «Міністерстві правди». За ним, як і за іншими працівниками, невпинно стежить Старший (Великий) брат, який все бачить і все знає. Це одноосібний лідер держави Океанія, де відбувається дійство. Раптово Вінстон усвідомлює, що влада всіх обманює, і починає шукати відповідь на запитання, чому цей світ саме такий і як його зробити кращим. Він стає справжнім бунтарем, але що з цього вийшло, можна дізнатися, лише прочитавши роман.

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Орвелл дуже актуальний, і в якомусь сенсі можна навіть сказати, що він сьогодні актуальний мало не більше, ніж тоді, бо тоді думали: ось тоталітарні режими, нацистська Німеччина, Радянський Союз, всі ці історичні поняття, і ось після 89–91 року вже почало здаватися, що тоталітаризм абсолютно в минулому. На жаль, ми бачимо сьогодні, що тоталітаризм не пішов.

Марія Карп, британська письменниця, журналістка, біографиня Дж. Орвелла

Орвелл створив художню модель тоталітарного суспільства і держави  в своїх романах «1984» і «Колгосп тварин». Це суспільство, побудоване на пропаганді, оскільки пропаганда є головним виробництвом країни. […]

Орвелл своєю книгою побудував цілу країну, окремий світ, вибудуваний на фундаменті пропаганди. Він хотів утримати нас від переходу в цей світ, але це виявилося не так просто. І не його вина, що утримати нас не вдалося. Вина лежить на нас.

Георгій Почепцов, український письменник-фантаст і журналіст, фахівець з питань комунікаційних технологій

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Особливі творчі взаємодії пов’язують Джорджа Орвелла з відомим українським письменником Іваном Багряним. Ці взаємозв’язки дослідила українська літературознавиця Світлана Кобута в роботі «Концепція “вільної людини” у творчій спадщині Івана Багряного та Джорджа Орвелла». Зокрема дослідниця зазначає, що непрямий діалогічний зв’язок обох письменників «будується навколо не лише спільних проблем, а й творів авторів».

Цікаво і те, що, як зазначає відомий український літературознавець і громадський діяч Іван Дзюба, саме Іван Багряний був ініціатором й організатором першого видання «Колгоспу тварин» українською мовою.

   Читачеві ХХІ століття

Тим, хто бачить себе в майбутньому блогером, цікаво буде дізнатися поради Джорджа Орвелла щодо письменницької майстерності, які він розкриває в есеях «Політика й англійська мова» і «Чому я пишу?». Так, наприклад, письменник звертає увагу на те, що насамперед потрібно дати собі відповіді на такі прості запитання:

§  що я намагаюся сказати?

§  якими словами це найкраще передати?

§  який образ чи вислів це добре пояснює?

§  чи достатньо свіжим є цей образ, щоб мати найсильніший ефект?

Також письменник радить не використовувати занадто довгі слова, не використовувати мовні кліше, а наголошує, що якщо ви можете викинути слово — викидайте його. Є і така порада: «Краще поруште ці правила, ніж пишіть щось відверто безкультурне і дике».

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Ось уже кілька десятиліть поспіль серед найпопулярніших жанрів кінемато  графа залишається антиутопія. Найбільш відомі серед них — «Той, що біжить по лезу» (1982, режисер Рідлі Скотт), «Матриця» (1999, режисери Лана і Лілі Вачовскі), «Особлива думка» (2002, режисер Стівен Спілберг), «Еквілібріум» (2002, режисер Курт Віммер), а також «Голодні ігри» (2012, режисер Ґері Росс), «Дивергент» (2014, режисер Ніл Бергер) та інші, касовий успіх яких вражає. Тоталітарне суспільство, диктатура, різноманітні засоби перетворення людини на бездумного виконавця — це те, що розкривається у фільмах- антиутопіях, має попередити про ті небезпеки, які Постер фільму можуть чатувати на нас у майбутньому. «Матриця» (1999)

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

Епічний театр БертольтаБрехта:

чим він дивує глядача?

Наш театр повинен пробуджувати в глядачах бажання пізнати життя, він повинен навчити їх відчувати радість у боротьбі за зміну дійсності. Наші глядачі повинні не лише стежити за тим, як на сцені визволяють Прометея, — вони повинні навчитися розуміти, яку насолоду приносить участь у справі його звільнення.

Бертольт Брехт

20-х років ХХ століття німецький письменник Бертольт Брехт працював над розробкою теорії свого театру, визначивши його як епічний. Цей театр він протиставляв традиційному — драматичному, який ще називав аристотелевським — за ім’ям давньогрецького мислителя Аристотеля, автора славнозвісного трактату «Поетика». У цій праці йшлося про силу емоційного впливу театру на глядацьку публіку. Завдання драматичного театру — підкоривши почуття глядача, створити ілюзію справжнього життя, щоб разом з акторами він сміявся і плакав, обурювався і дивувався, переживав сумніви і прозріння. Забувши про театральні умовності, глядач сприймає все побачене як реальні події і настільки емоційно захоплюється ними, що переживає катарсис^[29].

Зовсім інші завдання епічного театру. За Брехтом, він покликаний насамперед діяти не на почуття, а на розум глядача, використовуючи до того ж основну особливість епосу як роду літератури — оповідь про певні життєві ситуації немов збоку. Як відзначають дослідники, епічним Брехт називав свій театр ще й тому, що саме зображення подій за багатомірністю та масштабністю, за настановою на виявлення всезагального зв’язку явищ близьке до епічного зображення.

Усе в такому театрі підпорядковане дотриманню дистанції між сценою і публікою, щоб глядач, емоційно не занурюючись у дію, міг зберігати ясність розуму і був спроможний постійно міркувати над побаченим. Йому не повинні заважати ні сльози смутку чи радості, ні страх за долю персонажів, ні надмірні сплески інших емоцій. Отже, Брехт хоче поставити кожного, хто дивиться або читає п’єсу, у позицію уважного спостерігача за всім, про що йому оповідають драматург, режисер і актор. Завдання письменника — розвивати інтелект глядача (звідси ще одна назва театру — інтелектуальний), пробуджувати в ньому прагнення до вдосконалення світу, спонукати його до суспільної активності.

Щоб здійснити свій задум, Брехт теоретично обґрунтовує і використовує на практиці ефект відчуження, який полягає в незвичайному зображенні звичайного з метою пробудження глядацького сприйняття.

На захисті вічних цінностей

Сам митець пояснював цей ефект таким чином: «Відчужити подію чи характер — означає насамперед позбавити цю подію чи характер усього очевидного, знайомого, зрозумілого і збудити відтак здивування і зацікавленість».

Здивуванню глядачів були підпорядковані різноманітні театральні засоби. Так, звикнувши до багатих декорацій і достовірних костюмів в історичних п’єсах, публіка брехтівського театру зчудовано дивилася на мінімалістичне оформлення сцени, досить умовні костюми персонажів, таблички з написами, які з’являлись над головами акторів у ході спектаклю. Ще більш незвичним для неї було введення в п’єсу так званих зонгів — пісень, які виконують актори, але ніби поза дією спектаклю.

Дивувало й те, що актори епічного театру не прагнуть, щоб глядач їх повністю ототожнював з театральними персонажами. «Брехт рекомендує акторові грати і водночас залишатися самим собою — людиною, що грає чужу роль, ні на мить не забуває про це й не дає забути глядачеві. Брехт порівнює актора свого театру з перехожим, який переповідає юрбі цікавих вуличну пригоду, свідком якої щойно був: розігруючи сценку в особах, перехожий все-таки не стане видавати себе за її учасника…»^[30]

Брехт виклав особливості епічного театру в порівнянні з драматичним, основні з яких можна представити у вигляді такої таблиці:

ПОРІВНЯЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДРАМАТИЧНОГО Й ЕПІЧНОГО ТЕАТРІВ

1.     Перевірте правильність таких записів: «Драматичний театр — це театр емоцій, епічний — театр міркувань»; «Актори епічного театру намагаються грати так, щоб глядач втратив відчуття різниці між театральною дією і справжнім життям».

2.     Продовжте речення: «Епічний, неаристотелевський, інтелектуальний — це … ».

3.     Поясніть, у чому полягає сутність ефекту відчуження.

4.     Прокоментуйте таблицю «Порівняльна характеристика драматичного й епічно-го театрів».

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

Як митець, особливо як драматург, як практик і теоретик театру, Брехт був сміливим новатором і вдавався до художніх прийомів, що викликали заперечення у прихильників звичних, традиційних форм.

Дмитро Затонський ТВОРЕЦЬ ЕПІЧНОГО ТЕАТРУ

імецький митець Бертольт Брехт — драматург і публіцист, поет і прозаїк, режисер і кіносценарист — насамперед увійшов в історію літератури як творець нової театральної системи, що одержала назву «епічний театр». В її основі — ідея виховання активного глядача, який прагне до перебудови суспільства на засадах розуму і справедливості.

Народився майбутній письменник (повне ім’я — Ойген Бертольд^[31] Фрідріх Брехт) 10 лютого 1898 року у старовинному баварському містечку Аугсбурзі. Його батько, директор паперової фабрики, належав до заможних городян. У родині Брехтів дітей з ранніх років готували до буржуазного життя, за словами самого письменника, навчали «мистецтву панувати». Однак така перспектива зовсім не влаштовувала Бертольта, який ще в юності твердо вирішив стати на шлях протесту проти міщанського укладу життя. Вже згодом у вірші «Вигнаний на законній підставі» він напише:

В міру того, як я виростав і роздивлявся довкола, Відвертало мене від людей мого класу, Від звички наказувати і від послуг лакея.

І залишив я свій клас і приєднався До простолюддя.

Переклад із німецької Леоніда Череватенка

Приєднатися до простолюддя Брехту допоміг і його літературний хист, який пробудився в душі хлопця дуже рано. Спроби пера талановитого початківця не залишались без уваги — ще в 1914 році друком вийшли його вірші, есе та театральні рецензії. Не залишився непоміченим і твір 17-річного Брехта-гімназиста, написаний за словами Горація: «Солодко й почесно вмерти за батьківщину». Пригадаймо, що в цей час уряд Німеччини, намагаючись здійснити свої загарбницькі плани, вів Першу світову

На захисті вічних цінностей

війну. На вулицях Аугсбурга, як і інших німецьких міст, звучали урапатріотичні гасла, у яких висловлювалася підтримка політики кайзера. На фронтах гинули тисячі німецьких солдат, кинутих шовіністичним урядом у горнило війни. Причому гинули вони, не захищаючи свою батьківщину від ворога, а виконуючи накази тих, хто прагнув загарбати чужі землі. Саме в такий тривожний час юний Брехт напише зізнання, яке шокувало його вчителів: «Вислів, що вмерти за батьківщину солодко й почесно, можна розцінювати лише як тенденційну пропаганду. Прощатися з життям завжди важко, у ліжку так само, як і на полі бою, і особливо молодим людям у розквіті сил. Тільки пустоголові дурні можуть зайти у своєму порожньому красномовстві так далеко, щоб говорити про легкий стрибок крізь темні ворота». Цей твір не лише обурив педагогів, а й ледве не став приводом для виключення Брехта з гімназії. Водночас він став яскравим виявом оригінальності мислення автора, а головне — його громадянської позиції, яка полягала у викритті сутності загарбницької війни, буржуазної моралі і захисті права людини на достойне життя.

Закінчивши в 1917 році гімназію, Брехт стає студентом медичного факультету Мюнхенського університету. Однак навчання переривається мобілізацією до армії. Через слабке здоров’я Брехта направляють не на фронт, а працювати санітаром у госпіталі в його рідному Аугсбурзі. Жахи війни, про які він так багато чув, тепер вриваються і в його життя. Вони постають перед очима юнака у вигляді фізично і духовно скалічених солдат. Свої думки і переживання Брехт виливає в «Легенду про мертвого солдата» (1918). У сатиричній формі він викриває мілітаристську політику й антигуманізм уряду, який, за художнім вимислом письменника, і мертвому воїну не дає спокою, а безжалісно й цинічно штовхає його на загарбницьку війну. Саме цей твір через шістнадцять років гітлерівці використали як привід для позбавлення Брехта німецького громадянства.

Згодом з’являються і перші п’єси Брехта — «Ваал», «Барабани серед ночі», «У нетрях міст», які засвідчили народження нового німецького драматурга. Так, відгукуючись про прем’єру «Барабанів серед ночі», відомий берлінський критик Герберт Ієрінг писав: «Двадцятичотирирічний художник Берт Брехт протягом одного дня змінив художній образ Німеччини». Цю п’єсу було відзначено найпрестижнішою на той час  літературною премією країни — імені Клейста.

У 1924 році Брехт переїжджає до Берліна. Тут він зацікавлюється ідеями комунізму, активно вивчає праці класиків марксизму-ленінізму, виступає з лекціями в марксистській робітничій школі. З 1926 року працює на посаді драматурга в «Німецькому театрі». У 1928 році ім’я Брехта набуває міжнародного визнання у зв’язку з публікацією і постановкою на сцені п’єси «Тригрошова опера». Саме в 20-і роки в уявленні митця починає складатися славнозвісна теорія епічного театру, яка вплинула на всю його подальшу творчість.

Однак разом зі славою яскравого драматурга на письменника чекали і неприємності, пов’язані з переслідуванням його гітлерівцями за антивоєнні погляди та комуністичні переконання. Перший зловісний

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

«дзвінок» пролунав ще в 1923 році, коли під час гітлерівського путчу в Мюнхені ім’я Брехта було внесено до списку осіб, які підлягають страті. Надалі ж хвиля цькувань митця наростала з жахливою силою. За кожним його кроком стежили поліцейські, написані ним твори піддавали жорсткій цензурі.

1933 рік, коли до влади в Німеччині приходить фашизм, стає фатальним як у долі всієї країни, так і в долях її найкращих представників. Більшість із письменників змушені покинути заражену «коричневою чумою» батьківщину, інші ж приречені на довгий час піти у так звану внутрішню еміграцію, тобто припинити будь-яку творчу діяльність на знак протесту проти панівного режиму. Серед перших закономірно опиняється і Бертольт Брехт. Емігрантські дороги приводять його до Праги, Відня, Цюріха, Парижа, тривалий час він живе в Данії, Фінляндії і США. У роки вигнання митець продовжує боротьбу з фашизмом усіма можливими для нього засобами: виступає в радіопередачах і на конгресах письменників, працює в редколегії журналу «Das Wort» («Слово»), пише антивоєнні художні твори. Саме його драматургія стає найсильнішим чинником політичної боротьби під час перебування в еміграції. У лексиконі письменника навіть з’являється словосполучення бойовий реалізм, під яким він розуміє викриття вад сучасного буржуазного світу, спрямування читача до активної боротьби проти них.

Письменник прагне винести на сцену глобальні філософські теми: людина і війна («Матінка Кураж та її діти»^[32], 1939), людина і наука («Життя Галілея», 1938–1946); людина і мораль («Добра людина із Сичуаня», 1940); людина і закон («Кавказьке крейдяне коло», 1945); людина і фашизм («Страх і відчай Третьої імперії», 1938;

«Кар’єра Артуро Уі, якої могло б і не бути», 1941). Особливе місце у його творчості посідає своєрідний вид драми — парàбола, тобто розгорнута, багата на події притча.

Однією з найпопулярніших п’єс Брехта є історична хроніка «Матінка Кураж та її діти», події якої відбуваються в часи Тридцятилітньої війни (1618–1648). Він написав її за мотивами повісті німецького письменника ХVІІ століття, безпосереднього учасника Тридцятилітньої війни — Г. Я. К. Грімельсгаузена — «Детальний і дивовижний життєпис неприторенної дурисвітки та волоцюги Кураж». Торговка Анна Фірлінг на прізвисько матінка Кураж усілякими засобами намагається одержати зиск від війни. Її жагуче прагнення збагатитися за рахунок грабунку мирних

^{Міхаель Матіас Прехтль.}    мешканців не зробило її ані багатою, ані щасливою.

Бертольт Брехт (1983)

На захисті вічних цінностей

У гонитві за наживою на дорогах війни вона втрачає трьох своїх дітей, однак навіть і не усвідомлює, що своїми діями сама доклала рук до їхньої гибелі. Завершує п’єсу зонг, який звучить із глибини сцени:

Війна, то щедра, то убога, Тривати може цілий вік. Але від неї анічого Не має простий чоловік.

         Переклад із німецької                         Марка З ісмана

Навіщо ж Бертольт Брехт напередодні Другої світової війни розповів історію про події досить ^{Гелена Вайгель}

 у ролі матінки Кураж давні? Насамперед він прагнув, щоб крізь призму далекого минулого читач і глядач осмислили сучасність, щоб подолавши у собі духовну сліпоту матінки Кураж, яка сподівалася на горі інших побудувати власне щастя. Світова прем’єра «Матінки Кураж…» відбулася в 1941 році в Цюріху, коли Європою вже йшла війна. У Берліні виставу вперше зіграли вже в 1949 р.

У роки еміграції Брехт написав першу редакцію славнозвісної п’єси «Життя Галілея», в основу якої покладено історію життя великого італійського дослідника епохи Відродження Галілео Галілея (1564–1642). Він виступив на захист учення Миколая Коперника про геліоцентричну будову світу, активно пропагував його. За це вченого засудила інквізиція. Не витримавши її переслідувань, Галілей у віці 69 років був змушений зректися своїх поглядів. У народі збереглася легенда про те, що після тортур інквізиції Галілей піднявся з колін і сказав: «А все-таки вона крутиться!». Однак більшість учених стверджували, що насправді це не що інше, як вигадка. До реальних фактів вони відносили те, що Галілея не піддавали тортурам, а лише погрожували ними. Злякавшись цих погроз, учений здався. Про ці факти знав і Брехт, саме їх він і використав під час написання п’єси.

У 1948 році Брехт повернувся на рідну землю. Важливою подією в його житті стало відкриття театру «Берлінський ансамбль», який він заснував разом зі своєю дружиною, відомою німецькою акторкою, славнозвісною виконавицею ролі матінки Кураж Геленою Вайгель. Саме цей театр і дав йому можливість перевірити на практиці свої драматургічні новації. Гастролі трупи в Парижі, Варшаві, Москві, Лондоні, Римі і Ленінграді (тепер — Санкт-Петербурзі) утверджують за Брехтом славу одного з найвидатніших драматургів ХХ століття. Він пише теоретичні праці, присвячені театру, веде активну громадську роботу. Свідченням широкого визнання діяльності письменника є, зокрема, обрання його президентом Німецького Пен-клубу та віце-президентом Академії мистецтв Німецької Демократичної Республіки.

П’єси письменника не сходять зі сцен театрів різних країн, отже, його творча спадщина і нині продовжує «робити глядача проникливим».

Проблеми свободи, миру і людськоїгідності в літературі XX століття

1.     Як Брехта характеризує той факт, що він відмовився від принад буржуазного життя?

2.     Яке враження справив на вас твір майбутнього письменника, написаний за сло-вами Горація?

3.     Що ви дізналися про теорію епічного театру?

4.     Якби потрібно було схарактеризувати Брехта одним реченням, то яке ви б за-пропонували як його лаконічний портрет?

5.     Підготуйте розповідь про головні віхи життєвого і творчого шляху письменника та місце в ньому драми «Матінка Кураж та її діти».

До вивчення п’єси

«МАТІНКА КУРАЖ ТА ЇЇ ДІТИ»

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

1.        Яке враження справила на вас ця п’єса?

2.        Пригадайте, що ви знаєте з уроків історії про Тридцятилітню війну. З якою метою Брехт у ХХ ст. звернувся до подій, що відбулися в ХVII столітті?

3.        Прочитайте першу репліку фельдфебеля про війну. Чому він дійшов висновку, що «без війни порядку нема»? Чи здивували вас такі його міркування?

4.        Яке враження справила на вас перша зустріч із матінкою Кураж?

5.        Як вона пояснює походження свого прізвиська? Поясніть лексичне значення слова «кураж».

6.        Що на початку п’єси читач дізнається про дітей матінки Кураж? Якими чеснотами вони наділені?

7.        Як ви розумієте такі слова фельдфебеля?

                                           Хоче війною жити,

                                           Мусить їй щось сплатити.

8.        Як головну героїню характеризує епізод торгівлі з кухарем (2-й епізод)? Чому, на ваш погляд, їй не спало на думку подарувати кухареві каплуна, аби той нагодував її сина?

9.        Перекажіть епізод «Загибель Швейцеркаса». Чи можна в його загибелі звинувачувати матінку Кураж? Аргументуйте відповідь.

10.     Прочитайте в особах 5-й епізод. Які штрихи до портрета матінки Кураж та Катрін додає описане в цьому епізоді?

11.     Як сприйняли мир матінка Кураж, священник і кухар? Чим вони керува-лись у своєму ставленні до миру?

12.     Пригадайте, кому з персонажів належать такі слова: «… Чесноти вже не оплачуються, оплачуються лише вади, такий уже світ, хоч мусив би іншим бути!». Чому цей персонаж зробив такий висновок? Чи згодні ви з ним?

13.     Яку роль у розумінні ідеї п’єси відіграє 11-й епізод?

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

У творі немає згадки про нацизм чи Гітлера. Йдеться про Тридцятилітню війну — ту, що у XVII сторіччі охопила майже всю Європу, спустошила Німеччину, наполовину винищивши її населення, обернувши на пустелю, згарище колись квітучі міста й села. І шляхами цієї страхітливої війни їздить фургоном зі своїми дітьми від різних батьків спритна, моторна, язиката, цинічна, але й по-своєму людяна маркітантка^[33] — матінка Кураж. Вона не має ілюзій щодо справжніх цілей цієї війни, розуміє, що імператор і королі, полководці й навіть фельдфебелі піклуються не про істину, віру чи справедливість, а про загарбання чужих земель, привласнення чужого багатства. Вона й собі хоче погріти руки коло розпаленої ними пожежі. Але той, хто надто близько підходить до вогню, ризикує згоріти, принаймні обпектися.

Вир війни затягує хитромудру маркітантку. Спочатку вербувальники забирають її сина Ейліфа, і він гине, страчений своїми ж, бо не втямив, що грабунок, який є «подвигом» у ході воєнних дій, стає злочином після замирення. Гине й менший син Кураж — Швейцеркас, якого вона влаштувала на безпечну посаду полкового скарбника і який, захоплений у полон католиками, не зметикував, що не слід ховати від них довіреної йому каси. Загинула й німа Катрін: пожалівши маленьких дітей з міста Галле, на яке хочуть зненацька напасти німецькі солдати, вона почала бити в барабан, щоб попередити про небезпеку. Матінка Кураж залишається сама. І все ж таки знов тягнеться із своїм фургоном за полком, що вирушив у черговий похід…

Інколи Брехту закидали, що він не зобразив процесу прозріння своєї героїні. Брехт пояснював це так: «Завдання автора п’єси полягало не в тому, щоб примусити в кінці прозріти матінку Кураж — хоч вона дещо вже бачить у середині п’єси, наприкінці епізоду 6-го, а потім знов втрачає зір, — авторові потрібно було, щоб бачив глядач».

Це досить нетрадиційний, незвичний — особливо для драматурга — підхід до свого предмета. Але незвичним був і сам предмет. Письменник мав на меті викрити не стільки несправедливу, загарбницьку, імперіалістичну війну як таку, скільки зв’язок із нею простої, «маленької» людини. Пильно придивляючись до еволюції, якої зазнала нацистська Німеччина за шість років гітлерівського панування, Брехт розумів, що німецький обиватель піде на майбутню війну не лише засліплений гучними демагогічними гаслами про «батьківщину», «расу», «силу», «велич», а й сподіваннями на власний дрібний, егоїстичний зиск. Так чи інакше він мав рацію: у Німеччині знайшлося

Ренато Гуттузо

Матінка Кураж (1952)                      чимало людей, які, незважаючи на всі трагічні

На захисті вічних цінностей

уроки історії, йшли за фашистами аж до їхнього ганебного кінця — одурені, а в чомусь і прозрілі, йшли вони без віри, без надії, мов заворожені. З цього погляду постать матінки Кураж надзвичайно типова. Вона у певному розу мінні — геніальне передбачення. Напередодні війни чи не найнаочніше можна було застерегти людей через аналогію з якоюсь давноминулою війною. Тому Брехт і вдався тут до війни Тридцятилітньої, але не показав її як щось певне, історично, конкретно дане, а лиш як привід, як щось метафоричне. Цим він наголошує, що має на увазі саме сучасність, навіть майбутнє.

Брехт показує, як війна не щадить нікого. Вона забирає дітей матінки Кураж, кожен з яких наділений певними чеснотами і фактично іде з життя через ці чесноти. Так, Ейліф гине з надмірної хоробрості, від нестримної жадоби до подвигів (певна річ, подвигів, як він їх розуміє). Швейцеркаса вбиває наївна чесність. А Катрін — доброта. Та й сама матінка Кураж залишається невлаштована, бо й вона, незважаючи на всю свою спритність, весь свій цинізм, не дуже пасує до порядків і звичаїв цієї війни. Вона, скажімо, не може покинути Катрін і піти з кухарем. А от такі, як кухар, не пропадають саме тому, що здатні не зважати ні на кого і ні на що, крім самих себе. Отже, Брехт немовби приводить нас до висновку про нелюдяність суспільства, у якому процвітають такі спритні циніки, як кухар. Водночас наголошує і на тому, що війна не щадить особистостей, наділених кращими чеснотами.

За статтею Дмитра Затонського «Реалізм Бертольта Брехта»

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Спектаклі за творами Брехта багаторазово ставилися на українській сцені. Вони йшли і йдуть у театрах Києва, Харкова, Чернігова, ІваноФранківська, Рівного, Одеси, Ужгорода та багатьох інших міст. Однією із виконавиць ролі Кураж свого часу була народна артистка України, Герой України Ада Роговцева.

Твори Брехта українською мовою перекладали Володимир Митрофанов, Юрій Лісняк, Василь Стус, Марк Зісман, Віктор Коптілов та інші. Стус присвятив творчості поета глибокі літературно-критичні статті «Гнівний поет доби» і «Про п’єсу Б. Брехта “Життя Галілея”».

З 2008 року в Житомирському державному університеті імені Івана Франка за ініціативи ві- Сцена з п’єси «Матінка домого дослідника творчості Брехта, професора Кураж та її діти»

Б. Брехта у постановці

Олександра Чиркова, діє «Брехт-Центр», на

Чернігівського

базі якого проходять різноманітні наукові заходи, молодіжного присвячені великому німецькому письменникові. театру

v Пригадайте, який епізод п’єси ілюструє ця світлина.

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Нетерплячий поет Брехт написав перші вірші і п’єси третього тисячоліття.

Ліон Фейхтвангер, німецький письменник

Анна Фірлінг ніби уособлює ту частину німецького народу, яка, мріючи про ситість і добробут, забула, що життєві блага не можна добувати будьякими засобами, що бажання прожити безбідно війною так чи інакше обертається крахом…

Шлях Анни Фірлінг — це постійна капітуляція перед війною. Вона капітулює вже тоді, коли обирає собі за ремесло маркітантство, коли заради власної вигоди відмовляється від сина, коли віддає перевагу ситому шлункові, а не безпеці жителів міста Галле. Свою філософію капітулянта матінка Кураж відверто, що межує із самовикриттям, сформулює в «Пісні про велику капітуляцію»… Кураж мовчки крокує услід за війною, бо війна годує її. Кураж воліє краще закрити очі на антилюдяність війни. Тому-то її останні слова: «Я мушу торгувати далі» і «Ей, візьміть мене з собою!» — звернені до солдатів, що виходять з міста, лунають як похоронний дзвін по материнству і гуманізму й одночасно як звинувачення духові комерції і цинізму, що вбиває людину в людині. Через те образ Анни Фірлінг дає змогу в поодинокому побачити загальне, у незвичайності долі матері-маркітантки — буденний вияв грабіжницьких воєн, здатних розкладати цілі народи, перетворюючи їх у співучасників злочинів, які здійснюють фашисти.

Олександр Чирков, український літературознавець

Велика п’єса Брехта, написана 1939-го (в унісон Другій світовій), дихає й тепер передчуттям реальних бід. У діалогах, монологах, зонгах — психологія й фізіологія війни…

Справедливий антифашистський пафос брехтівської п’єси цю матінку в різних спектаклях часто олюднював. І на сценах світу виникали полки страдниць, що тягнули свої фургони й заливалися слізьми, всупереч теорії «епічного театру». Навіть Брехт свого часу зіщулився, заперечив, став наполягати, що в цьому образі він підкреслює «риси меркантильного характеру», а не тему «батьківщина-мати кличе».

Об’ємність брехтівського персонажа (це вже, мабуть, оцінка й нинішнього часу) проявляє в ньому риси страшні, сатанинські. Жінка-антихрист, наживаючись на крові, прирікає на загибель дітей чужих і своїх, до останньої монети торгуючись, торгуючись…

Мабуть, це один із найбільш «віроломних» образів світової культури. Образ повзучого зла, буденного пекла. Це персонаж, чий фургон прокладає проклятий маршрут, бо це дорога, яка веде до мотлоху. До вселенської катастрофи.

 Олег Вергеліс, український театральний критик

На захисті вічних цінностей

Белль не повчає, не переконує, не агітує, не вдається до сили логіки. Він робить щось більше: створює атмосферу, в якій читачеві важко не відчувати, не жити, не дихати по-людському.

Дмитро Затонський

ЛІТЕРАТУРНИЙ ПОСОЛ НОВОЇ НІМЕЧЧИНИ

імецького письменника Генріха Белля часто називають послом, хоча він ніколи не працював на дипломатичних теренах. Не пра-

цював офіційно, але посланцями миру стали його книжки, перекладені багатьма мовами.

Народився майбутній посланець миру 21 грудня 1917 року в Кельні в багатодітній родині столяра-червонодеревщика. Як і інші хлопці, бігав вулицями рідного міста, читав улюблені книжки, будував плани на майбутнє, яке з дитинства пов’язував із письменництвом. Але життя вносить свої корективи в людські долі. Юність мрійника збіглася із зародженням й розгулом фашизму. Уявіть Німеччину тих часів: гучні виступи Гітлера та його прибічників, фашистські прапори, що майорять на кожному кроці, марші гітлерюргенда — спілки гітлерівської молоді. 30 січня 1933 року Гітлеру було передано владу в країні. Головний ідеолог фашизму за одну зі своїх цілей ставить перетворення німецьких шкіл на кузню фашистських кадрів. На уроках звучать сторінки з «Майн кампф» («Моя боротьба») — книжки фюрера, у якій він проповідує принципи нацизму^[34].

Багато вчителів внутрішньо не приймають гітлерівську педагогіку, однак далеко не в усіх вистачає сміливості протистояти її ідеологам. За спогадами Белля, гімназія, яку він відвідував у 1928–1937 роках, була не зовсім звичайним навчальним закладом. Хоча і в ній, як і в усій Німеччині, насаджувалися фашистські ідеали, вона все-таки залишалась острівцем відносної свободи. Свідченням того є, наприклад, той факт, що з двохсот гімназистів троє відмовилися вступати до спілки гітлерівської молоді. В іншій школі їх би вже давно засудили й покарали, але в гімназії цих сміливців не видали на розправу. Серед таких інакодумців був і Генріх Белль.

Проблеми свободи, миру і людськоїгідності в літературі XX століття

У 1939 році він вступив до Кельнського університету вивчати філологію. Проте освіту йому судилося завершити вже після війни, того ж року Белля призвали на службу в гітлерівський вермахт^[35]. Так юнак, який мріяв про кар’єру письменника, опинився закинутим у саме горнило воєнних подій. Одягнувши не з доброї волі мундир солдата-піхотинця, він побував у Польщі, Франції, Румунії, Угорщині, Чехо-Словаччині, а також у Криму й під Одесою. Служив телефоністом, жодного разу не вистрілив. Кілька разів був поранений. Говорячи про ці факти з життя письменника, не можна не згадати розповіді старшого покоління, яке пізнало всю гіркоту Другої світової війни, про так званих «добрих німців» — тих, які не сповідували нацизм, які, по суті, самі були його жертвами. Ці люди не збирались убивати інших, не прагнули завойовувати чужі землі, взагалі не хотіли війни. Фашистські ідеологи безжально гнали їх на фронт, а вони відчували себе заручниками мерзенної політики. Саме такі відчуття пронизували душу молодого Генріха Белля. Не випадково він неодноразово намагався дезертирувати. Набагато пізніше, за чотири місяці до смерті, у «Листі до синів» — короткій історії власного життя, він напише: «У нас було одне-єдине бажання... ми хотіли жити, хай не вічно, але хоча б ще якийсь час без нацистської чуми».

Пам’ять про пережите на війні, роздуми про жахи, які приніс світові фашизм, про вину й відповідальність німецької нації перед світом стали міцним поштовхом

Молодий Генріх Белль на службі вермахту (фото 1942)

Обкладинка німецькомовного

до літературної творчості. Славу Г. Беллю видання оповідання «Подорожній, принесли такі твори, як повість «Потяг ^{коли ти прийдеш у Спа...»} точно за розкладом», романи «Де ти був, Адаме?», «Очима клоуна», «Груповий портрет з дамою» і багато інших. Яскравим свідоцтвом визнання таланту письменника стало присудження йому Нобелівської премії з літератури (1972 ).

На захисті вічних цінностей

Особливе місце у творчості Г. Белля займають оповідання, з яких і почалось його сходження до вершини літературного Олімпу. Так, він відзначав, що цей жанр залишається для нього найпривабливішим. Одне з найяскравіших оповідань письменника — «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…»^[36](«Wanderer, kommst du nach Spa…», 1950).

1.     Як юного Генріха Белля характеризує той факт, що він відмовився вступати в лави спілки гітлерівської молоді?

2.     Уважно перечитайте слова письменника з «Листа до синів». Прокоментуйте їх.

3.     Чому Г. Белля називають літературним послом нової Німеччини?

4.     Які думки виникли у вас після прочитання назви оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа..»? Чи видалася вона вам дивною і загадковою?

До вивчення оповідання

«ПОДОРОЖНІЙ, КОЛИ ТИ

ПРИЙДЕШ У СПА...»^[37]

Читачеві ХХІ століття

Важливу роль у розумінні оповідання Белля відіграють коментарі. Вони допомагають уважному читачеві осягти художню глибину твору. Пригадаймо деякі з них. Як саме вони вплинули на ваше сприймання прочитаного?

v  «Подорожній, коли ти прийдеш у С па...» — це початок вірша давньогрецького поета Сімоніда Кеоського, в якому прославлено загиблих під Фермопілами спартанців («Подорожній, коли ти прийдеш у С парту, повідай там, що ти бачив. Тут ми всі полягли, бо так звелів нам закон»). Фермопіли — гірський прохід, який поєднує Північ і Південь Греції. Напис увіковічнює бій, який відбувся біля Фермопіл у 480 році до н. е. в добу греко-персидських воєн. Загін спартанців чисельністю 300 осіб на чолі з царем Леонідом мужньо загинув у нерівному бою.

v  Ф ейєрбахова «Медея» — мається на увазі один із головних творів німецького художника Ансельма Фейєрбаха (1829–1880), створений, як і багато його робіт, за античним сюжетом. Медея — персонаж з грецької міфології, царицячарівниця. Як мати, Медея заради власних інтересів вбила своїх дітей. Подібно до неї своїх громадян прирекли на смерть і Гітлер та його прибічники, керуючись суто власними інтересами.

v  «… надряпати на банані “Хай живе Того”» — з  кінця ХІХ століття Того стало колонією Німеччини, пізніше опинилося під управлінням Франції. Напис має підтекст — закликає до повторної колонізації Того Німеччиною.

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Поділіться вашим враженням від прочитаного. Які думки й почуття викликав у вас цей твір?

 2. Простежте за текстом, як головний герой поступово розглядає свою гімназію. Які деталі привертають його увагу?

 3. Чому достатньо довго ніщо не підказувало юнакові, що він перебуває в рідній школі?

 4. Коли вперше озвалося його серце? Виразно прочитайте цей епізод.

 5. Як оповідання пов’язано з історичним фактом загибелі спартанських воїнів під Фермопілами?

 6. Порівняйте фашистську систему виховання зі спартанською. Які виховні принципи фашистів викриває автор?

 7. Як ви думаєте, чому ідеологи «коричневої чуми» виховували юне покоління саме на прикладі спартанців? Чого, на ваш погляд, вони прагнули цим досягти?

 8. Від імені кого ведеться оповідь у творі?

 9. Поміркуйте, чому автор уникає конкретизації у зображенні головного героя, зокрема не називає його ім’я, докладно не описує зовнішність.

 10. Яку роль в оповіданні відіграють спогади героя про його мирне життя (про в’язку бананів, картину Фейєрбаха, молоко, хрест, від якого залишився слід над дверима, й інші реалії та предмети)?

 11. Простежте, за допомогою яких художніх засобів зображено картину війни.

 12. Чи відчувається у творі, як сам автор ставиться до політики Гітлера? Аргументуйте свою відповідь текстом.

 13. Визначте сюжетні елементи оповідання.

 14. Розгляньте обкладинку до німецького видання збірки оповідань Белля, розміщену на с. 131. Що, на ваш погляд, хотів увиразнити художник?

 До таємниць мистецтваслова

 ПОНЯТТЯ ПРО ПІДТЕКСТ

налізуючи художній твір, літературознавці часто вживають термін «підтекст». Його назва сама говорить про себе: підтåкст — це те, що міститься під текстом, тобто прихований зміст висловленого. Свого часу сучасник Генріха Белля, американський письменник Ернест Гемінґвей, зустріч із яким у вас попереду, розробив художній прийом, названий «принципом айсберга». Саме з айсбергом він порівнював зміст художнього твору. Верхня частина, яка височіє над океаном, — це те, що прямо висловлено в тексті. Але в майстерному літературному творі завжди є те, що потрібно шукати між слів, на що автор лише натякає окремими фразами, деталями, символами й поворотами сюжету. Уважний читач за допомогою таких натяків розшифровує прихований зміст висловленого. Саме цей матеріал твору й нагадує ту значно більшу частину айсберга, яка схована під водою і зачаровує своєю таємничістю. Тому,

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

биток хреста як нагадування про школу святого Хоми; дошка, на якій залишилась незакінчена фраза. Усе це оповідає читачеві про життя персонажа ще до зустрічі з ним, про атмосферу, з якої він пішов на фронт. Замислимося про обірвану цитату, яка дала назву оповіданню. У ній недописаним залишилося слово «Спарта». Воно нагадує нам про мужніх спартанців, які захищали батьківщину і всі до останнього бійця полягли в бою. Певно, вчитель на уроці говорив про любов до батьківщини, обов’язок патріота, мужність, самопожертву тощо. Усе високі шляхетні слова! Потім хтось перервав урок, і всі гімназисти просто зі шкільної лави потрапили в кривавий бій. Про це автор нам нічого не говорить. Ми це розуміємо так, як можемо уявити собі, якими методами і на яких віршах виховували хлопців, очима важко пораненого дивлячись на ті предмети, які стоять і висять у шкільному приміщенні. Так народжується підтекст оповідання, який і веде читача за межі написаного автором.

До майстерних рішень письменника відносять і неочікувані завершення його текстів. Так, читаючи «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…», ми бачимо перед очима пораненого хлопця, але й не здогадуємося про характер поранення. Про це не знає і сам юний солдат. І тільки наприкінці оповідання відкривається завіса над страшною картиною, яка ятрить нашу уяву, нашу свідомість.

В оповіданнях Белля втілилися теми, важливі для його творчості: розв’язана Гітлером війна та її довготривалі наслідки. Хоча письменник зовсім не підтримував політику фюрера, він завжди відчував свою провину як учасник війни на боці фашизму, яку розглядав як частку загальної провини свого народу. Про побачене і пережите на фронті Белль пише мало. Письменника цікавлять насамперед не якісь епізоди боїв, фронтового життя, він пильно вдивляється в те, як війна відбивається в долі людей; що чинять і почувають люди на війні; що стається з ними в повоєнний час.

За книгою Кіри Шахової «П’ять німецьких лауреатів Нобелівської премії з літератури»

На захисті вічних цінностей

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Абсурдність доль речей — це абсурдність соціальних відносин. Герої Белля відчувають її навіть тоді, коли життя ще існує для них як Велике Невідоме.

Василь Стус, український поет, перекладач, громадський діяч

Його оповідання — це або миттєві ескізи, що не мають ані справжнього початку, ані справжнього кінця, об’єднані однаковим настроєм або ж нічим, крім примх пам’яті, не обмеженим поєднанням сучасного з минулим. І водночас вони дуже чітко організовані авторською ідеєю, що ніколи не лежить на поверхні.

Дмитро Затонський, український літературознавець

…Оповідання «Подорожній, коли ти прийдеш до Спа...» є беллівським шедевром, одним із найгостріших антивоєнних творів світової літератури нашого часу взагалі.

Кіра Шахова, українська літературознавиця

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Події деяких творів Белля відбуваються на території України. Наприклад, головний герой повісті «Потяг точно за розкладом» опиняється у Львові, а у своїх спогадах раз-у-раз повертається до Криму, Одеси, Миколаєва, Нікополя.

Однією з яскравих сторінок життя Белля є його діяльність, пов’язана із захистом політичних в’язнів і дисидентів^[38]. З особливою повагою він ставився до українського поета і правозахисника Василя Стуса, навіть свого часу виступив на його захист. Цікаво, що В. Стус присвятив Беллю статтю під промовистою назвою — «Очима гуманіста».

Ïiäñóìîâóc-ìî âèâ÷åíå

1.     Поясніть сенс назви прочитаного оповідання.

2.     Підсумуйте, за допомогою яких художніх засобів письменник зобразив жахіття війни.

3.     Підготуйте повідомлення на одну з тем: «Підтекст в оповіданні Г. Белля “Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…”»; «Відображення творчої манери Г. Белля в прочитаному оповіданні»; «Образ школи як художня модель нацистської Німеччини».

4.     Чи можна стверджувати, що це оповідання є автобіографічним? Аргументуйте відповідь.

5.     Чи згодні ви з тим, що провідним мотивом оповідання є «мертві та решта»? Які ще мотиви відчутні в цьому творі?

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

1938 року поет вирушив у Францію вивчати медицину, але з початком Другої світової війни повернувся до рідного міста, в університеті якого вивчав філологію.

Нацизм, який швидко поширювався Європою, злочини фашистів проти людства розкололи життя Целана на «до» та «після»… З початком окупації Чернівців німецько-румунськими військами 1941 року родина Целана потрапляє до єврейського гетто. Згодом батьки поета були депортовані до канцтабору, де вони й загинули. А сам Віктор Ткач. поет був відправлений до румунського трудового ^{Пам’ятний знак в’язням}

табору на примусові роботи.                                              ^{чернівецького гетто}

У роки війни Целан багато пише, свої вірші він занотовував у маленький записник. 1943 року навіть уклав першу машинописну збірку своїх поезій, до якої увійшла також і довоєнна лірика. Незабаром з’явилася і друга збірка. Своє розуміння, що таке поезія, Целан подав в одному з віршів: «побічна земля». Можливо, цим можна пояснити, що тематика творів, написаних під час перебування у трудових таборах 1942–1943 років, досить різноманітна. Так, у листі до акторки чернівецького театру Рут Крафт, у яку був закоханий Целан, читаємо: «вдалося написати четвертий вірш про квіти, до того ж про вовчинець. У місцині, де відсутня навіть найменша квіточка, чому (?) я пишу ці вірші…».

Тюльпани, сузір’я німе солодкого й гордого неба, зорять тобі в серце сумне: знайдуть вони шлях до тебе?^[39]

У таборі він дізнався і про смерть батьків. У вірші «Зима», що був написаний, як зазначають дослідники, ймовірно, після того, як поет довідався про смерть матері в канцтаборі, є такі рядки:

Тепер, матусю, сніжно на Вкраїні… Вінець Месії — мов разок страждання… Моя сльоза тебе уже не стріне.

З усіх постав — лиш горде німування…

Після звільнення Буковини радянськими військами Пауль Целан працював санітаром у шпиталі й продовжив навчання в університеті. Але нові порядки, установлені радянською владою, змусили його 1945 року потайки перетнути кордон і почати шукати долі в інших країнах. Бухарест, де вперше повноцінно прозвучало літературне ім’я Пауля Целана, потім Відень і нарешті Париж, у якому він прожив з 1948 року до кінця життя…

Він багато перекладає в цей час, штудіює германістику, виступає з лекціями в Сорбоннському університеті. У своїх листах з Парижа поет

На захисті вічних цінностей

неодноразово писав, що, можливо, було б краще йому залишитися «під буками своєї вітчизни». Так, своїй давній подрузі Тані Адлер 1962 року він зізнається: «…Поступово опам’ятовуюсь… Поезія підтримує, хоч і болить душа… У мене немає друзів, справжніх друзів, відтоді, як… Я, безумовно, далеко, але я завжди поблизу свого Меридіана…». Своє рідне місто Целан називав «мій Чернівецький меридіан».

Можливо, життя чужинця поза батьківщиною, нездоланний мовний бар’єр німецькомовного поета у французькому суспільстві чи тягар пережитої трагедії Голокосту чи все разом, а, можливо, і щось інше, але пізнім вечором 20 квітня 1970 року Пауль Целан пішов з життя, кинувшись з паризького мосту в Сену…

Перекладач, дослідник творчості Пауля Целана, його земляк Петро Рихло зазначав: «Я думаю, якщо мати за мету визначити “поета Голокосту”, то це і буде передусім Целан». Дізнатися, наскільки правомірне це твердження, ви зможете, прочитавши найвідоміший твір поета — вірш «Фуга смерті».

1.     Розкажіть, що вам стало відомо про життя й творчість Пауля Целана.

2.     Прокоментуйте назву статті про поета.

3.     Підготуйте повідомлення на тему «Пауль Целан і Чернівці».

Читачеві ХХІ століття

У документальній хроніці життя окупованих Чернівців можна знайти такі факти Голокосту: «7 липня 1941 р. — початок акцій проти євреїв каральної групи СС, багато євреїв убито, Велику синагогу спалено; румунській цивільній владі наказано втілити в життя німецькі порядки щодо євреїв: євреї втрачають право громадянства, змушені носити жовту Давидову зірку, виконувати примусові роботи і не сміють після 18-ї години виходити на вулицю.

11 жовтня 1941 р. — влаштування єврейського гетто в старій частині міста, колишньому єврейському кварталі… 45 000 євреїв скупчують на тісному просторі, триває підготовка до депортації у Трансністрію — територію між Дністром і Південним Бугом; за винятк ом 15 000 євреїв, залишених у місті для життєво необхідних робіт і обов’язків, більшу частину з них депортовано…».

Михайло Туровський.

Фуга смерті

(з обкладинки аудіокниги, присвяченої творчості

Пауля Целана)

Проблеми свободи, миру ілюдської гідності в літературі XX століття

Літературні нотатки подорожнього

Перебуваючи в Чернівцях, можна зустріти багато місць, пов’язаних з Паулем Целаном. Вулиця на його ім’я, пам’ятна дошка на будинку, де він жив, університет, у якому вчився… Чернівчани дуже пишаються своїм земляком, тому не дивно, що саме тут працює Літературний целанівський центр. А ще в Чернівцях 1992 року встановлено пам’ятник поетові роботи заслуженого художника України Івана Салевича. За задумом автора, ця скульптурна композиція має асоціюватися зі складною структурою поезій і драматичною долею Целана. Особливо вражають очі поета: здається, що в них знайшла своє відображення вся

Пам’ятник Паулю Целану

трагедія єврейського народу.

у Чернівцях

 У творчій майстерні письменника

З ІСТОРІЇ СТВОРЕННЯ «ФУГИ СМЕРТІ»

«Фуга смерті», як зазначав сам Пауль Целан, була написана навесні 1945 року в Бухаресті. Водночас деякі дослідники творчості поета стверджують, що вірш, імовірно, був створений ще в Чернівцях після того, як Целан дізнався про загибель своїх батьків, а в Бухаресті з’явилася вже остаточна його версія.

2 травня 1947 року в бухарестському тижневику друг поета Петре

Соломон опублікував румунський переклад твору Целана під назвою «Танго смерті». Як зазначає Петро Рихло, зважаючи на тісну співпрацю перекладача з автором, це був варіант назви твору. На думку дослідника, «Фуга смерті» могла з’явитися не раніше другої половини 1944 pоку, після того як у «світовій пресі були надруковані перші повідомлення й репортажі про нацистські фабрики смерті. […]Новим заголовком “Фуга смерті” він, завдяки тісному переплетенню цього музичного жанру з іменем великого німецького композитора Й.-С. Баха, рельєфніше підкреслив німецький «профіль» свого твору, з іншого ж боку — поглибив його естетичний вимір, оскільки жанр фуги, на відміну від дещо легковажно-

На захисті вічних цінностей

фривольного, бутафорно-театрального й «містично-фатального» модного танго, є взірцем класичної досконалості й мистецької довершеності, що вже давно утвердив себе як беззаперечний феномен високої культури».

Фóга — це багатоголосий (поліфонічний) твір, заснований на прийомах імітації, тобто одна й та сама тема по черзі змінюється і подається в різних голосах.

Фуга складається з трьох основних розділів. У першому тема проводиться в усіх голосах; друга частина будується більш вільно: тема розвивається по черзі в різних голосах. У завершальному розділі фуги утверджується головна тональність твору.

Саме так будується і композиція твору Целана. Відсутність розділових знаків, повтори слів і фраз увиразнюють її музичну організацію. Як і справжній музичний твір, «Фуга смерті», насамперед, викликає емоційне переживання, асоціації. Трагічна мелодія тексту, що позбавлена будь-яких зупинок, покликана спочатку вразити читача, а уже потім запрошує розшифровувати образи цього твору.

Один із центральних образів вірша «чорне молоко світання» був запозичений Целаном із твору «В життя» німецької поетеси, теж уродженки Чернівців, Рози Ауслендер. Сама Р. Ауслендер 1972 року цей факт прокоментувала так: «…кожен поет має право брати для власної поезії будьякий матеріал. Я вважаю це за честь, коли великий поет знайшов у моїй ранній творчості для себе поетичний імпульс. Я й сама вжила тоді цю метафору не зовсім попутно, проте він підняв її на рівень найвищого поетичного вислову. Вона стала часткою його самого».

Мовою оригіналу твір був опублікований лише 1948 року. Він увійшов до збірки «Пісок з урн».

ФУГА СМЕРТІ

Чорне молоко світання ми п’ємо його надвечір ми п’ємо його опівдні і зранку ми п’ємо його вночі ми п’ємо і п’ємо ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито він пише це й з хати виходить і зорі блищать

і свистить він на псів свистить на євреїв своїх і велить копати могилу в землі

і грати до танцю наказує нам

Чорне молоко світання тебе ми п’ємо вночі ми п’ємо тебе зранку й опівдні ми п’ємо тебе надвечір ми п’ємо і п’ємо

Один чоловік живе в хаті він зі зміями грає він пише він пише коли темніє в Німеччині твоя золотиста коса Маргарито

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

твоя попеляста коса Суламіф^[40] ми копаєм могилу в повітрі де буде лежати не тісно

Він гукає глибше рийте землю ви перші ви другі співайте і грайте він хапається заліза в кобурі він хитається очі в нього блакитні глибше лопатами рийте ви перші ви другі грайте далі до танцю

Чорне молоко світання ми п’ємо тебе вночі ми п’ємо тебе опівдні і зранку ми п’ємо тебе надвечір ми п’ємо і п’ємо

Один чоловік живе в хаті твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіф він зі зміями грає Він гукає солодше грайте смерті бо смерть це з Німеччини майстер

Він гукає темніше торкайтеся скрипок ви злинете димом в повітря для вас є могила у хмарах де буде лежати не тісно Чорне молоко світання ми п’ємо тебе вночі ми п’ємо тебе опівдні смерть це з Німеччини майстер ми п’ємо тебе зранку й надвечір ми п’ємо і п’ємо Смерть це з Німеччини майстер очі в нього блакитні він влучить у тебе свинцевою кулею він влучить точно

Один чоловік живе в хаті твоя золотиста коса Маргарито Він нацьковує своїх псів на нас він дарує нам могилу в повітрі він зі зміями грає і марить смерть це з Німеччини майстер

твоя золотиста коса Маргарито твоя попеляста коса Суламіф

                                                                     Переклад із німецької Миколи Бажана

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Поділіться враженнями, які справив на вас прочитаний твір.

 2. Яка тема розкривається у вірші? Аргументуйте свою відповідь конкретними прикладами.

 3. Розкажіть, що вам відомо про історію створення «Фуги смерті». Для підготовки цього завдання скористайтеся інформацією, представленою в рубриці «У творчій майстерні письменника».

 4. Схарактеризуйте емоційну тональність вірша.

 5. Проаналізуйте, за допомогою яких образів створюється загальна атмосфера приреченості у творі.

 6. Розкрийте символічний смисл образу «чорного молока» у творі.

 7. Як ви розумієте метафору «могила в повітрі»? Аргументуйте свою відповідь.

 8. Простежте, яке смислове навантаження несе у творі слово «майстер».

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Твори Пауля Целана українською перекладали Микола Бажан, Василь Стус, Леонід Череватенко, Петро Рихло, Сергій Жадан та інші. Майже всі вони відзначали, що працювати над перекладами Целана надзвичайно важко.

Перекладач, дослідник творчості Целана і його земляк Петро Рихло пояснює це тим, що кожний вірш Целана потребує особливого ключа для свого розшифрування, і «з першого разу код не зламаєш: ці вірші треба багато разів читати, треба думати над підтекстами, над можливими потрактуваннями і варіантами. Інколи зовсім маленький вірш потребує великої праці. […] Целан допускає можливість співрозмови, його вірші не закриті, незважаючи на зашифрованість, закодованість. Коли поступово «ламаєш» код, то бачиш той текст як на долоні: він звернений до тебе і промовляє до тебе. Це одна з загадок Целана — мобілізувати читача в такий спосіб, залучивши його до інтимної розмови».

Відомий сучасний письменник Сергій Жадан також звертає увагу на неоднозначність потрактувань целанових образів. Так, на запитання, чому для перекладів він обрав саме цього поета, Жадан пояснив, що Целан «завжди глибокий і парадоксальний. І з цим надзвичайно цікаво працювати. Така ситуація передбачає якусь множинність трактувань, варіантів переказу і, з одного боку, це ускладнює завдання перекладача, з іншого — будь-який досвід є самодостатнім».

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Пауль Целан — найвидатніший австрійський поет другої половини XX століття. Завдяки новій поетичній мові він зміг відтворити у поезії трагічний образ XX століття, почуття загальної вини, картину розкладу світу, загибелі людської культури.

Дмитро Наливайко, український літературознавець

Він ніколи не відвертався від злободенних проблем сучасності, від її ідеологічних суперечностей. У своїй знаменитій «Фузі смерті» він доторкнувся до найболючішого нерва повоєнної історії — теми виродження сучасної й буцімто цивілізованої людини в бестіального монстра, що ніхто до нього не наважувався зробити, що дехто — як, наприклад, німецький філософ Теодор Адорно зі своєю тезою про неможливість поезії після Аушвіцу («Негативна діалектика») — навіть вважав варварством. Однак Целан знайшов для цих злодіянь нову мову, і ця мова виявилася адекватною своєму часові. Тому він також політичний поет, вірші якого відкривають найглибші рани нашого часу, рядки якого зіткані з турбот і страхів, марень і візій сучасної людини.

Петро Рихло, український перекладач, літературознавець

На захисті вічних цінностей

Стежками зарубіжної прози другоїполовини ХХ століття

Голос поета не може бути простою луною, він повинен стати опорою, що допомагає людині вистояти і восторжествувати.

Вільям Фолкнер, американський письменник,

лауреат Нобелівської премії

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРОВІДНИХ ТЕНДЕНЦІЙ

лова, винесені в епіграф до статті, американський письменник

В. Фолкнер виголосив у 1950 р. на церемонії вручення йому Нобелівської премії. Вони є знаковими для всієї літератури другої половини ХХ століття. Адже, переживши страшні катастрофи, людство здригнулося й замислилося над перспективами свого розвитку. Здригнулась і свідомість письменників, більшість із яких, подібно Фолкнеру, зрозуміли, що їхні привілеї полягають у тому, щоб «допомогти людині вистояти, зміцнюючи людські серця, нагадуючи про мужність, честь, надію, гордість, співчуття, жалість,  самопожертву — про те, що становить споконвічну славу людства»^[41].

Як ви пам’ятаєте з уроків історії, середина 40-х років ХХ століття ознаменована закінченням Другої світової війни. Довгоочікувана перемога над фашизмом була визначальною не лише для культури повоєнних років, а й для її подальшого розвитку.

Серед основних чинників, які впливали на поступ світової літератури другої половини ХХ століття, можна виділити такі:

v  поділ світу на два ворожі воєнно-політичні блоки;

v  атомне бомбардування авіацією США Хіросіми й Нагасакі в серпні

1945 року, яке забрало життя понад 200 тисяч людей;

v  розпад систем колоніалізму, внаслідок чого здобули незалежність поневолені країни Африки та Азії, багато острівних держав Атлантичного й Тихого океанів;

v  бурхливий розвиток науки і техніки; v освоєння космічного простору.

Осмислюючи смертоносні наслідки Хатині й Освенцима, письменники різних країн звернулись у своїй творчості до антивоєнної тематики. В основі їхніх творів — події Другої світової війни, діяльність руху Опору, пам’ять про пережите на фронті, роздуми про жахи, які приніс світові фашизм, про подальшу долю людства. Відлуння воєнних років звучить у творах німецького письменника Генріха Белля, зокрема в оповіданні «Подорожній, коли ти прийдеш у Спа…». У другій половині ХХ століття

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

до теми війни зверталися й такі відомі майстри слова, як німець Еріх Марія Ремарк («Ніч у Лісабоні»). Оскільки найбільших втрат у роки Другої світової війни зазнав Радянський Союз, тема війни посідає особливе місце у творчості письменників колишнього СРСР: росіян Олександра Твардовського, Михайла Шолохова, Костянтина Симонова, Бориса Васильєва, білоруса Василя Бикова (пригадайте його повість «Альпійська балада», вивчену вами в 7 класі) та багатьох інших.

Антивоєнним пафосом пронизаний і роман французького письменника Альбера Камю «Чума» (1947), який яскраво репрезентує літературу екзистенціалізму — течії, що, сформувавшись ще в 30–40-х роках, зазнала розквіту в середині ХХ століття. Як зазначають дослідники, спільною рисою більшості екзистенціалістів є намагання пояснити буття через призму особистого існування (екзистенції).

Слід відзначити, що в другій половині ХХ століття розвиваються різні типи й види роману, причому спостерігається змішування жанрів: романміф, роман-есе, роман-біографія, роман-репортаж, роман-розслідування, роман-щоденник.

Своєрідним протестом проти екзистенціалізму називають «новий роман» (або«антироман»). Цим умовним терміном позначають течію у французькому літературному авангардизмі 50–60-х років ХХ століття, представники якої заперечували традиційні форми роману (Наталі Саррот, Ален Роб-Грійе, Клод Симон та інші). Їх головним естетичним принципом стало руйнування загальноприйнятого, радикальне оновлення головного літературного жанру ХХ століття. Так, «новороманісти» вимагали відмови від персонажів, сюжетних ліній, а головне, від «заангажованості», соціальної відповідальності та ідейності. «Автор запрошує читача побачити лише ті предмети, вчинки, слова, події, про які він повідомляє, не намагаючись надати їм ні більше, ні менше того значення, яке вони мають стосовно його власного життя або власної смерті», — саме так звертався до читачів свого роману «У лабіринті» Ален Роб-Грійе. У його творах відсутній будь-який сюжет, автор подає лише опис буденних дій і предметів. Герої «антироманів» знеособлені — вони не мають ані імені, ані зовнішності, ані голосу. Мета письменника — безсторонньо описати картини, які постають перед його очима.

Особливе місце в літературі означеного періоду займає «театр абсурду», який заявляє про себе з 50-х років спочатку у Франції, а згодом і в інших західноєвропейських країнах (про нього ви дізнаєтесь у наступному розділі підручника).

Поряд з новими літературними проявами в письменстві ХХ століття продовжує розвиватись і реалізм, однак він набуває принципово нових ознак. Як відзначає Ю. Попов, його головні досягнення пов’язані з синтезом на вищому рівні традицій ХІХ століття з іншими літературними напрямами попередніх епох, а також з модерністськими новаціями. «…Розуміння реалізму, зокрема реалізму ХХ століття не обмежується зображенням життя «у формах самого життя», але включає елементи фантастики, символіки, міфотворення, органічно злучаючи реальність і

На захисті вічних цінностей

вимисел. Подібні прийоми зустрічались і в реалістів ХІХ століття, але в ХХ столітті вони набирають більших масштабів та нової якості»^[42]. Наприклад, неоромантичні тенденції відчутні у творчості Е.-М. Ремарка, Е. Гемінґвея, міфологізм, властивий романтизму та символізму, притаманний реалістичним романам В. Фолкнера, представникам латиноамериканських літератур.

Значний вплив на оновлення реалізму мала творчість американця Ернеста Міллера Гемінґвея. Читаючи його славнозвісну повість-притчу «Старий і море» (1952), ви звернете увагу на особливості так званого телеграфного стилю письменника, який вважав своїм головним завданням правдиве відображення дійсності лаконічними і точними засобами мови.

Варто відзначити, що синтез притчі з іншими жанрами — характерна риса літератури розглядуваного періоду. Так, окрім названого твору Е. Гемінґвея, ознаки притчі притаманні повісті американця Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон», п’єсі француза румунського походження Ежена Йонеско «Носороги» та іншим творам.

Схильність багатьох письменників саме до притчевого способу викладу художнього матеріалу дослідники пояснюють пожвавленням інтелектуалізму в літературі. Цей термін позначає умовну назву стильової домінанти твору або літературної течії, пов’язаної з відчутною перевагою інтелектуально-раціональних елементів образного мислення митця². Уживають також словосполучення інтелектуальні жанри (інтелектуальний роман, інтелектуальна повість, інтелектуальна драма). Головним у таких творах є прагнення автора зосередити увагу читача не на сюжеті або персонажах, а на певних ідеях, концепціях. Як правило, в інтелектуальній літературі традиційні погляди піддаються переосмисленню.

Одним із найпопулярніших видів літератури у другій половині ХХ століття стає наукова фантастика. Її розвиток безпосередньо пов’язаний зі стрімким прогресом науки і техніки. Письменникамифантастами дедалі частіше стають науковці, які свої творчі пошуки переносять і в художню літературу. Яскравий приклад цього — творчість уже відомого вам з 7 класу американського письменника Айзека Азімова (1920–1992). Його цікавили дві великі теми: створення й використання роботів, освоєння космосу. Перспективи підкорення космічних просторів становили найголовніший інтерес фантастів 50–70-х років ХХ століття (твори англійця Артура Кларка, американців Роберта Енсона Хайнлайна, Рея Дугласа Бредбері, поляка Станіслава Лема). Науковій фантастиці письменники надають надзвичай-

но важливого значення як особливому сигналу                          ^{Постер  фільму}

«Я, робот» (2004)

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

тривоги, який може врятувати людство від численних небезпек. Так, ще в 6 класі ви читали новелу Рея Дугласа Бредбері «Усмішка», автор якої застерігає суспільство від моральної деградації. Незважаючи на значний стрибок сучасної науки порівняно з часами, коли творили названі фантасти, більшість їх творів не втратила своєї актуальності. Зокрема, сучасний глядач, дивлячись один із найуспішніших фільмів початку ХХІ століття «Я, робот» (США, режисер Апекс Пройас, 2004), часто навіть і не підозрює, що його літературною основою стали твори Айзека Азімова. Три закони робототехніки, про які йде мова у фільмі, не що інше, як вигадка славетного фантаста.

Осмислюючи результати діяльності тоталітарних режимів, письменники звертаються і до антиутопії — зображення небезпечних наслідків, пов’язаних з експериментуванням над людством (Р.-Д. Бредбері «451° за Фаренгейтом»).

Важливою тенденцією розглядуваного періоду є активізація літератур країн, які вибороли незалежність. Як відзначають дослідники, у 50–60-х роках ХХ століття вступає в новий етап свого розвитку література Латинської Америки. «Долається “комплекс учнівства” щодо європейської культури, виявляється свій, оригінальний погляд на навколишній світ та спосіб його відображення в літературі, що отримав назву магічного реалізму»^[43]. Особливості цього дивовижного світосприйняття ви з’ясуєте, вивчаючи оповідання «Стариган із крилами», написане найяскравішим«магічним реалістом» Ґабріелем Ґарсіа Маркесом. Його роман «Сто років самотності» вважається неперевершеним зразком літератури «магічного реалізму». Дійсність у творах представників«магічного реалізму» постає фантастичною, побаченою крізь призму міфологічної свідомості. Крім Маркеса, серед творців «нового латиноамериканського роману» — аргентинці Хорхе Луїс Борхес і Хуліо Кортасар, кубинець Алехо Карпентьєр, бразилець Жоржі Амаду, гватемалець Мігель Астуріас, а також перуанець Маріо Варґас Льйоса, який став Нобелівським лауреатом з літератури 2010 р. Латиноамериканська література значною мірою вплинула на культуру європейських країн. Одне зі свідчень цього — театральні постановки та екранізації її творів (про деякі з них ви дізнаєтесь, ознайомлюючись зі сторінками творчості Маркеса).

Значного розвитку в цей період набуває і література Японії. Першим японським письменником, якому 1968 року було присуджено Нобелівську премію, був Кавабата Ясунарі (1899–1972). Цю вагому нагороду митець одержав за «письменницьку майстерність, що з надзвичайною яскравістю виражає суть японського способу мислення». Автор понад 400 творів (романів, повістей, оповідань, есе) уславився насамперед повістями «Країна снігу» і «Тисяча журавлів», які називають справжніми перлинами японської прози про кохання. У своїй Нобелівській лекції «Красою Японії народжений» Кавабата сказав: «Я як письменник тому

На захисті вічних цінностей

й існую, що існує краса Японії». Він згадував вірш дзен-буддійського священника ХІІІ століття Догена:

         Весною — цвіт сакури,                                          Восени — блиск місяця,

         Влітку — крик зозулі,                                             Взимку — сніг, холодний і ясний.

Письменник відзначав, що вірш, який європейцеві може здатися примітивним, висловлює «глибоку ніжність японської душі»: «Слова “сніг, місяць, квіти” — про красу чотирьох пір року, що змінюють одна одну — за японською традицією уособлюють красу взагалі: гір, річок, трав, дерев, нескінченних явищ природи і красу людських почуттів». Творчість Кавабати тісно пов’язана з середньовічною японською лірикою, з найяскравішими зразками якої ви ознайомились ще в 6 класі, читаючи хайку Мацуо Басьо.

Нобелівськими лауреатами стали також японські письменники Кендзабуро Ое (нар. в 1935) та Абе Кобо (1924–1993). Однією з провідних тем першого є атомна катастрофа, якої зазнав японський народ (наприклад, роман «Індивідуальний досвід»). У центрі творчості Абе Кобо — теми самотності і відчуження, свободи і обов’язку, індивідуума і суспільства. Найвідоміші його романи — «Жінка у пісках» і «Людинакоробка».

Отже, як бачимо,багатьох письменників різних країн і континентів, які творили у другій половині ХХ століття, об’єднує прагнення стати на захист вічних цінностей, що їх виробило людство впродовж усієї своєї історії.

Яскравою рисою світової літератури цього періоду є перехід, починаючи із 60–70-х років, до постмодернізму — світоглядно-мистецького напряму, що приходить на зміну модернізмові. Про особливості літератури постмодернізму ви дізнаєтесь у наступному розділі нашого підручника.

1.     Які культурно-політичні чинники справили значний вплив на літературу ХХ століття?

2.     Пригадайте твори літератури другої половини ХХ століття, які ви вивчали в по-передніх класах. Який з них зацікавив вас найбільше? Чим саме?

3.     Назвіть твори періоду, що розглядаєтсья, які ви прочитали самостійно.Чи є серед них улюблені? Якщо так, поділіться своїми враженнями.

4.     Які письменники звертались у своїй творчості до теми Другої світової війни?

5.     Що ви дізнались про екзистенціалізм у літературі?

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

6.         Схарактеризуйте погляди представників «нового роману».

7.         У чому полягає специфіка розвитку реалізму в літературі другої половини ХХ століття?

8.         Поясніть, чому письменники цього періоду тяжіли до притчі.

9.         Яку літературу називають інтелектуальною?

10.      Прокоментуйте постер, поданий на с. 150.

11.      Уявіть себе художником (художницею), який (яка) одержав (ла) завдання нама-лювати білборд, що рекламує літературу другої половини ХХ століття. Опишіть, що саме ви зобразили б на ньому.

12.      Назвіть провідні тенденції в розвитку літератури другої половини ХХ століття.

   Читачеві ХХІ століття

У середині 50-х років ХХ століття в Англії виник новий напрям в образотворчому мистецтві — поп-арт (від англ. рoрular art — популярне, загальнодоступне мистецтво). Його особливість полягала в тому, що художники використовували образи продуктів вжитку. В експозиціях виставляли будь-який буденний предмет: відро для сміття, консервну банку або недоїдений бутерброд. Художники лише незначно видозмі- Репродукція «картини» нювали його, наприклад, надавали іншого роз- Енді Ворхолла

«Бірюзова Мерилін»

міру. Один з яскравих представників поп-арту (1964) американець українського походження Енді

Ворхолл говорив: «Чому ви думаєте, що горб або дерево гарніші за газовий насос? Тільки тому, що для вас це звична умовність. Я привертаю увагу до абстрактних властивостей речей». За ідеєю митців поп-арту, повсякденні речі, у виставочному залі, повинні викликати інше ставлення до себе глядача. Із цією ж метою новоявлені художники тиражували вже знайомі зображення, розфарбовуючи їх у яскраві кольори. Найвідомішим з таких зображень є портрет актриси Мерилін Монро. Енді Ворхолл виставляв його на величезних щитах, які нагадують сучасні білборди.

Поп-арт як мистецький напрям проіснував до кінця 60-х років, однак його відлуння відчутне і в наш час.

Скульптура «Вишня в ложці» —                 Приклад поп-арту в архітектурі. класика поп-арту, американця     Житловий комплекс зі шведським корінням             у м. Хошимін (В’єтнам)

            Класа Олденбурга (1985)                                                          (2008)

На захисті вічних цінностей

Людина створена не для поразки. Людину можна знищити, а здолати не можна.

Ернест Гемінґвей

ГЕРОЙ КОДЕКСУ ЛЮДСЬКОЇ ГІДНОСТІ

мериканського письменника Ернеста Міллера Гемінґвея справедливо називають співцем мужності, стійкості та цілеспрямованості людини. Провідна ідея його творчості — це звеличення особистості, яка, переборюючи удари долі, зберігає людське обличчя. Такою людиною був і він сам.

Життєвий шлях Гемінґвея розпочався 21 липня 1899 року в містечку Оук Парк, поблизу Чикаго, у родині лікаря. Велику роль у його вихованні відігравав батько, який пробудив у душі Ернеста любов до природи, рибальства й мисливства. Він водив сина лісовими стежками, навчав спостерігати за тваринами, птахами, придивлятись до звичаїв індіанців — корінного населення американського континенту. Ерні ріс спортивним хлопчиком, охоче грав у футбол, водне поло, займався боксом. Але його особливим захопленням було читання. Зі шкільних років на все життя він зберіг інтерес до Шекспіра й Марка Твена. Уже в підлітковому віці майбутній майстер слова вирізнявся з-поміж інших яскравими літературними здібностями, зокрема писав оригінальні твори. Саме в шкільному журналі він і представив свої перші оповідання та нариси, написані під впливом уже добре відомого на той час американського письменника Джека Лондона.

У 1917 році Гемінґвей закінчив школу. Це був час, коли в Європі вже третій рік гриміла Перша світова війна. Уряд США спочатку дотримувався нейтралітету, але 2 квітня цього року президент Вільсон оголосив про вступ країни у війну з Німеччиною. Уявіть американські міста тих часів: усюди звучать ура-патріотичні гасла, газети зображають США бастіоном демократії, закликають усіх свідомих громадян не стояти осторонь воєнних подій. Серед тих, хто відгукнувся на звернення уряду, був і юний Гемінґвей. Він прагнув якомога швидше опинитися на фронті, однак в армію його не приймали через слабкий зір. Жагуче бажання писати привело

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

юнака в Канзас-Сіті, де він влаштувався на посаду журналіста місцевої газети. Саме тут почав формуватися його неповторний стиль, визначальними ознаками якого стали лаконічність і прозорість викладу. Гемінґвей промовисто назвав його «телеграфним».

Хоча репортерська кар’єра майбутнього письменника складалася цілком вдало, Ернеста все ж таки не полишали думки про фронт. Надзвичайна цілеспрямованість зробила своє, і в 19 років він опинився у складі добровольців американського Червоного Хреста, які одержали призначення в Європу. Наприкін-

ці травня 1918 року новобранець прибув до _{Гемінґвей у 1918 році} Парижа — міста, яке він полюбив на все життя. Згодом автоколона Гемінґвея потрапила до Італії. На італоавстрійському фронті письменник був контужений і тяжко поранений. Переборюючи біль, він тягнув на спині товариша, саме в цей час його наздогнала кулеметна черга. З тіла юнака вилучили 28 осколків, усього ж їх нарахували 237 (!), йому загрожувала ампутація ніг. Ернест глибоко переживав те, що побачив і відчув на фронті та в госпіталі. Не випадково найпомітніше місце в його творчості посідає тема війни (романи «Прощавай, зброє!», «По кому подзвін», «За річкою в затінку дерев», «Острови в океані», «І сонце сходить», кілька оповідань).

Гемінґвей повернувся з війни справжнім героєм. Про юного воїна пишуть газети, його нагороди зацікавлено розглядають перехожі. Здавалось, усе складається добре. Однак юнака не полишають думки про жахи війни, про загиблих солдат, після контузії його постійно мучить безсоння.

У 1921 році Гемінґвей, діставши пропозицію від торонтської газети бути її кореспондентом у Європі, оселяється на кілька років у Парижі. Значно пізніше, на схилі літ, він присвятить спогадам про французьку столицю книжку, яка побачить світ уже після його смерті. Друзі назвуть її «Свято, яке завжди з тобою». Епіграфом стали такі слова письменника з листа другові: «Якщо тобі поталанило і ти в молодості жив у Парижі, то хоч де б ти був потім, він до кінця днів твоїх залишиться з тобою, тому що Париж — це свято, яке завжди з тобою».

Полишивши журналістську діяльність, Гемінґвей повністю поринає у світ художньої літератури. Першим шедевром, який приніс письменникові світову славу, став роман «І сходить сонце» (у лондонському виданні «Фієста», 1926). У творі порушено проблему «втраченого покоління». Ось як появу цього терміна пояснює Д. Затонський: «Усі ви втрачене покоління», — якось кинув власник паризької автомайстерні своєму механікові, який погано полагодив авто письменниці Гертруди Стайн. А вона ці слова підхопила й поширила на сучасну молодь, яка на собі відчула, що таке війна, у боях під Марною чи Верденом. Гемінґвей, зі свого боку, поставив їх епіграфом “І сходить сонце”, тим самим

На захисті вічних цінностей

давши ім’я всьому повоєнному поколінню, водночас і цілому літературному напряму»^[44]. Отже, під втраченим поколінням розуміли людей, які, пізнавши жахи війни, відчували себе спустошеними, пригніченими і навіть розчарованими в житті. Саме таким постає перед читачем журналіст Джейк Барс — головний герой роману «І сходить сонце».

У 1934 році Гемінґвей уперше побував в Африці на сафарі — полюванні на великого звіра. Його незабутні враження вилились у книгу нарисів «Зелені пагорби Африки», а також у два оповідання, серед яких славнозвісне «Сніги Кіліманджаро» — один з найкращих творів Гемінґвея. Створюючи образ письменника, який у гонитві за грошима продає свій талант, автор порушує проблему вірності митця своєму покликанню.

У 30-х роках ХХ століття Європа переживає розгул фашизму. Гемінґвей не стоїть осторонь. З особливим болем він сприймає воєнні події в Іспанії. На власні кошти письменник купує санітарні машини для борців за іспанську Республіку. У 1937 році як кореспондент американської газети вирушає до Барселони, а згодом до Мадрида. Прагнучи допомогти іспанському народові в боротьбі з фашизмом, він не лише працює як журналіст, а й бере до рук зброю. Саме тут, на охопленій вогнищем землі Іспанії, Гемінґвей розуміє, що найвищим подвигом людини є її готовність іти на смерть заради свободи власного народу. Письменник глибоко переживає поразку іспанської революції і прихід до влади фашистського диктатора Франко. Він добре усвідомлює, що трагедія цієї європейської країни — це тільки початок страшенної трагедії всього людства. Думки про тривожну долю Іспанії знайшли відображення в романі «По кому подзвін» (1940), епіграфом до якого стали слова англійського поета ХVII століття Джона Донна: «Немає людини, що була б як острів, сама по собі; кожна людина — грудка землі, часточка суходолу; і якщо море змиє хоч би скалку материка, поменшає Європа, і те саме буде, якщо змиє мис або оселю друга твого, а чи твою власну; від смерті кожної людини малію і я, бо я єдиний з усім людством; тому ніколи не питай, по кому подзвін — він по тобі».

Трагічне передчуття не підвело письменника: після Іспанії тінь коричневої чуми лягла на всю Європу. Під час Другої світової війни Гемінґвей боровся проти фашизму і своїм письменницьким пером, і зі зброєю в руках, зокрема брав активну участь у визволенні Франції.

Після війни письменник оселяється у своїй садибі на Кубі, неподалік від Гавани. Саме тут він інтенсивно працює над твором, за який у 1952 році одержить найвищу літературну нагороду США — Пулітцерівську премію, а вже в 1954 році — Нобелівську премію з формулюванням «за майстерність у мистецтві оповіді». Це була повість «Старий і море».

Творчість Гемінґвея справила значний вплив на розвиток художньої прози ХХ століття. Насамперед це виявилось у продовженні американськими й західноєвропейськими письменниками традиції яскраво вираженого морального характеру літератури. Гемінґвеївський стиль

На захисті вічних цінностей

До вивчення повісті

«СТАРИЙ І МОРЕ»^[45]

 У творчій майстерні письменника

ІСТОРІЯ СТВОРЕННЯ ПОВІСТІ «СТАРИЙ І МОРЕ»

Уперше історію про старого і море Гемінґвей стисло розповів у нарисі «На блакитній воді. Гольфстрімський лист», опублікованому в журналі «Есквайр» ще в 1936 році. Письменник сам дуже любив рибалити, товаришував з кубинськими рибалками, добре знав їхні закони та звичаї. В основу оповіді покладено реальний випадок із життя кубинця, який близько вісімдесяти днів рибалив біля берегів Гавани. Йому пощастило впіймати гігантську рибину, але так і не вдалось доставити її до берега. Здобич розшматували акули. Цю історію Гемінґвей насичив новими деталями, збагатив глибоким життєвим і філософським змістом. У жовтні 1951 року в листі до видавця він писав: «Це проза, над якою я працював усе своє життя, яка має бути легкою, простою і лаконічною і водночас передавати всі зміни видимого світу в галузі людського духу. Це найкраща проза, на яку я зараз здатний». У вересні 1952 року повість «Старий і море» була опублікована в журналі «Лайф».

Літературознавці прагнули з’ясувати, хто став прототипом головного героя твору — Сантьяго. Досить часто називали знаменитого кубинського рибалку і друга письменника Грегоріо Фуентоса, який дожив до 104 років. Однак більшість дослідників схильні до думки, що цей образ увібрав у себе риси різних людей, з

100-річний кубинський рибалка                                якими Гемінґвей спілкувався в рибаць-

Грегоріо Фуентос, який став

                                                                    кому     селищі      Кохімаре,     що      неподалік

одним із прототипів головного героя повісті (1998) від Гавани.

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Яке перше враження справила на вас назва повісті «Старий і море»?

 2. Поміркуйте, чому на початку повісті автор звертає увагу читача на вітрило, яке «скидалося на прапор безнастанної поразки». Що символізує цей образ?

На захисті вічних цінностей

Ось як ці правила пояснив український літературознавець Дмитро Затонський:

1.     Будь дужим,… умій відповісти ударом на удар.

2.     Не сподівайся ні від кого співчуття, не ремствуй — мовчи, бо найнебезпеч-ніше показати себе невпевненим і смішним, тоді тебе почнуть зневажати й перестануть боятися.

3.     Не піддавайся почуттям: краще холодність, ніж душевна розхристаність, краще самотність, ніж беззахисність.

4.     Будь і мужній, чесний, справедливий. Не нападай — обороняйся.

5.     Не прагни користатися з недосконалості, підлості навколишнього світу.

6.     Відповідай супротивникові тим самим, але не чини проти нього підступів. Залишайся шляхетним навіть щодо нього, не задля нього — задля себе. Тільки так ти збережеш шанс уціліти морально, не даси іншим зруйнувати твою особистість, твою людську гідність — те єдине, що в тебе залишилось, без чого неможливо, та й немає сенсу жити.

Таких «героїв кодексу» Гемінґвей досить часто зображав в екстремальній ситуації, коли яскраво розкриваються їхні характери, висвічуються найпотаємніші закутки їхніх душ.

 До таємниць мистецтваслова

ПОНЯТТЯ ПРО ПОВІСТЬ-ПРИТЧУ

анр твору Е. Гемінґвея «Старий і море» часто визначають як повість-притчу. Слово повість вам добре відоме. Так називають епіч-

ний прозовий твір, який характеризується однолінійним сюжетом, а за широтою охоплення життєвих явищ і глибиною їх розкриття займає проміжне місце між романом та оповіданням. Поняття притча ви також розглядали, зокрема, вивчаючи твір А. де Сент-Екзюпері «Маленький принц», який називають казкою-притчею. Пригадаймо, що притча — це повчальний алегоричний твір, орієнтований на доведення життєвих цінностей. Повчальністю й алегоричною формою вона схожа на байку. Однак притча не підносить читачеві мораль у готовому вигляді, а налаштовує на її пошук. Крім того, вона може бути значно більшого обсягу, ніж байка. У давнину притча побутувала переважно як оповідь релігійно-філософського змісту. Пізніше притчевість письменники почали використовувати як засіб вираження власних морально-філософських роздумів, певної ідеї.

Отже, повість-прèтча — це твір, який поєднує в собі ознаки обох жанрів: і повісті, і притчі.

 1. Поясніть сутність поняття «повість-притча».

 2. Назвіть ознаки повісті-притчі у творі «Старий і море».

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Він був Марком Твеном двадцятого століття і Байроном двадцятого століття, але він був, безперечно, великим письменником, великим майстром прози, що відкрив стиль, котрий більше вплинув на літературу нашого часу, ніж стиль будь-якого іншого письменника.

Ван Вік Брукс, американський літературознавець

Повість «Старий і море» — це своєрідний заповіт. Чи, може, гімн, проспіваний на честь Людини — переможеної і разом з тим непереможної?

Дмитро Затонський, український літературознавець

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Величезна зацікавленість творчістю американського письменника в Україні виникла в 60-х роках ХХ століття. Саме в цей час формується культ Гемінґвея, тісно пов’язаний з рухом шістдесятників. Для представників тогочасної інтелігенції американський письменник став не просто улюбленим автором, а значно більшим — символом людської гідності. У багатьох домівках можна було побачити портрети цього усміхненого бороданя у светрі. Саме такий образ цієї мужньої, вольової й оптимістичної людини зберігся в пам’яті читачів різних поколінь.

У різні часи над перекладами творчої спадщини Гемінґвея працювали Володимир Митрофанов, Марк Пінчевський, Юрій Покальчук, Нінель Тарасенко та інші. Поетичні рядки йому присвятили Дмитро Павличко («У домі Гемінґвея під Гаваною»)та Іван Драч («Пам’яті Гемінґвея»).

Літературні нотатки подорожнього

Оук Парк і нині часто називають містом Гемінґвея. На малій батьківщині письменника можна побачити чимало пам’яток, пов’язаних з його особистістю. Насамперед це будинок, у якому народився Гемінґвей і жив перші шість років. Нині тут діє меморіальний музей письменника, у якому все збереглося так, як у часи, коли тут жила родина митця.

Найпопулярнішим        пам’ятником        письменникові є бронзова фігура нобеліата, встановлена в Гавані (автор — Хосе Вілья Соберон, 2003 рік). У 2012 р. Ернест Гемінґвей «оселився» і в Харкові (скульптори Олександр Шамрай і Єлизавета Варлакова).

Пам’ятник Ернестові Гемінґвею в Харкові

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

Ми народжуємось і живемо у світі фантастичної реальності.

Ґабріель Ґарсіа Маркес

НАЙЯСКРАВІШИЙ «МАГІЧНИЙ РЕАЛІСТ»

«Для Колумбії Ґабріель Ґарсіа Маркес — чи просто Ґабо, як називають його друзі та шанувальники — набагато більше, ніж уславлений літератор. Він — національна гордість країни», — так про свого співвітчизника написав публіцист і історик Мігель Паласіо. Крім того, про Маркеса говорять і як про найзагадковішого письменника Латинської Америки.

Таїна починається ще зі встановлення дати народження сонячного карибського генія. Одні джерела вказують на 1927 рік, інші — на 1928 рік. Таку плутанину пояснюють розбіжністю у свідченнях самого письменника і його молодшого брата. Дослідники творчості Маркеса називають його «великим містифікатором», який часто розповідає про своє життя немов про літературний твір, насичуючи оповідь нескінченними вигадками і суперечливими твердженнями. Нещодавно біографи великого колумбійця знайшли запис у книзі приходської церкви, який і дав можливість встановити справжню дату народження письменника — 6 березня 1927 року.

Майбутній геній побачив світ у маленькому містечку Аракатака, розташованому на Карибському узбережжі Колумбії, у родині телеграфіста. Його дитинство пройшло в будинку дідуся і бабусі. Хлопчика оточував світ, у якому тісно переплітались фантастика і реальність. Тут у сім років він прочитав першу книжку, якою була славнозвісна збірка арабських казок «Тисяча і одна ніч». Саме тут до нього вперше прийшло розуміння, що дійсність наповнена всілякими дивами. Із величезною цікавістю слухаючи міфи і легенди з вуст улюбленої бабусі, він уявляв себе справжнім магом. Уся ця атмосфера справила на нього неабиякий вплив, адже не випадково згодом, характеризуючи стиль його творів, Маркеса називатимуть «магічним реалістом». Уже будучи всесвітньо відомим письменником, він згадував: «…Я не міг здолати спокуси зазирнути у казкові глибини моєї бабусі». А, відповідаючи на запитання: «Хто був Вашим значущим учителем?», — щиро зізнавався: «Для мене вчителі — це ті люди, які справили вплив на становлення особистості, вибір

На захисті вічних цінностей

життєвого шляху, розвиток здібностей і нахилів. Таких людей у моєму житті було чимало. Насамперед це мій дід по материнській лінії полковник Ніколас Рікардо Маркес Мехія… Він багато чому навчив мене, розповідав про громадянські війни, в яких брав участь, розтлумачував явища природи. Я просто засипав його запитаннями про значення того чи іншого слова, і дід часто був змушений звертатися за допомогою до словника. Не було такого випадку, щоб він не задовольнив ненаситну цікавість онука. Полковник Маркес — єдиний із моїх близьких, хто розумів мене. У дитинстві і юнацтві я багато фантазував, вигадував, придумував події і неіснуючих друзів, Лео (Колумбія).

Безсмертний Габо

переконував усіх, що важко хворий, хоча насправді _{(карикатура)} був здоровим. Мені хотілось зробити життя цікавішим, розфарбувати його яскравими фарбами. За це мене лаяли, називали брехуном і базікалом. Тільки дідусь ніколи не засуджував мої фантазії. Мабуть, він розгледів у маленькому брехунці майбутнього письменника». Загадковий і фантастичний світ оповідей бабусі і дідуся назавжди увійде в життя Маркеса і, безумовно, позначиться на його творчості. Згодом почуті ще в дитинстві міфи і легенди на чарівних крилах письменницької уяви перелетять до його романів і оповідань.

Крім того, серед справжніх учителів славетний колумбієць називав свого ліцейського викладача іспанської мови і літератури Карлоса Хуліо Кальдерона Ерміду, а також чотирьох всесвітньо відомих письменників — австрійця Франца Кафку, американця Вільяма Фолкнера, англійку Вірджинію Вульф і нікарагуанського поета Рубена Даріо. Саме ці особистості сприяли розвитку самобутнього письменницького  таланту Маркеса.

У 1946 році він вступив на юридичний факультет університету в м. Богота. Однак кар’єра юриста не приваблювала юнака, Ґабріеля захоплював світ журналістики й літератури. Його перше оповідання вийшло друком в 1947 році, а згодом з’явилися твори, які уславили майстра на весь світ: повість «Полковнику ніхто не пише» (1958), роман «Сто років самотності» (1967), збірка оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню» (1972), романи «Осінь  патріарха» (1975), «Кохання в час холери» (1985) та інші. Магістральними у творчості письменника стали теми самотності, відчуженості людини у світі, філософського осмислення влади. У 1982 році Маркес одержав Нобелівську премію в галузі літератури «за романи й оповідання, у яких фантастичні й реалістичні елементи поєднані заради щедрого уявного світу, у якому відбито життя й суперечності латиноамериканського континенту».

Найзнаменитішим твором письменника вважають роман «Сто років самотності», у якому крізь призму життя шести поколінь роду Буендіа показано історію всієї Латинської Америки. Події цього твору

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

відбуваються у фантастичному й таємничому світі містечка Макондо, прообразом якого стала рідна Маркесу Аракатака. Головною ідеєю роману, за словами самого автора, є утвердження солідарності серед людей. Саме її відсутність приводить рід Буендіа до занепаду.

Варто зауважити, що формування Маркеса як письменника припало на епоху віоленсії (від іспанського violencia — насилля) — це назва найдраматичнішого в новітній історії Колумбії періоду (1948–1957 рр.), який був результатом протистояння Ліберальної і Консервативної партій. Фактично в країні йшла жорстока громадянська війна і панував диктаторський режим, які забрали понад 200 тисяч життів.

Письменник брав активну участь у політичних подіях в Колумбії, гаряче підтримував революцію на Кубі й нікарагуанських повстанців. Ховаючись від переслідувань, він тривалий час змушений був жити в різних країнах — Італії, Франції, Іспанії, Швейцарії, США, Мексиці. В останні роки свого життя великий колумбієць мешкав переважно в Мехіко. У 2002 році Маркесопублікував перший том своїх мемуарів «Жити, щоб оповідати», у яких висловив таку думку: «Життя — не те, що людина прожила, а те, що запам’ятала для того, щоб оповісти».

Самому ж письменникові, як свідчить його багата творча спадщина, було що запам’ятати і чим поділитись із читачами. Саме за ці самобутні та майстерні розповіді, які вилились у художні твори, його глибоко шанують у всьому світі. У країнах Латинської Америки та Іспанії 2007 рік був позначений його ім’ям. На честь ювілею письменника в колумбійському місті Картахена відбувся міжнародний фестиваль фільмів, знятих за його творами. В Іспанії мільйонним накладом вийшло ювілейне видання «Сто років самотності». А в Києві у 2008 році пройшов фестиваль жіночих монодрам за п’єсами славнозвісного колумбійця. Однак чи не найзворушливішим визнанням заслуг Маркеса є присвоєння йому титулу «Великого оповідача» індіанцями племені вайуу, які мешкають на батьківщині письменника.

 1. Хто справив найбільший вплив на формування особистості письменника?

 2. Маркесу належить чимало знаменитих фраз про життя. Прочитайте деякі з них. Як вони характеризують світогляд письменника? А як ви сприймаєте ці фрази?

 3. Спробуйте передбачити, чому Маркеса називають «магічним реалістом».

 4. Скориставшись матеріалами статті, підготуйте запитання до класу на тему «Основні віхи життєвого і творчого шляху Маркеса».

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

буденне, таке, що відбувається поряд із достовірними подіями. Описане викликає в читача відчуття віри в реальність дива.

Джерелом «магічного реалізму» став властивий латиноамериканцям світогляд, який сформувався під впливом таємничих ритуалів і традицій індіанців та афроамериканців, а також спотворених християнських вірувань. Як зазначає Д. Затонський, «це світосприйняття надихається грізною величчю Анд, титанічною могутністю річок, буйною непрохідністю неосяжної сельви^[46]. Воно живиться грандіозністю ацтекських пірамід і гідних подиву храмів майя.

Людина існує тут мовби поруч із “уособленими” міфами, у нерозривній з ними єдності. Міфи визначають ставлення до навколишнього буття, регламентують норми поведінки»^[47].

Основи цієї течії вперше виклав кубинський письменник Алехо Карпентьєр, який обґрунтував право автора показувати дійсність крізь призму магічного, народженого народною уявою. Пояснюючи ідею свого сучасника, Ґ. Ґарсіа Маркес писав: «Я вірю в магію реального життя. Я гадаю, що Карпентьєр «магічним реалізмом» називає те диво, яким є реальність, і реальність саме Латинської Америки взагалі, зокрема реальність карибських країн. Вона — магічна…». Цю думку письменник продовжив у своїй Нобелівській лекції: «Поети і жебраки, музики і пророки, воїни і злочинці — усі ми, діти цієї невгамовної реальності, навряд чи потребуємо допомоги з боку уяви, навпаки, складність полягає в тому, що звичних засобів, потрібних для вірогідного відображення нашого життя, нам не вистачає».

Риси «магічного реалізму» яскраво відчутні у творах бразильця Жоржі Амаду, аргентинців Хуліо Кортасара, Хорхе Луїса Борхеса, гватемальця Мігеля Астуріаса. Класичним зразком вважають роман Ґ. Ґарсіа Маркеса «Сто років самотності».

 1. Продовжте речення: «“Магічний реалізм” — це … ».

 2. Які риси «магічного реалізму» знаходимо в оповіданні «Стариган із крилами»?

 У творчій майстерні письменника

ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ ОПОВІДАНЬ ЦИКЛУ «НЕЙМОВІРНА ТА СУМНА ІСТОРІЯ ПРО НЕВИННУ ЕРЕНДІРУ ТА ЇЇ БЕЗДУШНУ БАБУНЮ»

«Стариган із крилами» входить до циклу оповідань «Неймовірна та сумна історія про невинну Ерендіру та її бездушну бабуню». Історії, розказані Маркесом, відбуваються в маленькому морському селищі, де у стихію звичайного життя з його повсякденним побутом вплітаються фантастичні явища і події. Визначальною рисою цих оповідань є те, що про

На захисті вічних цінностей

дива автор розповідає як про щось реальне, цілком можливе, а не таке, що викликає сумніви. Таку манеру оповіді Маркес підмітив ще в ранньому дитинстві. Зокрема він зазначав: «Слід розповідати так, як розповідали мої дідусь і бабуся, тоном, який природно припускає все надзвичайне, ніби вони знали, що в літературі немає нічого переконливішого, ніж твоє власне переконання». Отже, в оповіданнях Маркеса «диво не є атрибутом надприродних, чужих людині сил, а звичайне явище народного життя…»^[48].

Сам автор називав свої оповідання казками. «Однак, якщо в споконвічній казці основний конфлікт завжди розвивається між силами добра і зла, то казки Ґарсіа Маркеса будувались на іншому конфлікті: народна свідомість і дійсність, реальність і уява, народ і міф»².

   Читачеві ХХІ століття

У творах Маркеса можна знайти чимало виявів впливу стилю Ф. Кафки. Колумбійський письменник зазначав: «Кафка розповідав про світ точно в тій самій манері, що і моя бабуся. Коли я прочитав його в 17 років, я відкрив для себе, що стану письменником. Побачивши, як Грегор Замза міг, якось прокинувшись, перетворитись на гігантського жука, я сказав собі: “Я не знав, що таке можливе в літературі. Але якщо це так, то мене цікавить письменництво… я зрозумів, що в літературі, окрім академічних і занадто раціоналістичних стилів, з якими я спізнався за ліцейськими підручниками, існували інші можливості”».

Значний вплив на формування особистості Маркеса справив і Е. Гемінґвей. Так, у 1977 році в одному з інтерв’ю колумбійський письменник сказав: «Він був і залишився найвеличнішим учителем професійних письменників». Маркес був вражений силою повісті «Старий і море», яка стала для нього взірцем поєднання реалістичної  манери викладу і філософсько-символічного підтексту.

 До таємниць мистецтваслова

ПОНЯТТЯ ПРО НАЦІОНАЛЬНИЙ КОЛОРИТ ХУДОЖНЬОГО ТВОРУ

амислюючись над тим, як аналізувати інокультурні твори, варто згадати відоме грузинське прислів’я: «Носи шапку за звичаєм того на-

роду, в країну якого прийшов» (переклад Рауля Чілачави). Адже читання художнього твору часто порівнюють з подорожжю до країни, де він народився. Згадаймо вислів французького письменника ХХ століття Андре Моруа: «Книжки — це двері, відкриті в чужі душі, ворота, що ведуть до інших народів». А Ґ. Ґарсіа Маркес у своїй Нобелівській лекції «Самотність Латинської Америки» зазначав: «…Раціональні голови Європи, зачаровані спогляданням власної культури, не в змозі нас правильно

Проблеми свободи, миру і людської гідностів літературі XX століття

зрозуміти. Звісно, вони спробують підійти до нас зі своїм мірилом, забуваючи, що кожний приносить у житті свою жертву і що ми знаходимо себе тими ж зусиллями й кров’ю, якими колись себе знаходили вони. Якщо нашу дійсність стараються витлумачити за чужими шаблонами, ми стаємо ще не зрозумілішими, ще невільнішими, ще самотнішими. Шановна Європа швидше зрозуміла б нас, якби спробувала б знайти нас у своєму власному минулому».

Аби твори зарубіжної літератури, які ми читаємо, дійсно стали для нас широкими воротами, що ведуть до різних народів, потрібно намагатись осягнути особливості зображеного в них інокультурного світу. Так, мандруючи стежками латиноамериканської літератури, корисно спробувати подивитись на твір очима латиноамериканця, а занурюючись у французьку літературну стихію, — поставити себе на місце француза. Такий погляд

на іншу культуру допоможе зрозуміти не лише її, Колумбійська жінка а й краще осягнути самобутність рідної національ- (сучасне фото) ної стихії.

Що ж саме надає творові національного колориту? Це так звані національно-культурні компоненти твору — його змістові та формальні складники, наділені яскравими національними ознаками.

Ними можуть бути опис традицій, звичаїв і вірувань, власні імена і назви, національний пейзаж, національний портрет, національний інтер’єр, національно-культурна символіка тощо. Так, символами України є верба, калина, мальви, а символом Японіїї — сакура й хризантеми. Кожен твір тією чи тією мірою відображає національний світогляд народу, до якого належить автор. Свого часу М. Гоголь писав: «…Справ ж ня національність полягає не в описі сарафана, а в самому дусі народу. Поет навіть може бути й тоді національним, коли описує зовсім сторонній світ, але дивиться на нього очима своєї національної стихії, очима всього народу, коли відчуває й говорить так, що співвітчизникам його здається, немов це відчувають і говорять вони самі». Національна специфіка може виявлятись не лише у змісті, а й у формі твору. Пригадайте хайку Мацуо Басьо, які відображають особливості саме японського віршування.

Отже, під національним колоритом твору розуміють відображення в ньому національно-специфічних ознак, притаманних конкретній літературі.

 1. Поясніть, як ви розумієте поняття «національний колорит твору».

 2. Спробуйте визначити, у чому полягає національна специфіка оповідання Ґ. Ґарсіа Маркеса.

Проблеми свободиРуйнуючи, миру і людської гідності  канонив літературі XX  століття і cтворюючи нове:

з літератури другої половини ХХ –

початку ХХІ століття

Незнаний нам початок і кінець,

Не розуміємо таємну міру, Коли життя сплітає у вінець, В нежданій черзі — віру і зневіру.

                                                        Олена Теліга, українська поетеса  і громадська діячка

Це абсолютна епоха; це не абсолютне знання або кінець історії, Це епоха абсолютного знання […], абсолютного  саморуйнування без Апокаліпсису, без  одкровення, без абсолютного знання…

                                     Жак Дерріда,  французький філософ

Театральний авангарддругої половини ХХ століття,

або Про формування«театру абсурду»

Щоб передати жорстокість життя, література повинна бути в тисячу разів більш жорстокою, більш жахливою.

Ежен Йонеско

П очинаючи з 50-х років ХХ століття на різних театральних сценах світу дедалі частіше стали з’являтися п’єси з безглуздим сюжетом,

що представляли глядачам, здавалося б, несумісні речі. Таким новим театральним явищем, що руйнував традиційні драматичні закони, не визнавав жодних авторитетів, став так званий театр абсурду (або драма абсурду). Це своєрідний театр парадоксу, «трагедії мови», театр-експеримент, що вимагає імпровізації не тільки від актора, а й від глядача. Театр абсурду кидав виклик культурним традиціям і навіть певною мірою політичному і соціальному устрою.

Біля витоків такого дивного театру стояли Ежен Йонеско, Жан Жене, Артюр Адамов і Семюель Беккет.

Руйнуючи канони і створюючи нове

Бажаючи дати назву таким незвичайним п’єсам, англійський критик Мартін Есслін в 1961 році ввів поняття «театр абсурду». Водночас Ежен Йонеско пропонував іншу назву для цього явища — «театр глузування».

ЗагальнІ риси, характерні для творів театру абсурду:

v  наявність фантастики, що представлена паралельно з реальністю;

v  домінування так званих «змішаних» драматичних жанрів (трагікомедія, трагіфарс, комічна мелодрама тощо);

v  використання елементів різних видів мистецтва (пантоміма, хор, мюзикл тощо);

v  на відміну від природної для сцени динамічності дії часто спостерігається статика, за висловом Е. Йонеско, «агонія, в якій немає реальної дії»;

v  змін зазнає мова персонажів, які часто просто не чують і не бачать одне одного, вимовляють «паралельні» монологи в порожнечу.

Події будь-якої п’єси театру абсурду далекі від реальності і навіть не прагнуть до неї наблизитися. Неймовірне і дивне у ній може проявлятися як в персонажах, так і в навколишніх предметах і подіях, що відбуваються. Місце і час дії в таких драматичних творах, зазвичай, досить складно визначити. Логіки немає ні у вчинках персонажів, ні в їхніх словах.

Кінець 60-х років ХХ століття ознаменувався міжнародним визнанням театру абсурду. Один з його засновників франко-ірландський письменник Семюель Беккет(1906–1989) за «новаторські твори у прозі та драматургії, в яких трагізм сучасної людини стає її тріумфом» був удостоєний Нобелівської премії з літератури 1969 року.

У його найвідомішій п’єсі «Чекаючи на Ґодо», що була написана 1949 року, Беккет утверджує думку про приреченість людини до страждань. У цій п’єсі фактично нічого не відбувається. Недолугі діалоги, відсутність дії увиразнюють трагічну безвихідь існування людини.

 А фраза однієї з дійових осіб: «…нічого не відбувається, ніхто не приходить, ніхто не уходить — жахливо» стала справжньою візитівкою драми абсурду.

Деякі дослідники вважають, що цей твір — алегорія на тему війни, яка несе знищення і смерть. Так, літературознавець Олександр Геніс стверджує, що п’єса Бекета розкриває, «як жити, коли знаєш, що помреш». Цікаво, що достеменно невідомо, і хто такий Ґодо. Коли американський режисер Алан Шнайдер запитав про це у самого драматурга, той дав таку доволі дивну відповідь: «Якби я знав, я б сказав про це у п’єсі».

Уважно спостерігаючи за європейським суспільством, французький письменник румунського походження Ежен Йонеско (1909–1994) дійшов висновку про неспроможність реалізму і, насамперед, драматургії, тож вирішив привнести щось нове в сучасне життя. Так виникла ідея п’єси, яка б руйнувала усі канони драматургії. Якось під час самостійного вивчення англійської мови за посібником він з подивом виявив, що у звичайних словах міститься безліч абсурду, завдяки чому часом розумні і красиві фрази повністю втрачають сенс. Драматург згодом так пояснював

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

свій задум: «Ми хотіли вивести на сцену і показати глядачам саме екзистенціальне існування людини в її повноті, цілісності, в її глибокому трагізмі, її долі, тобто усвідомленні абсурдності світу».

«Людська душа — ось постійний гральний майданчик», — вважав відомий швейцарський драматург Макс Фріш (1911–1991). Своє творче кредо він сформулював так: «Як автор п’єс я вважав би своє завдання виконаним, якби у моїй п’єсі вдалося так поставити запитання, щоб глядачі з цього часу уже не могли б жити без відповіді, без своєї відповіді, своєї власної, яку вони можуть дати лише своїм життям…». Перша його п’єса «Санта-Крус» (1944), дія якої відбувається водночас у теперішньому й минулому, що передає, як зазначав сам автор, момент «переживання колись пережитого», у багатьох своїх аспектах сприяла розвиткові театру абсурду. Притчевий характер твору, відкритий фінал п’єси замість традиційної розв’язки сприяють тому, що читач не стільки розмірковує над долями головних персонажів, скільки для себе сам вирішує одвічну проблему вибору між мрією і реальністю.

«П’єси пишуть для того, щоб розібратися у світі. А розібратися в ньому можна, тільки вдаючись до притч. Усі мої п’єси — це притчі», — наголошував відомий швейцарський драматург Фрідріх Дюрренматт (1921–1990), якого небезпідставно вважали справжнім «майстром гротеску», адже гротеск, на його думку, «це одна з надзвичайних можливостей бути точним. Немає сенсу заперечувати, що гротескне мистецтво віддзеркалює жорстокість об’єктивної дійсності […]. Воно є незручним, але необхідним». У своїх творах Дюрренматт не повчає читача, а просто розмірковує разом з ним, що означає бути людиною в цьому сучасному світі.

Вплив театру абсурду на розвиток сучасного мистецтва важко переоцінити: у світову літературу він привніс нові теми, забезпечив новими прийомами і засобами драматургію, сприяв розкріпаченню сучасного театру.

Такі п’єси стали своєрідним викликом уже відомим канонам театру, вони шокували глядачів безглуздістю персонажів і абсурдністю ситуацій.

Відповідаючи на питання: «Чи є майбутнє у театру абсурду?» — Ежен Йонеско стверджував, що цей напрям буде жити вічно, адже «абсурд так заповнив собою реальність, ту саму, яку називають “реалістична реальність”, що реальність і реалізм здаються нам настільки ж правдивими, як абсурдними, а абсурд здається реальністю: оглянемося навколо себе».

Визначити для себе, у чому секрет популярності п’єс театру абсурду і чи будуть вони справді жити вічно, ви зможете, тільки прочитавши їх.

1.     Розкрийте поняття «театр абсурду». Поясніть, чим він відрізняється від традиційного театру.

2.     Розкажіть, які новації характерні для «театру абсурду».

3.     Підготуйте розгорнуте повідомлення про одного із засновників «театру абсур-ду» (на ваш вибір).

4.     На прикладі одного із творів (на ваш вибір) розкрийте основні ознаки п’єси абсурду.

5.     Підготуйте рекламні оголошення про постановки п’єс абсурду на українській сцені.

Руйнуючи канони і створюючи нове

Поєднуючи істини всього світу:

про постмодернізм як одне

з найяскравіших мистецькихявищ

Постмодернізм — це така світова культурна ситуація, від якої нікуди не подітися, тому всі ми є постмодерністами.

Юрій Андрухович, український письменник

а межі ХХ–ХХI віків у суспільстві відчувається вичерпаність культурних традицій минулого. Система звичних цінностей швидко руй-

нується, а усталені норми та стереотипи поведінки зникають. Людина знов, як і на початку ХХ століття, залишається сам на сам з усіма проблемами суспільства. Падіння «залізної завіси» на пострадянському просторі, руйнування Берлінської стіни в Німеччині — ці та інші демократичні процеси принесли не тільки довгоочікувану свободу в суспільство, а й певну розгубленість звичайній людині, яка на очах втрачала ті орієнтири й ідеали, за якими вона жила раніше.

Культурну ситуацію цього періоду можна схарактеризувати як культурний хаос. Ціннісні орієнтири в суспільстві переплуталися настільки, що в єдиному просторі стали співіснувати іноді абсолютно несумісні речі.

«Високе» і «низьке» час від часу замінялося одне одним.

Рубіж 1990–2000-х років став періодом справжнього розквіту масової культури, за допомогою якої людству подекуди нав’язуються певні стереотипи. «Масова культура — це мрія, що стала кітчем», — слушно зауважив відомий німецький філософ Вальтер Беньямін. Тобто твори масової культури не потребують особливих зусиль для сприйняття, для них характерні поганий смак і банальність.

Водночас поняття масової культури не завжди є синонімом чогось низькопробного. Так, у 1970–1990-і роки на Заході виникла «middle cult» — культура середнього класу, культура менеджерів, так званих «білих комірців», яка висуває високі вимоги до продукції масової культури.

Дедалі більше зростає і роль інформації в сучасному світі. Змінюється не тільки кількість інформації, а й її форма презентації. Сьогодні можна говорити про тотальну візуалізацію інформації. Стрімке поширення Інтернету надає можливість швидко отримувати велику кількість інформації за короткий проміжок часу. З появою Інтернету виникає новий вид художньої творчості — медіамистецтво, що засноване на комп’ютерних мережевих і медіатехнологіях. Митці використовують Всесвітню павутину як віртуальний виставковий майданчик, що є альтернативним до традиційних музеїв і галерей. Спробувати свої сили в таких медіапроєктах мають можливість не тільки професіонали, а й кожна творча людина, яка

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

володіє комп’ютерними технологіями і якій є що сказати та показати своїм сучасникам.

Від усього, що так стрімко звалилося на людину, вона переживає справжній «інформаційний шок».

У таких змінених культурних умовах розвивається і література межі ХХ–ХХI століть, для якої характерні:

v  пошуки нових форм осмислення дійсності;

v  роздуми про роль творчої особистості в цьому перенасиченому інформацією світі;

v  прагнення до більшої достовірності, документалізму; v розмитість меж між «високою» та «масовою» літературою.

Безумовною домінантою в літературі цього періоду стає постмодернізм. У буквальному сенсі цього слова «постмодернізм» — це те, що приходить після епохи модернізму і пов’язане з переосмисленням минулих тенденцій у культурі.

Постмодерн³зм (від лат. слова  post — «після» і модернізм) — сукупна назва художніх тенденцій, що особливо чітко були виявлені в 1960–1970-і роки та характеризуються радикальним переглядом позицій модернізму й авангардизму.

Постмодернізм став формою протесту проти звичних цінностей. Відомий український філософ Мирослав Попович зазначав: «Постмодернове гасло полягає в тому, що я не хочу, не змиряюся з цією реальністю. “Я не хочу, щоб так було, і все!” Оце, власне кажучи, те, що може об’єднувати дуже різні за своїм характером постмодернові течії».

Основними естетичними категоріями для постмодерністів стають фрагментарність, заперечення канонів, неоднозначність тощо. Важливою рисою постмодерністської естетики була і відмова від поняття «вічні цінності». Теоретики постмодернізму розглядали їх як такі, що стримують творчість автора.

Водночас провідною стає ідея «смерті автора». Зокрема, французький учений Ролан Барт уводить поняття скриптора. Таким чином, письменник проголошується мертвим, тобто не здатним створити щось нове, він лише цитує інші тексти, що були створені до нього, а зміст, душу в художній твір вдихає не автор, а читач.

Поняття художній твір постмодерністи замінили поняттям текст. Так, французька дослідниця болгарського походження Юлія Кристєва ввела поняття інтертекстуальність, що означає «діалог текстів», тобто включення в текст фрагментів, цитат з інших текстів.

Інтертекстуàльність (від фр. intertextualite — міжтекстовість) — художній прийом, що полягає у відтворенні в тексті художнього твору конкретних літературних явищ інших творів або явному наслідуванні стилів інших письменників, літературних шкіл і напрямів.

Руйнуючи канони і створюючи нове

Однією з найважливіших ознак інтертекстуальності є те, що вона розмиває традиційні межі між мистецтвом і реальністю.

Постмодерністи у своїх творах відмовляються від тлумачення реальності як певної визначеності, що може бути логічно пояснена. Вони відмовляються і від поняття «характер», оскільки характер людини може бути пояснений умовами його формування. Письменники-постмодерністи не прагнуть до пошуків істини, заперечуючи саме існування істини. Жодне явище, на думку постмодерністів, не можна розтлумачити однозначно.

Для літератури постмодернізму характерні також так звані симулÿкри (від лат.simulo — робити вигляд, прикидатися) — «копії», що не мають оригіналу в реальності, репрезентація чогось, чого насправді не існує. Варто зазначити, що для постмодерністської літератури будь-яка реальність фіктивна, вона залежить від поглядів на неї.

Отже, серед головних рис постмодернізму варто звернути увагу на такі:

v  визнання умовності будь-яких ідей і настанов;

v  відмова від зображення реальної дійсності;

v  відсутність позитивного героя;

v  прагнення автора до повної свободи самовираження;

v  заперечення канонів;

v  експерименти зі стилем і формою.

Таким чином, література постмодернізму виражає особливе постмодерністське світосприйняття і пов’язана із зародженням літератури нового типу — літератури «третього тисячоліття», що значно відрізняється від класичних творів красного письменства.

Доцільно звернути увагу на творчість таких найяскравіших представників постмодерністської прози, як італієць Умберто Еко, англієць Джон Фаулз, серб Мілорад Павич, аргентинець Хуліо Кортасар, американець Джозеф Хеллер, італієць Італо Кальвіно, німець Патрік Зюскінд, австрієць Крістоф Рансмайр, франко-чеський письменник Мілан Кундера та ін.

Сучасна світова література настільки різнобарвна, настільки незвична й нетрадиційна, що сьогодні і в літературознавчій науці, і серед шанувальників постмодерністського письменництва не стихають дискусії щодо її існування та подальших шляхів розвитку.

На сторінках цього розділу підручника ми пропонуємо вам докладніше дізнатися про твори літератури постмодернізму.

 1. Схарактеризуйте культурну ситуацію, що склалася в історії людства наприкінці ХХ – початку ХХI століть.

 2. Поясніть, як ви розумієте, що таке масова культура. Розкажіть, яку функцію виконує масова культура в сучасному суспільстві.

 3. У класі проведіть дебати на тему «Масова культура: “за” чи “проти”?».

 4. Розкрийте, що таке медіамистецтво. Наведіть приклади відомих вам творів медіамистецтва.

 5. Розкажіть, які тенденції характерні для літератури межі ХХ–ХХI століття.

Руйнуючи канони і створюючи нове

Для мене неможливо жити, не граючи. Писати для мне — значить грати.

Хуліо Кортасар

ІГРИ АРГЕНТИНСЬКОГО МЕСЬЄ

і своїх перших творчих кроків аргентинський письменник Хуліо Кортàсар обстоював ігрове ставлення до життя і літератури. Поняття гри

для нього було дуже широке — це гра слів, гумор, іронія, парадокс, умовність, узагалі — уява, яка змінює звичний хід життя. У грі Кортасара і його персонажів ми знаходимо відповіді на важливі питання: про ставлення до світу і влади, про самостійність і свободу, про егоїзм і обов’язок, про доброту і кохання. «Я граю всерйоз», — зазначав письменник.

Хуліо Флоренсіо Кортàсар народився 26 серпня 1914 року в Брюсселі, у родині дипломата. Рятуючись від жахіть Першої світової війни, Кортасари переїхали до Швейцарії, де народилася молодша сестра Хуліо — Офелія. Після війни родина повернулася на батьківщину й оселилася в передмісті Буенос-Айреса, у будинку, де, за спогадами письменника, «було повно котів, собак, черепах і сорок». Коли Хуліо було чотири роки, батько залишив сім’ю. Родина опинилася у фінансовій скруті, та попри складне становище Кортасар багато читав. Хлопчикові подобалися пригодницькі й фантастичні твори, особливо він любив романи Олександра Дюма і Жуля Верна, але справжнім відкриттям для Кортасара став Едгар По (у майбутньому Кортасар перекладе його оповідання). Таємниче й невідоме з ранніх літ приваблювало майбутнього письменника: «Мені відкрилося, що на території фантастичного я відчуваю себе найприродніше і що я не розрізняю меж між цією територією і реальністю». Писати Хуліо Кортасар почав з 9-ти років, його першими творами були вірші, написані під впливом кохання до однокласниці. З дитинства Хуліо був меломаном; він любив класичну музику й танго, але найбільше йому подобався джаз. З роками захоплення джазом тільки міцнішало, Х. Кортасар став справжнім фахівцем у цій галузі. Біограф письменника Мігель Ерраєс відзначав, що у джазі Кортасар знайшов те, чого йому не вистачало в іншій музиці: у ньому була імпровізація, метатворчість. Дослідники наголошують, що джаз вплинув і на творчу манеру письменника, що виявилося в тематиці та стилістиці його творів.

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

Після закінчення школи юнак навчався в Педагогічному коледжі, де отримав диплом викладача. У 1936 році вступив на літературно-філософський факультет столичного університету, однак через складну соціально-економічну ситуацію в країні вимушений був залишити навчання і влаштуватися на роботу. Якийсь час Хуліо Кортасар учителював у коледжі, сільській школі, викладав в університеті міста Мендоса. У 40-х роках Хуліо Кортасар бере активну участь у маніфестаціях інтелігенції, виступаючи проти реформ президента Хуана Перîна. Екстерном (за 9 місяців) він закінчив трирічні курси перекладачів англійської та французької мов та зайнявся літературними перекладами. У 1951 році Кортасар отримує літературну стипендію від французького уряду і переїжджає до Франції. До кінця своїх днів Кортасар живе в Парижі, працюючи перекладачем при ЮНЕСКО. Хуліо Кортасар покинув батьківщину не лише через диктатуру Перона, для письменника це була чудова можливість опинитися в Парижі — «містичному» місті, яке зачаровувало та притягувало творчих людей. Та попри все він залишився «аргентинцем із аргентинців». В одній зі своїх книжок він напише: «З тих пір, як Орфей, я стільки разів обертався назад, і за це завжди доводилося відповідати. Я відповідаю і сьогодні, я дивлюся і дивлюся на тебе, Аргентино, Еврідіко».

Письменницьку кар’єру Кортасар розпочав у 24 роки як поет-символіст, дебютувавши збіркою сонетів «Присутність» (1938). Найвідомішим опублікованим твором того часу вважається оповідання «Захоплений будинок» (1946), яке надрукував у своєму журналі класик аргентинської літератури Хорхе Луїс Борхес. Хуліо Кортасар вважав Борхеса своїм наставником, у нього він учився лаконічності й стислості викладу. Вже у перших оповіданнях Кортасара виявилася схильність до своєрідного поєднання реальності з фантастикою, орієнтація на несподіванку, таємничість. Одна за одною виходять збірки оповідань письменника «Звіринець» (1951), «Кінець гри», (1956), «Таємна зброя» (1959), «Історії хронопів і фамів» (1962), «Усі вогні — це вогонь» (1966), «Ми так любимо Ґленду» (1980) та ін. Його оповідання — це розгорнуті метафори, їх відрізняють концентрована атмосфера розповіді, напруженість, відшліфованість словесного матеріалу. Сам письменник з великою повагою ставився до цього жанру, вважаючи, що «роман перемагає завжди за очками, оповідання має виграти нокаутом». Але літературну славу Кортасар здобув головним чином як романіст. Його, як і Ґарсіа Маркеса, вважають одним із творців «нового латиноамериканського роману». Серед найвідоміших романів Кортасара — «Виграші» (1960), «Гра в класи» (1963), «62. Модель для будування» (1968).

У 1981 році, проживши 30 років у Парижі, Кортасар отримав французьке громадянство. Того ж року лікарі діагностували в письменника смертельну хворобу. Хуліо Кортасар помер у 1984 році, його поховали на паризькому кладовищі Монпарнас.

Неможливо передати той ефект, який справляють на читача кортасарівські оповідання й романи. Так, знаменитий роман «Гра в класи» зовсім не схожий на класичні твори. Його потрібно не читати, а «грати»,

Руйнуючи канони і створюючи нове

бо в основі твору — правила дитячої гри у класи. Роман можна читати в лінійній послідовності, а можна зигзагом, як пропонує автор. Від цього залежатиме не тільки розвиток подій, а й фінал твору. Читачеві доводиться включатися в цю гру, розгадуючи хитромудрий задум автора. Усі твори Хуліо Кортасара якоюсь мірою ґрунтуються на грі: грають персонажі, грає автор, закликаючи читачів на свій смак «зіграти» твір, подібно до того, як джазовий музикант імпровізує на задану тему. Зіграймо і ми.

 1. Поясніть, як ви розумієте назву статті про письменника.

 2. Підготуйте повідомлення про політичну діяльність Хуліо Кортасара. Як це характеризує його особистість?

 3. Сформулюйте 3–4 запитання до статті про письменника, поставте їх у класі.

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українською мовою вийшло чимало творів Х. Кортасара, серед них романи «Гра в класи» та «Читанка для Мануеля», збірки оповідань «Таємна зброя», «Поза часом«, «Усі вогні — це вогонь». А відкрив українському читачеві Хуліо Кортасара літературознавець і перекладач Юрій Покальчук. Він першим у 80-х роках ХХ століття переклав його твори, а також захистив дисертацію з латиноамериканської прози ХХ століття. Цікаво, що Юрій Покальчук був особисто знайомий з Кортасаром, а друзі й колеги в літературному цеху називали українського дослідника на іспанський манер — Пàко.

Твори Кортасара українською також перекладали Анатоль Перепадя, Петро Таращук, Сергій Борщевський, Олександр Буценко та ін. Окремі оповідання Х. Кортасара можна знайти у вітчизняних журналах «Всесвіт», «Вітчизна», «Сучасність».

До вивчення оповідання «МЕНАДИ^[49]»

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Яке враження справило на вас оповідання^[50]? Чим здивувало?

 2. Яку музику мали виконувати на концерті? Чому оповідач скептично поставився до концертної програми?

 3. Якими зображено завсідників театру? Як ви розумієте таку їх характеристику: «Віддають перевагу перед гарним, але новим, поганому та звичному й знайомому»?

 4. Схарактеризуйте образ Маестро. Якою була його роль у культурному житті міста? Як ви розумієте слова: «Biн створив не тільки оркестр, але й нас, публіку»?

 5. Чи погоджуєтеся ви з тим, що оповідання можна назвати «гастрономічним етюдом»? Якщо так, то доберіть із тексту слова, порівняння, образи, що підтверджують вашу думку.

Руйнуючи канони і створюючи нове

Я намагаюся дати читачеві більшу свободу; він разом зі мною несе відповідальність за розвиток сюжету. Я надаю йому можливість самому вирішувати, де розпочинається і де закінчується роман, яка зав’язка і розв’язка, яка доля головних героїв. Це можна назвати інтерактивною літературою — літературою, що зрівнює читача з письменником.

Мілорад Павич

ПЕРШИЙ ПИСЬМЕННИК ТРЕТЬОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ

v Ви можете самостійно обрати початок статті про письменника. Можна розпочати з розділу «С торінками творчості» або з розділу «Із біографії».

СТОРІНКАМИ ТВОРЧОСТІ

е за життя сербський письменник Мілорад Павич став культовим.

Його називали «ватажком європейського постмодернізму», «гомерівським оповідачем», «митцем постгутенбергівського світу», «електронним автором». Але сам Павич із гумором ставився до цих титулів. «Я письменник вже більше двохсот років. У далекому 1766 році один з Павичів видав свою збірку поезій, і з того часу ми вважаємося літературною династією», — зазначив він в автобіографії. А у 1984 році про літературну династію Павичів дізнався увесь світ: її славний нащадок, Мілорад Павич, вигадав «Хозарський словник» — один із найнезвичайніших творів світової літератури. Роман, і справді, написано як словник. Його текст складається з трьох частин, що поділені на словникові статті, у яких містяться християнські, мусульманські, іудейські джерела з хозарського питання — вибору релігії хозарами у VIII–IX століттях. У творі Павича немає традиційного сюжету, замість звичайного лінійного тексту письменник запропонував читачам гіпертекст — таку організацію тексту, коли сам читач обирає послідовність читання твору. Читачі були в захваті! Критики назвали «Хозарський словник» першим зразком нелінійної прози, а його автора — першим письменником третього тисячоліття.

Експерименти з формою на цьому не скінчилися. Слідом за романомсловником з’явився роман-кросворд — «Пейзаж, намальований чаєм» (1988), роман-посібник для ворожіння на картах Таро — «Остання

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

любов у Царгороді» (1994), астрологічний довідник — «Зоряна мантія» (2000) та інші. Яскравою ілюстрацією творчих пошуків стали й оповідання митця «Дамаск³н», «Скляний равлик» (обидва — 1998) та інші. Твори Мілорада Павича нагадують класичні тексти лише зовнішньо — є обкладинка і сторінки, але за своєю будовою це новітні, інтерактивні тексти, де перевага надається не плавному опису, а знаку, сигналу, образу, який можна миттєво передати, як цього вимагає стрімке ХХІ століття. Саме такі тексти, за словами автора, «легко читати в Інтернеті». Інтерактивні ігри Павич продовжив і в царині драми. Так, на основі оповідання «Скляний равлик» у 2002 році він написав однойменну п’єсу. Цікаво, що «метр нелінійної прози» на початку своєї літературної діяльності випустив декілька поетичних збірок. Найвідоміші серед них «Палімпсести» (1967), «Місячний камінь» (1970). Вільно володіючи російською та англійською мовами, він зарекомендував себе і як талановитий перекладач, переклавши сербською вірші О. Пушкіна та Дж. Байрона. «…У мене немає біографії. Є тільки бібліографія», — жартував Павич.

v Якщо ви не прочитали розділ «Із біографії», то читайте його. Якщо ж прочитали, то відповідайте на запитання до статті про письменника та читайте оповідання «С кляний равлик»

ІЗ БІОГРАФІЇ

своїй автобіографії Мілорад Павич записав: «Народився я 1929 року на узбережжі однієї з чотирьох райських річок о 8.30 ранку під знаком Терезів…». Ця райська річка — Дунай, а узбережжя — одне з найдавніших міст Європи, столиця Сербії — Белград. Батько майбутнього письменника був скульптором, мати — викладачем філософії. Ще підлітком Мілорад пережив жахи Другої світової війни. «Поміж бомбардуваннями, — згадував Павич, — я вперше закохався і під німецькою окупацією примусово вивчив німецьку. Тоді ж потайки я навчився англійської…». Мілорад Павич закінчив філософський факультет Белградського університету. На студентські роки припали і перші літературні спроби майбутнього письменника.

Паралельно із письменництвом Мілорад Павич займався і науковою діяльністю, він — фахівець у галузі сербського бароко і символізму. Професор Павич був дійсним членом Сербської академії наук і мистецтв, регулярно читав лекції в університетах Сербії, Франції, Німеччини, Австрії.

Як зазначають біографи Павича, коло його інтересів неосяжне. Він захоплювався музикою, сам прекрасно грав на скрипці і фортепіано, обожнював ходити на класичні концерти. Любив мандрувати, займався спортом. До останньої хвилини свого життя він стежив за новинками світової літератури. Неодноразово зарікаючись, що вже не буде писати, створював нові й нові шедеври. У 2004 році був навіть номінований на Нобелівську премію. А наприкінці листопада 2009 року серце всесвітньо відомого серба перестало битися.

«Я знаю, — писав Мілорад Павич, — що літературу у майбутнє ведуть не письменники, а читачі, адже у світі завжди набагато більше

Руйнуючи канони і створюючи нове

талановитих читачів, ніж талановитих письменників». Сподіваємось, що саме такими талановитими читачами стали за роки навчання і ви — завтрашні випускники.

v Якщо ви не прочитали розділ «С торінками творчості», то читайте його. Якщо ж прочитали, то відповідайте на запитання до статті про письменника та читайте оповідання «С кляний равлик».

1.     Поясніть, чому Павича називають «першим письменником третього тисячоліття».

2.     М. Павич був переконаний, що «класичний спосіб прочитання книг уже вичерпав себе, прийшов час змінити його». А ви як вважаєте?

3.     Який зі способів читання статті про письменника ви обрали? Змінивши послі-довність читання, прочитайте її вдруге. Чи змінилося ваше сприйняття життєпису письменника? Чи сподобалося вам «грати» з текстом статті? Прокоментуйте свою відповідь.

СКЛЯНИЙ РАВЛИК^[51]

Передсвяткова історія

 П е р ш е  п е р е х р е с т я

v Читач може сам обрати початок цього оповідання. Він може почати з розділу «Панна Хатчепсут» або з розділу «Пан Давид С енмут, архітектор».

ПАННА ХАТЧЕПСУТ

Панна Хатчепсут, продавщиця в магазині жіночої білизни, прокинулася знову досить пізно і з почуттям самотності. Їй наснився дзбан із двома шийками. Вві сні вино зв’язалося вузлом і двома струменями наповнило водночас два келихи.

Як завжди, коли почувалась самотньою, вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Надвечір вона рушила на роботу. Працювала в другу зміну, до пізньої ночі. Цього дня біля газетного кіоску, що на розі, панна помітила вишуканого незнайомця в зимовому пальті кольору чорного лаку, стала поруч із ним, простягла однією рукою газетяреві гроші, а другою з панової лівої кишені поцупила річ, яку там намацала. Продавець дав їй газету, і панна зникла. Пан сів у машину кольору свого пальта й теж зник.

Зараз для панни Хатчепсут лишилася простіша частина роботи. На Теразіях²вона витягла зі своєї сумочки малесеньке дзеркальце та втупилась у нього. Своїм виглядом, що побачила в дзеркалі, вона лишилася задоволена:

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

Прикро, що це зображення тут не може лишитися. Та хто його знає, бува, й позостане? Зрештою, бодай розпишусь. І панна поцілувала дзеркальце, лишивши на ньому слід напомаджених губів. У підземному переході на Теразіях панна піднімалась ескалатором та нишком укинула дзеркало до сумки якоїсь перехожої.

Справу було успішно завершено, й панна Хатчепсут полегшено відітхнула. В магазин жіночої білизни, де працювала, вона ввійшла, неначе відроджена, немов упродовж годин була на масажі, в сауні або ж попотіла на знаряддях спортзалу. Почуття самотності зникло, як і завжди, коли вона так діяла. Завжди однаково. Одну річ украсти в когось, іншу — комусь підсунути. Не вибираючи, ані що, ані кому. Інколи — залежно від обставин — вона змушена була змінювати послідовність дій і спочатку дарувати, а вже потім — красти. Та цього разу все було звичайно.

Вже пізніше, тільки-но на хвилинку лишившись сама в крамниці, панна Хатчепсут нарешті глянула, що ж то вона поцупила з кишені пана в чорнолаковому пальті. Це була запальничка. Коштовна й нова-новісінька. З блискучого шкіряного футляра ще видніла гарантія. На рудій верблюдячій шкірі було витиснуто: MOZIS III. Щось, наче знак власника. А на кришці вигравіювано:

Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться.

Панна Хатчепсут не встигла докладніше розгледіти свою здобич, бо до крамниці зайшов покупець. Взявшись поза спиною лівою рукою за лікоть правої, вона подивилася на нього.

Це був молодик у джинсах, блакитній сорочці та темному піджаку, в черевиках із кошлатого хутра. У руці тримав дощовик та маленьку коробочку, загорнуту в золотий папір і зверху перев’язану стрічечкою. Перше, на що панна поглянула, були його кишені. Вони виявились цілком відповідні, трохи зяяли. Тоді панна огледіла й того, кому ці кишені належали. Він на диво був із сивиною, дарма що молодий. На голові мав п’ять проділів упоперек голови, від вуха до вуха. Стрункий, із дивним поглядом.

«Цей і вві сні недобачає», — подумала Хатчепсут і спитала, чим може бути йому корисною.

Він поклав свій плащ та коробочку на столик біля її крісла й мовив сором’язливо:

— Я хотів би купити нічну сорочку. Як різдвяний подарунок дружині. Вона носить четвертий розмір.

«Тепло такого голосу можна відчути вночі між двома кроками самотньої жінки на пустій вулиці…» — так подумала панна Хатчепсут, а вголос сказала:

— Цей розмір угорі, на полиці. — Й присунула драбинку. Піднімаючись, вона відчула його погляд на собі. Тримала цей погляд на одному й тому ж місці, на рівні стегон, і коли спустилась, то, відсовуючи драбинку, непомітно підштовхнула нею золоту коробочку так, що та впала зі столу на крісло. Тепер ту штучку було ізольовано від плаща. Панна Хатчепсут сподівалася, що молодик нічого не помітить і забуде пакетик у крамниці.

Але тут він мовив щось таке, аж вона забула про драбинку й утупилася йому в очі. Молодик дивився на неї, наче крізь воду, крізь декілька тисяч років. Ці очі були блакитні від часу, крізь який дивилися.

— Можливо, моє прохання вам здасться недоречним, — промовив він, — та я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку? Так би

Руйнуючи канони і створюючи нове

я знав, чи пасуватиме вона дружині, чи ні. Моя жінка майже такої статури, як і ви…

Коли б на кріслі не лежала коробочка, панна Хатчепсут відразу б одкинула пропозицію, але тут відповіла:

— Не ви один про це просите. Вдягну її в кабінці, і ви потім подивитеся. Тільки спочатку приберу цю драбинку.

Знаючи, що жіночий зір завжди спритніший за чоловічий, панна Хатчепсут легенько штовхнула юнака драбинкою, тим самим знайшовши нагоду непомітно покласти в його кишеню запальничку.

Ввійшовши до залу в нічній сорочці четвертого розміру, панна Хатчепсут помітила, що йому заціпило. В короткозорих очах прочитала щось на зразок:

«Ця ніч вагітна, важка новим, найдивовижнішим днем!» Натомість він сумно проказав:

— Знаєте, тепер і з великим бажанням я не зможу купити цю сорочку. Вона вам так пасує, що я ввечері, кожного разу, коли моя дружина її вдягатиме, мусив би згадувати вас… А це негоже. Ви й самі розумієте, еге ж? Наразі дякую вам і добраніч…

З цими словами він вийшов з крамниці, на ходу вдягаючи свій плащ, а панна Хатчепсут, геть збентежена, провела його поглядом уздовж вулиці. Потім, і досі в нічній сорочці, вона тремкими пальцями розпакувала коробочку, про всяк випадок не пошкодивши золотий папір та стрічечку.

Всередині лежало щось чарівне, вона не відразу вгадала його призначення. Дивовижний скляний равлик, повний срібного пилу та заткнутий рожевим воском із ґнотом посередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Панна Хатчепсут хотіла була її запалити, та згадала, що сама в нічній сорочці сидить посеред крамниці і вже не має запальнички.

v Якщо ви не прочитали розділ «Пан Давид С енмут, архітектор», читайте його. Якщо ж прочитали, йдіть на клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».

ПАН ДАВИД СЕНМУТ, АРХІТЕКТОР

Саме того дня колишня дружина молодого архітектора Давида Сенмута відчула себе особливо самотньою. Вона відразу здогадалася, що треба зробити. Насамперед поглянула на річки. Хмари були несилі накрити воду, пливли проти течії вздовж правого берега Дунаю й перепиняли вітри біля гирла Сави. Колишня пані Сенмут тремкими пальцями розпакувала маленьку коробочку, загорнуту в золотавий папір. Всередині лежало щось чарівне, чому вона, днем раніше, там, у магазині кришталю, де купила цю штучку, відразу не могла вгадати призначення. Дивовижний скляний равлик, повний якогось рожевого пилу, заткнутий рожевим воском із ґнотом усередині. Це було щось на зразок декоративної свічки. Подарунок для колишнього чоловіка. У першу хвилину хотіла була написати якусь присвяту на прозорому панцирі равлика, та передумала. Вона не довіряла мові.

Пані знала: мова є лише мапою думок, почуттів та спогадів людини. Як і всі мапи, міркувала вона, мова є в сотні тисяч разів зменшеною картиною того, що намагається зобразити. В сотні тисяч разів звуженою картиною людських почуттів, думок та спогадів. На цій мапі моря не солоні, річки не течуть, гори

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

рівні, а сніг на них не холодний. Замість ураганів та бур намальовано там лише малесеньку троянду вітрів…

Отак, замість того щоб щось написати, колишня пані Сенмут обережно вийняла воскове заткальце, висипала в умивальник рожевий порох із скляної шкаралупи равлика й натомість із баночки, на якій було написано: «Вибухівка високої руйнівної сили. Вогненебезпечно!» — насипала сріблястого піску. Потім обережно знову вставила в скляний панцир воскову затичку з ґнотом усередині.

Коли равлик знову був у своїй коробочці, колишня пані Сенмут загорнула подарунок у золотий папір і перев’язала стрічкою.

— Перед цим Давид точно не зможе встояти, — пробурмотіла вона, поставила коробочку із стрічкою на креслярський стіл, що донедавна належав її чоловікові, й вийшла з квартири.

Молодий архітектор Давид Сенмут тут більше не мешкав. Після розлучення він винайняв інше помешкання, проте одна пара ключів від старої квартири, де жила зараз його колишня дружина, й надалі була в нього. Він мав право заходити коли завгодно, але за умови, що на той час колишньої пані Сенмут там не буде. Міг дивитися телевізор, щось випити, але нічого не виносити. Так було домовлено. Якщо ж ні, а його колишня дружина добре знала, чому так робить, замок тієї ж миті буде замінено, а поліції повідомлено, чого в квартирі бракує.

Цього дня архітектор Сенмут також заглянув сюди тоді, коли знав, що не застане тут свою колишню дружину. Він почистив зуби старою щіткою, випив віски з содовою та й сів. Але йому не сиділося. Вже сутеніло, коли на своєму креслярському столі він помітив коробочку в золотому папері, перев’язану стрічкою. Він спокусився, взяв її, хоча насправді таки вкрав. І вийшов на вулицю.

Давид Сенмут трохи потинявся містом, сподіваючись украсти ще щось у якому-небудь готелі та чекаючи нагоди роздивитися вже вкрадену річ у своєї колишньої дружини. Тоді у вітрині крамниці жіночої білизни помітив нічні сорочки. Не вагаючись, увійшов. Там була молода продавщиця, яка могла підійти його намірам. Він знав з досвіду — якщо крадеш, мусиш іншого ошукати раніше, ніж йому скажеш «добридень». Потім буде вже пізно. Тільки-но ввійшов, він кинув оком на нічні сорочки, старанно складені на прилавку. Жодна з них не була четвертого розміру. Він привітався й поклав свої речі на стіл.

Сказав, ніби хоче купити сорочку для дружини.

—  Вона носить четвертий розмір, — мовив він.

— Сорочки на прилавку третього розміру. Четвертий розмір на полиці, — відповіла дівчина. Вона взяла драбинку й піднялася, щоб дістати замовлений товар, а він спробував схопити з прилавка одну з нічних сорочок третього розміру. Та дівчина вже спустилася, тримаючи товар, у тісній крамниці складаючи драбинку, й трохи штовхонула його, обдавши запахом імпортних п’янких парфумів. Це перебило його план, через те Сенмут сором’язливо мовив:

— Я не вмію купляти жіночу білизну. Чи не могли б ви вдягти сорочку?.. Моя дружина десь такої статури, як і ви… Ви мені дуже допомогли б…

Вона зміряла його поглядом, вагою щонайменше кіло й триста грамів. Але, на його подив, погодилася. Вона зайшла в кабінку вдягти нічку сорочку, а цей

Руйнуючи канони і створюючи нове

час пан архітектор Давид Сенмут не проґавив. Цього разу він запхав до кишені одну з нічних сорочок третього розміру, лишивши на прилавку акуратно загорнуту коробку, так що нічого не можна було запідозрити.

Коли дівчина вийшла з кабінки в нічній сорочці, він подумав, засліплений її виглядом: «Немов уперше її бачу. Завжди в таких випадках видається, наче зустрів знайомого з попереднього життя. Для такої варто будувати будинки, опікуватися нею, бути ким завгодно, доглядати дітей, стати палким коханцем або приятелем…»

Так він подумав. А вголос промовив:

— Знаєте, я не можу купити цю сорочку. Вона занадто дорога для мене.

Й вилетів з крамниці зі здобиччю в кишені. Ледь устиг захопити свій дощовик.

Після відвідання кількох кав’ярень, щоб згаяти час, після двох чи трьох дрібних крадіжок сигарет, близько опівночі вдома, тобто — перед дверима винайнятої квартири, він побачив викинутий на східці свій телефон. Через несплачені рахунки його виставили з квартири. В сусідній кав’ярні він у розпачі на хвилинку ввімкнув автовідповідач і прослухав повідомлення. Було лише одне. Говорила його колишня дружина, голос був лагідний:

— Я знаю, що ти заходив. Знаю, й що вчинив. Знову ти щось украв: малу золоту коробочку зі стрічкою. Але не хвилюйся, я не заявила в поліцію. Поки що. Цього разу ти лише взяв подарунок, який я приготувала була тобі на Різдво… На цьому місці він раптово урвав послання й почав нишпорити по кишенях. Але коробочки в золотому папері із стрічечкою там не було. Давид Сенмут сушив голову, намагаючись пригадати, де міг її забути, та нічого не спадало на думку. Він ще раз пошукав по кишенях і намацав шось, форму чого не міг уявити навпомацки. Давид Сенмут дістав з кишені коштовну чоловічу запальничку в шкіряному футлярі, не відаючи, яким чином ця річ потрапила до його піджака та коли і в кого він її вкрав… На запальничці було вигравіювано:

Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться.

 

v Якщо ви не прочитали розділ «Панна Хатчепсут», прочитайте його. Якщо прочитали, йдіть на центральну клавішу під заголовком «Дочка, яка могла зватися Ніферуре».

Ц е н т р а л ь н а   к л а в і ш а

ДОЧКА, ЯКА МОГЛА ЗВАТИСЯ НІФЕРУРЕ

Переночував Давид Сенмут у найближчому готелі, вранці винайняв на віру нову квартиру й десь надвечір обійшов кав’ярні, в яких провів частину попередньої ночі. Ніде не було ані сліду від того подарунка, загорнутого в золотий папір. Тоді він згадав про дівчину в крамниці жіночої білизни. В першому-ліпшому магазині паперових виробів купив темно-синю торбинку, всипану зірками, і поклав туди вкрадену вчора ввечері нічну сорочку. Потім пішов до крамниці жіночої білизни та сказав дівчині, простягаючи паперовий кульок:

— Я прийшов, панно, щоб вибачитися. Вчора я вас обманув, а це негарно. Я не маю дружини й не збирався нікому купляти сорочку. Просто я хотів побачити вас у нічній сорочці. Вона вам так личила, що вночі я не міг заснути. Насилу діждався, поки відчиняться магазини, й купив вам у подарунок таку ж саму.

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

— Вона не така сама, — посміхнулась дівчина, — ця третього розміру.

Почувши, молодик упав у крісло. Він був збентежений. Нарешті мовив із відчаєм у голосі:

— До речі, я хотів у вас щось спитати… Чи не забув я тут учора пакуночка в золотому папері?

— Пакуночок у золотому папері? Переповитий стрічечкою?

— Атож, атож!

— Тут ви його не забули, — рішуче відповіла дівчина, — я б його знайшла і могла б, як ми завжди робимо, коли покупці щось у нас забувають, повернути… Та зараз я запитаю вас про інше. Що ви робите, коли ввечері перед Різдвом почуваєтеся самотньо? Чи є спосіб непомітно щезнути з цього світу?

Давид Сенмут уражено дивився на неї. Її вії зачіпали брови і створювали там безлад. З її очей було видно, що вічність є несиметричною. Він спитав:

— Чи ви мали колись дочку? Багато, багато років тому.

— Гадаєте, чотири тисячі років тому? Може, й мала. Та зараз не маю. Й тому на свята я сама. Ви хотіли б прийти на Святвечір до мене доглянути її?

— Кого?

— Та ту дочку, якої не маю. Ось вам моя адреса.

— Охоче, — відказав молодик, поцілував продавщицю у вухо й пішов. У дверях він зупинився й докинув:

— Я знаю її ім’я.

— Чиє?

— Та цієї дочки, якої не маєте. Вона звалася Ніферуре.

Д р у г е   п е р е х р е с т я

v Тут читач може знову вибрати свій шлях, щоб визначитися щодо двох результатів оповідання. Розділ «Декоративна свічка» подає трагічний кінець оповідання, а розділ «З апальничка» має happy end. Автор у будь-якому разі радить прочитати обидва закінчення, оскільки лише в оповіданнях можуть існувати дві різні кінцівки, не так як у житті.

ДЕКОРАТИВНА СВІЧКА

Панна Хатчепсут любила тварин, особливо котів, обожнювала імпортні парфуми та імпортні квіти. Проте, для цих своїх уподобань не мала достатніх прибутків. У неї не було грошей навіть на поганеньке цуценя. До Святвечора вона ледь спромоглась на рибу та локшину, щоб приготувати її зі сливами. Про подарунки, звичайно, не могла й мріяти. Після того як приготувала вечерю, вона вдяглася, чорною фарбою низько опустила внутрішні кутики очей, віддаливши їх від носа, а зовнішні подовжила жирною лінією майже до вух. Чоло перев’язала стрічкою. Верхня губа була рівно підведена, а нижня — підкреслено вивернута. Їй стало добре, вона була задоволена своїм виглядом, неначе завойовник перед походом. Вона підійшла до вікна, поглянула на річки й зробила висновок:

— Хмари перейшли воду.

Потім обережно розгорнула золотавий папір і вийняла скляного равлика, їй не подобався сріблястий пісок, яким було наповнено скляний панцир. Панна Хатчепсут обережно вийняла воскову затичку й висипала вміст равлика

Руйнуючи канони і створюючи нове

в умивальник. Після цього вимила панцир, висушила його й наповнила своїм ароматним блакитним порошком для ванни. Потім поставила на місце воскову затичку з ґнотом. Равлик знову став декоративною свічкою й дивно миготів блакитними нутрощами. Колір равлика зараз нагадував очі хлопця, приходу якого вона чекала.

— Атлантидно-блакитні, — мовила панна, й слова ці її саму здивували. — Дурниці, — буркнула вона сама собі. — Звідки відомо, що це «атлантидноблакитне»?

За кілька хвилин скляний равлик знову був у своїй коробочці, загорнутий золотим папером та перев’язаний стрічкою із бантиком. Готовий для вручення в дарунок.

Тут почувся дзвінок у двері. Відвідувач приніс вино. Й той лагідний голос. Вона посадовила його за стіл і сіла поруч. Взяла чотири горіхи й кинула їх на чотири боки, хрестячи кімнату. Тоді з шухляди дістала коробочку зі скляним равликом і простягла йому.

— Це тобі різдвяний подарунок від мене, — мовила вона і поцілувала його.

Очі його засяяли, і він, наче дитина, затремтівши, розгорнув золотий папір і вийняв скляного равлика. На його обличчі закарбувалось приголомшення.

— Невже ти не знав, що у коробочці? — спитала панна Хатчепсут.

— Не знав,— відказав Давид Сенмут.

— Ти розчарований?

— Так.

— Так?

— Ні. Він чудовий. Дякую тобі!

Потім Давид обійняв її.

— Я теж маю для тебе подарунок, — докинув він із наміром трохи виправити справу, й поклав на стіл темно-синю торбинку, обсипану крихітними дзеркальцями. Панна Хатчепсут розгорнула подарунок і дістала звідти вже знайому їй запальничку з вигравіюваним написом про здійснення бажань. Панна Хатчепсут була трохи збентежена перебігом цього вечора, навіть розчарована. Тож, аби зі свого боку трохи залагодити справу, заявила:

— Я знаю, як тебе звати.

— Звідки?

— Не знаю звідки, але знаю. До того ж давно. Може, вгадала по запаху. Тебе звати Сенмут.

— Уперше чую. Що за ідея! — Він поставив равлика на срібне блюдце, щоб вечеряти при запаленій свічці.

— Як гарно! — вигукнула панна Хатчепсут, простягши йому запальничку:

 — Будь ласка, запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

Архітектор Сенмут узяв запальничку й голосно прочитав напис на ній: «Якщо мене тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться».

— І таки здійсниться, щоб ти знав! Ще сьогодні ввечері, — додала вона, посміхаючись.

Тут він креснув раз запальничкою. Дівчина заплескала в долоні. Він підніс пломінчик до ґноту равлика й запалив його. Скляний равлик заблищав на столі й перетворився в найпрекраснішу декоративну свічку. Кімната, наче відділившись од підлоги, занурилась у м’яку кулю світла.

— Що ти робиш?! — вигукнула панна.— Треба креснути тричі!

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

— Навіщо кресати тричі, якщо я запалив свічку з першого разу?

— Але там так написано! Хіба не знаєш? Кожна річ, щоб бути раз почутою, має бути тричі сказаною.

Тоді він креснув удруге, й із запальнички вигнався зелений пломінчик, який вона зустріла голосним «Браво!». Коли запальничка спалахнула і втретє, сильний вибух розтрощив помешкання і їх обох у ньому. Лишились тільки імена, їх можна знайти у будь-якому підручнику з історії Єгипту (XVIII династія).

 

v Якщо ви не прочитали розділ «З апальничка», то прочитайте його. Якщо ж прочитали, то це вам кінець оповідання.

ЗАПАЛЬНИЧКА

Напередодні Різдва архітектор Давид Сенмут знову навідавсь у помешкання своєї колишньої дружини, яка на той час була у від’їзді. Він помився, почистив зуби, гладенько зачесав волосся й сів, обхопивши руками коліна так, що став схожим на якийсь гральний кубик. Зо дві хвилини Давид Сенмут відпочивав у цьому положенні. Раптом йому запраглось потримати в руках якесь маленьке створіння, може, дівчинку, захищати її й боронити… Потому він вийняв з кишені оту запальничку й поклав її в темно-синю торбинку, всипану друзками крихітних дзеркалець. Він випив віски й дістав із жінчиного бару пляшку білого італійського шипучого вина. Давид Сенмут надавав перевагу білому жіночому шампанському «блу», отому більш солодкому, із написом «muscadet», а не чоловічому, з написом «brut». Загортаючи пляшку у білий папір, він подумав, що вино — то вічний хворий, як і жінка, однак помирає як чоловік, і лише рідко яке вино переживе людський вік…

У записці продавщиці жіночої білизни він прочитав, де вона мешкає, й рушив туди, з шампанським. Вона зустріла його серед соломи, якою було посипано підлогу квартири, й обійняла, простягла йому коробочку в золотому папері з бантиком.

— Це неможливо! — вигукнув він.

— Мій різдвяний подарунок для тебе, — мовила вона.

Вражений, Давид подивився на неї, і йому спало на думку, що темрява зійшла з неба до її очей, щоб тут заночувати. Самий лише брязкіт її дешевих браслетів із бубонцями був коштовніший за найдорожчого пса.

Давид розгорнув золотавий папір і на свій подив побачив усередині тільки особливу свічку для разового застосування, у вигляді равлика, наповненого блакитним пилом.

«Моя колишня дружина таки справді вміє образити чоловіка. І це подарунок?» — подумав він.

— Ти розчарований? — запитала продавщиця жіночої білизни.

— Ні. Навпаки, — відказав він, вийняв з кишені темно-синю торбинку й простяг дівчині.

— Я теж приніс тобі подарунок.

З торбинки вона витягла вже знайому їй запальничку, яку зо два дні тому вкрала в пана в чорно-лакованому пальті.

— Чудово, мені якраз бракувало запальнички!

Вона обійняла, поцілувала архітектора Давида Сенмута й додала:

— Запали скляного равлика, поки я принесу вечерю.

Руйнуючи канони і створюючи нове

— Що на ній написано? — докинула вона йому, пораючись біля їжі.

— На чому?

— На запальничці.

— Маєш на увазі інструкцію для користування? Не знаю. Я її викинув. Навіщо тобі інструкція?

— Та ні, я питаю, що написано на самій запальничці!

— Не пригадую, зараз подивлюся…

Тут панна Хатчепсут випередила його й продекламувала напам’ять:

— «Якщо мною тричі поспіль креснеш, твоє бажання здійсниться!» Хіба не це там написано?

Архітектор Давид Сенмут ще раз упродовж цього вечора був приголомшений. Він ніяк не міг пригадати, коли в продавщиці жіночої білизни вкрав ще й запальничку. Проте, якщо ця штуковина не була її, звідки дівчина знала навіть те, що на ній вигравіювано. Про нічну сорочку третього розміру він знав, але про те, що вкрав у неї ще й запальничку, не мав і гадки.

Безперечно, справи із подарунками пішли шкереберть. Треба було щось зробити, щоб не зіпсувати вечір. І він бовкнув перше, що спало йому на думку:

— Я знаю, як тебе звати!

— Невже? — відповіла продавщиця жіночої білизни. — Звідки знаєш?

— Не знаю звідки, але знаю. Тебе звати Хатчепсут.

— Уперше чую, — відказала вона і поставила скляного равлика на срібне блюдце, що стояло посередині столу.

Тут архітектор Давид Сенмут креснув запальничкою. Перший раз вона висікла гарний, блакитнуватий пломінчик. І пан Сенмут засвітив скляного равлика. Світло розлилося по столі, осяяло кімнату. Золоте сяйво було всюди, навіть на їхніх вустах. Це було видно кожного разу, коли вони щось промовляли.

— Кресни ще раз, — мовила вона, — треба тричі!

І вдруге запальничка спрацювала добре. Але на третій раз ні. Дала осічку.

— Дарма! — мовив архітектор Сенмут панні Хатчепсут. — Не здійсниться моє бажання.

— Здійсниться, ще й як здійсниться, — сказала вона й поцілувала свого архітектора так, як його ніхто досі не цілував.

Під тим довгим поцілунком лежала на підлозі, в тіні столу, викинута інструкція щодо поводження із запальничкою:

УВАГА! НЕБЕЗ ПЕЧНО ДЛЯ ЖИТТЯ!

Тримати подалі від вогню. Це не проста запальничка.

Це зброя особливого призначення.

Динамітний набій у ній активується після третього послідовного загоряння приладу.

v Якщо ви не прочитали розділ «Декоративна свічка», прочитайте його. Якщо прочитали, це вже кінець оповідання.

Переклад із сербської Оксани Микитенко

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Яке враження справило на вас оповідання? Чим здивувало?

 2. Порахуйте, скільки варіантів прочитання має твір. Який з них вам до вподоби?

 3. Яку роль у тексті твору відіграють перехрестя? Чим відрізняються розділи першого і другого перехресть?

 4. Де і коли відбуваються події твору? Які деталі на це вказують?

 5. Назвіть персонажів твору. Які з них є головними, а які — другорядними? Розкажіть, що відомо про головних героїв твору. Які художні засоби використовує автор для їхньої характеристики?

 6. Прокоментуйте схему. Поясніть спосіб розташування персонажів. Що пов’язує героїв оповідання?

 7. Використовуючи додаткові джерела, підготуйте повідомлення про фараонку  Хатшепсут і давньоєгипетського архітектора Сенмута. Спираючись на схему, простежте, як у творі Павича віддзеркалюються давньоєгипетські історичні персонажі. Як ви думаєте, з якою метою письменник звертається до історії Давнього Єгипту? Чи можна стверджувати, що у такий спосіб автор реалізує ідею циклічності світу?

 8. Поясніть, як у творі розкривається тема самотності та відчуженості сучасної людини. Що, на думку автора, може їх подолати? А як думаєте ви?

 9. Покажіть, як у «Скляному равлику» реалізуються інтертекстуальні зв’язки з новелою О. Генрі «Дари волхвів». Чи можна стверджувати, що вони набувають іронічно-пародійного забарвлення? Доведіть або спростуйте цю думку.

 10. Яку роль в оповіданні виконує художня деталь — скляна свічка-равлик? Зверніть увагу на такі аспекти, як мушля, скло, спіраль, свічка.

 11. Перекажіть можливі кінцівки твору. Чому важливо читати обидві версії фіналу твору? Розкрийте їх метафоричний сенс. Від кого залежить вибір фіналу? Який з них вам подобається більше? Поясніть свою думку.

 12. Об’єднайтеся в групи і презентуйте різні варіанти прочитання оповідання «Скляний равлик».

Руйнуючи канони і створюючи нове

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

В Україні твори Мілорада Павича активно видаються, перекладаються, досліджуються. Так, українською перекладено автобіографію Павича, його найвідоміші романи, оповідання, вірші, п’єси. Це зробили Ольга Рось, Алла Татаренко, Іван Лучук та інші. Цікавими є розвідка І. Лучука про генезу українського видання «Хозарського словника» та відлуння цього роману в поетичній збірці Ігоря Римарука «Діва Обида»^[52]. Детальніше про українські стежини всесвітньо відомого серба можна дізнатися з дослідження А. Татаренко «Рецепція творчості Мілорада Павича в Україні»². Важливо, що і Мілорад Павич за

життя виявляв значний інтерес до України. Обкладинка  українського Зокрема він був першим головою Товариства видання «Хозарського сербсько-української дружби. А в одному з словника» (2004)

інтерв’ю Мілорад Павич сказав, що знає нашу країну через мову та сербсько-українські зв’язки літературної минувшини. «Дуже люблю поезію Величковського (XVІІ ст.), українське бароко, гоголівське бачення України… », — додав письменник. Ïiäñóìîâóc-ìî âèâ÷åíå

1.     На сайті Незалежного культурологічного часопису «Ї» (https://bit.ly/2FZpzMH) ознайомтеся з уривками книги сербського журналіста Мілоша Євтича «Розмови з Павичем». Що нового ви дізнались про письменника? Підготуйте за матеріалами інтерв’ю розгорнуте повідомлення і виступіть із ним у класі.

2.     Наведіть факти, що свідчать про всесвітню популярність творів М. Павича.

3.     Прокоментуйте інформаційний плакат за творчістю М. Павича, поданий на наступній сторінці. Зверніть увагу на автопортрет письменника. Чи можна його назвати метафоричним? На яких особливостях творчості Павича наголошено у плакаті? Як ви думаєте, що уособлює спіраль у центрі малюнка? Спираючись на плакат, назвіть і проілюструйте конкретними прикладами основні риси оповідання «Скляний равлик».

4.     Підготуйте доповідь за дослідженням А. Татаренко «Рецепція творчості Мілорада Павича в Україні». Презентуйте її в класі.

5.     Організуйте та проведіть у класі літературну конференцію за творчістю Мілорада Павича на тему «Літературу веде у майбутнє читач, а не письменник…» або дискусію «Інтерактивна література: “за” і “проти”».

Руйнуючи канони і створюючи нове

ü  Пригадайте, які твори літератури Сходу ви вже читали. Які з них справили на вас найбільше враження й чому?

ü  Розкажіть, що вам відомо з історії кримськотатарського народу. Поміркуйте, які історичні й культурні події об’єднують український і кримськотатарський народи.

Це величезний пласт культури, який треба вивчати.

Наріман Абдульваапов, кримськотатарський історик

і літературознавець

«МИ — ЖИВІ, МИ НЕ ВМЕРЛИ, МИ — Є!»

(Кримськотатарська література: повернення із забуття) римськотатарська література належить до давньописемних і бере свій початок ще в далекому VІ столітті. Водночас, незважаючи на свою давню історію, вона й досі залишається мало відомою широкому колу читачів. Це можна пояснити тим, що літературна спадщина кримців віддзеркалює ті трагедії, які випали на їхню долю. І хоча багато чого з кримськотатарської літератури було свідомо знищено і втрачено, спробуємо розібратися, у чому ж її особливість…

Кримськотатарська література є однією з тюркомовних літератур і має кілька етапів свого розвитку. Одна із стародавніх пам’яток кримськотатарської писемної літератури належить Махмуду К’иримли, який жив приблизно в другій половині XII – першій чверті XIII століть. Його поему «Юсуф і Зеліха» дослідники визначають як найстарішу з письмових пам’яток літератури, створених тюркською мовою.

Розквіт кримськотатарської літератури припадає на ханський період. Багато з ханів самі були талановитими поетами, наприклад, Менглі Гірай І (1445–1515), Борагази Гірай ІІ (1552–1607), відомий також під іменем Газайї. У народі особливим успіхом користувалися поеми Газайї

«Троянда й соловей» і «Млинове колесо», перекладені українською Іваном Франком.

Пізніше        у          кримських        татар    була популярною творчість мандрівних поетів, які виконували свої вірші в супроводі музичного інструмента — саза. Найвидатнішими з них були Ашик Умер (1621–1707) і Мустафа Джевхері (?–1715).

Період нової кримськотатарської літератури справедливо пов’язують із діяльністю великого просвітителя, письменника, педагога Ісмаїла Гаспринського (1851– 1914). Його вважають справжнім «патріар- ^{Володимир Слєпченко.}

Портрет Ісмаїла Гаспринського

хом       кримськотатарської        писемності»,                         ₍2014)

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

творцем нової кримськотатарської літератури, оскільки саме він заклав у ній основи оповідання та роману. Перу І. Гаспринського належать такі романи і повісті, як «Молла Аббас», «Арслан-к’из», «Сто років потому» та інші. Писав Гаспринський і вірші. Зокрема, рідній землі він присвятив поезію «Крим»:  

«Зелений острів» — так зве його кожен.

Чудовий острів, чарівний Крим! Крим наш на чайку крилату схожий, Що понад морем летить голубим.

Тут все, як в легенді:

Печери, скелі,

Лоз виноградних зміїний згин, Річки, озера, людські оселі, Чорні папахи стрімких вершин.

Тут давню казку нашіптує море,

Тут — в танці й музиці пам’ять племен. […]

Переклад із кримськотатарської

Данила Кононенка

І. Гаспринський видавав газету «Терджиман» («Перекладач»), в якій з’являлися твори багатьох молодих і талановитих кримськотатарських письменників початку ХХ століття. Ідеї цього письменника і громадського діяча вплинули на реформу кримськотатарської школи, сприяли появі перших національних підручників. Авторитет Гаспринського у світі був таким великим, що 1910 року його кандидатуру за соціально-політичну та культурно-просвітницьку діяльність французький журнал «Revue du monde musulman» висунув на здобуття Нобелівської премії. Як зазначає дослідниця Гульнара Бекірова, сьогодні актуально звучить відоме гасло Гаспринського «Тільда, фікірде, іште Бірлік» — «Єдність у мові, вірі та справах».

В історію кримськотатарської літератури часів Російської імперії назавжди увійшов видатний син цього народу Номан Челебіджихан (1885– 1918), один із організаторів першого Курултаю^[53], перший голова уряду проголошеної в 1917 році Кримської народної республіки. У його найвідомішому творі — оповіданні «Молитва ластівок» — від імені учня розповідається про закриття кримськотатарських шкіл.

Н. Челебіджихан — автор вірша «Я присягнувся!» («Ant etkenmen!»), що став національним гімном кримських татар, в якому є такі рядки:

Я поклявся, мій народе, що зцілю тебе від ран.

Не бур’ян ви, браття милі, — чом зогнити вам дотла? А не стане в мене духу йти на муку задля вас —

Хай гаряча кров у серці запечеться, мов смола.

Переклад із кримськотатарської

Галини Михайловської

Руйнуючи канони і створюючи нове

До визначних поетів кримськотатарської літератури ХХ століття належить Бекір Чобан-заде (1893–1937). Цей видатний син кримськотатарського народу, його справжня гордість, був не тільки автором багатьох віршів, що увійшли до золотого фонду кримськотатарської літератури, а й ученимтюркологом зі світовим ім’ям, який здійснив неоціненний внесок у вивчення мови й літератури багатьох тюркських народів. І хоча цей унікальний поет і вчений прожив всього 44 роки, оскільки був репресований і знищений сталінською владою, його спадщина й сьогодні залишається надзвичайно акБекір Чобан-заде туальною. Як зазначає український учений Дмитро

^{(фото 20-х рр. ХХ ст.)} Урсу, «наче міст між цивілізацією Сходу та Заходу, він з’єднав мудрість і споглядальність із витонченим аналітичним розумом, невгамовною енергією та прагматизмом». Так, наприклад, у вірші Бекір Чобан-заде «Рідна мова», є рядки, що близькі не тільки кожному кримському татарину, а й усім, кому дорога його рідна мова:

До рідної мови душа потяглась, Любов’ю синівською перейнялась. О, мово, ти — віра моя в боротьбі На струнах твоїх я співаю тобі. Без тебе, кохана, під небом чужим Загинув би я, одинак-пілігрим.

 Переклад із кримськотатарської

Данила Кононенка

Депортація кримських татар 1944 року до Середньої Азії, Сибіру та Уралу перервала літературну традицію кримців і назавжди залишиться «живою раною» в душі кожного з них. Фактично до 70-х років ХХ століття радянська влада робила все можливе, щоб про цю літературу ніхто не знав. Як пояснює поет і перекладач Шакір Селім (1942–2008), «найбільш обдаровані, найвідоміші наші літератори були забуті разом зі своїми творами, і заборонялося навіть згадувати їхні імена». Тому не дивно, що темі примусового переселення і, по суті, прагнення радянської влади повністю знищити цей багатостраждальний народ, присвячено чимало творів. Так, поет Ешреф Шемьї-заде (1908–1978) ще в депортації написав про цю трагедію поему «Стіна сліз» (1969). Цю тему висвітлює і відомий письменник ХХ століття Шаміль Алядін (1912–1996) в автобіографічному оповіданні «Я ваш цар і бог».

Поет Аблязіз Велієв (нар. 1939), який пережив депортацію, в інтерв’ю згадував: «Нам, вигнанцям, забороняли промовляти слова “Крим”, “кримські татари”, “кримськотатарська мова”. Лише через кілька років по смерті Сталіна було дозволено видавати газети кримськотатарською мовою. Саме з газет ми дізналися, який у нас алфавіт, яка у нас мова, бо до того часу знали мову лише на побутовому рівні. У школі й

Руйнуючи канони і створюючи нове

Для сучасної кримськотатарської прози  характерно відродження національних культурних традицій, збереження історичної пам’яті свого народу. Сучасні кримськотатарські поети й прозаїки: Шакір Селім, Юнус Кандим, Сейран Сулейман, Ервін Умеров, Таїр Халілов, Гульнара Усеїнова, Ліля Буджурова, Лейля Алядінова, Юсуф Болат та інші — розкривають у своїх творах ті думки та почуття, які найбільше хвилюють особистість сьогодення.

За умов нової окупації Криму Росією кримськотатарська література продовжує свій тернистий шлях і кожним новим своїм твором проголошує до всього світу: «Ми — живі, ми не вмерли, ми — є!».

1.     Розкажіть, які факти з історії кримськотатарської літератури справили на вас найбільше враження й чому.

2.     Самостійно знайдіть інформацію про одного з видатних діячів кримськотатар-ської культури та презентуйте її в класі.

3.     Розкрийте, що вам відомо про українсько-кримськотатарські літературні зв’язки.

4.     На основі статті підручника, інформаційного плаката, поданого на попере-дній сторінці, а також матеріалів рубрики «Дізнаємося про видатну особистість» підготуйте розгорнуте повідомлення про історію кримськотатарської літератури.

 ДІЗНАЄМОСЯ ПРО ВИДАТНУ ОСОБИСТІСТЬ

          Син двох народів Агатангел Кримський.

          Ну, хто сказав, що ми не земляки?!          Татарин він навіки український,          Вкраїнець він татарський на віки!

                                                    Данило Кононенко

Ці поетичні рядки присвячені справжній гордості кримськотатарського й українського народів, унікальному вченому, перекладачеві й письменникові — Агатангелу КРИМСЬКОМУ (1871–1942). Його ім’я 16 сесією Генераль-

ної Асамблеї ЮНЕСКО затверджено у переліку видатних діячів світу. І це не випадково, адже А. Кримський вважається одним із найвідоміших учених-сходознавців у всьому світі. За різними джерелами, Кримський володів близько 60 мовами світу. У радянські часи будь-яка інформація про нього замовчувалася з ідеологічних причин аж до 1980 року. У 30-і роки ХХ століття він був звинувачений за антирадянську націоналістичну діяльність, за що перебував у Кустанайській тюрмі (зараз Казахстан), де на початку 1942 року помер, за однією із версій — від виснаження, а за іншою — унаслідок жорстоких тортур. Прах цього справжнього титана культури і науки покоїться десь у кустанайських степах.

Саме А. Кримський першим дав характеристику кримськотатарської літератури від ХІІ і до ХХ століття, був ініціатором створення «Короткої антології кримськотатарської поезії», видання якої стало справжнім явищем в історії кримськотатарської й української культур. Антологію було внесено до фундаментальної праці «Студії з Криму» (1930). Окремим розділом у цих студіях було дослідження «Література кримських татар».

А. Кримський вважав себе кримським татарином. Його родовід бере початок із давнього кримськотатарського роду з Бахчисараю. Але в XVII столітті його пращур виїхав із місць Кримського ханства, оселився на території сучасної Білорусі, змушений був змінити віросповідання. Оскільки він був із Криму, охрестили його Кримським.

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

 УКРАЇНСЬКІ СТЕЖИНИ ЗАРУБІЖНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Українсько-кримськотатарські літературні зв’язки дуже міцні. Крилатий вислів Павла Тичини «Ми — зорі одного неба» яскраво увиразнює духовну близькість українського і кримськотатарського народів.

Кримськотатарська тематика знайшла своє відображення у творах таких корифеїв української літератури, як Тарас Шевченко, Леся Українка, Іван Франко, Павло Тичина та інших. Так, у великого новеліста української літератури Михайла Коцюбинського є низка творів («Під мінаретами», «В путах шайтана», «У грішний світ», «На камені»), створених під враженнями від перебування в Криму. «С правжнє татарське царство без впливу московщини», — так охарактеризував кримський півострів письменник. М. Коцюбинський створив своєрідні «записки мандрівника», які вражають красою та образністю. Зокрема, «На камені» (1902) Іван Франко назвав однією з найкоштовніших перлин української літератури. Цікаво, що в оповіданні «Під мінаретами» в образі вчителя Рустема багато хто з дослідників бачить великого кримськотатарського просвітителя Ісмаїла Гаспринського.

Безперечно, що зміцнюють українсько-кримськотатарські літературні зв’язки і художні переклади. Багато творів кримськотатарських письменників перекладені українською мовою, зокрема зусиллями Миколи Мірошниченка, Данила Кононенка, Володимира Даниленка, Оксани Керимової та інших. Твори українських письменників на кримськотатарську перекладали такі поети, як Шакір Селім, Юнус Кандим, Аблязіз Велієв, Іса Абдураман та інші.

 

   Читачеві ХХІ століття

1944 рік трагічним відблиском назавжди увійшов в історію кримськотатарського народу. Протягом 18–20 травня, тільки за офіційними даними радянської влади, було примусово виселено 191044 осіб. Iсторики, пов’язанi з кримськотатарським нацiональним рухом, наводять інші вражаючі цифри: 423 000 виселених, з яких 195 тисяч осіб загинуло в дорозi та протягом перших пiвтора року життя у спецпоселеннях (це становить понад 46 вiдсоткiв). Експертка Інституту демократії імені Пилипа Орлика Наталія Беліцер стверджує: «Трагічні події, пов’язані з тотальною депортацією кримськотатарського народу в травні 1944 року і наступними десятиріччями насильницького утримання в місцях вигнання, були одним із широкомасштабних злочинів радянського режиму».

Рустем Емінов.

Потяг смерті (1996)

Руйнуючи канони і створюючи нове

Таїр Халілов у своїй творчості досліджує пограничні стани людського існування…

Володимир Даниленко,

український перекладач і видавець

У ЙОГО ДОЛІ ЗАКАРБУВАЛАСЯ ТРАГЕДІЯ ВСЬОГО КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ

ро сучасного кримськотатарського письменника Таїра Халілова

(Халіла), члена Національної спілки письменників України, відомо небагато. Народився він 6 вересня 1940 року в селі Карабай (нині Відродження) Старокримського району Автономної Республіки Крим. У родині, крім нього, було ще четверо дітей. 1944 рік розділив життя родини Халілових на «до» та «після».

Серед спогадів очевидців депортації кримськотатарського народу є свідчення і Таїра Халілова. 2009 року письменник згадував, що хоча сам він на той час був досить маленьким, проте і власні враження, і спогади старшої сестри, яка запам’ятала всі подробиці цієї трагедії, ніколи не залишають його. Переповнений болем за те, що відбулося, Т. Халілов стверджує, що влада заздалегідь ретельно продумала, «як непомітно ліквідувати цілий народ, щоб забрати його землю. Ні, вони не вбивали нас у газових камерах, але придумали більш витончений спосіб знищення: телячі вагони й спецпоселення, де вбивали повільно, але напевно».

Розповідь письменника про геноцид його народу вражає жахливими деталями: «Дорогою прямування ешелону, що тривала майже місяць, як і в місцях насильницького поселення, люди вмирали від голоду, хвороб, від нестерпних душевних мук і від нещасних випадків. Наприклад, у нашому вагоні жінка та її шестирічна дочка загинули від того, що вночі на них зверху впали погано закріплені дошки від нар з лежачими на них людьми. А на якійсь станції двоє голодних підлітків на привокзальному ринку вкрали чи то пару пиріжків, чи то пару булок, їх схопили й забили на смерть.

Дорогою нікому жодної медичної допомоги не надавали. Потребу справляли у відро, обгороджене в кутку вагона. Можна собі уявити антисанітарію, що панувала у вагоні, напханому людьми похилого віку, жінками

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

та дітьми. […]Повністю виснажених, а також брудних, хворих і завошивлених людей прирікали потім на вірну голодну й мученицьку смерть уже в місцях спецпоселення…».

Сім’ю Халілових поселили в дерев’яних бараках у лісовій глушині Костромської області Росії. Нестерпні умови, виснажлива праця, голод і хвороби, постійний душевний біль не могли не позначитися на долі колись великої кримськотатарської родини. Після смерті батьків найменших дітей Халілових віддали до дитячого будинку в Узбекистані. Таїр згадував, що кожного вечора на лінійці разом з усіма іншими дітьми змушений був співати «За детство счастливое наше спасибо, родная страна!».

Згодом він закінчив школу, відслужив у радянській армії, вступив до сільськогосподарського інституту, після закінчення якого, пропрацювавши два роки в Ташкентській області, з дипломом за фахом «ученийагроном, плодоовочівник-виноградар» 1971 року приїхав на рідну землю. І хоча такі фахівці дуже потрібні були Криму, проте, як тільки дізнавалися, що він кримський татарин, у ту ж мить телефонували в міліцію. Після кількох таких невдалих спроб Таїр Халілов зміг повернутися на Батьківщину лише у травні 1990 року.

Трагедію рідного народу, свій біль від того, що відбулося, Таїр Халілов описав у повісті «Забрана Батьківщина». Перу письменника належать також поема «Моя доля — ХХ століття», прозові твори «Коли прилітають лелеки», «Перший сніг» та інші.

Наприкінці 2018 року Таїр Халілов стал лауреатом спеціальної номінації «Внесок у розвиток кримськотатарської літератури» першого українсько-кримськотатарського літературного фестивалю «Кримський інжир».

Пропонуємо вам відкрити для себе творчість цього письменника, прочитавши повість «До останнього подиху»^[54].

1.     Які факти життя письменника вразили вас найбільше й чому?

2.     Що ви очікуєте від повісті Т. Халілова з назвою «До останнього подиху»?

До вивчення повісті

«ДО ОСТАННЬОГО ПОДИХУ»^[55]

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Поділіться враженнями від прочитаної повісті.

 2. Прокоментуйте епіграф твору — слова Е. Гемінґвея. З якого твору цей вислів? Що об’єднує твори цих двох письменників? Аргументуйте свою відповідь.

Руйнуючи канони і створюючи нове

 3. Що ми дізнаємося про головного героя повісті з перших її сторінок?

Які емоції та почуття викликає у вас цей герой і чому?

 4. Поясніть, як ви розумієте такі рядки з твору: «Іноді дорослим людям корисно зустрітись із своїм минулим. Людина не повинна забувати свого дитинства».

 5. Проаналізуйте, які образи виникають у головного героя, коли він згадує своє кохання до Еміне. Складіть власний асоціативний ланцюжок: «Кохання — це … ».

 6. Прочитайте, яким побачив своє рідне село Бекир після повернення з війни. Поділіться думками й емоціями, які викликає у вас цей фрагмент твору.

 7. Перекажіть, як і чому з «воїна-переможця» головний герой перетворився на «спецпереселенця».

 8. Знайдіть у тексті, які жахливі деталі трагедії виселення рідного села переповідає головному герою Абляким-ага.

 9. Простежте за текстом, як у творі розкривається тема зради. Висловте своє ставлення до образу приятеля Бекира.

 10. Розкажіть, які поневіряння довелося пережити Бекиру в Середній Азії та під час каторги.

 11. Схарактеризуйте роль коханої жінки Еміне в житті головного героя.

 12. Проаналізуйте за текстом, які враження наповнюють головного героя під час перебування у Криму із сином. Яке болюче питання не дає спокою Бекиру? Свою відповідь підтвердьте цитатами з твору.

 13. Прокоментуйте фінал повісті.

 14. Поясніть, як ви розумієте назву твору. Простежте, коли й за яких обставин з’являється ця фраза у творі.

 15. У класі проведіть дискусію на тему «Чому українському читачу треба (не треба) прочитати повість Т. Халілова “До останнього подиху”?».

ЗІ СКАРБНИЦІ ЛІТЕРАТУРНО-КРИТИЧНОЇ ДУМКИ

Історії українського і кримськотатарського народів тісно переплетені між собою. Відбулося кровозмішення цих двох великих народів, що належать до зовсім різних мовних груп. Хоч у них різні культури, державноекономічні уклади, але вони мають однакове світосприйняття — однаково чують, уловлюють звуки, однаково відображають і однаково передають їх. Такі явища в історії людства мають місце.

Юнус Кандим, кримськотатарський поет і перекладач

Кримськотатарська література багата і цікава, і хто її відкриває для себе уперше, той уже ніколи не залишиться осторонь неї. Множаться ряди її прихильників серед українського читача, ростуть ряди перекладачів з кримськотатарської.

Данило Кононенко, український перекладач

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

Національні футбольній лізі. І тільки коли він подорослішав та набрався досвіду, то всерйоз подумав, що зможе здійснити свою давню мрію. Після закінчення школи Джон навчався у коледжі і отримав ступінь бакалавра з англійської філології та релігієзнавства. Першим місцем роботи Джона Ґріна стала дитяча лікарня, де він працював капеланом. Даючи біблійні поради, юнак підтримував хворих дітей та їхніх рідних у боротьбі зі смертельними хворобами, зокрема з раком. Спостерігаючи за тяжкохворими дітьми, Ґрін ставився питання: «Чому на долю одних людей випадає так багато страждань, а інших вони обходять стороною?». Так і не знайшовши відповіді, Джон Ґрін зрозумів, що не зможе стати священником й вести церковні служби, тому після 5 місяців роботи в лікарні обрав письменницьку кар’єру. Він переїздить до Чикаго, де влаштовується помічником редактора журналу «Booklist»^[56] — видання Американської бібліотечної асоціації, що публікує критичні огляди книжок та аудіовізуальних матеріалів для бібліотекарів і любителів літератури. Паралельно Ґрін пише рецензії для однієї із найвпливовіших газет Америки — «The New York Times», виступає з радіоесеями. Джон Ґрін підготував сотні оглядів на різні книжки і поступово усвідомив, що і сам може стати автором однієї з них. У цей час він розпочав роботу над своїм першим романом «У пошуках Аляски», який вийшов у 2005 році. Читачі і критики високо оцінили дебютний твір Джона Ґріна. Письменник став лауреатом престижної літературної премії Майкла Л. Принца, яку присуджує Американська бібліотечна асоціація за найкращі твори для підлітків. Надихнувшись першим успіхом, Ґрін пише романи «Досить Катрін» (2006), «Паперові міста» (2008). У 2009 році «Паперові міста» було відзначено премією Едгара По за кращий роман для молоді. Згодом виходять романи «Най сніжить» (2008,у співавторстві з М. Джонсон та Л. Міракл), «Черепах аж до низу» (2017)та низка оповідань. Та найвідомішим твором Джона Ґріна став роман «Провина зірок» (2012). Протягом двох тижнів у 2012 році він очолював рейтинг бестселерів «The New York Times» для дитячих книг. «Я хотів написати невеличку епопею — правду про те, як хвороби обмежують наше життя», — зазначив письменник в одному із своїх інтерв’ю.

Джон Ґрін займає активну громадську позицію. Так, у 2018 році він підписав звернення американського ПЕН-клубу до президента РФ Володимира Путіна з вимогою звільнити незаконно засудженого українського режисера Олега Сенцова.

Сьогодні письменник живе у своєму рідному місті — Індіанаполісі, він одружений і має двох дітей — дочку та сина. І ймовірно, саме зараз вигадує для нас одну зі своїх історій.

Кожна книжка Джона Ґріна — це подія. Вона отримує схвальні відгуки, нагороджується численними преміями і, що цікаво, стає популярною не тільки у підлітків, а й серед дорослих. Чому його твори так

Руйнуючи канони і створюючи нове

подобаються сучасним читачам і читачкам? Можливо тому, що він пише про справжні цінності, про любов і дружбу, вірність і зраду, про справжнє життя і смерть… Його твори про те, як жити не у вигаданому фантастичному світі, де не існує неможливого й усе закінчується «хепі ендом», а як вижити у світі реальному, де щасливі фінали — це рідкість. Книги Джона Ґріна читаються легко, на одному диханні, але це не означає, що вони легко забуваються.

1.     Які факти з біографії письменника вас вразили найбільше?

2.     Назвіть найвідоміші твори письменника.

3.     Підготуйте повідомлення про діяльність ПЕН-клубу. Яку ініціативу цієї органі-зації підтримав Дж. Ґрін? Як можна схарактеризувати письменника за таким вчинком?

   Читачеві ХХІ століття

Джон Ґрін прославився не тільки своїми романами, він широко відомий і як автор оригінальних онлайн-проєктів. Зокрема він заснував цілу субкультуру для підлітків — Nerdfighteria (від англ. nerd — «заучка, ботанік» і fighter — «борець»). Її гаслом стала фраза «Не забувай бути крутим»(«Don’t Forget To Be Awesome»). Nerdfighterіа, як і романи Джона Ґріна, об’єднує підлітків, які відчувають труднощі у спілкуванні і не можуть знайти друзів. Нове товариство підвищує їхню самооцінку, дає змогу відчути себе соціально значущими. Зустрічаючись як онлайн, так і в реальному світі, «нердфайтери» виявляють значну соціальну активність, про що свідчить чимала кількість створених ними проєктів (https://nerdfighteria.vanillacommunities.com/).

До вивчення роману

«ПРОВИНА ЗІРОК»^[57]

 У творчій майстерні письменника

ПРО ІСТОРІЮ НАПИСАННЯ ТА НАЗВУ РОМАНУ«ПРОВИНА ЗІРОК»

Написати роман «Провина зірок» Дж. Ґріну допоміг досвід роботи капеланом у лікарні для тяжкохворих дітей. Письменник багато спілкувався з хворими та їхніми родинами, вивчав спеціальну літературу. Ґрін зізнається, що хотів показати, що життя тяжкохворих людей, як і здорових, багате на різні події, воно не визначається тільки хворобою чи особливими потребами. Такі люди також здатні мріяти, любити, мандрувати. Але у суспільстві часто виникає проблема соціальної ізольованості хронічно хворих людей, таким чином, їм доводиться боротися і з фізичними наслідками своєї хвороби, і з навішуванням соціальних ярликів.

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

Роман «Провина зірок» Дж. Ґрін присвятив Естер Ерл, дівчині із міста Квінсі (штат Массачусетс, США), яка було однією з перших «нердфайтерів» і придумала слоган цієї субкультури «Не забувай бути крутим». Естер була хвора на рак щитовидної залози і залежала від кисневого балона, як і Гейзел Грейс у «Провині зірок». Джон Ґрін спілкувався з дівчиною онлайн, приїздив до неї у гості. На превеликий жаль, у 2010 році, у віці 16 років Естер Ерл померла. «Я не міг би написати свій роман без її дружби», — зазначає письменник. Але водночас він наголошує, що Грейс — це не Естер.

Назва роману також має свою історію. Це алюзія на цитату із трагедії В. Шекспіра «Юлій Цезар»: «Буває, що самі для себе долю Ми творимо. / Тут не в планетах річ, / А в нас самих, у наших звичках рабських»^[58] (переклад з англійської Василя Мисика). Обігруючи цей уривок у своєму творі, Джон Ґрін водночас спростовує його, бо лише «зірки», тобто доля, злий рок винні у тому, що відбувається з персонажами роману, вини підлітків у цьому немає.

   ЧИТАЄМО, РОЗМІРКОВУЄМО, ОБГОВОРЮЄМО...

 1. Яке враження справив на вас прочитаний роман? Що зачепило найбільше — тематика, сюжет, образи, стиль автора? Які епізоди запам’яталися?

 2. Розкажіть, хто такі Гейзел та Огастас. За яких обставин вони познайомилися? Як вони боролися зі своїми смертельними хворобами?

 3. Як у родині підтримували кожного з підлітків?

 4. Об’єднайтеся у дві групи і складіть характеристику образів: перша група — Гейзел, друга група — Огастас. Описуючи Огастаса, розкрийте роль цигарок у створенні цього образу-персонажа, а характеризуючи Гейзел, поясніть, чому дівчина порівнювала себе із гранатою. Представте результати своєї роботи у класі.

 5. Розкажіть про історію кохання Огастаса та Гейзел.

 6. Про що мріяв Огастас Вотерс, у що вірив? Як ви розумієте улюблену фразу юнака: «Я на американських гірках, які ведуть тільки вгору»?

 7. Доведіть, що хворі підлітки не здалися, а продовжували жити, дружити, любити.

 8. Розкажіть історію Айзека. Як ви думаєте, у чому полягала роль цього персонажа?

 9. Прочитайте виразно сцену помсти підлітків Моніці — дівчині, що покинула хворого Айзека. На чиєму боці ваші симпатії?

 10. Розкрийте особливості композиції роману. Яку роль у побудові твору відіграє образ письменника Петера Ван Гаутена та його книжка «Царська неміч»? Як «Царська неміч» вплинула на життя Гейзел та Огастаса?

 11. Що стало причиною поїздки підлітків до Амстердама? Чи виправдала ця поїздка їхні очікування? Чому?

З літератури другої половини ХХ–початкуXXI століття

(http://www.johngreenbooks.com/), Facebook (https://www.facebook. com/JohnGreenfans/), Twitter (https://twitter.com/johngreen), Іnstagram (https://www.instagram.com/johngreenwritesbooks/) тощо. У соціальних мережах митець має мільйони підписників.

Успішна письменницька кар’єра та активність в Інтернет-просторі зробили Джона Ґріна надзвичайно впливовою людиною. Блогери запровадили термін «ефект Джона Ґріна». Так називають наслідки свіжого поста Ґріна у соціальних мережах про будь-що, після якого різко збільшується продаж його книжок. А журнал «Time» навіть включив Джона Ґріна до списку «100 найвпливовіших людей світу».

Ìèñòåöüêi ïåðåäçâîíè

Три із семи романів Джона Ґріна вже зацікавили кінематографістів. Так, першою стрічкою за творами пис    ьменника стала «Провина зірок» (США, режисер Джон Бун). Кінокартина вийшла у 2014 році. Цікаво, що письменник зіграв у ній одну з епізодичних ролей (цю сцену зберегли лише для DVD-версії). Дізнатися більше про екранізацію «Провини зірок» ви зможете на офіційному сайті фільму: http://thefaultinourstarsmovie.com/. У 2015 році вийшов фільм «Паперові міста» (США, режисер Джейк Шрейєр). А у 2018 розпочалася робота над екранізацією дебютного роману Джона Ґріна — «В пошуках Аляски». Це буде серіал, сценаристи обіцяють 8 серій.

   Читачеві ХХІ століття

Джон та Генк Ґріни — відомі філантропи, вони активно займаються соціально важливою діяльністю. Так, разом із батьками померлої від раку Естер Ерл вони заснували благодійний фонд «Ця зірка ніколи не згасне», мета якого — надання фінансової допомоги хворим на рак дітям. Декілька разів на місяць Джон Ґрін спілкується у скайпі та телефоном із хворими на рак підлітками, намагається підтримувати їх. Онлайнпопулярність братів Ґрін дала їм змогу запустили благодійний проєкт Project for Awesome (http://www.projectforawesome.com/). Його учасники створюють відео, у яких закликають пожертвувати гроші у той чи інший благодійний фонд.

9.         Вітчизняна літературознавиця Кіра Шахова зазначала: «Модернізм — це те мистецтво, яке навіть у трагедійних творах залишає віру і надію в людину і її майбутнє, а постмодернізм тотально песимістичний, зневірений, безнадійний». Чи поділяєте ви таку думку? Якщо так, то прокоментуйте її положення прикладами з прочитаних вами творів.

10.      Організуйте у класі дискусію на тему: «Яким я уявляю майбутнє літерату-ри?» або «Постмодернізм: за і проти».

11.      Об’єднайтесь у класі у групи і підготуйте рекламний проєкт (для радіо або телебачення) до одного з творів постмодерністської літератури.

12.      Напишіть твір-стилізацію на вільну тему у постмодерністській манері.

13.      Створіть синквейн  на тему «Постмодернізм».

14.      «На мою думку, література, образотворче мистецтво, архітектура і кіно, творчі, інтелектуальні, духовні вияви мають сенс тільки тоді, коли вони несуть у собі справжні цінності, вказують вихід із самотності до людського загалу...», — так визначив своє творче кредо Хуліо Кортасар. Які цінності несуть у собі прочитані вами твори, вміщені у цьому розділі?

15.      Напишіть рецензію або відгук для читацького блога про твір, прочитаний вами у цьому розділі.

16.      Підготуйте огляд офіційного сайту М. Павича (http://www.khazars.com). Запропонуйте варіант українськомовного сайту сербського письменника. Чи плануєте розмістити на ньому інтерактивні твори письменника?

17.      У чому полягає оригінальність творів Мілорада Павича?

18.      Доведіть, що оповідання М. Павича «Скляний равлик» належить допостмодерністської літератури.

19.      Сучасний літературознавець Олександр Геніс стверджує, що «словесність набагато старіша за не тільки книг, а й самої писемності. Книга — лише одна із форм існування літератури. А це означає, що їй на зміну може прийти щось інше. Наприклад — електронна книга». Чи поділяєте ви думку дослідника? Свою відповідь аргументуйте.

20.      Підготуйте мотиваційний постер/інформаційний плакат/кроссенс за творчістю Мілорада Павича.

21.      Розкажіть, що вам відомо з історії кримськотатарської літератури.

22.      На конкретних прикладах доведіть або спростуйте думку про те, що по-вість Т. Халілова «До останнього подиху» відображає трагедію кримськотатарського народу.

23.      Використовуючи матеріали підручника та публікації в Інтернеті, підго-туйте повідомлення «10 цікавих фактів про Джона Ґріна».

24.      На прикладі роману Дж. Ґріна «Провина зірок» доведіть, що його автор уважає читання книг важливим для підлітків.

25.      Прокоментуйте висловлювання Джона Ґріна: «Вони [мої книги] виникають на перетині між людьми, яких я уявляю, і питаннями, які мене хвилюють».

26.      Прокоментуйте назву розділу та епіграфи до нього (див. с. 179).